Тема 26. Український національно-визвольний рух у ХХ ст

Національно-визвольний рух – це суспільно-політичний рух, що розгортається під чітко вираженими національними гаслами і має за кінцеву мету об’єднання у межах єдиної національної держави усіх територій, населених представниками свого етносу.

Перші десятиліття ХХ ст. характеризуються посиленням українського національно-визвольного руху, збільшенням кількості його учасників, що впливало на пробудження національної свідомості українців. У період Першої світової війни (1914–1918 рр.) українці, не маючи власної державності, будучи розділеними територіально, були змушені воювати один проти одного в арміях інших держав, які ігнорували українські національні інтереси. Більше того, як у Російській, так і в Австро-Угорській імперії українців піддавали жорстоким репресіям. За цих умов стався розкол національного руху: одні підтримували у війні Росію, інші – Австро-Угорщину. Як від східних, так і від західних українців висувались пропозиції щодо створення національних військових частин. Але режими цих держав розуміли загрозу від існування таких частин, тому російська влада відкинула такі ідеї цілковито, а австрійська дозволила створити один український загін – легіон Українських січових стрільців (УСС).

Українська національна революція 1917–1920 рр. Перша світова війна спричинила розпад Австро-Угорської та Російської імперій. На українських землях, що входили до їх складу, виникають такі національні державні утворення, як Українська Народна Республіка (УНР) та Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).

Прагнення українського народу до самовизначення і незалежності вилилося в могутній вибух національно-визвольного руху, який на той час став на новий етап свого розвитку – розпочався процес розбудови і захисту незалежної Української держави. У результаті драматичних подій, за короткий історичний період української революції 1917–1920 років, у Наддніпрянській Україні тричі мінялася вища державна влада (Центральна Рада УНР, гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР). Армія УНР, як і Українська галицька армія (УГА) безперервно вели важкі бойові дії зі збройними силами держав-агресорів. У листопаді 1919 року на політичній нараді С. Петлюра наголосив: “Наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами... Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу й державну незалежність. Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на увагу... За час дволітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно та незалежно ні від кого порядкувати на своїй землі”.

Незважаючи на поразку, Українська революція 1917–1920 років мала значний вплив на подальшу національно-визвольну боротьбу українського народу.

Визвольна діяльність українців у 20–30-ті роки ХХ ст. У міжвоєнний період західноукраїнські землі входили до складу Польщі (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунії (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччини (Закарпаття). У межах кожної держави західні українці демонстрували різні рівні самоусвідомлення та політичної активності. Різного вираження набував і національно-визвольний рух. Територією його найбільшого впливу була Галичина, де діяла низка українських політичних організацій.

Особливого розвитку у цей період набуває український націоналізм. Його організаційні витоки були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної у 1920 році групою офіцерів УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем. У 1929 році внаслідок злиття УВО й націоналістичних студентських організацій виникла Організація українських націоналістів (ОУН) – розширена версія УВО, очолювана тим же Є. Коновальцем. Уже наступного року вона започаткувала хвилю терористичних актів, спрямованих як проти польської влади, так і проти тих українців, які виступали за нормалізацію відносин з нею. Разом із тим слід зазначити, що радикалізація українського руху у 1930-х роках була зворотним боком наростання все більшої судової та поліцейської сваволі польського режиму. Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб. Свою діяльність ОУН проводила не лише на землях Західної України, але й вдавалася до спроб поширити її й на Наддніпрянщину – проти радянської влади.

Розгортання масової національно-визвольної боротьби у 40–50-і роки ХХ ст. Виступаючи за зміну тогочасних державних кордонів, ОУН на початку Великої Вітчизняної війни підтримувала зв’язки зі спецслужбами Німеччини. При німецькій армії з українців було сформовано дві військові частини – батальйони Нахтігаль і Роланд, до складу яких увійшли члени ОУН-Б (ОУН у 1941 р. розпалась на дві організації – ОУН-Б на чолі з С. Бандерою та ОУН-М, що очолив А. Мельник). 30 червня 1941 року, після вступу німецьких військ в Україну, ОУН-Б ініціює Акт відновлення Української держави, створює уряд і місцеві адміністративні структури, міліцію та армію. Німецька влада виступила проти створення Української держави та розпочала масові арешти активістів ОУН; було заборонено створювати українські адміністративні установи. Після цього ОУН-Б перейшла до боротьби проти нацистської Німеччини, одночасно залишаючись на антирадянських позиціях.

