Співвідношення міжнародного й внутрішньодержавного права

Співвідношення міжнародного й внутрішньодержавного (національного) права як самостійних систем характеризується їх реальним взаємозв’язком. Цей взаємозв’язок обумовлений такими об’єктивними (відносно правових категорій) факторами, як взаємодія внутрішньої й зовнішньої політики держав та дипломатії. Суттєве значення має також та обставина, що держави (в різному ступені й в різних формах) беруть участь у створенні національно-правових і міжнародно-правових норм, які втілюють їх особисті або узгоджені інтереси.

Взаємозв’язок цих двох правових систем є необхідною закономірною рисою розвитку сучасних суспільних міждержавних відносин, оскільки в останні роки зазначається значний зріст числа міжнародних договорів і національних законів, пов’язаних предметом регулювання й за сферою дії (наприклад, відносини в сфері охорони навколишнього середовища, попередження транснаціональної злочинності, інформаційній сфері та ін.). Регулювання визначених відносин потребує координації норм обох правових систем, їх взаємодію як в правотворчій, так і в правозастосовній діяльності.

Принципи й норми міжнародного права сприяють удосконаленню національного законодавства, головним чином, у тих його сферах, які тісно пов’язані з міжнародно-правовим регулюванням. Багато міжнародних договорів або прямо формулюють обов’язок держав стосовно прийняття нових або внесення змін до чинних нормативно-правових актів (показовими в цьому відношенні є міжнародно-правові пакти з прав людини, угоди в галузі оточуючого середовища та ін.), або цілеспрямовано орієнтують держави на проведення заходів щодо оновлення національного законодавства. Передумовою узгодження слугує та обставина, що в процесі правового регулювання суспільних відносин держави виражають свої інтереси в одних випадках у формі особистих, внутрішньодержавних актах (законів тощо), а в інших – у формі узгоджених міждержавних актів (договорів та ін.).

При характеристиці питання про співвідношення міжнародних договорів і внутрішньодержавного законодавства першочергове значення мають загальновизнані міжнародно-правові норми й, перш за все, сформований на основі традиційного принципу pacta sunt servanda (договори повинні дотримуватися) принцип добросовісного виконання міжнародно-правових зобов’язань, включаючи зобов’язання, які виходять із міжнародних угод. Його складовою є положення про узгодження національних законів із міжнародними договорами. Держави-учасниці Наради з безпеки та співробітництва в Європі в Заключному акті 1975 р. закріпили положення, стосовно якого при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони й адміністративні правила, вони будуть узгоджувати їх з своїми юридичними зобов’язаннями по міжнародному праву. Стаття 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. містить заголовок “Внутрішнє право й дотримання договорів” у якій передбачено, що держава не можне посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання нею договору. В разі вирішення конкретних проблем держави включають у міжнародні договори відповідні положення.

Виконуючи свої міжнародні зобов’язання, держави в межах своєї юрисдикції самі визначають форми, способи й засоби реалізації міжнародно-правових норм.

Практика свідчить про два способи застосування міжнародних договорів у внутрішньому законодавстві. Перший з них називається дуалістичним, а інший – моністичним.

При дуалістичному методі норма міжнародного договору заноситься у внутрішнє законодавство шляхом перетворювання її в норму внутрішнього права. Дійсність норми міжнародного права визначається внутрішнім законодавством (її співвідношенням, наприклад, з конституцією, конституційними та іншими законами держави). Договір заноситься в національне законодавство за обов’язкової участі законодавчої влади, яка видає відповідний закон. При цьому іноді імплементуючий закон лише повторює зміст договору (Великобританія, Данія, Ісландія, Швеція та ін.).

Моністичний спосіб передбачає безпосереднє застосування норми міжнародного договору без зміни її правового походження. Норма міжнародного договору визнається чинною, діє й припиняє свою дію відповідно до вимог міжнародного права, а не внутрішнього законодавства. При моністичному способі договори набувають статусу внутрішнього законодавства в зв’язку з їх ратифікацією й тим самим вони автоматично інкорпоруються в нормативну систему держави. Законодавча влада бере участь лише у виключних, особливо важливих і чітко визначених випадках. У всіх інших згода законодавчої влади передбачається й іноді парламент лише повідомляється про укладення договору (Австрія, Бельгія, США, Нідерланди тощо).

У ряді країн міжнародний договір набуває верховенства над внутрішнім правом (Іспанія, Франція).

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. законодавчо закріпила визнання пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права (ст. 10). Конституція України (ч. 1 ст. 9) визначає, що “чинні міжнародні угоди, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”. Ці положення знайшли своє підтвердження в Законі “Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р., ч. 1 ст. 19 якого закріплює, що “чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства й застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства”. При цьому в п. 2 цієї статті встановлюється, що “якщо міжнародним договором України, який набрав чинності у встановленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені в відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору”. Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов’язковість міжнародного договору відповідно до вказаного Закону в порядку та в строки, які передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами строк.

Заслуговують на увагу положення ст. 15 Закону “Про міжнародні договори України” 2004 р., які закріплюють зобов’язання сумлінного дотримання Україною чинних міжнародних угод, відповідно до норм міжнародного права.

Положення вказаних законодавчих актів України мають надзвичайно важливе зовнішньополітичне й правове значення особливо в умовах активного входження України в світове співтовариство. По-перше, вони свідчать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов’язанням, які проголошуються обов’язковими для виконання поряд з національним законодавством, та про повагу до норм міжнародного права. По-друге, вони в певній мірі дають відповідь і на питання практичного застосування міжнародних договорів в Україні та їх співвідношення з чинним законодавством України.

Недоліками українського законодавства є те, що Конституція України та її поточне законодавство вказують лише на одне джерело міжнародного права – міжнародний договір, залишаючи поза увагою міжнародний звичай, який відіграє важливу роль у врегулюванні міжнародних відносин. Виняткової важливості також набуває проблема застосування загальних принципів міжнародного права в національному законодавстві України. Законодавство України, як зазначалось, визнає пріоритет загальновизнаних принципів (загальновизнаних норм) міжнародного права, але їхнє практичне застосування (імплементація) законодавчо не врегульоване.