Визнання й міжнародна правосуб’єктність

У разі виникнення нового чинника, який зачіпає інтереси міжнародного співтовариства, кожна держава, реалізуючи свої повноваження, покликана зайняти якусь позицію, юридично визначитися щодо нього шляхом його визнання чи невизнання. Односторонній акт визнання необхідний в численних ситуаціях, зокрема в таких, де йдеться про складові елементи держави: зміна кордонів, уряду тощо. Найбільш важливим є акт визнання новоутвореної держави.

Інститут міжнародного права у 1936 році дав таке визначення визнанню держави – це “добровільний акт, яким чи якими держави констатують існування на певній території політично організованого людського суспільства, незалежно від будь-якої існуючої держави, здатного дотримуватися припису міжнародного права, та внаслідок цього демонструють свою волю розглядати його як члена міжнародного співтовариства”.

Визнання здійснюється, як правило, одностороннім актом держави, який може бути виражений в різних формах: нотифікацією, декларацією, вітальним листом тощо. Визнання може міститися в угоді про встановлення дипломатичних відносин із державою, яка визнається.

Розрізняють три форми визнання: de jure, de facto, аd hoc. Визнання de jure – це повне юридичне визнання нового суб’єкта міжнародного права, яке супроводжується, як правило, встановленням із ним дипломатичних відносин із подальшим укладанням політичних, економічних, культурних договорів і угод. Визнання de jure означає й визнання правонаступництва нового суб’єкта стосовно права та майна держави-попередника, обов’язок поважати й визнавати законодавство визнаної держави.

Визнання de facto означає, що, на думку держави, яка визнає, встановлена в даній країні влада ще не має достатньої стабільності й, крім того, не дає достатніх підстав для визнання її повноправним членом міжнародного товариства з погляду спроможності виконувати зобов’язання, які випливають із міжнародного права.

Визнання ad hoc перекладається як визнання “для даного випадку”, як разове чи одиничне визнання. Подібні визнання не тягнуть ніяких правових чи політичних наслідків.

Питання про визнання уряду виникає в тому випадку, коли державі, яка вже отримала визнання, до влади неконституційним шляхом приходить новий уряд. Усі міркування щодо визнання держави стосуються й визнання уряду.

Практика визнання урядів у вигнанні знайшла широке застосування під час Другої світової війни. Вона служила насамперед меті підкреслити незаконний характер фашистської окупації уряду європейських країн і позбавлення їх державності. Це стосувалося урядів Чехословаччини, Польщі, Франції тощо, які були вигнані й знайшли притулок у інших країнах або були сформовані в цих країнах.