Підстави оспорюваності правочинів

Можливість визнання судом недійсними правочинів, вчинених неповнолітніми фізичними особами за межами їх цивільної діє­здатності (ст. 222 ЦК), пов'язана з тим, що цивільна дієздатність особи у цьому віці є неповною. Дані особи можуть самостійно вчиня­ти лише ті правочини, що передбачені ст. 32 ЦК. Інші ж правочини во­ни вчиняють тільки за згодою батьків (усиновлювачів) або піклуваль­ників. Саме ці правочини, вчинені без згоди зазначених осіб, вва­жаються такими, що виходять за межі їх дієздатності і можуть за позо­вом заінтересованої особи визнаватися судом недійсними, але за умо­ви, що після їх вчинення вони не були схвалені батьками (усновлюва-чами), піклувальником неповнолітньої фізичної особи. Правочин вва­жається схваленим, якщо вказані особи, дізнавшись про його вчинен­ня, протягом одного місяця не заявили претензії іншій стороні.

Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні осо­би, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все одержа­не нею за цим правочином у натурі, а у разі неможливості - відшкоду­вати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування. У випадку відсутності у неповнолітньої особи коштів, достатніх для та-

238

кого відшкодування, обов'язок з відшкодування завданих збитків по­кладається на його батьків, (усиновлювачів) або піклувальника за умови, що вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню право-чину або втраті майна, яке було його предметом.

Можливість визнання судом недійсним правочину, вчиненого фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межа­ми її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК). Правочини, що виходять за межі дієздатності таких осіб, - це правочини щодо розпорядження майном та інші, які виходять за межі дрібних побутових, вчинені без згоди піклувальника (ст. 37 ЦК). Саме останні можуть бути за позо­вом піклувальника визнаватися судом недійсними, але за наявності наступних умов. По-перше, якщо такий правочин не був після його вчинення схвалений піклувальником. Він вважається схваленим, як­що піклувальник, дізнавшись про вчинення правочину, протягом од­ного місяця не заявив претензії іншій стороні. По-друге, якщо судом буде встановлено, що вчинений правочин суперечить інтересам під­опічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зо­бов'язаний утримувати.

Можливість визнання судом недійсним правочину дієздатної фізичної особи, вчиненого у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК), по­в'язана з тим, що особа, яка вчинює правочин, хоча і є дієздатною, але у цей момент не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керу­вати ними. Такий стан дієздатної особи може бути зумовлений різни­ми обставинами, які підлягають доведенню в суді. До них, наприклад, належать: нервове потрясіння, фізична травма, глибоке алкогольне або наркотичне сп'яніння.

Будь-який правочин, вчинений дієздатною особою у такому стані, може бути визнаний судом недійсним за позовом самої особи, а у разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї права або інтереси, що охороня­ються законом, були порушені. Якщо ж особа, що вчинила правочин, згодом буде визнана недієздатною, позов про визнання правочину не­дійсним може подати її опікун.

Сторона, яка знала про такий стан фізичної особи у момент вчи­нення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, за­вдану у зв'язку з його вчиненням.

Можливість визнання судом недійсним правочину, укладеного юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК). Хоча юридичні особи за ЦК мають загальну цивільну правоздат­ність і можуть здійснювати будь-які види діяльності (дії), що не су­перечать закону, існують правочини, які вони мають право вчиняти при отриманні на це спеціального дозволу (ліцензії) відповідно до За­кону України «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності» від 1 червня 2000 р. А правочини, вчинені юридичною особою

¹ Офіційний вісник України.-2000.-Х» 27.-Ст 1109.

без відповідного дозволу (ліцензії), можуть бути визнані судом не­дійсними за позовом заінтересованої особи. Юридична особа вва­жається такою, що не має спеціального дозволу (ліцензії) у тих ви­падках, якщо вона взагалі не отримувала ліцензії, коли на момент вчинення правочину закінчився строк дії отриманої ліцензії або коли на цей час видана ліцензія була анульована за рішенням органів ліцензування, що набрало чинності,

Слід мати на увазі, що найменування ст. 227 ЦК є значно ширшим, ніж її зміст. Але перевагу потрібно віддавати саме змісту. Ось чому у випадках вчинення юридичною особою правочину, який вона не мо­же вчиняти не через відсутність у неї спеціального дозволу (ліцензії), а через наявність, наприклад, певних заборон, що містяться в уста­новчому документі, такий правочин не може бути визнаний судом не­дійсним на підставі ст. 227 ЦК.

