Недійсність правочину. Поняття та види недійсних правочинів

Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, че-рез непритаманність цим діям властивостей юридичного факту.

ЦК встановив наступні визначальні засади щодо недійсності право­чинів.

По-перше, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) будь-якої із загальних вимог, додержання яких необхідне для його чинності, крім вимоги щодо форми право­чину. Це пов'язано з тим, що згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сто­ронами письмової форми правочину має наслідком його недійсність не завжди, а лише у випадках, встановлених законом. ЦК передбачає такий наслідок у разі недодержання вимог про нотаріальне посвід­чення одностороннього правочину (ст. 219) або договору (ст. 220). Недодержання вимог щодо простої письмової форми правочину, за загальним правилом, немає наслідком його недійсність. Такий право­чин вважається дійсним, але у разі заперечення однією із сторін фак­ту його вчинення або оспорювання окремих його частин ці факти мо­жуть доводитися тільки письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, оскільки рішення суду не може грунтуватися на показаннях свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК). У разі недоведе­ності зазначених фактів вважається, що правочин не був вчинений. І тільки, як уже зазначалося, у випадках, прямо передбачених законом, порушення вимог щодо простої письмової форми правочину тягне його недійсність. Такий наслідок передбачений, наприклад, у ст 547 ЦК для правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання.

По-друге, ЦК не тільки закріплює поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані, а й містить їх легальне визначення.

232

Нікчемний правочин - це правочин, недійсність якого встанов­лена у законі (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки закон кваліфікує даний пра­вочин як недійсний, не вимагається визнання його недійсності судом. Останній лише застосовує наслідки недійсності нікчемного правочи­ну. Нікчемними є правочини, передбачені статтями 218-221,224,226 та 228 ЦК. Слід мати на увазі, що кваліфікація названих правочинів у науці як абсолютно недійсних¹ не відповідає вимогам ЦК. Це пов'я­зано з тим, що будь-який нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Виняток зроблено лише для правочинів, які порушу­ють публічний порядок (ст. 228 ЦК).

Оспорюваний правочин - це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але який може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа за­перечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ч. 3 ст. 215 ЦК). До вказаних правочинів ЦК відносить правочини, 'передбачені статтями 222-223, 225,227,229-233.

По-третє, ЦК, закріплюючи у ст. 216 загальні правові наслідки не­дійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції, відшкоду­вання збитків та моральної шкоди, передбачив можливість встанов­лення як особливих (спеціальних) наслідків для окремих видів недійсних правочинів, так і особливих умов їх застосування (питання про які детально розглядаються в § 3 цієї глави).

По-четверте, ЦК встановив коло осіб, які можуть звертатися з по­зовом до суду про визнання правочину недійсним (у разі його оспо-рюваності) або про застосування наслідків недійсності правочину (у випадку його нікчемності). За загальним правилом це право нале­жить будь-яким заінтересованим особам (тобто тим, які мають пев­ний юридичний інтерес, пов'язаний з виникненням, зміною або при­пиненням у них відповідних прав чи обов'язків). Вказане не виклю­чає можливості звуження кола цих осіб (їх конкретизацію) стосовно окремих видів недійсних правочинів.

Саме наведені визначальні засади щодо недійсності правочинів зу­мовили підхід законодавця до закріплення у ЦК окремих складів недійсних правочинів, суть якого полягає у наступному.

По-перше, законодавець, виходячи з легального визначення нік­чемного правочину, вичерпно передбачив усі його склади.

По-друге, перелік складів оспорюваних правочинів, закріплених у ЦК, е невичерпним (відкритим). Більше того, він і не міг бути ви­черпним за визначенням.

Практично це означає, що суд може визнавати недійсними будь-які правочини, що не відповідають загальним вимогам, закріпленим у ст. 203 ЦК, крім тих, які визнаються ним як нікчемні, незалежно від

¹ Новицкий И. Б. Недействительные сделки / Вопросы советского гражданского права. - М.: Изд-во АН СССР, 1945. - С. 35-37.

233

того, чи містить він конкретний склад оспорюваного правочину, чи ні. Уразі, коли ЦК такого складу не містить, суд може застосовувати відповідну частину ст. 203 ЦК, вимоги якої не було додержано сторо­ною (сторонами) при вчиненні правочину.

По-третє, ЦК не містить загального складу недійсного правочи­ну, який не відповідає будь-яким вимогам закону (аналогічний скла­ду, що був передбачений у ст. 48 ЦК УРСР).