Київська школа неокласиків

Цю школу творили Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт, який у 30-х рр. виступав під псевдонімом Юрій Клен. Їх називають «п’ятірним гроном».

Це були по-європейськи освічені люди, тогочасна елітна українська інтелігенція.
Неокласики, зокрема, закликали осягати вершини світової культури, трансформувати її форми та образну систему на рідному полі поезії, щоб піднести її до світового рівня.

Тому розквітають сонетна форма, яку пролеткультівці оголошували «буржуазною», елегії, медитації, філософська лірика.

Образи світової поезії, біблійна й антична міфологія органічно будують художній світ у їх творах.
Утверджується неокласичний стиль «з його рівновагою й кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і «строгою течією мислі» (М.Зеров).

МИКОЛА ЗЕРОВ (1890 — 1937) — основоположник неокласичної школи поетів. Талановитий митець і неперевершений перекладач античної поезії, історик літератури, блискучий та ерудований критик і полеміст, педагог і палкий патріот, він мав свою концепцію відродження української літератури, яка базувалась на бережливому ставленні й засвоєнні культури минулого, без чого не уявляв дальшого розвитку мистецтва слова.

У вересні 1923 р. М.Зерова запрошують на роботу професором української літератури Київського інституту народної освіти (так тоді називали університет). Друкуватися поет почав з 1918 р., оприлюднивши в «Літературно-науковому віснику» (№ 2 — 3) свій переклад — «Четверту еклогу» Вергілія. У перекладі Зерова вийшли з латинської мови «Антологія римської поезії» (1920), яка збагатила, за словами О.Білецького, не тільки виднокруг українського читача, а й саму літературу, удосконалюючи український гекзаметр, елегійний дистих, а також впровадженням нових розмірів («16-й епод» Горація). Поет упорядкував антології «Нова українська поезія» (1920), «Слово» (1923). 1924 р. виходять збірка поезій «Камена», нариси «Леся Українка», «Нове українське письменство», а згодом збірник статей «Ad fontes» («До джерел», 1926), «Від Куліша до Винниченка» (1928) та ін. «Ad fontes!» («До джерел!») — це був девіз митця, що визначав головну передумову творення нового мистецтва і передбачав творче засвоєння здобутків минулих епох.

У поетичній творчості Зеров щасливо поєднав традицію українського й світового письменства, культивуючи жанр сонета та дванадцятистопні елегії, писані олександринами, й елегійні дистихи. Шестистопний ямб з цезурою після третьої стопи і суміжним римуванням називається олександрійським віршем. Таким розміром написана древня поема про Олександра Македонського. Розквітає у класицистів (П.Корнель, Ж.Расін). «Каменярі» Франка написані цим віршем. Класичний взірець цієї форми знаходимо у М.Зерова. Сучасників дивувала симетрично врівноважена версифікація поета, сувора дисциплінованість думки, але виняткова любов його до канонічних форм пояснюється його класичною освітою, характером творчих уподобань, урівноваженістю почуттів й думок.

Дивна майстерність сонетів Зерова і їх милозвучність досягається надзвичайно вдалою координацією рим, що утворюють фонетичне співзвуччя і надають особливої експресії творові. У сонеті «Брама Заборовського» римуються череватий — чарувати, щирозлоте — турботи, панагія — літургія та ін. Автор використовує риму-антитезу гетьманат — меценат, яка підкреслює культуртрегерську діяльність київського митрополита Рафаїла Заборовського: «Ні, не бундючний, ситий гетьманат, / Не богатир — полковник череватий, — / Її поставив очі чарувати / Смиренний рясофорний меценат».

Яскравим діячем доби розстріляного відродження був МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА (1889 — 1939), поет, учений-філолог, славіст, перекладач П.Верлена, С.Малларме, М.Метерлінка, О.Пушкіна та інших видатних поетів. Це була людина виразно чіткої духовної й національно-державотворчої орієнтації.

Вірші почав друкувати в кам’янець-подільському журналі «Нова думка» (1920). Увійшов в українську поезію як автор збірки «Проростень» (1926), у якій було поміщено надзвичайно зрілі вірші. Поет порушував декілька тем: тема мистецтва і його роль у новій добі, національне відродження України в ХХ ст., екзистенціальні(лат. existentia — існування) мотиви буття людини, її самотності, вибору, глибока віра в людину, заклики до героїчної боротьби зі антигуманною дійсністю. На думку Ю. Лавріненка, М.Драй-Хмара представляє типовий для передових людей 20-х рр. «волюнтарний гуманізм культури і етики, що вміє битися за своє».

