Глава 11. ПРАВОЧИНИ

§ 1. Загальні положення про правочини

Визначення правочину та його ознаки, Правочин - це найпоши­реніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виник­нення цивільних прав та обов'язків. Стаття 202 ЦК визначає право­чин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав те обов'язків.

Правочини характеризуються сукупністю ознак, властивих їм, які дають можливість відмежовувати останні від інших юридичних фактів.

По-перше, оскільки правочин є дією осіб, він завжди — вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фак­тів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Процес формування волі людини, спрямований на вчинення пра­вочину (волестворювання), проходить три стадії: виникнення потре­би та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволен­ня потреби; прийняття рішення про вчинення правочину¹. Але воля — це лише внутрішнє бажання особи вчинити правочин, яке не може впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обо­в'язків. Судити про волю (бажання) можна тільки за зовнішнім проя­вом волі, якиігйменується у науці волевиявленням, завдяки чому во­ля стає доступною для сприймання її іншими особами. Отже, у правочині слід розрізняти волю та волевиявлення, які мають відповідати одна одному.

¹ Толстой В. С. Понятие и значение односторонних сделок в гражданском праве: Автореф. дис.... канд.юрид. наук. - М., 1966.

Питання про співвідношення волі та волевиявлення є дискусійним у науці цивільного права. Так, Н. В. Рабінович вважала, що закон від­дає перевагу волі¹.1. Б. Новицький, навпаки, підкреслював, що юри­дичні наслідки пов'язуються саме з волевиявленням, завдяки чому досягається усталеність правочину і усього цивільного обороту в ці­лому². Ми солідаризуємося з М. М. Агарковим та О. О. Красавчико-вим, які вважали, що сутність правочину полягає в єдності волі та во­левиявлення, оскільки кожен з цих елементів є необхідним і рівно­значним, а відсутність одного з них означає відсутність правочину³.

По-друге, правочин - не будь-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату - набут­тя, зміну або припинення цивільних правовідносин. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. За даною ознакою правочини відрізняються від юридичних вчинків, з якими закон також пов'язує відповідні правові результати, незалежно від того, чи була у особи ціль досягнення такого результату (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва). Слід розрізняти ціль (підставу) правочину, його правовий результат і мотив, за яким він вчиняється.

Ціль правочину - це намір осіб, що вчинюють правочин, досягти правового результату, ним передбаченого.

Типова для даного виду правочинів правова ціль, заради якої він вчиняється, йменується в науці підставою правочину (сата). Остання повинна бути законною і здійсненною.

Правовий результат - юридичні наслідки, що виникають у суб'єктів при вчиненні правочину (наприклад, виникнення права власності на річ при здійсненні купівлі-продажу).

Для правочину, який було виконано, характерним є те, що ціль і правовий результат збігаються. Не можуть співпадати ціль і право­вий результат у випадках, зокрема, коли у вигляді правочину вчиню­ються неправомірні дії (наприклад, при укладенні фіктивного право­чину).

Мотив правочину - це психологічна підстава його вчинення, але він знаходиться поза межами правочину. Мотив лише дає відповідь: чому саме особа вчинює правочин. За загальним правилом, як слуш­но зазначав І. Б. Новицький, мотив, за котрим вчинено правочин, юридичного значення не має⁴.1 лише в умовних правочинах сторони

1 Рабинович Н. В. Недействительность сделок и ее последствия. -Л., 1960. -С. 7.

² Новицкий И. Б., Лунц Л. А. Общее учение об обязательстве. - М., 1950. - С. 22.

³ Агарков М. М. Обязательства по советскому гражданскому праву. - М., 1940. -
С. 46.; Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. - М.,
1958.-С. 50.

⁴ Новицкий И. Б. Вказ. праця. - С. 23.

за згодою можуть надавати йому правове значення. У цих випадках мотив стає умовою, тобто елементом змісту умовного правочину.

По-третє, правочин - дія суб'єктів цивільного (приватного) пра­ва, які завжди є рівними особами. Можливість вчинення ними правочинів - елемент змісту їх цивільної дієздатності. За цією ознакою правочини відрізняються від актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть породжувати цивільні права та обов'язки, але за юридичною приро­дою є владними актами, що видаються у межах компетенції зазначе­них органів - суб'єктів публічного права. Мова йде, наприклад, про акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших над­звичайних обставин (ст. 353 ЦК). Саме тому правовідносини виника­ють на підставі цих актів незалежно від бажання осіб вступати у них, тоді як за допомогою правочинів правовідносини завжди встановлю­ються за волею їх учасників.

По-четверте, правочин - це завжди правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Право­мірність правочину означає, що за ним визнаються властивості юри­дичного факту, який породжує ті правові наслідки, настання котрих бажають його суб'єкти.

У зв'язку з використанням у цивільному законодавстві терміна «недійсний правочин» у науці була висловлена думка, що право­мірність не є необхідною ознакою правочину і має значення лише при встановленні його правових наслідків. Але ж слід зазначити, що цивільне законодавство завжди виходило з презумпції правомірності правочину. До речі, у ЦК вказана презумпція закріплена в ст. 204, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Встановлення у ЦК підстав визначення правочинів недійсними свід­чить: законодавець лише вказує на те, що у цих випадках у формі пра­вочину вчинені неправомірні дії.

