Суспільний добробут: поняття та теоретичні підходи

Основні принципи теорії суспільного добробуту були сформульовані на поч. XIX ст. англійським філософом Ієрамією Бентамом. Він писав: "Найбільше щастя найбільшій кількості членів суспільства - ось єдина мета, до якої повинен прагнути уряд". Ці дещо наївні постулати справляли велике враження на широкі верстви населення, а також на політичні партії соціально-демократичного спрямування.

Теорія добробуту стала основою для формування принципів суспільних відносин, спрямованих на зближення влади й людини, обмеження впливу зовнішніх умов на рівень її життя. Теорія суспільного добробуту вміщує економічні, політичні, етичні, філософські поняття. Її пізнавальний потенціал недостатньо визначений. Так, не з’ясовано, як визначати ступінь соціального добробуту, як зіставити суспільний добробут із соціальною справедливістю, в чому полягає культура добробуту тощо. Словом "добробут" можна визначати все те, до чого прагнуть і чого бажають члени будь-якого суспільства; природно, що метою конкретної людини є досягнення особистого матеріального благополуччя. Прагнення до добробуту та його вимір діють без обмежень.

У багатьох країнах Заходу добробут як суспільна мета зафіксовано офіційно в конституціях. Після Другої світової війни 45 держав змінили свої конституції, включивши до них положення про право людини, соціальну орієнтацію економіки та державної політики на досягнення добробуту. Декларація соціального прогресу й розвитку, що була затверджена Організацією Об'єднаних Націй у 1969 році, проголошує: "... найперший обов'язок й абсолютна відповідальність кожного уряду - це забезпечення добробуту та соціального прогресу кожного громадянина". Далі в декларації зазначено, що прогресивне суспільство прагне до досягнення таких суспільних цілей: відродження; благополуччя; прогресу. Сукупність зазначених цілей можна вважати визначенням загальнолюдської цінності добробуту. Суспільний добробут не можливий без справедливості, рівності та свободи як етичних принципів соціальної політики.

В XX столітті класичні принципи суспільного добробуту розвивав Джон Гобсон, якого називають пророком держави добробуту. Він писав: "Будь-яке багатство й будь-який прибуток повинні оцінюватися з урахуванням людських витрат на їхнє виробництво й корисності їх споживання". Йдеться про забезпечення усім без винятку однакової вигоди від господарської діяльності. Справедливою є та економічна система, в якій продукти втілюють найнижчі сукупні витрати і найвищу сукупну корисність. Отже, згідно з визначенням Гобсона економіка добробуту - це колективні зусилля для максимального задоволення бажань, здійснення яких є можливим у даній економічній системі. Здійснення принципів добробуту потребує від держави запровадження суспільного контролю над бізнесом, введення законів про мінімум заробітної плати, оподаткування прибутку, заохочення розвитку економіки, проведення антимонопольної політики. Досягти «хорошого життя» можна лише за допомогою державної політики суспільного добробуту. У зв'язку з цим соціальні гарантії, передбачені законодавством держави, є основою, на якій ґрунтується модель суспільного добробуту.