У разі, якщо юридична особа ввела другу сторону в оману стосов­но свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана від­шкодувати їй моральну шкоду, ним завдану.

Можливість визнання судом недійсним правочину, який особа вчи­нила під впливом помилки (ст. 229 ЦК), пов'язана з тим, що воля особи у такому випадку формувалася під впливом невірного сприйняття пред­мета правочину та інших обставин, які мають істотне значення.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей предмета, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Прикладом помилки особи у правовій природі право­чину може бути вчинення нею договору купівлі-продажу у випадках, коли вона насправді бажала укласти договір довічного утримання. Помилка у природі правочину тягне за собою і помилку особи, що його уклала, у правах та обов'язках сторін. Не може бути підставою для визнання правочину недійсним помилка щодо мотивів його вчи­нення. Питання про наявність чи відсутність помилки при вчиненні правочину у кожному разі вирішується судом з урахуванням кон­кретних обставин справи.

Помилка у особи, що вчинила правочин, може бути результатом її власного недбальства, а можуть траплятися випадки, коли помилка виникає у сторони з необережних (винних) дій іншої сторони у пра-вочині.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилялася в ре­зультаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведін­кою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати збитки, заподіяні другій стороні.

Суб'єктний склад цього правочину в рівній мірі охоплює як фізич­них, так і юридичних осіб.

Визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом обману (ст. 230 ЦК), пов'язано з тим, що при цьому правочин не відображає дійсної волі однієї із сторін,

умисно введеної другою сторо­ною в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

Ці обставини можуть стосуватися природи правочину, характеру та обсягу прав і обов'язків сторін, властивостей та якості предмета правочину, а також мотиву вчинення правочину, що вплинув на фор­мування волі особи, введеної в оману.

Для визнання такого правочину недійсним немає значення, у якій формі (активній чи пасивній) вчинено обман. Останній має місце як тоді, коли сторона заперечує наявність обставин (активна форма об­ману), що можуть перешкоджати вчиненню правочину, так і тоді, ко­ли вона замовчує їх існування (пасивна форма обману).

Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, завдані у зв'язку з вчиненням даного правочину.

Недійсними за ознакою обману можуть визнаватися правочини як за участю фізичних, так і юридичних осіб.

Визнання судом недійсним правочину, який вчинено під впли­вом насильства (ст. 231 ЦК), зумовлено тим, що у цих випадках воля особи, до якої було застосовано фізичну силу або психічний тиск, є деформованою. Саме тому правочин цією стороною вчиняється про­ти її справжньої волі.

Насильство, що деформує волю особи, може бути фізичним або психічним тиском. Фізичне насильство находить свій прояв у запо­діянні стороні правочину фізичних або душевних страждань (побиття особи, тимчасове позбавлення волі тощо). Воно може здійснюватися не тільки іншою стороною правочину, а й третьою особою. Ці дії зав­жди становлять правопорушення. Але для визнання правочину недійсними за даною підставою не має значення: була особа притяг­нута до відповідальності за вказані дії чи ні.

Психічне насильство - це погроза завдати у майбутньому потенціальній стороні у правочині фізичної або моральної шкоди, за умови, якщо вона не вчинить правочин. Психічне насильство може здійснюватися як особою, котра є стороною правочину, так і третьою.

Погроза відрізняється від насильства тим, що вона викликає уяв­лення про вірогідне, можливе у майбутньому зло; тим часом як на­сильство - зло, що скоюється під час вчинення правочину. Якщо на­сильство - це завжди протиправна дія, то погроза охоплює можли­вість вчинення як протиправних дій (наприклад, катування), так і правомірних (наприклад, погроза повідомити правоохоронні органи про злочинну діяльність особи). Підставою для визнання правочину недійсним може бути не будь-яка погроза, а лише та, яка є реальною, здійсненною і значною. Питання про те, чи відповідає погроза вказа­ним ознакам, вирішує суд, розглядаючи справу з урахуванням усіх зібраних матеріалів.

Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психіч­ний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у

подвійному розмірі та моральну шкоду, заподіяні у зв'язку з вчинен­ням цього правочину.

Недійсними за ознаками погрози можуть визнаватися правочини як за участю фізичних, так і юридичних осіб.

Визнання судом недійсним правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК), пов'язано з наявністю у таких випадках умисної змови представника однієї сторони з іншою. Отже, користу­ючись тим, що одна із сторін правочину діє не безпосередньо, а через представника, останній, зловживаючи наданими йому довірителем правами, вступає у змову з другою стороною правочину, що вчинює його безпосередньо, з метою заподіяння шкоди особі, яка діє через представника. Цілі, які мали на меті учасники змови, для визнання правочину недійсним, значення не мають, вони не обов'язково по­винні бути корисливими.

Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків і моральної шкоди, зав­даних йому в зв'язку з вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Суб'єктний склад цього правочину охоплює як фізичних, так і юридичних осіб.

Можливість визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК), пов'язана з тим, що од­на із сторін правочину через збіг тяжких обставин змушена вчинити правочин, який суперечить її дійсній волі. Для визнання недійсним правочину за цією підставою необхідна сукупність двох факторів: наявність у сторони, що вчинює правочин, тяжких обставин; вчинен­ня нею правочину на вкрай невигідних умовах. Тяжкі обставини, що змушують особу вчинити правочин, - це, наприклад, хвороба близької людини, раптове виникнення значних боргів, що підлягають терміновій сплаті, тощо. Вкрай невигідність правочину полягає, на­приклад, у тому, що річ (майно) продається за безцінь. Через вказане такі правочини іменуються кабальними.

Для визначення правочину недійсним за ст. 233 ЦК не має значен­ня, хто був його ініціатором. Вина другої сторони у такому правочині полягає у тому, що вона, вчиняючи правочин, скористується наявніс­тю у контрагента тяжких обставин.

Сторона, яка скористалася вказаною обставиною, зобов'язана від­шкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, заподіяні їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Визнання недійсним судом фіктивного правочину (ст. 234 ЦК) пов'язано з тим, що він не спрямований на реальне настання право­вих наслідків і вчинюється без наміру їх створення, тобто про люд­ське око. Прикладом такого правочину може бути вчинення правочи­ну «дарування» майна лише з метою приховання його від можливої

конфіскації за скоєний злочин. При цьому зміна власника майна за та­ким правочином, навіть, не передбачалася.

Визнання недійсним судом удаваного правочину (ст. 235 ЦК) по­в'язано з тим, що він теж не спрямований на реальне настання право­вих наслідків, що ним обумовлені. Мета такого правочину полягає у тому, щоб приховати інший правочин, який сторони насправді вчи­нили. Так, особа, маючи дійсний намір на вчинення правочину дару­вання машини, що належить їй як власнику, та передбачаючи небажа­ну реакцію своїх повнолітніх дітей, укладає оплатний правочин її купівлі-продажу з метою приховання дійсного правочину. В наведе­ному прикладі удаваним є правочин купівлі-продажу машини; і саме він визнається судом недійсним. Відносини сторін при цьому регу­люються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчини­ли (у наведеному прикладі - правочин дарування). Але правочин бу­де породжувати цивільні права і обов'язки лише у разі відповідності його усім загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину (ст. 203 ЦК). При відсутності такої відповідності цей правочин також може бути визнаний недійсним.

Момент недійсності правочину» Правочин вважається недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК). Це правило є загальним і стосується як нікчемних, так і оспорюваних правочинів.

Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє (наприклад, у строкових правочинах з відкладаль-ним строком), можливість настання їх у майбутньому припиняється.

§ 3. Правові наслідки недійсності правочину (окремих його частин)

Хоча недійсні правочини, як уже зазначалося, не створюють юри­дичних наслідків, що передбачалися сторонами при вчиненні остан­ніх, але вони створюють наслідки, пов'язані з їх недійсністю. При цьому може мати місце дві ситуації. По-перше, якщо недійсний пра­вочин не виконувався сторонами, то наслідком останнього є немож­ливість його подальшого виконання. По-друге, якщо недійсний пра­вочин повністю або частково виконаний, мають наставати майнові наслідки такого правочину.

