Зазначена умова дійсності правочину може бути сформульована як обов'язковість реального настання правових наслідків, зумов­лених укладеним правочином

По-п'яте, будь-які правочини, що вчиняються батьками (усинов-лювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Це положення потребує пев­них пояснень. Хоча усі діти, у тому числі малолітні та непрацездатні, за життя батьків (усиновлювачів) не мають ніяких прав на їх майно, але законодавець підкреслює, що батьки (усиновлювачі) при вчинен­ні будь-яких правочинів повинні враховувати права та юридичні ін­тереси своїх дітей. До цього їх спрямовує не тільки Конвенція про права дитини¹. Згідно з нею в усіх діях щодо дітей незалежно від того, коли вони здійснюються, першочергова увага повинна приділятися якнайкращому забезпеченню інтересів останніх². Про це також йдеться у Законі України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р.³. Таким чином, така вимога є різновидом загальної вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити вимогам закону і мо­ральним засадам суспільства, все ж ЦК надає їй самостійного значен­ня з урахуванням необхідності захисту прав та інтересів саме дітей -найменш захищених суб'єктів правовідносин.

Ця умова дійсності правочину може бути сформульована як обо­в'язковість відповідності будь-яких правочинів, що вчиняються батьками (усиновлювачами), правам й інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

По-шосте, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Форма правочину - спосіб фіксування волевиявлення осіб, що вчи­нили правочин. Вони можуть вчинятися, перш за все, усно або у письмовій формі (простій чи нотаріально посвідченій).

¹ Зазначена Конвенція схвалена на 44-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (резолю­
ція 44/25 від 20 листопада 1989 р.). Набула чинності для України з 27 вересня 1991 р.
(див.: Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи. - К.: Нау­
кова думка, 1992. - С 123-146).

² Для цілей даної Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річ-
ного віку, якщо за законом, застосованим до цієї особи, вона не досягає повноліття
раніше.

³ Офіційний вісник України. - 2001. - Л6 22. - Ст. 981.

Причому, як­що інше не встановлено законом, сторони самі мають право обирати форму правочину (ч. 1 ст. 205 ЦК). Крім того, правочин, для якого за­коном не встановлена обов'язкова письмова форма, може вчинятися шляхом здійснення конклюдентних (від лат. сопсіийеге - укладати) дій. Такий правочин вважається вчиненим, якщо поведінка сторін за­свідчує їх волю до настання відповідних правових наслідків (ч. 2 ст. 205 ЦК). Прикладом вчинення правочину шляхом здійснення кон-клюдентної дії є купівля-продаж товарів, розміщених у автоматах. На­решті, у випадках, встановлених договором або законом, воля сторо­ни до вчинення правочину може виражатися її мовчанням (ч. 3 ст. 205 ЦК). Наприклад, якщо наймач продовжує користуватися річчю після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень най-модавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК).

Суть усної форми правочину полягає у тому, що його сторони спілкуються між собою на словах (за допомогою усної мови) і тому їх воля сприймається ними безпосередньо.

За загальним правилом, викладеним у ч. 1 ст. 206 ЦК, в усній фор­мі можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторона­ми у момент його вчинення. Це пов'язано з тим, що у таких випадках момент вчинення правочину збігається з моментом його виконання і припинення зобов'язання, яке виникло на підставі правочину. Йдеть­ся, напри- клад, про правочин купівлі-продажу, за яким здійснюється одночасна сплата у повному обсязі покупної ціни продавцеві та пере­дача останнім пойупцю придбаного товару. Слід підкреслити, що юридичній особі, яка сплатила за товари і послуги на підставі усного правочину, іншою стороною має бути виданий документ, що підтвер­джує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК).

Із загального правила про усну форму правочину є й винятки. Не можуть вчинятися в усній формі правочини, які хоча й повністю виконуються у момент їх вчинення, але потребують нотаріального посвідчення (ст. 209 ЦК), державної реєстрації (ст. 210 ЦК) або ті, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійс­ність (ч. 1 ст. 218 ЦК).

