Зовнішньополітична програма фашистського режиму в Німеччині. Криза Версальсько-Вашингтонської системи

Події періоду світової економічної кризи не могли не вплинути на розвиток міжнародних відносин, що базувалися на Версальсько-Вашингтонській системі та на Локарнських договорах.

Економічна криза закономірно викликала майже всюди різке невдоволення, яке переростало в соціальні й політичні виступи. Зайняті проблемами подолання внутрішніх труднощів великі держави – США, Франція, Великобританія відійшли від справ у Європі й на Далекому Сході. У США криза породила «ізоляціоністські» настрої; американці замкнулися в собі, залишивши свободу дій іншим великим державам, які бажали змінити силою розподіл територій та багатств. У Франції, яка найбільше прагнула збереження Версальської системи, почався період урядової нестабільності, по суті стався розпад Третьої республіки, система якої, пристосована до періодів процвітання, виявилася неефективною в роки кризи. Тому роль Франції на міжнародній арені помітно ослабла. Великобританія, у свою чергу, намагаючись подолати кризу, головну увагу стала більше приділяти зміцненню зв’язків із країнами Британської Співдружності, дещо відсторонилась від європейської політики.

На фоні такої ізоляції або послаблення великих держав криза підірвала повагу до Веймарської республіки в очах німецької громадськості, зокрема буржуазії і воєнщини. Правобуржуазні партії все рішучіше почали вимагати від уряду повного звільнення від «кайданів Версалю». На їх думку, уряд у цьому напрямі діяв недостатньо енергійно.

Особливо непримиренну позицію щодо уряду мала націонал-соціалістична партія (НСДАП). Вона відверто заявила про своє прагнення до встановлення в Німеччині «національної диктатури», метою якої повинні стати захист «трудового капіталу», а також «відновлення боротьби проти зовнішніх ворогів». З метою завоювання популярності серед трудящих верств населення партія розгорнула широку пропаганду своїх зобов’язань турбуватися передусім про заробітки й харчування громадян, надання усім «рівних прав й обов’язків»; заборонити нетрудові доходи, спекуляцію землею та ін.

Завдяки масованій пропаганді своїх програмних вимог, що супроводжувалась критикою буржуазно-демократичної системи правління, нацистська партія зуміла створити собі широку соціальну базу. На виборах до рейхстагу нацистська партія здобула великого успіху: кількість відданих за неї голосів у 1930 р. становила 40,9%, а в 1932 р. – 52,8%.

Спираючись на результати виборів, представники німецької важкої промисловості, які фінансували нацистську партію, реваншистські сили в Німеччині стали вимагати від рейхспрезидента Гінденбурга передати правління «найсильнішій національній партії», стверджуючи, що це відповідатиме «вищому принципу демократії». Під їх тиском Гінденбург доручив фюрерові партії Гітлеру 30 січня 1933 р. сформувати новий так званий уряд національної концентрації. У складі сформованого Гітлером уряду крім нього було тільки двоє інших нацистів – Герінг та Фрік. Віце-канцлером був фон Нейрит. Та незважаючи на це, Гітлер за короткий час перетворив свою владу на диктатуру. 5 березня 1933 р. у потсдамській гарнізонній церкві відбулась церемонія, під час якої було скасовано Веймарську конституцію й проголошено Третій рейх. 23 березня Рейхстаг надав Гітлерові всю повноту влади, чим він і скористався для розпуску політичних партій та реорганізації політичної системи.

Зовні прихід Гітлера до влади виглядає суто німецьким. Насправді ж історія знає небагато подій, які мали б міжнародні наслідки такої ваги. З приходом Гітлера владу в Німеччині захопив не просто найзапекліший націоналізм, а й утвердився новий підхід у галузі міжнародних відносин. Для Гітлера ідея рівноправності народів, що превалювала у Версальській системі міжнародних відносин, значила не більше, ніж ідея рівноправності окремих індивідів. Навпаки, він фанатично дотримувався думки, що існує панівна раса, арійська, яка збереглася в Німеччині майже в чистому стані, і тільки вона має право панувати над усіма іншими й знищувати їх у разі потреби. На його переконання, для досягнення цієї мети придатні всі засоби: обмани, хитрощі, нехтування міжнародними договорами, навіть застосування сили.

Зовнішньополітичну програму нацистського керівництва викладено в деталях ще в середині й наприкінці 1920-х років у книзі Гітлера «Моя боротьба» та у працях одного з нацистських ідеологів А. Розенберга – «Майбутній шлях німецької зовнішньої політики» і «Міф XX століття».

Пройняті наскрізь духом расизму й агресії, ці книги зосереджували головну увагу на визначенні шляхів зміцнення могутності Німеччини через завоювання нових земель в Європі, насамперед «Росії і підвладних їй окраїнних держав».

На першій же після вступу на посаду рейхсканцлера нараді з вищим командуванням збройних сил 3 лютого 1933 р. Гітлер конкретизував основні пункти програми очолюваного ним уряду: «викорінення марксизму», «видалення ракової пухлини – демократії», встановлення «найжорстокішого авторитарного режиму», введення загальної військової повинності і «надбання союзників», «відвоювання ринків збуту», «захоплення нового життєвого простору на Сході і його безжальне онімечення», «боротьба проти Версалю».

