До одиниць сегментного мовленнєвого рівня належать: фонема (звук), силабема (склад), такт (фонетичне слово), синтагмема (синтагма) і фразема (фраза)

Частина 1

з курсу “Математичне моделювання в САПР”

для студентів базового напрямку

“Комп’ютерні науки ”

Редактор

Комп’ютерне верстання

До одиниць сегментного мовленнєвого рівня належать: фонема (звук), силабема (склад), такт (фонетичне слово), синтагмема (синтагма) і фразема (фраза).

Фонема — це найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні.

Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці. Тому, коли йдеться про функції фонеми, то зазвичай виділяють:

конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою яких творяться одиниці вищих рівнів;

ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звука тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який зявляється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Синтагма є мінімальною інтонаційною одиницею мовленнмовленнєвого ланцюжка, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря без пауз. Це ритміко-інтонаційна єдність, або мовленнєвий такт, який складається з одного чи кількох слів, об’єднаних за смислом та інтонаційно. Вона збігається з відрізком За визначенням Л.Щерби, основною ознакою синтагми є її фонетична і смислова єдність. Фонетична єдність синтагми досягається синтагматичним наголосом, що і об'єднує фонетичні одиниці в одне ціле (різати яблуко, читати вірші).

Засобами синтагматичного членування є паузи (перерви у звучанні) або просодичні частотні та темпоральні засоби мовлення (зміна руху частоти основного тону, темпу, ритму).

Синтагма структурно неоднорідна — вона може складатися з одного фонетичного слова, словосполучення чи їхньої сукупності. Нерідко синтагма складається з одного вигуку, частки, сполучника.

Є декілька критеріїв, за якими можна членувати мовлення на синтагми. Зазвичай основним критерієм виділяють семантичний — на основі наявності певного значеннєвого блоку як семантичної структури.

Синтаксичний критерій — зумовлений синтаксичними зв'язками в тексті — група підмета, група присудка тощо. Цей критерій споріднений з семантичним, адже семантичні блоки, як правило, збігаються з синтаксичними. Однак кожен диктор залежно від ситуації та власного осмислення тексту визначає межу синтагми, часто порушуючи при цьому норми синтаксису.

Ще одним критерієм є пунктуаційний, коли членування мовленнєвого потоку здійснюється завдяки розділовим знакам. Критерій набуває ваги, коли йдеться про начитане мовлення, особливо коли диктор читає текст вперше.

Суперсигментні (нелінійні, надсигментні):

На́голос — це надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Носієм же його виступає голосний звук. Наголосом є виділення складу за допомогою сили, висоти та тривалості його вимовляння. Відповідно говорять про силовий (динамічний, експіраторний), музичний (тоновий, мелодичний) та кількісний (квантитативний) наголос залежно від того, який акустичний параметр його визначає.

Зазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мовах, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги. Про це говорить і М.Наконечний у «Курсі СУЛМ. Фонетика» за ред. Білодіда (1969). При цьому зазначаючи, що український наголос, бувши в своїй основі силовим, має ознаки часокількісного і тонічного.

Однак Н.Тоцька (Тоцька Н. СУЛМ. Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія, 1981), характеризуючи склад, говорить, що він найбільше визначається тривалістю, проте значною мірою і силою, і мелодикою.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на словесний (тактовий), синтагматичний і фразовий.

Особливе значення набуває словесний наголос, який може бути вільним (нефіксованим) і постійним (фіксованим на якомусь складі в межах слова). Вільний наголос у свою чергу може бути рухомим або нерухомим залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова. В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М.Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.

Залежно від семантики говорять про логічний і емфатичний наголос. Логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні. Емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.

Поняття акцентема вживається, коли мова заходить про функціональний бік явища.

Функції наголосу

Видільна. Наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази.

Конститутивна. Наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова.

Смисло- і форморозрізнювальна. Функція властива вільному наголосові і полягає в розрізненні смислу чи слів, які крім наголосу більше нічим не відрізняються (замóк-зáмок), або форм одного й того ж слова (вíкна-вікнá).

