Міжнародно-правове регулювання правонаступництва

В міжнародному праві поняття правонаступництва розглядається не як який-небудь правовий принцип або правова норма – йдеться лише про комплекс проблем, які вирішуються на підставі волевиявлення суб’єкта міжнародного права, найчастіше в межах, приписаних конвенціями.

Проблеми правонаступництва виникають при зміні соціального ладу, при роз’єднанні або об’єднанні держав і вирішують питання, пов’язані з переходом права власності на майно, зобов’язання, в тому числі зобов’язання за договорами, територією або архіви держави-попередника.

У доктрині міжнародного права розрізняють повне та часткове правонаступництво.

При повному правонаступництві суб’єкт міжнародного права бере на себе всі борги й активи свого попередника. При частковому – відбувається відбір зобов’язань і прав, які визнаються.

Проблеми правонаступництва вирішується не за обсягом прав і обов’язків, які передаються, а швидше за об’єктом. У зв’язку з цим слід відзначити, що існують дві конвенції: Віденська конвенція про правонаступництво держав відносно договорів 1978 р., Конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. (не набрала чинності).

Конвенція 1978 р. не поширює свою дію на договори, що укладені не в письмовій формі.

Участь у договорі держави-наступника визнається встановленою, якщо наступник прямо або безпосередньо зробив про це заяву, така участь наступає з моменту правонаступництва.

Конвенція детально регламентує правовідносини щодо обов’язковості договорів для нової незалежної держави. Правонаступник має право визнати для себе обов’язковою лише частину договору або зробити вибір між різними його положеннями.

Відповідно до конвенції 1983 р. перехід державної власності держави-попередника тягне за собою виникнення права в держави-наступника. Перехід виникає з моменту правонаступництва.

При переході частини території до наступника нерухома державна власність, котра знаходиться на цій території, безумовно, переходить до наступника.

Конвенція вирішила проблеми правонаступництва стосовно архівів, визначила, що під державним архівом слід розуміти сукупність документів будь-якої давнини й змісту, утворених або придбаних державою-попередником у ході її діяльності, які належали державі-попереднику згідно з її внутрішнім правом і зберігалися під її контролем як архіви.