Естетична природа поезії Драй-Хмари складна. Спочатку його художні шукання пов’язувались із поетикою символізму (С. Малларме, П.Верлен), з художнім світом П.Тичини. Далі він яскраво продемонстрував свій нахил до класицистичного карбування форми й образу, картинної гнучкості, багатої кольорової палітри, суворої симетрії й гармонії. Своє естетичне кредо митець висловив у поезії «Я світ увесь сприймаю оком», в якій продекларував неокласичну любов до лінії й кольору, свою прихильність до «мистецтва рівноваги» (М.Зеров) й гнучкості образу:

Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибоко
урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед пахучі та п’янкі,
слова, що в глибині бездонній,
пролежали глухі віки.
Голос автора, його візії, суб’єктивне сприймання органічно зливаються з об’єктом, самим життям: «Я славлю злотокосу осінь, / де смуток мій — немов рубін, / у перстень впрвлений; ще й досі / не випав з мого серця він. // Дивлюся й слухаю: прозоро / співає струмінь битія, / і віриться, що скоро-скоро / так само заспіваю я». Митець плекає свій ідеал художності, особливий естетичний спосіб моделювання світу почуттів й думок, що споріднюється еллінському, — він бажає пахучими, повнодзвонними, тобто місткими словами творити свій світ, у якому природа й людина перебувають у гармонійній цілісності. І таким має бути мистецький твір — вивершена цілісність, гармонійна частинка космосу, як це ще розуміли древні греки.

Художній світ поета увібрав у себе мотиви самоти як необхідної умови душевної зосередженості й рівноваги. Ліричний герой — натура творча, духовно багата, прагне захистити суверенність свого «я», неповторність світобачення. Це не означає, що він байдужий до громадських проблем, суспільного буття, але він дивиться на них крізь призму своїх духовних горизонтів, намагається їх збагнути. Тоді в його лірику вриваються образи весни як символу нового життя («Під блакиттю весняною / сушить березень поля, / і співає підо мною / очервонена земля»), рідної землі, сплюндрованої й знищеної у вирі громадянської війни, що постає перед його зором ковчегом, що з Ноєм після потопу опинився біля гори Арарат. Біблійні образи страшної катастрофи накладаються на образ України, яка пережила так само трагічні події. Завершує поезію «Під блакиттю весняною» образ біблійної голубки, що символізує інший простір, іншу землю й надії на воскресле життя.

Лірика М.Драй-Хмари набуває філософського звучання; поет порушує складні проблеми екзистеції буття: душа і космос, боротьба і страждання, горе і радість, віра і безнадія, трагізм долі і трагізм життя. Ці проблеми він підносить як кардинальні і як неминучі у ХХ ст. чинники, що висвітлюють долю митця й долю України.

Великий громадський резонанс мав сонет М.Драй-Хмари «Лебеді» (1928), присвячений поетам-неокласикам. У тодішній пресі почалася кампанія, організована компартією, цькування неокласиків, а тому твір прозвучав як сміливий протест проти переслідувань митців. Поет утверджує незалежність творчої особистості від кон’юнктурних запитів часу, вірить у правоту естетичної позиції, обраної побратимами, які утверджували гуманістичні ідеали, свободу, красу, гармонію. В сонеті в алегоричній формі в образах лебедів відтворено долю неокласиків. Це «гроно п’ятірне нездоланих співців» — Зеров, Рильський, Филипович, Бургардт і сам автор сонета. Наскрізною у творі є антитеза: величні красені-лебеді протиставляються закостенілому, приборканому, застрашеному середовищу своєю активною позицією. Взимку вони могутніми крилами ламають «крижані лани» озера і своїм співом розбивають у серцях людей розчарування й розпач, тобто рвуть пута духовної й національної неволі, покірності, пізнаючи щастя свободи, вчать своїм прикладом інших бути вільними. Особливо вибуховими, емоційно виразними є останні терцети сонета, в яких звучить рішучий опір національно-свідомої інтелігенції реглементації більшовиками ідейно-філософських, естетичних засад творчості:
О гроно п’ятірне нездоланих співців,
крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.