Вагомий внесок у розвиток неокласичних ідей здійснив учень і послідовник Альфреда Маршалла, представник Кембриджської школи неокласики Артур Пігу (1877—1959). Вчений досліджував проблеми суспільного добробуту, які знайшли відображення у праці "Багатство і добробут" (1912). У 1932 р. у розширеному вигляді цей твір був опублікований під назвою "Економічна теорія добробуту", започаткувавши теоретичне обґрунтування економічних функцій держави. Вчений доводить реалістичність економічної науки, сфера інтересів якої має визначатись практичними завданнями. На думку А. Пігу, "Початком економічної науки має бути не пристрасть до знання, а громадський ентузіазм, який постає проти убозтва брудних вулиць і безрадісності понівечених життів". Метою дослідження вчений вважав "знайти зручний практичний інструментарій для забезпечення добробуту, розробити такі заходи, які, ґрунтуючись на пропозиціях економістів, може приймати державний діяч". А. Пігу обґрунтував поняття економічного добробуту та найважливіші його фактори. Стверджуючи, що категорія суспільного добробуту "відображає елементи нашої свідомості", вчений досліджував "рамками тієї сфери суспільного добробуту, в якій можна прямо або побічно застосувати шкалу виміру з допомогою грошей". Цю сферу суспільного добробуту вчений назвав економічним добробутом. А. Пігу зазначав, що поняття індивідуального добробуту не зводиться лише до економічного аспекту і включає такі показники якості життя, як умови довкілля, умови праці та відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо. Найважливішим показником економічного добробуту, його "двійником" А. Пігу вважав національний дивіденд — "...ту частку матеріального доходу суспільства (включаючи дохід, який надходить з-за кордону), яка може бути виражена у грошах". Тобто, економічний добробут вчений визначав через національний дохід — величину, яка залишається після вирахування із річного потоку товарів і послуг кінцевого споживання затрат на відшкодування витрачених капітальних благ. Економічний добробут суспільства вчений обумовлював розміром національного дивіденду та способом його розподілу між членами суспільства. А. Пігу використовував поняття граничного чистого продукту і стверджував, що вирівнювання граничних чистих продуктів, отриманих в результаті багатоваріантного використання ресурсів, уможливлює максимізацію національного дивіденду. Необхідною передумовою досягнення цього стану вчений вважав вільну конкуренцію, здатну забезпечити реалізацію приватних інтересів та необмежене переміщення благ. Проаналізувавши проблеми обліку обсягів та динаміки "національного дивіденду", А. Пігу одним із перших звернув увагу на недосконалість показника національного доходу як вимірника економічного добробуту, зазначивши, що грошовий вимір матеріального доходу суспільства "призволить до найнеймовірніших парадоксів" Так, наприклад: "в національний дивіденд входить номінальна оплата праці, набагато менша ніж її реальна цінність"; "систематичне задавання шкоди природі... не впливає на величину національного дивіденду";"жіноча праця, яка застосовується на фабриці або вдома, враховується в дивіденді, коли за неї платять, але не враховується, коли жінки працюють безкорисливо у своїх власних сім'ях....Якщо чоловік одружується на своїй економці або кухарці, то національний дивіденд зменшується". А. Пігу розрізняв добробут окремих осіб, соціальних груп та суспільства в цілому, виділивши: суспільний чистий продукт як "сукупний приріст національного дивіденду"; приватний чистий продукт, як "приріст благ, які можна продати, а також приріст доходів того індивіда, який забезпечує капіталовкладення".

Відстоюючи принципи "найбільшого блага для найбільшої кількості людей", А. Пігу дотримувався думки, що найважливішим фактором, який впливає на добробут суспільства, є розподіл національного доходу: максимізація суспільного добробуту може бути досягнута шляхом більш рівномірного розподілу доходів, навіть якщо це негативно вплине на нагромадження капіталу та приватну ініціативу.

Теорія суспільного добробуту передбачає реальність досягнення кінцевих результатів лише за наявності відповідного фінансового забезпечення. Фінанси відображають процес виробництва й споживання, розподілу та перерозподілу специфічних суспільних благ, фінансованих за рахунок коштів бюджету. Завдяки фінансам економіка добробуту трансформується в державу добробуту. На основі економічних досягнень держава добробуту бере на себе соціальний обов'язок захищати своїх економічно слабких громадян, піклуватися забезпечення повноцінного життя для знедолених людей - малоімущих, безробітних, тих, хто потребує допомоги. У державі добробуту всім громадянам надаються рівні економічні можливості, але водночас усі громадяни мають брати участь у створенні всесуспільного добробуту відповідно до їхніх можливостей. Держава загального добробуту є насамперед конституційною, соціальні питання в ній вирішуються відповідно до принципів легітимності та гарантованої соціальної справедливості.

Використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту має свої раціональні межі. Підтвердженням цього є шведська модель держави суспільного добробуту, що дає підстави для розчарування з приводу використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту. Соціалізація розподілу, тобто перерозподіл через державний бюджет більшої частки валового внутрішнього продукту знівелювала вплив панівного у виробництві приватного сектора. Порушилась рівновага між соціальною справедливістю й економічною ефективністю. Така модель значною мірою втратила стимули й джерела економічного зростання. Традиційна "шведська модель", на думку провідних західних економістів, вичерпала свої можливості, стала гальмом розвитку національної економіки. Історичний досвід Швеції для майбутнього розвитку України свідчить про необхідність пріоритету вимог економічної ефективності над соціальними потребами.

Теорія добробуту в економічній науці дотепер не сформована, серед науковців немає спільної думки про те, що розуміти під терміном „суспільний добробут”. Одні вважають, що це чисто етичне поняття, оцінка впливу економічного устрою на добробут членів суспільства. В цьому випадку функція задається іззовні і залежить від системи цінностей того, хто її задає. Дана функція є патерналістською і її форма довільна. Найбільш поширені непатерналістські концепції. Згідно з ними суспільний добробут має точне значення і є сукупністю індивідуальних добробутів всіх членів суспільства. Суспільство може діяти як „сукупний індивід” і приймати такі суспільні рішення, що задовольняють кожного.