Правочини на виконання договору, укладеного письмово, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить поло­женням договору або закону (ч. 3 ст. 2С6 ЦК).

Суть письмової форми правочину та вимоги, що ставляться до неї, закріплені у ст. 207 ЦК. Правочин вважається таким, що вчине­ний у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований у одному чи де­кількох документах, листах або телеграмах, якими обмінялися сторо­ни, або якщо воля сторін була виражена за допомогою телетайпного, електронного та іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).

225

Незалежно від способу фіксації (вираження) волі учасників право-чин вважається таким, який вчинений письмово, за умови, що він під­писаний ними. Правочин, який вчиняється юридичною особою, по­винен бути підписаний особами, уповноваженими на це її уста­новчими документами, довіреністю або актами цивільного законода­вства, та скріплений печаткою юридичної особи (ч. 2 ст. 207 ЦК). За загальним правилом, підписання правочину здійснюється сторонами (уповноваженими особами) власноручно. З цього правила є винятки.

По-перше, у випадках, коли фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її доручен­ням текст правочину в її присутності підписує інша особа, яка йме-нується рукоприкладником. Підпис останнього на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадо­вою особою, котра має право на вчинення такої нотаріальної дії із за­значенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його учасником. Підпис рукоприкладника на тексті правочину, сто­совно якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути за­свідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи,^навчан-ня, проживання, лікування особи, котра його вчиняє. Йдеться, наприклад, про керівників юридичних осіб за місцем роботи, навчан­ня, проживання чи лікування учасника правочину.

По-друге, у випадках, передбачених законом, іншими актами ци­вільного законодавства або за письмовою згодою сторін при підпи­санні правочину може використовуватися факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного чи іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису, зразки якого має інша сторона. Правовий статус електронно­го цифрового підпису та відносини, що виникають при його викорис­танні, регулюються Законом «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 р.¹.

Викладені положення стосовно вимог, що ставляться до зазначе­ної форми, поширюються як на просту письмову, так і на письмову нотаріально посвідчену форму правочинів.

У простій письмовій формі згідно зі ст.208 ЦК належить вчиняти правочини, щодо яких законом або іншими нормативно-правовими актами вимагається така форма, а також правочини, що вчиняються між юридичними особами. Що ж до правочинів між юридичними і фізичними особами (незалежно від суми) та правочинів фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує у двадцять і більше разів роз­мір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, то вони потре­бують простої письмової форми тільки у випадках, коли не можуть вчинятися в усній формі згідно із ч. 1 ст. 206 ЦК.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає згідно з ч. 1

¹ Офіційний вісник України. - 2003. - № 25. - От. 1175.
226

ст. 209 ЦК нотаріальному посвідченню лате у випадках, встановле­них законом або домовленістю сторін. Йдеться, наприклад, про ви­падки укладення договорів застави нерухомого майна (ч. 1 ст. 577 ЦК), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплек­сів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна (ст. 657 ЦК), дарування (пожертви) нерухомої речі, валютних ціннос-гей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподаткову­ваного мінімуму доходів громадян (ст. 719 ЦК), договорів ренти (ст. 732 ЦК), договорів довічного утримання (ст. 745 ЦК), найму бу­дівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин) строком на один рік і більше (ч. 2 ст. 793 ЦК), найму транспортних засобів за участю фізичної особи (ч. 2 ст. 799 ЦК), заповіту (ст. 1247 ЦК).

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин за її участю може бути посвідчений нотаріально (ч. 4 ст. 209ЦК),

Нотаріальне посвідчення правочинів здійснюється нотаріусами у відповідності із Законом «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р.¹ та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України (да­лі - Мінюст) 3 березня 2004 р. № 20/5².

У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчиня­ють згідно зі ст. 37 Закону «Про нотаріат» посадові особи виконавчих комітетів відповідно до Інструкції, затвердженої наказом Мінюсту від 25 червня 1994 р. № 22/5³.