Необхідно відзначити, що на той час визвольну діяльність на українських землях проводила також ОУН-М, однак, на відміну від ОУН-Б, вона стояла на лояльних до Німеччини позиціях. З 1942 року погляди провідних діячів цієї структури стали радикалізовуватися, тому німецька влада розпочала репресії і проти цієї організації. ОУН-М поступалася ОУН-Б своєю чисельністю та активністю. З огляду на це, вона мала менший вплив на українські національно-визвольні процеси. Інші українські структури не проявляли активності.

ОУН-Б за досить короткий термін поширила свою діяльність на всю територію України. Діяльність здійснювалася підпільними методами, перш за все, пропагандистською роботою серед населення по відродженню національної свідомості. У 1942 році ОУН-Б створює партизанські військові загони, які організовуються в Українську Повстанську Армію (УПА). В УПА були влиті (добровільно або силою) військові загони ОУН-М та формування Т. Бульби-Боровця “Поліська Січ”. Тереном діяльності УПА була Галичина, Волинь, Буковина, Закарпаття і Правобережна Україна (Житомирщина, Київщина, Черкащина та ін.). ОУН-Б і УПА зі зброєю в руках боролися проти німецької влади та радянських партизан. Цілі райони Волині та Галичини опинилися під повним або частковим контролем УПА; створювалася нова українська підпільна адміністрація. Також утворився третій фронт – з польським рухом опору, який виступав проти встановлення української влади на західноукраїнських етнічних землях. Це спричинило чисельні втрати двох визвольних рухів – українського і польського – і страждання цивільного населення.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни боротьба ОУН-Б і УПА стала набирати рис збройного підпілля, де основне місце відводилося агітаційно-пропагандистській роботі. Кількість загонів зменшувалась, і в 1949 році УПА була демобілізована. Перед членами руху опору було поставлено завдання чинити опір радянській владі та готувати кадри і сили для слушного політичного моменту, коли можна буде підняти повстання проти радянської влади.

Для ліквідації руху опору в Україні керівництво СРСР розпочало проти нього тотальну війну: були кинуті значні військові сили, здійснювались масові репресії й вивози до Сибіру учасників опору та його прихильників, проводилась колективізація, була ліквідована Українська греко-католицька церква тощо. До боротьби проти українського руху опору долучилася також комуністична влада Польщі, вдавшись до депортації українців з власних етнічних земель, що входили до складу Польщі (акція “Вісла). Ці дії комуністичної влади СРСР і Польщі призвели до розгрому українського збройного підпілля на початку 1950-х років.

Дисидентський рух середини 1950–початку 1980-х рр. У середині 1950-х на початку 1960-х років в Україні зароджується нове вираження національного руху, що діяв до кінця 1980-х років і отримав назву дисидентського. Свою діяльність рух здійснював мирними, ненасильницькими методами, за допомогою направлення петицій, протестів, організації страйків, демонстрацій, поширення самвидаву тощо. Свої зусилля дисиденти спрямовували на захист прав людини, захист прав інших народів СРСР, боротьбу проти русифікації, за свободу віросповідання, національне відродження, незалежність України. Члени руху здійснювали діяльність як без організаційного оформлення, так і в складі певних структур (спілок, комітетів, об’єднань, гуртків), що діяли легально або підпільно – це, зокрема, Українська робітничо-селянська спілка, Об’єднана партія визволення України, Український комітет, Український національний фронт. Дисидентство було загальноукраїнським явищем і виявлялося в усіх регіонах України; у дисидентському русі брали участь різні соціальні прошарки – інтелігенція, студенти, робітники та ін.

Перші арешти діячів визвольного руху відбулися на початку 1960-х років. За грати потрапили Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С. Вірун. Усім вільнодумцям інкримінувалася “антирадянська націоналістична діяльність”. Друга хвиля масових ув’язнень провідних діячів національно-культурного відродження пройшла у серпні-вересні 1965 року, третя – у 1972–1973 роках.

Важливим етапом діяльності дисидентського руху було створення Української гельсінської групи у листопаді 1976 року, покликаної сприяти виконанню підписаної радянським керівництвом Гельсінської угоди щодо прав людини. Ця організація відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У 1976 – 1979 роках до групи вступило 39 осіб, серед них – О. Бердник, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, В. Стус, М. Руденко, О. Тихий та ін. Арешти в країні продовжувались і в подальшому, зокрема, у 1977–1980 роках за грати було кинуто діячів Української Гельсінської групи. Поряд з арештами, радянська влада використовувала й інші репресивні методи: звільнення із займаної посади, виключення з навчальних закладів, цькування у пресі та на засіданнях різних професійних організацій, заборона друкувати твори опозиційних авторів та ін.

