Недійсність правочину. Поняття та види недійсних правочинів

Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, че-рез непритаманність цим діям властивостей юридичного факту.

ЦК встановив наступні визначальні засади щодо недійсності право­чинів.

По-перше, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) будь-якої із загальних вимог, додержання яких необхідне для його чинності, крім вимоги щодо форми право­чину. Це пов'язано з тим, що згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сто­ронами письмової форми правочину має наслідком його недійсність не завжди, а лише у випадках, встановлених законом. ЦК передбачає такий наслідок у разі недодержання вимог про нотаріальне посвід­чення одностороннього правочину (ст. 219) або договору (ст. 220). Недодержання вимог щодо простої письмової форми правочину, за загальним правилом, немає наслідком його недійсність. Такий право­чин вважається дійсним, але у разі заперечення однією із сторін фак­ту його вчинення або оспорювання окремих його частин ці факти мо­жуть доводитися тільки письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, оскільки рішення суду не може грунтуватися на показаннях свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК). У разі недоведе­ності зазначених фактів вважається, що правочин не був вчинений. І тільки, як уже зазначалося, у випадках, прямо передбачених законом, порушення вимог щодо простої письмової форми правочину тягне його недійсність. Такий наслідок передбачений, наприклад, у ст 547 ЦК для правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання.

По-друге, ЦК не тільки закріплює поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані, а й містить їх легальне визначення.

232

Нікчемний правочин - це правочин, недійсність якого встанов­лена у законі (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки закон кваліфікує даний пра­вочин як недійсний, не вимагається визнання його недійсності судом. Останній лише застосовує наслідки недійсності нікчемного правочи­ну. Нікчемними є правочини, передбачені статтями 218-221,224,226 та 228 ЦК. Слід мати на увазі, що кваліфікація названих правочинів у науці як абсолютно недійсних¹ не відповідає вимогам ЦК. Це пов'я­зано з тим, що будь-який нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Виняток зроблено лише для правочинів, які порушу­ють публічний порядок (ст. 228 ЦК).

Оспорюваний правочин - це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але який може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа за­перечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ч. 3 ст. 215 ЦК). До вказаних правочинів ЦК відносить правочини, 'передбачені статтями 222-223, 225,227,229-233.

По-третє, ЦК, закріплюючи у ст. 216 загальні правові наслідки не­дійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції, відшкоду­вання збитків та моральної шкоди, передбачив можливість встанов­лення як особливих (спеціальних) наслідків для окремих видів недійсних правочинів, так і особливих умов їх застосування (питання про які детально розглядаються в § 3 цієї глави).

По-четверте, ЦК встановив коло осіб, які можуть звертатися з по­зовом до суду про визнання правочину недійсним (у разі його оспо-рюваності) або про застосування наслідків недійсності правочину (у випадку його нікчемності). За загальним правилом це право нале­жить будь-яким заінтересованим особам (тобто тим, які мають пев­ний юридичний інтерес, пов'язаний з виникненням, зміною або при­пиненням у них відповідних прав чи обов'язків). Вказане не виклю­чає можливості звуження кола цих осіб (їх конкретизацію) стосовно окремих видів недійсних правочинів.

Саме наведені визначальні засади щодо недійсності правочинів зу­мовили підхід законодавця до закріплення у ЦК окремих складів недійсних правочинів, суть якого полягає у наступному.

По-перше, законодавець, виходячи з легального визначення нік­чемного правочину, вичерпно передбачив усі його склади.