Тема 27. Воєначальники Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років – гордість українського народу

Українські маршали.

За всю історію існування радянської держави військове звання “маршал Радянського Союзу” було присвоєно 41 раз. При цьому 8 воєначальників стали маршалами ще до початку Великої Вітчизняної війни (до 1941 року троє з них були розстріляні – М. Тухачевський., О. Єгоров, В. Блюхер). Двадцяти чотирьом офіцерам вище звання було привласнено вже після війни, серед них 3 українських воєначальника (О. Єременко, К. Москаленко – у 1955 році, Кошовий П.К. – у 1968).

Таким чином, на червень 1941 року з 5 маршалів Радянського Союзу українцями були маршали Тимошенко С.К. і Кулик Г.И.

З 9 маршалів, відзначених вищим військовим званням саме в роки Великої Вітчизняної, у славній плеяді був і українець – маршал Родіон Якович Малиновський (звання присвоєно 10 вересня 1944).

Двічі Герой Радянського Союзу маршал Семен Костянтинович ТимошенкоВелику Вітчизняну війну зустрів на посаді народного комісара оборони СРСР, на якій і перебував до липня 1941. Про особисту відвагу й геройство цієї людини може казати той факт, що ще на фронтах Першої світової війни (а йому на момент призову ледь здійснилося 19 років) молодий кулеметник Семен Тимошенко був нагороджений за хоробрість Георгіївськими хрестами трьох ступенів. На плечах цього маршала – випробування першого

року Великої Вітчизняної війни, невдачі, катастрофи й беззавітний героїзм підлеглих військ.

За ним – командування військами Західного фронту, Смоленська битва липня-вересня сорок першого, керівництво обороною Києва у вересні 41-го у якості головнокомандуючого військами Південно-Західного напрямку, організація виходу угруповання Південно-Західного фронту, що опинилося в оточенні. За ним – керівництво Харківською операцією, в результаті якої велике угруповання Червоної Армії зазнало нищівної поразки (у результаті оточення під Харковом потрапило в полон більше 200 тисяч солдат і офіцерів Червоної Армії. Сам Тимошенко залишився живим та уник полону).

В 1942 Тимошенко був призначений командуючим Сталінградським фронтом, пізніше — Північно-Західним фронтом. З березня 1943 і до кінця війни – представник Ставки Верховного командування.

Уродженець Полтавщини Герой Радянського Союзу Григорій Іванович Кулик у перші ж дні Великої Вітчизняної війни був відправлений на Західний фронт. У вересні 1941 р. прийняв командування 54-й окремою армією, що обороняла Ленінград. Один з керівників оборони Керчі й Таманського півострова в 1941 році. 16 лютого 1942 р. був засуджений за

обвинуваченням у здачі Керчі й Ростова, позбавлений нагород і понижений у званні до генерал-майора. У ролі командуючого армією брав участь у Бєлгородсько-Харківській стратегічній наступальній операції серпня 1943 року. Однак довго керувати бойовими діями йому не довелося – вже у вересні він був відсторонений від командування армії й згодом займав одну посад у Наркоматі оборони. Після війни Г. Кулик був призначений заступником командуючого військами Приволзького військового округу.

11 січня 1947 р. був арештований і у серпні 1950 р. розстріляний, разом з генералами В. Гордовим і Ф. Рибальченком “за обвинуваченням в організації змовницької групи для боротьби з радянською владою”. Позбавлений звання Героя. У 1957 р. посмертно відновлений у званні Маршала Радянського Союзу.

Набагато вдаліша бойова біографія двічі Героя Радянського Союзу, кавалера ордена Перемоги, Народного Героя Югославії, уродженця Одеси маршала Радянського Союзу (з 10 вересня 1944 р.) Родіона Яковича Малиновського.

З серпня 1941 року Р. Малиновський командував 6-ю армією, а в грудні 1941 року був призначений командуючим Південним фронтом. У січні 1942 року Південний фронт, яким він командував, при взаємодії з військами Південно-Західного фронту в ході Барвенківсько-Лозовської операції відкинув німців від Харкова на 100 кілометрів. З березня 1943 року Р. Малиновський командував військами Південно-Західного фронту(з жовтня 1943 року перейменованого у 3-й Український фронт).

