Виділяють п'ять типів регіональних ринків праці в Україні

Перший тип має ознаки браку трудових ресурсів у промисловому і в аграрному секторах економіки і формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Це Поліські, Подільські та Карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.

Другий тип менш депресивний, з дещо нижчими темпами падіння обсягів промислового виробництва - Вінницька, Київська, Кіровоградська, Львівська, Сумська, Полтавська, Черкаська та Чернівецька області.

Третій тип ринку праці формують індустріальні області - Дніпропетровська, Донецька та Луганська - з досить високо-мобільною робочою силою та глибокою кризою сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану видобувної і важкої промисловості.

Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.

П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області - Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у різних сферах економіки.

4.4. Науково-технічний потенціал

У світовому масштабі Україна має визнані у світі власні наукові школи та унікальні технологічні розробки нових матеріалів, біотехнологій, електрозварювання, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, інформатики, телекомунікацій та зв'язку, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.

Розвиток України неможливий без прискорення науково-технічного прогресу, підготовки та забезпечення технологічного „прориву", гуманізації основних факторів виробництва, інтелектуалізації людського потенціалу, формування нових знань, застосування новітніх інформаційних та телекомунікаційних технологій. У розвинених країнах світу пріоритетним напрямом економічного розвитку виступають наукомісткі галузі. Україна має значні досягнення в області мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, використання нових видів енергії, біоніки, ефекту надпровідників, освоєння космічного простору.

Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки, яка дозволяє ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення.

Українську науку характеризує відсутність дієвого механізму впровадження сучасних технологій, відсутність приросту числа організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи, скорочення кадрового потенціалу, зростання віку наукових працівників, «вимивання умів» - відплив наукових працівників за межі країни. Деградація НТП в Україні у найближчі роки може набути незворотного характеру.

Більшість організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи зосереджена в економічно розвинутих регіонах - м. Київ (27% усіх організацій на початок 2005 р.), Харківській (15,1), Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській областях (6,8 - 4,8%). Чисельність працюючих скоротилася майже вдвічі.

У період економічної кризи в Україні в першій половині 90-х р. XX ст. відбулося руйнування науково-технічного потенціалу країни. Обсяг науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок скоротився більше ніж у 10 разів, що спричинило різке зниження конкурентоспроможності національної економіки і втрату потенціалу економічного зростання. Спад ВВП і зростання структурних та цінових диспропорцій у виробництві товарів і послуг відбувалися на фоні гальмуючого впливу скорочення обсягів упровадження вітчизняних науково-технічних розробок і розвитку інноваційних процесів.

Успішність виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) залежить від матеріально-технічної бази організацій. Вартість основних фондів організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи, перевищує 6,6 млрд. грн., близько 36,5% їх припадає на м. Київ.

Темпи оновлення наукового парку надзвичайно низькі. Більшість машин і устаткування, які знаходяться в користуванні організацій, що виконують НДДКР України, перебувають в експлуатації 11-20 років (11,6% всієї кількості) або й понад 20 років (26,2%). В розрахунку на одну організацію, яка виконує наукові та науково-технічні роботи, припадає 29 розробок.

Зменшується число поданих заявок у Держпатент України при збільшенні ролі патентних відомств зарубіжних країн. Кількість патентних документів зменшується. Найбільші наукові центри України (м. Київ, Харківська, Донецька, Дніпропетровська, Одеська, Львівська області).

Скорочуються асигнування на науку - відповідно до законодавства України питома вага асигнувань на НДДКР має бути не більше 2,7% ВВП. У 2002-2003 рр. частка витрат на науку скоротилася до 0,36-0,22%, що за абсолютними показниками менше, ніж у країнах, що розвиваються. Середній вік працівників у сфері НДР у 2005-2006 рр. перевищував 49 років, докторів наук - 61 рік, а кандидатів наук наближався до 53 років.

На сьогодні фінансування науки в Україні майже повністю здійснюється з державного бюджету, комерційні структури фактично не асигнують свої кошти, що позбавляє країну важливого джерела заощадження і нарощування науково-технічного потенціалу.

