Тема 23. Україна і українці у Другій світовій війні

Однією з найтрагічніших подій в історії людства стала Друга світова війна 1939 – 1945 років. у вир збройного протистояння було втягнуто 61 державу, понад 80 % населення земної кулі. Кровопролитні битви охопили 40 країн Європи, Азії та Африки, басейни Тихого та Атлантичного океанів. Ця війна принесла найважчі страждання сотням мільйонів людей, незліченні людські жертви і небачені руйнування матеріальних і культурних цінностей, створених людською працею протягом багатьох століть. До армій воюючих сторін було мобілізовано понад 110 мільйонів осіб. За роки Другої світової війни загинуло майже 60 мільйонів осіб, половина втрат припала на цивільне населення.

Українці – громадяни СРСР і представники численної зарубіжної української діаспори брали участь у воєнних діях Другої світової війни у складі регулярних і нерегулярних збройних формувань. Доля склалася так, що часто вони стояли по обидва боки фронту.

На початку Другої світової війни багато українців, що населяли “південно-східні креси” (Західна Україна) Польської держави, перебували у складі її армії, яка першою зазнала гітлерівської агресії. Значна кількість українців увійшла до чехословацьких збройних формувань, які створювалися на території СРСР у ході війни. У 1-й окремій Чехословацькій бригаді під командуванням полковника Людвига Свободи з 15 тисяч її особового складу 11 тисяч були закарпатськими українцями. Українці служили також у румунській армії. В армії Канади служили близько 40 тисяч етнічних українців, а в збройних силах Франції, лише у складі “Іноземного легіону” – 5 тисяч. Близько 40 тисяч американців українського походження воювали у тихоокеанському регіоні, Малій Азії, Північній Африці, Європі, допомагали здійснювати поставки до СРСР по ленд-лізу, брали участь в операції “Оверлорд” і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками – бійцями Червоної Армії на Ельбі у 1945 році.

Вихідці з України брали активну участь у лавах борців європейського руху Опору. Статус окремих підрозділів у таборі французького руху опору одержали три українські відділи – курінь ім. І.Богуна, курінь ім. Т. Шевченка та відділ поручика Круковського. За активну участь у боротьбі з фашизмом сотні наших співвітчизників були відзначені високими урядовими нагородами європейських країн.

За роки Великої Вітчизняної війни до лав Червоної Армії було мобілізовано понад 7 млн. жителів України. Представники України становили значну частку вищого командного складу Червоної Армії. Серед генералів та адміралів періоду війни їх близько 300. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини фронтів, які діяли у період Великої Вітчизняної війни.

У складі Червоної Армії вихідці з України воювали на різних фронтах Великої Вітчизняної війни, виявляючи при цьому звитягу і доблесть. 20 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу у битві під Москвою, 68 – у боях за Ленінград, 15 – під Сталінградом, 30 – на Курській дузі, 200 – за визволення Білорусії, 143 – за бої на території Прибалтики, причому 7 осіб були удостоєні цього високого звання вдруге. Українці брали участь у боях за визволення Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Австрії; 100 українців із 389 кавалерів “Золотої Зірки” були удостоєні цієї нагороди у битві за Берлін. Всього понад 2 тисячі українців стали Героями Радянського Союзу, 32 особи – двічі Героями, а льотчик І. Кожедуб – тричі Героєм.

У тилу німецьких військ, на території України, воювали понад 50 тис. партизанів, близько 2 тис. загонів і груп, численні підпільні організації, збройні загони українських націоналістів. Неоднозначним сьогодні є ставлення до участі у війні Української Повстанської Армії. Тільки у липні – листопаді 1943 року українські повстанці провели 120 боїв, знищивши близько 4,5 тис. гітлерівців, при цьому втратили 1,6 тис. своїх вояків і старшин. Цілі райони Волині і Галичини опинилися під повним або частковим контролем УПА. Тут створювалась нова адміністрація, проводилось наділення селян землею. Восени 1944 року УПА провела 800 рейдів.

Українські збройні формування воювали і на боці Німеччини. Це батальйони “Роланд” (350 чол.), “Нахтігаль” (330 чол.) і дивізія СС “Галичина” (зареєструвалося близько 80 тис. добровільних рекрутів, призвано на службу 19 тис., з них 11 578 увійшли до дивізії, з решти німці створили 5 полків та 1 батальйон, пізніше до дивізії влилося ще 6 тис. добровольців).

Багато українців воювали на боці Німеччини на добровільній та примусовій основі. Згідно з радянськими документами, лише на Лівобережжі наприкінці 1942 року понад 150 тис. осіб виявили бажання воювати проти більшовиків. А в Дніпропетровську, наприклад, гітлерівці створили 15-тисячний добровольчий козачий корпус, рядовий склад якого представляли українці, а командний – німці та угорці.