На цій посаді самостійно й у взаємодії з іншими фронтами в період із серпня 1943 по квітень 1944 року провів Донбаську, Нижньодніпровську, Запорізьку, Нікопольсько-Криворізьку, Одеську наступальної операції, в результаті яких були звільнені Донбас і вся Південна Україна. Своє рідне місто – Одесу йому довелось звільнити у квітні 1944 року.

У травні 1944 року Р. Малиновський був призначений командуючим 2-го Українського фронту, що разом з 3-м Українським фронтом під командуванням Ф. Толбухіна продовжив наступ на південному напрямку, розгромивши війська німецької групи армій “Південна Україна”.

Закінчивши Велику Вітчизняну війну в Австрії й Чехословаччині, Родіон Малиновський був переведений на Далекий Схід, де в ході радянсько-японської війни вступив у командування Забайкальським фронтом. Фронт зненацька для японського командування прорвався через пустелю Гобі в центральну частину Маньчжурії, довершивши оточення й повний розгром японських військ. Малиновському за цю операцію було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Славний син України є також кавалером американського ордена “Легіон Пошани”, великим офіцером французького ордена Почесного легіону, китайського ордена Сяючого Прапора.

Крім звання “маршал Радянського Союзу” у період Великої Вітчизняної війни було введено звання “головний маршал артилерії”, “головний маршал авіації”, “маршал артилерії”, “маршал авіації”, “маршал бронетанкових військ”.

Гідними високого військового звання “маршал бронетанкових військ” були визнані українські полководці – герої-танкісти Яків Миколайович Федоренко та Павло Семенович Рибалко (усього звання маршала бронетанкових військ присвоєно чотирьом радянським воєначальникам).

Першим радянським воєначальником, якому було присвоєне військове звання маршала бронетанкових військ (21 лютого 1944 року) був Яків Миколайович Федоренко. У довоєнний період – начальник автобронетанкових військ Київського Особливого військового округу, начальник Головного Автобронетанкового управління Червоної армії. З липня 1941 року – заступник наркома оборони СРСР, з грудня 1942 року – командуючий бронетанковими й механізованими військами Червоної армії. Зробив у роки війни великий внесок у розвиток і вдосконалювання бронетанкових і механізованих військ, їхнього застосування в ході

воєнних дій.

Ім’я маршала Федоренко носять вулиці Москви й Донецька.

Двічі Герой Радянського Союзу Павло Семенович Рибалко під час Великої Вітчизняної війни прославився як командуючий 3-ї гвардійської танкової армії, брав участь у багатьох бойових операціях, у тому числі в наступальних операціях по звільненні Києва, Житомира, Проскурова, Львова, Берліна, Дрездена, Праги.

Перше звання Героя Радянського Союзу Павлу Рибалко було присвоєно 17 листопада 1943 року за успішне форсування Дніпра, уміле керівництво армією в битві під Курськом і Київській наступальній операції.

У липні 1944 року розгорнулася Львівсько-Сандомирська операція, у ході якої була сходу форсована ріка Сан. Загальновійськова армія пробила пролом у ворожій обороні – вузький коридор шириною всього лише в 5–6 кілометрів. У цей коридор генерал Рибалко ввів частини своєї 3-ї гвардійської танкової армії, що дозволило далеко заглибитися у тил супротивника. Під загрозою оточення німці вивели війська зі Львова, що дало можливість уникнути бомбардувань і вуличних боїв, зберегти архітектуру древнього міста.

Сьогодні вулиці маршала П. Рибалка є у Києві, Харкові, Хмельницькому, Москві, Мінську, Пермі, Липецьку. Місто Харків зберегло особливу вдячну пам’ять про визволителя. А сама столиця Слобожанщини залишилася в серці генерал-лейтенанта П. Рибалка й особистою жалобною насічкою: його єдиний син, 17-річний лейтенант Вілен Рибалко, згорів у танку в боях під Харковом навесні 1943 р. Маршал Павло Рибалко став почесним громадянином Праги, а його погруддя зайняло місце в Празькому пантеоні.