У випадках, передбачених ст. 40 Закону «Про нотаріат», до нота­ріально посвідчених прирівнюються заповіти та доручення, посвідче­ні відповідними посадовими особами (лікарями, капітанами суден, начальниками експедицій, командирами військових частин тощо), відповідно до Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівня­них до нотаріальних посвідчень, затвердженого постановою КМУ від 15 червня 1994 р. № 419⁴ (із змінами, внесеними згідно з постановою КМУ від 12 грудня 2002 р. № 1854⁵).

Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише тако­го правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим у ст. 203 ЦК.

Дава умова дійсності правочину може бути визначена як обов'яз­ковість вчинення правочину в формі, встановленій законом.

Державна реєстрація правочину. Державна реєстрація правочину -це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випад-

• Відомості Верховної Ради України. -1993. - № 39. - Ст. 389.

² Офіційний вісник України. - 2000. - № 10. - Ст. 639.

³ Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - № 5. -
С. 398-443.

⁴ Бюлетень Міністерства юстиції України.-2000.-№ 1-2.-С. 117-123.

⁵ Офіційний вісник України. - 2002. -№ 51. - Ст. 2280.

227

ках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує ци­вільні права та обов'язки¹.

Вказаній реєстрації правочини підлягають лише у випадку, вста­новленому законом (ч. 1 ст. 210 ЦК). Безпосередньо у ЦК передба­чається необхідність державної реєстрації застави нерухомого майна (ч. 2 ст. 577), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухо­мого майна (ст. 657), відчуження майна під виплату ренти (ч. 2 ст.732), довічного утримання, що встановлює відчуження нерухомо­го майна (ч. 2 ст. 745), договору найму будівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин), які укладаються на строк щонайменше в один рік (ст. 794). Законами можуть передбачатися й інші правочини, що потребують такої реєстрації.

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію правочинів, порядок її здійснення, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначається законом (ч. 2 ст. 210 ЦК). Відносини, пов'язані з дер­жавною реєстрацією речових прав на нерухоме майно усіх форм власності, їх обмеженням та правочинів з нерухомістю, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухо­ме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р.².

Правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчи­неними з моменту її здійснення (ч. 1 ст. 210 ЦК). Таким чином, дер­жавна реєстрація правочинів набуває конститутивного (правоутво-рюючого) значення, оскільки саме з нею пов'язано виникнення у сторін у такому правочині прав і обов'язків.

Місце вчинення правочину.Місце вчинення правочину - це один з його реквізитів, а тому, за загальним правилом, воно визна­чається у самому правочині. Якщо ж у правочині останнє не визначе­но, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце виражен­ня волі сторони (наприклад, місце нотаріального посвідчення запові­ту), а місцем вчинення двостороннього чи багатостороннього право­чину (договору) є місце проживання фізичної особи або місце знахо­дження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено законом (ст. 647 ЦК).

Тлумачення змісту правочину. Правила про тлумачення змісту правочину, встановлені у ст. 213 ЦК, є новими. ЦК УРСР не передба­чав аналогічних норм. Це не випадково з огляду на те, що в умовах планової (директивної) економіки не існувало потреби у здійсненні

' Д. І, Меєр вважав, що існують спеціальні засоби «зміцнення права» - встановлен­ня зовнішнього знака, який свідчить про існування права і завдяки котрому воно стаг більш міцним і непохитним (див.: МейерД. И, Русское гражданское право. Часть І. - М._г 199"? - С. 252). До таких знаків можна віднести і державну реєстрацію правочинів (дав. дет про це: Губарев В, В. Гусударственная регистрация как способ укрепления прав не недвижимость / В кн.: Проблемы современного гражданского права. - М., 2000. С. 1451-1720.

² Голос України. - 2004. - № 142. - 3 серп.