Кілька тисяч колишніх військовополонених-українців перебували у складі Російської визвольної армії. Взимку й на весні 1944 року їх виокремлено в батальйони Українського визвольного війська, які брали участь у боях на території СРСР та Польщі. За деякими оцінками УВВ налічувало у цілому 180 тис. осіб.

Протягом війни німецька окупаційна адміністрація на всій захопленій території спиралася на цілу систему поліцейських формацій, створених з місцевих жителів та військовополонених. В Україні діяла так звана “Допоміжна українська поліція”. На початок 1943 року чисельність цієї поліції та інших воєнізованих частин (охоронних сотень та батальйонів або куренів) в Україні становила близько 300 тис. осіб.

Українські вояки у мундирах чужинців-завойовників – явище складне й неоднозначне. Вони воювали на боці Німеччини з різних причин: одні – з політичних міркувань (мрія про суверенну Україну, ненависть до сталінізму); інші – з безвиході (німецький полон, страх перед НКВС); деяка частина на знак помсти за пережиті кривди (голодомор, розкуркулювання, репресії, утиски на релігійно-світоглядному ґрунті тощо).

Головною і вирішальною подією Другої світової війни стала Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941 – 1945 років проти фашистської Німеччини та її союзників. Протяжність Східного (радянсько-німецького) фронту у різні періоди сягала від 4 до 6 тис. кілометрів – це у чотири рази перевищувало довжину північно-африканського, італійського та західноєвропейського фронтів. 800 км Східного фронту проходили по території України.

На українській ділянці у ході війни практично ніколи не наставало затишшя, не було стабільної лінії фронту, “окопної війни”. Про це свідчить той факт, що із 40 місяців війни на території України (з 22 червня 1941 до 28 жовтня 1944 р.) 35 припадають на активні бойові дії і те, що тут відбулася майже половина стратегічних операцій, проведених на радянсько-німецькому фронті.

смерч війни, руйнувань і смерті двічі пронісся над українською землею – під час її оборони та переможного визвольного наступу. У ході оборонних боїв 1941–1942 років бійці та командири Червоної Армії виявили масовий героїзм і мужність. На цей період припадає і найбільший відсоток безповоротних військових втрат. Лише у Київській оборонній операції, що тривала понад 70 діб, кількість убитих перевищила 616 тис. осіб (вермахт втратив понад 100 тис. солдатів і офіцерів). Цей період став суворою школою боротьби, найважчим і для народу, і для збройних сил.

Ареною запеклих і кровопролитних боїв Україна була і під час її визволення у 1943–1944 роках, коли ворог відчайдушно чіплявся за кожен клаптик української території. У цих боях з обох сторін брали участь понад 6 мільйонів осіб, було задіяно 85 тисяч гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10,5 тис. літаків. Протягом січня 1943 – жовтня 1944 років були проведені одна оборонна, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операції, у ході яких загинуло й було поранено майже 3,5 млн. воїнів Червоної Армії. Під час особливо напружених боїв середньодобові безповоротні втрати становили 68 тис. осіб! Коли битва за Україну досягла свого апогею, на її фронтах було зосереджено до половини діючої Червоної Армії.

У цей період німецькі війська та їх союзники втратили один мільйон особового складу, 20 тисяч гармат і мінометів, 4 200 танків, 4 200 штурмових гармат, 5 000 літаків. Лише у 1943 році на Чорному морі було потоплено 123 транспорти і 244 бойових кораблі ворога. Протягом зимових наступів 1944 року на Правобережній Україні і в Криму радянськими військами були повністю знищені 30 дивізій та одна бригада противника, розгромлені 142 дивізії і 5 бригад (із них у подальшому 14 дивізій і 3 бригади були розформовані).

Війна принесла українському народу незлічені жертви і страждання. Україна посідає перше місце за абсолютною кількістю загиблих у роки війни і друге (після Польщі) за відсотковим співвідношенням між чисельністю загиблих і тими, хто вижив.

загальні безповоротні втрати військовослужбовців українського походження становлять понад 4 млн. (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих у шпиталях у перші повоєнні роки), з них майже 1,6 мільйони були страчені у таборах військовополонених. Кожен другий з тих, хто лишився живим, залишився на все життя інвалідом.

У зоні окупації загинули 3,9 млн. мирних жителів. 250 населених пунктів (97 на Волині, 32 у Житомирській області, 21 у Чернігівській області, 17 у Київській області та ін.) окупанти спалили, знищивши усіх мешканців.