З початку 2003 р. інноваційною діяльністю займалося 9,8% підприємств. майже 80% з них здійснювали продуктивні інновації, 35,2% виконували інновації, спрямовані на створення і впровадження нових або вдосконалених виробничих процесів. На ринок України було поставлено 4,3 тис. найменувань нової продукції, використано 768 нових технологічних процесів, із яких 332 - маловідходні та ресурсозберігаючі. Майже кожне п'яте підприємство купувало і впроваджувало нові засоби механізації й автоматизації виробництва, кожне тринадцяте - нові технології.

Отже, науково-технологічний потенціал країни знижується: через застарілі технології у виробництві; низький рівень впровадження НДДКР для підвищення якості продукції; надзвичайно низьку частку бюджетного фінансування НДДКР, науки, освіти, охорони здоров'я; значне відставання темпів НДДКР від світових економічних лідерів; загрозу перетворення країни на „технологічний смітник", „відпливу умів" за кордон; забруднення навколишнього середовища, руйнування екосистеми.

Найбільш ефективною в сучасному світі є інноваційна модель розвитку: використання нових знань, реалізація переваг НТП та людського капіталу країни.

В 1998-2000 рр. інновації впроваджували лише 18,4% загальної кількості промислових підприємств (переважно у промислово розвинутих регіонах - Донецькій, Харківській, Львівській, Луганській, Дніпропетровській, Вінницькій та Київській областях і у м. Київ). Це дозволило їм оновити продукцію, підвищити її технічний рівень та конкурентоспроможність, збільшити обсяги виробництва, розширити ринки реалізації, знизити матеріало- та енергомісткість продукції (рис. 2.4.3).

Інноваційні процеси конкретизуються на просторовому рівні у вигляді нових форм виробництва: регіонів високого науково-технічного розвитку, технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів. Дві перші форми найвищого рівня організації та ефективності інноваційної діяльності в Україні ще не сформувалися.

Технологічний парк- науково-виробничий комплекс з дослідним центром і компактною виробничою зоною, де розташовані малі наукомісткі фірми, які створюють та впроваджують нові розробки, виготовляють сучасне обладнання та прилади. На початок 2005 року в Україні було зареєстровано вісім технопарків, з яких працювало 4.

Бізнес-інкубатор - інноваційна структура, головним завданням якої є створення локального підприємницького середовища, сприятливого для діяльності малих ризикових фірм В Україні близько 50 бізнес-інкубаторів. Вони, зокрема, виникають при реалізації програм зарубіжної технічної допомоги Україні або власних потреб.

Іінноваційна діяльність в Україні вирізняється слабким розвитком - понад 80% промислових підприємств не виконували жодної інноваційної роботи. Причини такого стану: незначна увага держави до реалізації інноваційної стратегії, брак коштів, дуже низька інвестиційна привабливість більшості промислових об'єктів, особливо для іноземних інвесторів.

Основні фактори зростання реальної економіки України залишаються екстенсивними. Економічне зростання 2002-2004 років не пов'язане з підвищенням конкурентоспроможності через поліпшення технологічного рівня. Воно обумовлене прискоренням темпів зростання українського експорту через сприятливу кон'юнктуру зовнішнього ринку.

пожвавлення в економіці, зростання обсягів виробництва і капіталовкладень не призвели до формування інноваційної моделі розвитку. Інноваційні процеси пов'язані з використанням науково-технічних надбань минулих років, відсутнє їх інвестиційне підкріплення. В 2006 році на 17,8% знизилась частка підприємств, які впроваджували інновації.

Недостатньо ефективно функціонував Державний банк реконструкції і розвитку - основи довгострокового інвестиційного кредитування. Не розбудовано інноваційну інфраструктуру, передбачену Законом „Про інноваційну діяльність" - спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань інноваційної політики та спеціалізованих небанківських інноваційних фінансово-кредитних установ у регіонах. Основними факторами зниження науково-технічного потенціалу України, яке відбулося за останній час, стали переважання застарілих технологій виробництва, низький рівень упровадження НДДКР з підвищення якості продукції, низький рівень державного фінансування НДДКР, зниження рівня людського розвитку (освіти, охорони здоров'я, соціальної активності, психологічних настроїв), значне відставання темпів НДДКР у реальній економіці від країн - світових економічних лідерів та ін.