Отже, 1933 рік – рік утвердження диктаторського гітлерівського режиму – став переломним в історії міжнародних відносин. Після приходу до влади нацистів внутрішнє життя Німеччини було повністю підпорядковане підготовці країни до нової війни. Основна увага нацистів у сфері зовнішньої політики у першій половині 30-х років була спрямована на ліквідацію встановлених у Версалі військових обмежень. Епіцентром боротьби за їх перегляд або й повну відміну стала Міжнародна конференція з роззброєння, що розпочала свою роботу з початку лютого 1932 р. У її роботі брали участь представники 62 країн, у тому числі СРСР.

Однак жодна з чотирьох пропозицій не задовольнила інтереси Німеччини, делегація якої зажадала її рівності в озброєннях, тобто легітимізації відновлення її військової могутності. Зважаючи на недоступну позицію німецької сторони, англійський прем’єр-міністр Р. Макдональд із метою не допустити зриву конференції 10 березня 1933 р. вніс на розгляд компромісний проект конвенції про загальне скорочення озброєнь, згідно з яким передбачалось збільшення чисельності німецьких сухопутних сил до 200 тис. осіб. Але й цей проект у Берліні був відхилений на тій підставі, що не давав ніяких переваг ні перед Францією, ні перед союзною їй Польщею.

Така позиція ультранаціоналістичного уряду Німеччини створювала серйозну загрозу виникнення конфліктів з Німеччиною в Європі. Для її запобігання за тих умов можливими були два шляхи: або утворити коаліцію проти Німеччини, або ж обмежити небезпеку шляхом укладення угод з нею. Західні країни обрали другий варіант.

Італійський диктатор Б. Муссоліні, який виношував на той час плани захоплення Ефіопії, а тому був зацікавлений у відсутності в Європі конфліктів з Німеччиною, 18 березня 1933 р. висунув ідею порозуміння між чотирма великими західними державами – Францією, Італією, Німеччиною й Англією («пакт чотирьох»). Згідно з цим пактом названі держави надалі повинні були керуватись у взаємовідносинах принципом незастосування сили, здійснити на практиці рівноправність Німеччини і її колишніх союзників в озброєннях і керуватися надалі «загальною лінією» у ході вирішення усіх європейських, позаєвропейських та колоніальних питань.

Такий проект Німеччину влаштовував, оскільки одна з його статей передбачала її рівноправність щодо озброєння і вона погодилась на нього. 15 липня 1933 р. «пакт чотирьох» було парафовано в Римі Муссоліні та послами Франції, Великобританії і Німеччини, але чинності він не набрав через незгоду схвалити його парламентами Франції та Великобританії, а також через протест країн Малої Антанти (Чехословаччини, Югославії та Румунії) і Польщі.

Провал «пакту чотирьох» Гітлер використав як привід для звинувачення західних держав у небажанні роззброюватися і 14 жовтня повідомив, що Німеччина залишає конференцію з роззброєння. 19 жовтня 1933 р. Німеччина заявила про вихід з Ліги Націй, оголосивши на виправдання цього кроку, що вона не бажає, щоб до неї ставились як до «народу другорядної зони». Після припинення участі Німеччини в конференції з роззброєння її робота за інерцією мляво тривала ще до квітня 1935 р.

За таких умов особливого значення набували прямі переговори Німеччини із західними демократіями. Вперто домагаючись легітимізації озброєння, Німеччина 18 грудня надсилає Франції меморандум, що став підґрунтям для переговорів, які тривали до 17 квітня 1934 р. У меморандумі Німеччина підтвердила свою вірність Локарнському пактові, натомість прагнула отримати право на 300-тисячну армію та озброєння такого характеру, як і в інших країнах. Водночас Гітлер, не володіючи військовими засобами своєї політики, наполегливо і вміло веде лінію на розвалювання системи французьких альянсів та зондує наміри Італії й інших країн. Одним з його перших успіхів у цьому напрямі було підписання з Польщею 26 січня 1934 р. пакту про ненапад строком на 10 років, відомий як «Декларація про не звернення до сили». У пакті наголошувалося, що обидва уряди хочуть започаткувати новий етап у їхніх політичних стосунках. Ці відносини цілком спиратимуться на принципи пакту Бріана-Келлога. Обидва уряди будуть консультуватися з приводу їхніх взаємин і ніколи не вдаватимуться до сили, щоб урегулювати їхні суперечки.

Хоча декларація не була спрямована проти Франції, але психологічно це був не дружній крок з боку польського уряду щодо союзника. Ним Польща знецінила свій союзний договір з Францією 1921 р. Франція у разі війни з Німеччиною вже не могла розраховувати на її допомогу.

Надмірні домагання Німеччини в озброєннях після підписання нею пакту про ненапад з Польщею змусили Францію зайняти щодо Німеччини тверду позицію. 17 квітня 1934 р. французький уряд опублікував ноту, в якій заявив, що «категорично відмовляється легалізувати німецьке переозброєння, яке зробило переговори марними; віднині Франція гарантуватиме собі безпеку власними силами».

Це був фактичний розрив відносин на основі Локарнських домовленостей, а відтак підрив самої Версальської системи міжнародних відносин, що вступила у смугу глибокої кризи.