Генерали армії.

З 26 полководців відзначені звання “генерал армії” п’ять отримали це звання ще до Великої Вітчизняної війни, двоє – вже після неї. Як і звання маршала Радянського Союзу, звання генерала армії не було присвоєно нікому з початку війни аж до січня 1943 року.

З дев’яти полководців, що завершили війну в цьому званні, двоє славних героїв – Іван Данилович Черняховський і Андрій Іванович Єременко – українці, а росіянин за національністю генерал армії Микола Федорович Ватутін гідний слави й пам’яті в серцях кожного жителя нашої держави як командувач військами 1-го Українського фронту, який загинув на території України й похований у самому центрі її столиці.

Уродженець Уманського повіту Київської губернії (нині Черкаська область України) двічі Герой Радянського Союзу Іван Данилович Черняховський закінчив Київську артилерійську школу у 1928 році. Шлях від старшого лейтенанта до генерала був пройдений ним за п’ять років. Ще п’ять років – від командира дивізії до командувача військами фронту. Зі всіх командуючих радянськими фронтами він був наймолодшим за віком, так само, як і наймолодшим генералом армії в РСЧА (у 38 років). З липня 1942 року до квітня 1944 – командувач 60-ю армією, що брала участь у Курській битві, форсуванні

рік Десна й Дніпро, у Київської, Житомирсько-Бердичівській, Рівненсько-Луцькій, Проскурівсько-Чернівецькій операціях.

Саме за високі організаторські здібності при форсуванні Дніпра й виявлений особистий героїзм генерал-лейтенанту Черняховському Івану Даниловичу 17 жовтня 1943 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

На відзначення перемог радянських військ під командуванням талановитого українця, двічі Героя Радянського Союзу, генерала Івана Даниловича Черняховського пролунало 32 святкових салютів. Тридцять третій салют став салютом на його пам’ять – під час звільнення Прибалтики 18 лютого 1945 року командуючий фронтом загинув.

Коли Литва проголосила про відновлення своєї незалежності, вона зажадала забрати з Вільнюса тіло Черняховського й пам’ятник на його честь. Останки великого сина українського народу були перевезені в Москву й віддані землі на Новодівочому цвинтарі.

Герой Радянського Союзу луганчанин Андрій Іванович Єременко вже через 8 днів після початку війни керував Західним фронтом, після того, як попередній командуючий – генерал армії Д. Павлов був відсторонений від командування й розстріляний. У його бойовій біографії командування Південно-Східним (пізніше Сталінградським) фронтом, Сталінградська битва, керівництво військами Калінінського й 4-го Українського фронту. На цьому посту А. Єременко провів Моравсько-Остравську операцію, у ході якої були звільнені Словаччина й східні райони Чехії.

Перемогу його війська зустріли на східних підступах до Праги. Дотепер його ім’я носять вулиці чеських міст.

Рекомендована література

1. Безсмертя. Книга пам’яті України. 1941-1945. – К., 2000.

2. Великая Отечественная война. 1941-1945. Энциклопедия. – М., 1985.

3. Воробьев Ф.Д., Кравцов В.М. Победы Советских Вооруженных Сил в Великой Отечественной войне 1941–1945. Краткий очерк. – М., 1993.

4. Жуков Г.К. Воспоминания и размышления. – М., 1971.

5. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945 гг.: в 6 т. – Т. 1. – М., 1960.

6. Лисенко О.Є. Велика Вітчизняна війна. Хід бойових дій в України // Військове будівництво в Україні у ХХ столітті: історичний нарис, події, портрети. – К., 2001.

7. Маршалы и адмиралы. Энциклопедия военного искусства. – Минск, 1997.

8. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945. Документы и материалы в 3 т. – Т. 1. – К., 1985.

9. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.: у 3 т. – Т. 1. – К., 1967.

10. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.: в 3 т. – Т. 2. – К., 1968.