на території України (не враховуючи Криму) було створено понад 255 концентраційних таборів і таборів примусової праці. Тільки у Києві діяло 5 таборів для військовополонених та Сирецький концентраційний табір. Ось лише кілька офіційних цифр про винищення людей у таборах на території України: у Рівному – 102 тис.; у Львові – понад 200 тис. у Янівському таборі і 14 тис. у таборі військовополонених; у Києві – понад 100 тис. у Бабиному Яру і 340 тис. у Дарниці; 150 тис. у Гросс-Лазарет Славута (район Кам’янець-Подільського). Жінок і дітей знищували нарівні з чоловіками (8 тис. дітей лише за два місяці у Янівському таборі!).

З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини на примусові роботи, 2,4 млн. були вихідцями з України, близько 1 млн. з них загинули.

Кількість українців, які загинули будучи бійцями радянських партизанських загонів і учасниками підпільних груп досі залишається невідомою. Не встановлена і кількість українців, які загинули у боях на боці інших держав.

На території України були знищені 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, що позбавило притулку 10 млн. мешканців. Протягом війни Україна втратила близько 40 % свого економічного потенціалу, що на довгі десятиліття вплинуло на характер розвитку промислового виробництва, сільського господарства, на матеріальне становище людей.

Після визволення України на її території було розміновано 2 813 мінних полів і близько 7 800 населених пунктів, зібрано і знищено близько 21 млн. мін, авіаційних бомб, снарядів та інших вибухонебезпечних засобів.

Значною була роль України, її економічний і оборонний потенціал у створенні матеріально-технічних передумов розгрому нацистської Німеччини. Потужний внесок у зміцнення воєнного потенціалу СРСР зробили підприємства, евакуйовані з України до Сибіру, на Урал, у Середню Азію. Завдяки зусиллям українських робітників з прифронтових районів було демонтовано і перебазовано понад 550 великих підприємств, майно колгоспів, радгоспів, машино-тракторних станцій, евакуйовані 3,5 млн. жителів республіки, які включилися в промислове та сільськогосподарське виробництво у тилових районах СРСР і своєю працею наближали Перемогу.

Ще йшла війна, а мешканці визволених районів розпочали відбудову промисловості, сільського господарства, житла тощо. Український народ докладав неймовірних зусиль до того, аби підняти з попелу і згарищ заводи й фабрики. Слід зазначити, що на кінець війни, наприклад, машинобудівної промисловості в Україні майже не існувало. Було зруйновано 599 машинобудівних заводів, на яких до війни працювало понад 600 тис. робітників. Долаючи неймовірні труднощі, на вересень 1945 року було відбудовано 95 заводів машинобудівної та оборонної промисловості. На кінець року відновили роботу 3 тис. великих промислових підприємств. У народному господарстві республіки було зайнято близько 4 млн. українських трудящих, які своєю працею зробили гідний внесок у розгром ворога.

У результаті Другої світової війни істотно змінилася геополітична ситуація, зокрема у Центральній та Східній Європі. Це безпосередньо торкнулося й України. До України відійшли західноукраїнські землі, що в міжвоєнний період перебували у складі Польщі. Відбулося возз’єднання Закарпатської України з УРСР. Україна стала членом – засновником ООН. Возз’єднання всіх українських земель, як і вступ України до ООН, стали важливим кроком на шляху втілення в життя споконвічної мрії українського народу про відродження своєї незалежної соборної держави.

Таким чином, волелюбні народи світу визнали великі заслуги українського народу у боротьбі за свою, а також народів Європи й світу свободу і незалежність. Україна, також уперше, була включена в систему світової співдружності, набула статусу суб’єкта міжнародного права.

Титанічна боротьба українського народу за своє національне виживання засвідчила велику силу характеру і невмирущу волю його до життя.

Відзначаючи вагомий внесок України і українців у перемогу в Другій світовій війні слід завжди пам’ятати про всіх загиблих у тому жахливому Апокаліпсисі. Світла пам’ять про тих, хто поліг на фронтах, загинув від нацистських тортур, повинна стати духовною підмогою для українського народу на шляху утвердження держави, суспільної консолідації, примирення живих і мертвих незалежно від національності, політичних і релігійних поглядів та переконань.

Рекомендована література

1. Безсмертя. Книга пам’яті України. 1941-1945. – К., 2000.

2. Брицький П.П. Україна у Другій світовій війні (1939–1945 рр.) – Чернівці, 1995.

3. Військове будівництво в Україні у ХХ столітті: історичний нарис, події, портрети. – К., 2000.

4. Дробот І., Кучер В., Чернеча П. Український народ в Другій світовій війні. – К., 1998.

5. Коваль М.В. Україна у Другій світовій війні і Великій Вітчизняній війні (1939–1945 рр.). – К., 1999.

6. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.