Тон — надсегментна одиниця мовлення. Носієм тону виступає голосний звук, але в деяких мовах можуть і приголосні.

Акустичним корелятом тону є так звана частота основного тону (ЧОТ), що визначається частотою вібрації голосових зв'язок. З акустичної точки зору ЧОТ — це перша гармоніка мовного сигналу. У кожного мовця базова частота основного тону індивідуальна і обумовлена особливостями будови гортані.

В середньому для чоловічого голосу частота основного тону складає від 80 до 200 Гц, для жіночого — від 150 до 320 Гц. Поняття тонеми пов'язане з функціональним навантаженням цього явища і визначається тональним (мелодичним) контуром, який буває висхідним, спадним, висхідно-спадним, спадно-висхідним. Залежно від контура передаються різного роду значеннєві відтінки, напр., розрізнення комунікативних типів висловлювання (розповідь-спонукання-запитання).

Темп — надсегментна одниця мовлення, що характеризує швидкість артикулювання звукового сигналу. Темп вимірюють кількістю сегментних одиниць за одиницю часу, або, рідше, тривалістю мовленнєвих одиниць, найчастіше складів.

Інтонація (від лат. intono - голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.

Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонацію вивчає інтонологія.

Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).

Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.

Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.

Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.

На думку Н. Плющ, О.Бас-Кононенко, З.Дудник (Плющ Н. та ін. СУЛМ. Фонетика, 2002), комунікативна функція інтонації є провідною. За метою висловлювання в українські мові розрізняються такі комунікативні типи висловлювань, як розповідь, питання, спонукання.

Інтонаційна конструкція розповідного висловлювання має висхідно-спадний а бо спадний рух основного тону, що означає завершеність думки. Разом зі спадом тону спадає і сила і темп вимови.

Інтонаційна конструкція питального речення зазвичай характеризується висхідним, висхідно-спадним і спадним тоном. Темп вимови питання як правило вищий за відповідь на нього в розповідній інтонації. Для запитання відчутними є особливості зміни ЧОТ на початку і в кінці вислову, швидкість спаду ЧОТ та інтенсивності. Побудова інтонаційної моделі питального типу речення ускладнюється різними видами питання: питання про нову інформацію, питання-перепит, альтернативне питання, риторичне питання.

Інтонаційний контур спонукального речення визначається висхідно-спадним, рідше — спадним характером руху ЧОТ. Такий тип речення теж неоднозначний — може бути наказ, вимога, пропозиція, прохання, порада тощо.

Проклітика (грецьк. proklitikos -схилений вперед) — ненаголошене слово, що стоїть перед наголошеним і утворює з ним одне ціле. У давньогрецькій мові П. називали випадок у мовленні, коли слово вимовлялося спільно з наступним, втрачаючи свій наголос. В українській мові це переважно службові частини мови, які сприймаються як єдине ціле із словами, яким вони передують (на столі, у небі, при дорозі, тощо). У художній літературі, передовсім у поезії, де досить потужні метроритмічні чинники, в позицію П. потрапляють самостійні частини мови, переважно односкладові:

Був час,

коли здавалось,

що все попереду [...] (М. Корсюк).

Тут дієслово "був" та сполучник "що", втративши свій наголос, вжиті у стані П.

Енклітика (грецьк. enklitike — схилена назад) — випадок у версифікаційній практиці, коли два слова, що стоять поряд., сприймаються як одна акцентуаційна одиниця:

Не лишилось білого ніде

в цім предивнім світі (царстві тіні).

Добрий день!

Зелений сніг іде.

Добрий день!

Червоний сніг і синій! (Ірина Жиленко).

Тут ненаголошені слова притягуються до попередніх наголошених (добрий день, сніг іде), що зумовлюється як нормативами українського мовлення, так і втратою словом свого наголосу в слабкій синтаксичній позиції віршового рядка (царстві тіні).