Зазначені ознаки є загальними для усіх правочинів. Між тим при­таманність їм наведених загальних ознак не є перешкодою для поділу (класифікації) правочинів на окремі види.

Види правочинів. ЦК у ст. 202 закріплює лише поділ правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Даний поділ здійснюється залежно від кількості осіб, вияв золі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бу­ти представлена однією або декількома особами (ч. 3 ст. 202 ЦК). Прикладом одностороннього правочину, зокрема, є: складання запо­віту (ст. 1233 ЦК); складання довіреності (ст. 244 ЦК); відмова від прийняття спадщини (ст.1273 ЦК). При цьому виявляється воля од­нієї особи (сторони), якої достатньо для настання відповідних право­вих результатів. У більшості випадків односторонній правочин вчи-

В

нюєгься однією особою, але ЦК (ч.З ст.202) передбачає можливість вчинення одностороннього правочину сумісно кількома особами (на­приклад, при видачі однієї довіреності декількома співвласниками). Але й у цьому разі усі особи, що видали довіреність, вважаються од­нією стороною.

Права за одностороннім правочйном можуть виникати як у особи, що його вчинила, так і у третіх осіб, задля інтересів яких він вчине­ний. Що ж до обов'язків, то вони за одностороннім правочйном, як правило, можуть створюватися лише для особи, що його вчинила (ч. 3 ст. 202 ЦК). Обов'язки для інших осіб односторонній правочин може створювати тільки у випадках, передбачених законом, або за домовленістю з цими особами. Так, згідно зі ст. 123 8 ЦК на спадкоєм­ця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інша будів­ля, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, засто­совуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті односторонньо­го правочину (ч. 5 ст. 202 ЦК). Оскільки, як вже зазначалося, одно­сторонні правочини, за загальним правилом, створюють обов'язки тільки для особи, що його вчинила, до останньої можуть застосовува­тися лише положення, які належать до боржників у зобов'язаннях. Так само до одностороннього правочину не можуть застосовуватися правила щодо виконання обов'язку боржника третьою особою.

Двостороннім чи багатостороннім правочйном є погоджена дія двох чи більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК). Двосторонні правочини -це договори. Вони ще йменуються взаємними правочинами. Хоча у двосторонніх правочинах завжди дві сторони, але на боці однієї із сторін або обох з них можуть виступати і декілька осіб. Тому не слід змішувати число сторін у двохсторонньому правочині з кількістю його учасників. У тих випадках, коли на боці сторони двосторонньо­го правочину виступає декілька осіб, мова йде про множинність їх суб єктного складу. Дня вчинення двостороннього правочину необ­хідно волевиявлення кожної із сторін та їх взаємоузгодженість. Отже, договірне правовідношенння виникає між суб'єктами лише тоді, ко­ли кожна із сторін висловить свою волю на його встановлення і остання набуде характеру узгодженого волевиявлення.

Багатосторонній правочин - різновид договору, в якому є що­найменше три сторони. Приклад багатостороннього правочину -договір про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК), вчинений не менш як трьома особами; засновницькі договори про створення не менш як трьома особами повного або командитного товариства (статті 120, 134 ЦК).

Залежно від наявності або відсутності у правочині зустрічного обов'язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділя­ються на відплатні та безвідплатні.

Відплатним визнається правочин, у якому обов'язку однієї сто­рони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони з надання певного блага.

Відплатність у правочині визначається не тільки передачею гро­шей, а й речей, виконанням робіт, наданням послуг тощо.

Оскільки у безвідплатних правочинах обов'язок надання зустріч­ного задоволення другій стороні відсутній, відплатними можуть бути лише двосторонні правочини. Що ж до односторонніх правочинів, то вони завжди є безвідплатними.

Відплатність або безвідплатність двосторонніх та багатосторонніх правочинів (договорів) може бути зумовлена характером правочину, вимогами актів цивільного законодавства або угодою сторін. Так, ха­рактер договору купівлі-продажу зумовлює його відплатність (ст. 655 ЦК), а договору дарування - безвідплатність (ст. 717 ЦК). Відплат­ність договору може бути також зумовлена вимогами закону, інших актів цивільного законодавства чи договору. Так, повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 1002 ЦК). На­решті, законодавець, закріплюючи відплатність договору, може пе­редбачити можливість для сторін встановлювати його безвідплат­ність. Йдеться, наприклад, про договір зберігання, безвідплатність якого може мати місце у випадках, передбачених установчими доку­ментами юридичної особи або договором (ч. 4 ст. 946 ЦК).

Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, во­ни поділяються на консенсуальні та реальні.

Коисенсуальнии правочин (від лат. соп$еп$и$ — згода) вважаєть­ся укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Такими є умови про предмет правочину, умови, ви­знані істотними законом або іншими актами цивільного законодав­ства, чи є необхідними для правочинів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. Наступна передача речі (вчинення іншої дії) у консенсуальних право-чинах свідчить вже про їх виконання. Значна більшість правочинів, передбачених ЦК, є консенсуальними.