У плеяді неокласиків так само видатним діячем національного відродження був ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ (1891 — 1937), тонкий знавець української та західноєвропейської літератур, обдарований перекладач з французької та латинської поезії, педагог, блискучий критик й літературознавець, талановитий поет, який зробив чимало для модернізації української поезії. У творчості він органічно синтезував класичне й модерне, де «модерність» виражає насамперед епоху, що співвідносить себе з античним минулим. З класичної спадщини митець вичленовував ряд філософських ідей, міфологем, які наповнював новим поетичним, але вже модерним змістом.

За життя встиг оприлюднити дві поетичні збірки «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Для його світобачення характерним є універсалізм, нахил до космічних візій і диких стихій, захоплень безмежним українським степом. Цей мотив апології степів і степової сили підкреслює невгамовну енергію народу, що прагне визволитися з-під віковічного ярма. Його концепція світу типово неокласична: у ній світ постає як естетично організований, за законами класичної краси, життєвий простір. Через те поет своїм поглядом сягає минулого й сучасного, щоб прозріти майбутнє, по-філософськи осягаючи буття («Єдина воля світом», «Спартак», «З античних барельєфів», «Мономах», «Кампанеллове місто сонця»). Перша книжка деякими рисами позначена символістськими й неоромантичними стильовими шуканнями: образи високих могил, чорних воронів, усіляких потвор, символістська експресивність епітетів, милозвучність вірша. Але ці традиційні образи відбивають похмурі картини подій в Україні, охопленої громадянською війною (сонет «Дививсь, дививсь, безмежні перелоги»). Символічними є образи шаленого вітру, що несе по степу «виклики тривоги», безмежних перелогів, «кривавих днів». Автор створює трагічні візії: «Ніч не могла вже заснуть — / Бачили очі безсилі: / Знову у полі ростуть / Чорні високі могили» («Ніч, як циганка стара»). Але Филипович як поет утверджувався саме як неокласик.

Передусім художня візія світу у Филиповича окреслюється як інтегральна структура певної культури, що постає як світоглядний комплекс, що передбачає як отологічні проблеми буття (як влаштований світ? Що в ньому первинне — добро чи зло? Чи існує у ньому гармонія й краса?), так аксіологічні (ціннісні) виміри: «І все колись з’єднається в просторі: / Людина, звір, і квітка, і блакить». Поет прославляє буття як діяння, життєдайні сили природи, які у нього персоніфіковані. На природу й людину він дивиться крізь призму ідеалів досконалості, краси. Звідси — його залюбленість мистецтвом, словом.

Поетичне кредо митець відбив у поезії «Я — робітник в майстерні власних сил» (1922), що характеризує естетику усіх київських неокласиків з їх шанобливим ставленням до слова і творення:

Натхнення, втіху чую я тоді,
Коли учусь у давнього митця,
Але, безжурні, горді, молоді,
Лише майбутнім дихають серця.

З старої бронзи зброю владних слів
Переливаю радо на вогні.
Під невгамовним подихом вітрів
Безмежна праця, переможні дні!

33. Жанрові та стильові пошуки українських футуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Микола Бажан та ін.)

МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО

Перша збірка «Prelude» (1913) позначена впливами поетів «Української хати»; наступними збірками — «Дерзання» і «Кверофутуризм» (1914) та вміщеним в останній маніфестом Семенко розпочав паралельно до виниклого в Україні російського кубо- і егофутуризму (Д.Бурлюк, О.Кручоних, В.Хлєбников) течію українського кверофутуризму — мистецтва шукання.

1918 року Семенко видав у Києві збірки «П'єро задається», «П'єро кохає» і «Дев'ять поем»; 1919 — в однойменному з заснованою ним футуристичною групою видавництві «Флямінґо» збірки «П'єро мертвопетлює», «Bloc-notes» і «В садах безрозних», а також поему «Ліліт». 1919 проголосив «революційний футуризм» й опублікував «ревфутпоему» — «Тов. Сонце» та «Дві поезофільми»; був редактором журналу «Мистецтво».

1920 видав разом з М.Любченком і О.Слісаренком «Альманах трьох»; 1921 — збірку «Проміння погроз»; тоді ж організував «Ударну групу поетів-футуристів», перейменовану на асоціацію панфутуристів «Аспанфут»(1922–1924), кредо й маніфести якої були проголошені в альманасі «Семафор у майбутнє» (1922) і газеті «Катафалк искусства» (1922). Зазнавши критики літературних кіл, Семенко перейшов на позиції «лівого фронту» («УкрЛЕФ») і перетворив «Аспанфут» на «Комункульт» (1924), одночасно працював (1924–1927) як головний редактор Одеської кінофабрики ВУФКУ.