Складоподіл Академік Л. В. Щерба висунув теорію м'язового на­пруження, за якою склад — це частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним м'язовим на­пруженням при їх артикуляції. Отже, найбільше напру­ження припадає на вершину складу і найменше буває на межі складів.

М. А. Жовтобрюх визначає склад комплексно: як чисто фонетичну одиницю, елементи якої тісно пов'я­зані між собою артикуляційно й акустично (залежно від наростання й спаду гучності звуків).

Розрізняють склади відкриті й закриті, крім того, виділяються прикриті і неприкриті. Відкритим назива­ється склад, що закінчується на голосний (во-да, со-ло-ма), в закритим — склад, що закінчується на приголосний (гір-кий, сол-дат). Прикритим називається склад, що починається на приголосний (пар-та), неприкритим — склад, що починається на голосний (он, оз-до-ба).

Існують такі основні правила складопо­ділу:

1. Один приголосний, що стоїть між голосними, зав­жди належить до наступного складу, наприклад: по-су-ха, за-го-ро-да, си-то.

2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до наступного складу, на­приклад: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти, не-ща-стя.

3. Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, на­лежать до наступного складу, наприклад: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі.

4. Сусідні приголосні, перший з яких більш гучний, ніж другий, належать до різнлх складів, наприклад: каз-ка, груд-ка, вез-ти.

5. Якщо між голосними є два або більше приголос­них, то звуки [й], [в], [р], [л], [м], [н], що йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять після них,— до наступного: гай-ка, май­струвати, гав-кати, гір-ко, пал-ко, ям-ка, син-ку.

6. Коли другим приголосним є звук [й], [в], [р], [л], [м] або [н], то разом а попереднім він відходить до наступного складу: за-б/йу/, лю-блю, му-дрий, ну­дний, по-свист, Ку-зьма.

7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різ­них складів: гар-ний, сур-ма, сум-ний, гор-ло.

8. Подовжені приголосні при складоподілі не розді­ляються, оскільки збіг двох приголосних вважається одним звуком о- бби-ти, жи-ття, пі-дда-шшя, зі-лля.

Ці правила поки що є орієнтовними. В українському складоподілі спостерігається неусталеність, і він ще остаточно не досліджений.

Склад — це чисто вимовна одиниця, не зв'язана зі значенням. Тому поділ па склади не збігається із чле­нуванням слова на найменші смислові одиниці — морфе­ми (корінь, префікс, суфікс, закінчення). Разом з тим в усній мові вплив морфологічної будовb слів на складо­поділі іноді позначається. Так, наприклад, у слові підживити можливі два поділи слів на склади: пі-джи-ви-ти і під-жи-ви-ти; у слові розбивати — ро-зби-ва-ти і роз-би-ва-ти й под.

Важливо також мати на увазі, що між фонетичним і орфографічним складоподілом також немає повного збігу. Хоча в основу правил переносу частин слів покладено складовий принцип, тобто слова переносяться по складах, проте великою мірою враховується й морфоло­гічна будова слова — принцип збереження єдності мор­феми.

2. Класифікація голосних звуків української мови у сильній і слабкій позиції. Підходи вчених до класифікації голосних звуків (Тоцька, Жовтобрюх, Карпенко). Поняття нескладового звука

Звуки мови виникають за допомогою мовного апарату, до якого відносять гортань з голосовими зв'язками, ротову та носову полості, губи, язик, зуби та піднебіння. За способом творення звуки поділяються на голосні та приголосні.

Голосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв'язок.

Голосних звуків шість:

голосні [і], [и], [е], [у], [о], [а]

Голосні звуки можуть бути:

1. переднього і заднього ряду

2. низького, середнього і високого підняття

3. огублені і не огублені

4. ненаголошені і наголошені

За місцем творення (мається на увазі рух язика у горизонтальній площині ротової порожнини) голосні звуки поділяються на голосні переднього ряду і голосні заднього ряду:голосні переднього ряду