Поняття «добробут» відноситься одночасно до економічної науки і до етики, тому будь-яка теорія добробуту базується на етичних постулатах.

А.Пігу вважав, що економічний добробут – це тільки та його частина, що є результатом споживання благ та послуг і має грошову форму. В сучасній економічній теорії під економічним добробутом розуміють не тільки матеріальні і фінансові блага і послуги (побутова техніка, продукти харчування, одяг, цінні папери, побутові послуги тощо), що придбані індивідом, а й нематеріальні блага і послуги (інформація, знання, освіта, виховання тощо).

Оскільки в основі економічного добробуту лежать грошові доходи, то загальновизнаним показником індивідуального економічного добробуту є реальний дохід індивіда, а добробуту суспільства (країни) – рівень національного доходу на душу населення.

Добробут людини і суспільства є інтегральною оцінкою всіх аспектів життєдіяльності людини, яка показує, наскільки «добре» прожитий деякий період її життя. Для змістовного визначення добробуту сенс, необхідно встановити етичний критерій, який чітко визначає, що добре, а що погано для людини. Дану проблему вирішують в рамках двох різних підходів, індивідуалістичного та інституційного.

1. Індивідуалістичний підхід домінує в економічній науці. Його суть полягає в тому, що оцінка індивідуального добробуту покладається на саму людину, тільки сама людина здатна визначити, що добре для неї, а що погано. Передбачається, що вона здатна провести кількісну оцінку добробуту в будь-який період свого життя. Етичний постулат, що лежить в основі індивідуалістичної концепції добробуту, може бути: «Благом для людини є те, що вона сама вважає для себе благом».

Індивідуалістичний підхід до визначення добробуту дозволяє економістам не зачіпати складну філософську проблему суті людини і обмежитися розглядом зовнішніх проявів цієї суті - її вчинків. Оскільки питання про суть людини при даному підході не розглядається, вчинки людини апріорі мають непередбачуваний, довільний характер. Таким чином, індивідуалістичний підхід фактично припускає атомістичний погляд на суспільство, при якому ігноруються стійкі міжособові зв'язки. Спроба обійти фундаментальну проблему суті добробуту приводить до надмірно спрощеної, механістичної моделі суспільства.

2. Інституційний підхід до визначення добробуту: суть людини як такої виводиться з аналізу розвитку інститутів впродовж тривалого історичного періоду. На основі виявленої суті формулюється базовий етичний критерій, на якому будується теорія добробуту.

Індивідуалістичний підхід, трактуючи людину як ізольований і непізнаваний елемент суспільства. не дозволяє виявити загальні якості людей і сформулювати сутнісні узагальнення, без яких не може існувати жодна соціальна теорія. Інституційний підхід, навпаки, фіксує свою увагу на традиціях, що склалися в суспільстві, уявленнях, етичних нормах і ін. Кожна з існуючих в суспільстві етичних систем може служити основою для деякої інституційної концепції добробуту. Інститути розглядаються як результат закономірного розвитку природи і суспільства.

Теорія суспільного прогресу - це інституційна теорія добробуту, заснована на еталонній етичній системі. Поняття суспільного прогресу означає напрям розвитку суспільства, яке є бажаним з погляду вибраної еталонної етичної системи. При цьому допускається, що більшість членів суспільства можуть не розділяти дану концепцію суспільного прогресу. У основі еволюційної теорії суспільного прогресу лежить еталонна етична система, побудована на аналізі процесу еволюції живої природи. Прихильники цього підходу поширюють на суспільний розвиток такі риси біологічної еволюції, як боротьба за виживання, спадкоємство і отримання ознак, диференціація і ускладнення органів і ін. Еволюційний підхід до досліджень етичних аспектів економіки затверджується як альтернатива індивідуалістичному підходу.

Інституційний підхід до добробуту трактує розвиток як загальну об'єктивну категорію, що відноситься в рівній мірі до всіх членів суспільства. Тим самим долається індивідуалістичний, атомістичний погляд на суспільство як на безліч незалежних один від одного індивідів, позбавлених єдиній суті.

3.2. Утилітарна теорія суспільного добробуту

В індивідуалістичному підході найбільше значення мають дві теорії добробуту: утилітаристська і монетарна (економічна).