В

тлумачення правочинів (договорів). Дійсно, переважна більшість правочинів у тих умовах укладалися на підставі відповідних плано­вих завдань; і згідно зі ст. 152 ЦК УРСР зміст їх повинен був відпо­відати у повному обсязі змісту зазначених завдань. За таких умов тлу­мачення правочинів одночасно було б і тлумаченням планових актів, а це вже було абсолютно неможливим.

Перехід України до ринкової економіки обумовив нові підходи в регулюванні договірних відносин, що закріплені у ЦК. Йдеться про наступне.

По-перше, згідно зі ст. 6 ЦК сторонам надано право укладати не тільки понайменовані правочини (договори), а й ті, які не передбачені актами цивільного законодавства (за умови, що вони відповідають за­гальним засадам цивільного законодавства). Сторонам також надано право відступати від положень, що містяться у актах цивільного зако­нодавства, і самостійно врегульовувати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли у зазначених актах прямо вказано на не­можливість відступати від їх вимог, а так само у разі, якщо обов'язко­вість для сторін положень даних актів випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

По-друге, ЦК у ст. 627 закріплює принцип свободи договору, згід­но з яким сторони є вільними в його укладенні, у виборі контрагента та у визначенні умов договору з врахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумно­сті і справедливості.

По-третє, у відповідності з ч. 2 ст. 628 ЦК сторони мають право укладати змішані договори, тобто ті, у яких містяться елементи різ­них договорів.

По-четверте, ЦК у ст. 634 передбачає можливість укладення догово­рів приєднання, тобто тих, умови яких встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і які можуть бути укладені лише шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. При цьому друга сторона не може пропонувати свої умови договору.

За таких умов зміст правочинів (договорів) об'єктивно ускладню­ється. І тому цілком логічним є закріплення у ЦК правил щодо тлума­чення змісту правочину.

Стаття 213 ЦК, по-перше, вирішує питання про суб'єктів тлума­чення правочинів (договорів). Ними можуть бути самі сторони, а та­кож суд, який може винести рішення про тлумачення змісту правочи­ну лише на вимогу однієї або обох сторін. По-друге, у цій статті закріплені у принципі єдині правила, відповідно до яких здійсняєть­ся тлумачення як змісту правочинів, так і цивільно-правових до­говорів, що у сукупності складають, так би мовити, технологію тлу­мачення.

Технології тлумачення правочинів (договорів) у різних країнах і у різні часи, як зазначає М. И Брагинський, спиралися на протилежні вихідні положення: одні - на «теорію волі», а інші - на «теорію воле-

229

виявлення». Суть розбіжностей полягала у визначенні того, чому при тлумаченні договору слід віддавати перевагу: тому, що написано у ньому, чи тому, що сторони мали дійсно на увазі, коли висловили у письмовій або усній формі своє розуміння відповідних дій, перш за все, оферті чи акцепті¹.

Суперечка щодо «теорії волі» та «теорії волевиявлення» у те­перішній час майже вичерпалася. Як зазначають К. Цвайгерт та X. Кьотц, нині практичне значення останньої для тлумачення догово­ру зведено нанівець. Тепер усі згодні, що у питанні про волевиявлен­ня не можна обмежуватись лише тим значенням, яке було вкладене у нього «волевиявителем» або тією особою, котрій воно було адресова­но під час укладення договору чи у даний момент. Визначальним є те значення, яке могла б надати волевиявленню уявлювана розумна лю­дина, що знаходиться в становищі адресата цього волевиявлення і яка приймає рішення про його зміст на підставі письмово зафіксованого тексту договору та з урахуванням усіх інших важливих і відомих йому обставин, що мають до цього відношення. Саме так сформульо­вана дана позиція у ст. 8 Віденської конвенції про договори міжна­родної купівлі-продажу товарів².

Ця ж «технологія» відтворена і у ст. 213 ЦК, згідно з якою при тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всьо­го змісту правочину значення слів і понять, що використовують сторони, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з'ясувати зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі зміс­том інших його частин, усім змістом правочину. Якщо і у такий спо­сіб неможливо встановити справжню волю осіб, що вчинили право-чин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обстави­ни, які мають істотне значення. При тлумаченні договорів типові умови (типові договори) можуть враховуватися, навіть якщо у них немає посилання на ці умови (ч. 2 ст. 637 ЦК).