1924 видав під назвою «Кобзар» дві збірки своїх творів 1910–1922 років, 1925 — збірку «В революцію» та поезофільм «Степ»; 1927 — (разом з Г. Шкурупієм і М. Бажаном) «Зустріч на перехресній станції» і заснував нове об'єднання футуристів (письменники Гео Шкурупій, Дмитро Бузько, Леонід Скрипник, Олексій Полторацький, Олекса Влизько та художники Вадим Меллер, Анатолій Петрицький, та ін.) під назвою «Нова генерація» з журналом цієї ж назви (1927–1930). Сильно критикований, Семенко відійшов від футуризму, ставши співцем більшовицької революції (збірки «Малий кобзар і нові вірші», 1928; «Європа й ми», 1929).

На початку 1930-х років визнав «помилковість» своїх колишніх позицій, виявом чого й були збірки «Сучасні вірші» (1931), «З радянського щоденника» і «Китай в огні» (1932) та «Міжнародні діла» (1933).

ҐЕО ШКУРУПІЙ

1920 року Ґео Шкурупій дебютував у літературно-мистецькому альманахові «Гроно» прозовими творами «Ми» і «В час великих страждань», а наступного 1921 року видрукував в альманахові «Вир революції» добірку поезій. Захоплений авангардним мистецтвом, письменник виступає з теоретичними статтями про футуризм, бере участь у літературних дискусіях. Належав до літературних організацій та угруповань «Комкосмос» (Київ, 1921), «Асоціація панфутуристів» (Аспанфут; Київ, 1921–1924), «Асоціація комуністичної культури» (АсКК, Комункульт; Київ/Харків, 1924–1925), ВАПЛІТЕ (Харків, 1926–1927), «Нова генерація» (Харків, 1927–1931).

Твори Ш. друкувалися в журналах, газетах, альманахах: «Вир революції», «Шляхи мистецтва», «Глобус», «Гроно», «Семафор у майбутнє», «Життя й революція», «Нова генерація», «Червоний шлях», «Літературна газета» та ін.

Перші збірки його поезій — «Психетози. Вітрина третя» (1922) та «Барабан. Вітрина друга» (1923), написані в стилістиці футуристичної поетики. У них переважає суспільно-політична тематика, що в добу революційної романтики позитивно сприймали читачі. Проте захоплення футуризмом минуло у Шкурупія досить швидко. Вже 1924 року він висловлюється за об'єднання своєї організації з «Гартом», підтримує групи М.Ялового та О.Слісаренка, які відійшли від угруповання М.Семенка.

1925 року виходить його збірка «Жарини слів», яка засвідчила, що «футуристична бравада дедалі більше обертається неоромантизмом — з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного».

Того ж року Г.Шкурупій дебютує у якості прозаїка. Його книгу гостросюжетних оповідань «Переможець дракона» О.Білецький назвав цікавим явищем у нашій белетристиці: «збірник розмаїтий, талановитий», хоча надміру залітературений. Інші збірки оповідань: «Пригоди машиніста Хорна» (1925), «Монгольські оповідання» (1930). Збірки віршів: «Море» (1927), «Для друзів-поетів — сучасників вічності» (1929), поема «Зима 1930 року» (1934); романи: «Двері в день» (1929), «Жанна-Батальйонерка» (1930), «Міс Адрієна» (1934).

1930 року Г.Шкурупій очолює київську філію «Нової Генерації» та стає редактором її друкованого органу — «Авангарду — альманаху пролетарських митців Н. Г.» (вийшло два числа). На сторінках цього журналу вперше було надруковано кіносценарій О.Довженка «Земля», репортаж О.Влизька «Поїзди їдуть на Берлін», вірші І.Маловічка, П.Мельника, Ю.Палійчука, статті К.Малевича, М.Умакова та ін.

Учасник збірника «Зустріч на перехресній станції. Розмова трьох. Михайль Семенко, Ґео Шкурупій, Микола Бажан» (Київ, 1927), співупорядник разом із Миколою Бажаном та автор передмови до «Ленінського декламатора» (Київ, 1925).