Класичний лібералізм виходить з інтересів особи: кожна людина готова до активної автономної діяльності, здатна сама найефективніше реалізовувати свої таланти. Суспільство при такому підході характеризується як проста сукупність індивідів. Тому воно не має власних, відмінних від індивідів цілей і намірів. Хороше суспільство - це таке суспільство, яке не заважає індивідам вільно реалізовувати свої приватні інтереси. Уряд створений людьми для захисту їх прав (раніше всього права приватної власності і цивільних свобод), встановлених Конституцією. Виконуючи цю функцію (і обмежуючись нею), уряд найкращим чином служить людям. Оскільки не існує об'єктивних методів визначення того, що для індивідів краще і що гірше, то індивіди самі в змозі зрозуміти, що правильно і що помилково, спираючись на свої особисті переваги.

Свобода - синонім автономії і незалежності, вона досягається людьми самостійно, а не в результаті діяльності уряду. Рівність розуміється як рівність можливостей, а не як рівність результатів. Тому справедливість встановлюється самим ринком, а ефективність розуміється як Парето-ефективність. Ефективність означає, що ресурси дісталися тим особам, які можуть сплатити за них найбільшу ціну і, отже, найраціональніше їх використовувати.

Утилітаризм вважає, що суспільний добробут є сумою функцій індивідуальних корисностей всіх. членів. Справедливість існує там і тоді, де і коли вдається максимізувати сукупну корисність всіх членів суспільства.

Уряд повинен здійснювати перерозподіл з метою максимізації корисності. Така максимізація не забезпечується ринком автоматично. Корисність однієї і тієї ж грошової суми (наприклад. 100 тис. грн.) різна для різних категорій громадян. Ця сума представляє велику корисність для бідняка, і незначну для багатої людини.

Утилітаристський добробут людини є її суб'єктивна оцінка свого добробуту. Вона залежить від двох чинників. Перший чинник емоційний - обумовлений відчуттями людини, які не пов'язані безпосередньо з її вищою діяльністю. Другий чинник раціональний - обумовлений раціональними висновками, одержаними в результаті вищої діяльності людини.

Суспільний добробут (суспільна корисність) - утилітаристське поняття, похідне від поняття індивідуального добробуту. Передбачається, що суспільний добробут може бути зміряний, якщо відомі значення індивідуального добробуту всіх членів суспільства. Оскільки індивідуальна корисність визначається на основі вільного вибору індивіда, суспільна корисність трактується як результат деякої процедури суспільного вибору.

Функція суспільного добробуту - це залежність показника суспільного добробуту від показників індивідуального добробуту.

Утилітаристська концепція функції суспільного добробуту має ряд недоліків: ігнорується інституційна природа суспільного вибору. Проблема оцінки суспільного добробуту більш природна на основі принципів інституційної школи.

Держава загального добробуту є насамперед конституційною, в якій соціальні питання вирішуються відповідно до принципів легітимності та гарантованої соціальної справедливості. Будь-який фінансовий закон, який стосується перерозподілу доходів, приймається демократичним рішенням після всенародного обговорення. Соціальні гарантії, передбачені законодавством держави, є основою, на якій ґрунтується модель суспільного добробуту. Теорія суспільного добробуту передбачає реальність досягнення кінцевих результатів лише за наявності відповідного фінансового забезпечення. У справі фінансового забезпечення суспільного добробуту на перший план виходить механізм державних фінансів. Завдяки фінансам економіка добробуту трансформується в державу добробуту. Коли принципи економіки добробуту поєднуються з соціально вмотивованими напрямками державної діяльності при використанні фінансів, то йдеться вже про процес створення держави добробуту. На основі економічних досягнень держава добробуту бере на себе соціальний обов'язок захищати своїх економічно слабких громадян, піклуватися про повернення до повноцінного життя знедолених людей – мало імущих, безробітних, тих, хто потребує допомоги. У державі добробуту всім громадянам надаються рівні економічні можливості, але водночас усі громадяни мають брати участь у створенні всесуспільного добробуту відповідно до їхніх можливостей. Усе сказане вище підтверджує, що ідеї суспільного добробуту дуже суперечливі, їхнє застосування можливе лише в гармонійному суспільстві, в якому ефективно вирішуються економічні й соціальні конфлікти, а контроль над ними здійснюється на основі загальнонаціональної згоди між усіма політичними силами. Соціальні гарантії - обов'язковий елемент економічної системи держави, важлива умова її економічної та соціальної стабільності. Вищий рівень соціальних гарантій - основа суспільного добробуту й кінцева мета економічної діяльності держави. Соціальні гарантії забезпечують зростання суспільного добробуту.