Реальний правочин (від лат. гез - річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досяг­нення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов'язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину є позика (стД046 ЦК).

Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні (від лат. саиза ~ підстава, ціль) та абстрактні (від лат. аЬзґгакеге - відривати, відділяти).

У каузальних правочинах підстави мають особливе значення, оскільки від них залежить Юс дійсність. Саме тому в каузальних правочинах їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. Прк доведенні відсутності підстави правочину або

220

невідповідності її закону він визнається недійсним Так, недійсною буде визнана боргова розписка, у якій немає пояснень, чому саме во­на видана. Переважна більшість правочинів, передбачених ЦК, є кау­зальними.

У абстрактних правочинах підстави не мають значення для їх дійсності. Такі правочини «відриваються», абстрагуються від їх під­став. Прикладом абстрактного правочину є вексель - борговий цін­ний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселе­давця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя. Таким чином, вексель, оформлений належним чи­ном, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі. Са­ме така властивість векселя забезпечує його оборотоздатність. Вка­зівка на абстрактний характер правочину повинна міститися у законі.

До окремих видів правочинів слід віднести: правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обстави­ни (умовою), строкові, фідуціарні та біржові правочини.

Можливість укладення правочинів, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини (умовою), передбаче­на ст. 212 ЦК. Вони йменуються ще умовними. Умовами у таких пра­вочинах можуть бути як дії, так і події, але вони повинні відповідати наступним вимогам. По-перше, умови, про які йдеться у названих правочинах, не повинні існувати в момент їх укладення. По-друге, у момент укладення правочину його сторонам повинно бути невідомо: настане чи не настане зазначена умова у майбутньому. Отже, настан­ня або ненастання умов в умовному правочині має ймовірний харак­тер. По-третє, обставина, визначена у правочині як умова, не може суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасуваль-ними умовами.

Правочин вважається вчиненим під відкладальноюумовою у разі, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею настання прав та обо­в'язків. За таким правочином права і обов'язки у сторін виникають не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов'язують­ся з моментом настання обумовленої обставини.

Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у ви­падку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов'язків. При цьому права і обов'язки у сторін правочину виникають з моменту його вчинення, але підлягають припиненню (скасуванню) у майбутньому з моменту настання обумовленої умови.

Закон передбачає невигідні правові наслідки для сторін, які недоб­росовісно перешкоджали настанню обставини (умови) або недобро­совісно сприяли її настанню. Якщо настанню обставини недобросо­вісно перешкоджала сторона, якій це не вигідно, обставина вважа­ється такою, що настала. Якщо настанню обставини (умови) недобро­совісно сприяла сторона, котрій це вигідно, обставина вважається та­кою, що не настала (ч. 3 та ч. 4 ст. 212 ЦК.

Від умови у правочині необхідно відрізняти строк. Строк - пев­ний проміжок часу, який на відміну від умови завжди настане у майбутньому і сплине. Саме тому строк не може визначатися як умова в умовному правочині.

Строк у правочинах має самостійне значення і зумовлює строко-вість чи безстроковість правочинів.

Строкові правочини - це правочини, у яких обумовлюється або момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Дані строки можуть бути відкладальними (якщо сторони обумовили строк виникнення у них прав та обов'язків) або скасувальними (коли сторони обумовили строк припинення у них прав та обов'язків). Безстроковими є правочини, у яких не вка­зується момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від пат.$<іисіа - довіра) правочини - це ті, що базую­ться на особливо довірчих відносинах між суб'єктами, які їх вчи­няють. Йдеться, зокрема, про такий правочин як доручення. Хоча за загальним правилом, закріпленим у ст. 525 ЦК, одностороння відмо­ва від виконання зобов'язання не допускається, фідуціарний право­чин надає таку можливість кожній із сторін. Так, відповідно до ст. 1008 ЦК довіритель або повірений мають право відмовитися від дого­вору в будь-який час. Причому в законі спеціально підкреслюється, що відмова сторін від права на відмову від договору доручення є нікчемною.

Нарешті, у окремий вид правочинів слід виділити біржові право­чини. Це пов'язано, зокрема, з особливостями їх предмета та порядку оформлення, а також зі специфічним статусом суб'єктів, що вчиня­ють такі правочини.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р.¹ біржовим визнається правочин купівлі-продажу, по­ставки та обміну товарів, допущених до обігу на товарній біржі, укла­дений членами біржі або їх представниками (брокерами). Вказаний правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі, яка повинна бути здійснена не пізніше наступного за вчиненням пра­вочину дня. Біржові правочини, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Умови дійсності правочину. Дійсність правочину-це визнання за ним властивостей юридичного факту, що породжує правовий наслідок, до якого прагнули суб'єкти правочину при його вчиненні

Таке можливе лише у випадку, коли правочин відповідає сукупно­сті вимог, визначених законом, які йменуються умовами дійсності правочинів. Ці вимоги (умови) можуть бути різноманітними залеж­но від особливостей окремих видів правочинів. Але існують загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності будь-якого пра-