МИКОЛА БАЖАН

Перша книжка поезій Бажана «17-й патруль» (Харків, «Книгоспілка», 1926, 68 стор.) позначена впливами футуризму, конструктивізму, завдяки яким Бажан уник утертих шаблонових колій попередньої української поезії. У другій книжці «Різьблена тінь», лірика («Книгоспілка», 1927, 32 стор.), Бажан здає в архів і футуризм, намацуючи свій власний експресіоністично-барокково-романтичний стиль і охоплюючи великий круг українських тем. Все це була лише підготовка до справжньої сенсації літератури того часу — книжок: «Будівлі» (1924), «Дорога» (1930), підсумкова збірка «Поезії» (Київ, «Книгоспілка», 1930, 64 стор.); також велика історична поема «Сліпці» (нам доступні лише дві її перші частини з «Життя й революція», 1930, чч. 7 і 8-9 та 1931, чч. 1-2 і 3-4). Тут Бажан іде по найвищих верхів'ях, його суверенність проявляється в усіх напрямах. Поет, що горів спрагою політичного і культурного відродження та пориву своєї нації із тюрми в майбутнє, з якоюсь нелюдською силою дає анатомічний розтин свого — чужого — світового «гетто», розкриває «хитливість і жах» шовінізму «всіх рас і натовпів»: «на інших нивах родиться твоє прийдешнє, замучений, знеславлений народе!» («Гетто в Гумані», 1928).
1928 рік був найурожайнішим роком Бажана. Крім «Гетто в Гумані», в тому році він написав монументальні «Будівлі» — трилогію готичного собору, бароккової української брами і модерного будинку. Це натхненна синтетична анатомія трьох різних світів, стилів, душ; спроба (правда, не цілком успішна) синтези готичного спіритуального пориву вгору із всеохопною земною силою барокко.
Того ж 1928 року є і поема «Розмова сердець» — пристрасна дискусія з одвічним «всеросійським» ідеологом, нищівна відповідь на «всеросійські» і всесвітні претензії того месіанства з його комплексом «язви як великої чести», з його місією «світового городовика» (поліцая), що радий би сповідати в своїх поліційних участках «грішників» з усього світу. Тут математично точно схоплена і реконструйована поетичними засобами структура і суть явища, і то явища найбільш непроглядного, замаскованого, що складалося віками від Петра І до Сталіна. Сьогодні, коли в СРСР знову у фаворі Достоєвський епохи «Дневника» і коли програмовим виданням Москва випускає «Двенадцать» і «Скифы» Блока, а ЦК КПРС, русифікуючи Україну хоче «визволити» і всю Азію та Африку, — «Розмова сердець» звучить ще більш актуально, ніж у 1928 році. Але ж і сліду в цій поемі нема риторики, розумувань, деклямацій — лише чистої води поезія, досконала естетична асиміляція колосальних звалищ позаестетичних елементів, отої «сировини» життя.
«Гофманова ніч» (1929) — класичне і вершинне втілення власного стилю Бажана — вичаровує образ і ритм душі поета, придавленого прусською бюрократично-феодальною суспільною тюрмою. В шинковій оргії вчинив Гофман романтичний бунт і від «смерти ще раз видер кипучу ніч з натхненням і вином», щоб потім знову піти на дно буднів своєї мертвотної доби. Ця річ у Бажана має гіркий автобіографічний присмак.
Ця гіркість почувається в найбільшому розміром, а може, й вартістю творі Бажана «Сліпці». У цій історичній епічній поемі поет, озброївшись великим історичним матеріалом і велетенським специфічним словником, малює з докладним знанням цих лірників-прошаків XVIII сторіччя. Кольорит епохи, людей, речей, психологія і дух часу схоплені в точних образах, ритмах, словах. «Незрячі жебраки», що «бачили багато», що грають віками для ярмаркових натовпів і вождів усіх епох, після Сагайдачного і Конашевича — модерним Кочубеям і т. п. — це сучасні Бажанові поети України, це сам Бажан, що бачить більше за інших, а все ж зараховує й себе до сліпців. Сюжет розгортається на основному конфлікті між старим лірником, якого прикрашують струпи і всеохопна мудрість, і молодим сліпцем, що хоче «здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик... Чуєш? Як муж!» Тут знову подиву гідна здібність Бажана перетопити в естетичний витвір колосальну складність, різноманітність, різноголосість та внутрішню різнодинаміку світу, уйняти весь хаос мікро- і макрокосмосу в потужний ритм, в архітектурний план, обертати все те на своїй вісі і спрямувати в потрібному напрямі. «Сліпці» були останньою з його речей, поетичною вершиною Бажана. Поеми «Число» (1931), «Смерть Гамлета» (1932) — твір, цікавий для вияснення комплексу чи проблеми гамлетизму в Бажановій творчості, — уже позначені компромісом із переможеним ворогом.