Відмова від правочину. Відмова від правочину охоплює дві ситу­ації, а саме: відмову від одностороннього правочину та відмову від двостороннього або багатостороннього правочину (договору) — ст. 214 ЦК.

Згідно зч. 1 ст. 214 ЦК особа, яка вчинила односторонній право-чин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлене законом.

¹ Брагинский М. И, Витрянскіш В. В.. Договорное право. Книга первая. Общие по­ложения. - М., 1999. - С. 266-267.

² Цвайгерт К,, Кети. X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. Том II. - М., 1998. - С. 117.

Відмова від одностороннього правочину — це скасування (від­кликання) особою, яка його вчинила, правового результату, що настав внаслідок його вчинення, Так, заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт (ч. 1 ст 1254 ЦК); особа, що видала до­віреність може у будь-який час скасувати довіреність або передору­чення (ч. 1 ст, 249 ЦК); особа, яка подача заяву про прийняття спад­щини нотаріусу, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини (ч. 5 ст. 1269 ЦК); відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, передбаченого для її прийняття (ч. 6 ст. 1273 ЦК).

За своєю суттю відмова від одностороннього правочину - це та­кож односторонній правочин, але спрямований на припинення прав та обов'язків, що виникли з попереднього правочину, і встановлення нових прав і обов'язків.

Якщо відмовою від одностороннього правочину порушено права іншої особи, останні підлягають захисту відповідно до правил, що містяться у главі З ЦК¹.

Згідно з ч. 2 ст. 214 ЦК особи, які вчинили двосторонній або бага­тосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Це положення закону потребує певних пояснень. З його змісту ви­пливає, що йдеться про дві самостійні ситуації, а саме: відмову від вчиненого двостороннього або багатостороннього правочину до мо­менту повного виконання сторонами його умов; та відмову від вчине­ного двостороннього чи багатостороннього правочину після повного виконання сторонами його умов. У першому випадку, на нашу думку, йдеться про розірвання двостороннього або багатостороннього пра­вочину (договору). Таке дійсно, за загальним правилом, може мати місце лише за взаємною згодою сторін (ст. 651 ЦК). Як виняток із за­гального правила закон може надавати право сторонам розривати до­говори в односторонньому порядку. Йдеться, наприклад, про право довірителя і повіреного відмовитися в односторонньому порядку від його виконання відповідно до ст, 1008 ЦК.

Що ж стосується другого випадку, то, на наш погляд, відмовитися від вже повністю виконаного сторонами двостороннього або багато­стороннього правочину (договору) неможливо. Виконання умов до­говору сторонами у повному обсязі свідчить про належне виконання зобов'язання, породженого договором, і є підставою для його припи­нення (ст, 599 ЦК). Ось чому, на нашу думку, в разі повного виконан­ня сторонами умов двостороннього чи багатостороннього правочину (договору) відмова від нього не може мати місце.

Відмова від правочину повинна згідно з ч. 3 ст. 214 ЦК вчинятися у

Дет, про це див, главу 1 даного підручника

такій же формі, у якій правочин було вчинено, а правові наслідки цієї відмови визначаються домовленістю сторін або законом. Наприклад, ст. 1009 ЦК визначає наслідки припинення договору доручення. Згід­но з нею, якщо договір доручення припинено до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель повинен відшкодува­ти останньому заподіяні при виконанні доручення витрати, а якщо повіреному належить винагорода, також виплатити йому винагороду відповідно до виконаної роботи. Скасування довірителем доручення та відмова від його виконання повіреним не є підставою для відшко­дування збитків, завданих другій стороні, крім випадків, що передба­чають дії повіреного як комерційного представника, а так само, крім випадків відмови повіреного в умовах, коли довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити свій інтерес, а також відмови від ви­конання договору, що передбачає дії повіреного як комерційного представника.