ЦК у ч. 2 та ч. 3 ст, 216 закріплює загальні наслідки недійсності правочину. Суть їх полягає у тому, що кожна із сторін недійсного правочину зобов'язана повернути другій стороні у натурі все те, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користу­ванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вар­тість того, що одержано за цінами, які існують на момент відшкоду­вання. Отже, йдеться про повернення обох сторін у первісний стан, який мав місце до виконання сторонами правочину. Такі майнові на­слідки недійсності правочину йменуються двосторонньою рести­туцією (від лат. геяґіШеге - поновлення, приведення до ладу). Крім

243

того, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій сто­роні або третій особі завдано збитки та моральну шкоду, вони також підлягають відшкодуванню винною стороною.

Таким чином, загальні наслідки недійсності правочину охоплю­ють дві складові. Причому, якщо перша складова (двостороння рес­титуція) є абсолютно обов'язковою, то друга (відшкодування збитків та моральної шкоди) - має місце тоді, коли ці збитки (моральна шко­да) заподіяні недійсним правочином. Відшкодування їх покладається на винну сторону.

Ці наслідки недійсності правочину називаються загальними, ос­кільки вони застосовуються при недійсності будь-якого правочину (нікчемного або оспорюваного), якщо законом не встановлені особ­ливі умови їх застосування чи особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (ч. 3 ст. 216 ЦК).

Особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочинів - це спеціальні правила, передбачені у ЦК для окремих видів недійсних правочинів, щодо суб'єктів, на яких покладаються обов'язки із здійснення двосторонньої реституції, відшкодування збитків та відшкодування вартості втраченого майна, що підлягає пе­редачі другій стороні недійсного правочину.

Особливі правові наслідки - це спеціальні правила, передбачені у ЦК, щодо нетипових наслідків визнання недійсними окремих видів правочинів. Вони знаходять прояв у покладенні на винну сторону, що застосувала обман, фізичний або психічний тиск до іншої особи, обо­в'язку з відшкодування завданих збитків у подвійному розмірі (стат­ті 230-231 ЦК).

Нарешті, слід підкреслити, що у ЦК є низка спеціальних поло­жень щодо правових наслідків недійсності лише нікчемних право­чинів. По-перше, правові наслідки недійсності нікчемного правочи­ну, встановлені законом, не можуть змінюватися домовленістю сторін. Введення цього правила пов'язано з тим, що ст. 6 ЦК надала можливість сторонам у договірних відносинах відступати від поло­жень актів цивільного законодавства (у тому числі й норм ЦК), крім тих, стосовно яких є застереження про їх незмінність. По-друге, за­стосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути здійснено судом не тільки за вимогою будь-якої заінтересованої осо­би, а й судом з власної ініціативи. Це означає, що суд у разі встанов­лення наявності нікчемного правочину з власної ініціативи може за­стосувати його наслідки.

Недійсним за підставами, викладеними у цьому параграфі, може бути не тільки правочин у цілому, а й окрема його частина.

Недійсність окремої частини правочину не має неслідком недійсності решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК). Якщо ж підстав для такого припущення немає, правочин у повному обсязі вважається або визнається недійсним.

244

Викладене свідчить, що ЦК відтворює ті положення цивільного за­конодавства, що діяли раніше та які витримали випробування часом і здатні забезпечити майновий обіг в умовах ринкової економіки.

Разом з тим ЦК містить низку новел.

По-перше, легальне закріплення знайшли загальні вимоги, додер­жання яких необхідно для чинності правочину та розширення їх кола. По-друге, встановлена презумпція правомірності будь-якого право­чину, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. По-третє, передбачена необ­хідність державної реєстрації окремих правочинів, для яких вона має конститутивне значення. По-четверте, створена необхідна база для тлумачення правочину його сторонами або судом. По-п'яте, у ЦК знайшов закріплення поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. По-шосте, розширене коло оспорюваних правочинів за рахунок скорочення кількості нікчемних правочинів. По-сьоме, ЦК не містить положень про односторонню реституцію та неможливість останньої як таких, що суперечать його приватно-правовій суті. По-восьме, до загальних наслідків недійсності правочину віднесено двосторонню реституцію та відшкодування другій стороні правочину завданих збитків та моральної шкоди¹.