Роль та значення окремих країн і регіонів у світовій економіці. Формування центрів світової економіки

Чотири світових центри капіталізму: США, ФРН, Японія, Китай, демонструють успішний приклад економічного поступу та зростання у повоєнний період та по теперішній час.

Так, Японія стає економічним лідером Південно-Східної Азії. В Японії сформувались фінансово-промислові групи "Міцуї", "Міцубісі", "Сумітомо", основними рисами яких були: існування чіткого поділу праці всередині кожної групи; фінансування та інвестування підприємств власним банком групи; реалізація (збут) продукції підприємств на власні торго­вельні компанії групи. Японія добре відома в усьому світі як країна з розвиненою економікою та ефективним державним управлінням.

У США до початку 1990-х рр. здійснювався перехід до консерва­тивної моделі економічного зростання, яка доповнила неокейнсіанську концепцію розвитку. Ідеологічним підґрунтям практичних перетворень адміністрації Б. Клінтона були теоретико-методологічні засади неокон­сервативного напряму економічної теорії. У США було створено інституціональне середовище, до основних характеристик якого слід віднести: свободу підприємництва, повагу громадян до закону, мобільність населення з метою більш раціонального розміщення ресурсів та ін. Це сприяло НТР та економічному зростанню.

На межі ХХ – ХХІ ст. ФРН є третьою індустріальною державою світу, за обсягом промислового виробництва поступаючись лише США і Японії. У 1996 р. ВВП становив 3,1 трлн марок (2,35 трлн доларів), а на душу населення припадало 28 738 дол. Частка обробної промисловості в структурі валового національного продукту (ВНП) ФРН в 1995 році становила 34,5 %, а її питома вага в загальній структурі зайнятості в економіці – 37 %. Однак деіндустріалізація протікала тут не так швидко, як в інших країнах ЄС.

В економіці Китаю в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. були проведені реформи, які мали назву "чотири модернізації" сільського господарства, промисловості, науки й сфери національної оборони.

Китайське керівництво дотримується вкрай прагматичного підходу. Воно заохочує ринкові відносини там, де це можливо, і зберігає державний контроль там, де вважає це необхідним. Політична стабільність, здатність створити сприятливі умови для підприємництва в комбінації з деше­вою робочою силою залучають у Китай іноземний капітал. Дуже вдалим виявилося створення вільних економічних зон у приморських провінціях Китаю, де іноземці на пільгових умовах відкривають нові виробництва з використанням китайської сировини, матеріалів і робочої сили.

У той же час важка промисловість залишається державною. Китайському керівництву вдається сполучати реформи зі швидкими темпами зростання економіки. Добитися такої комбінації завжди важко, тому що в період реформ "переналагодження" економічних механізмів звичайно веде до збоїв у роботі підприємств.

Зняття обмежень на індивідуальну трудову діяльність на початку 80-х рр. дозволило в дуже короткий термін пожвавити торгівлю, сільське господарство й дрібне виробництво.

У 1993 р. за обсягом ВВП КНР упевнено посіла 7 місце у світі після США, Японії, ФРН Франції, Італії та Британії, але за паритетом купівельної спроможності товарів та послуг Китай є другою економічною державою після США (4,8 трлн дол. на 1999 р.) [24].

До 90-х рр. ХХ ст. світову економіку формували три укрупнені компоненти. Перший складався з країн із розвинутою ринковою економікою, другий формували країни, що розвиваються, третій – соціалістичні країни. У 90-х роках XX ст. відбуваються кардинальні зміни у структурі світової економіки.