Українському дисидентському рухові не вдалося згуртувати під свої прапори значну кількість населення. Нечисленна група людей, за умов жорстокого тиску державного апарату, не змогла протиставити владі нічого, крім своїх ідей та власної мужності. Але їх діяльність стала основою та поштовхом подальшої української національно-визвольної боротьби наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років.

Український національно-визвольний рух кінця 80 – поч. 90-х років ХХ ст. Відновлення незалежності України. Період горбачовської “перебудови” посприяв піднесенню українського національно-визвольного руху. У цей час було звільнено політичних в’язнів, що позитивно вплинуло на активізацію руху. Почали друкуватися документи, мемуари та художні твори, які викривали сталінські репресії, розкривалися “білі плями” нашої історії. Це мало велике значення у пробудженні українського суспільства від політичної летаргії. Відомості про трагічні сторінки історії України безпосередньо впливали на розгортання національно-визвольного руху.

В Україні почали з’являтися групи й організації, спектр діяльності яких був різноманітний, однак, основним їх завданням було пропагувати та домагатися права українців на вільне самовираження. Так, у Києві виникає Український культурологічний клуб, у Львові – Товариство Лева, при Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка виникла студентська організація – “Громада”, на основі Української гельсінської групи сформувалася всеукраїнська організація з тією ж назвою, засновано Товариство української мови імені Т. Шевченка та ін. З появою опозиційних до влади структур з’являється мережа опозиційних видань, що починає впливати на громадську думку та рівень національної свідомості. У національно-визвольну діяльність включається великий відсоток українських мешканців. Восени 1989 року створилася масова громадська організація – Народний рух України, що об’єднала та згуртувала різноманітні групи та організації навколо ідеї українського суверенітету.

Розгортання визвольного руху не проходило без серйозного тиску влади на його діяльність. Спектр вживання репресивних засобів був дуже широким – від відмови надати приміщення для літературних вечорів і зустрічей аж до побиття та нетривалих арештів найактивніших членів, або ж звільнення їх з місць праці чи навчання. Найпоширенішим засобом була офіційна кампанія у газетах, радіо, телебаченні з метою очорнення найактивніших опозиціонерів. Однак, на відміну від попередніх періодів, наприкінці 1980-х років карні органи вже не вдавалися до нової хвилі масових арештів і ув’язнень.

Сильним поштовхом для поширення серед української громадськості визвольних позицій стали вибори до Верховної Ради СРСР (березень 1989 р.) та Верховної Ради УРСР (березень 1990 р.). На цих перших напіввільних виборах кандидатами в депутати були представники опозиції. Комуністична партія хоча й здобула перемогу на них завдяки виборчим зловживанням і монопольному контролю над державними засобами масової інформації, однак представники опозиції пройшли в обидва парламенти. Крім того, Компартія втратила великі міста та зазнала нещадної поразки в Галичині. З огляду на це, у Львові та в усіх населених пунктах Галичини був вивішений синьо-жовтий прапор. Національний прапор також був піднятий над будинком Київської міської ради. У Верховній Раді утворилася опозиційна до влади група – “Народна Рада” (голова – І. Юхновський, чисельність 115–133 особи). “Народна Рада” домоглася прийняття доленосних для України законопроектів, “Декларації про державний суверенітет України”, про повернення всіх солдат-українців до України тощо.

Паралельно з парламентською боротьбою опозиції розпочалося формування політичних партій. Упродовж 1990–1991 років в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак їх вплив на політичне життя був незначним.

Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної свідомості населення України. У різних організованих опозицією акціях брали участь сотні тисяч українських мешканців. Зокрема, в “живому ланцюгу” між Львовом і Києвом, організованому РУХом 21 січня 1990 року в річницю Акту злуки УНР і ЗУНР. Подібного масштабу відбувалися й інші акції.

Восени 1990 року в Україні, як і в всьому Радянському Союзі, розпочалася антиреформаторська акція, спрямована проти національно-визвольних рухів республік СРСР. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій і прийняття рішень у парламенті. На вулиці були виведені військово-міліцейські патрулі. Почалися різноманітні провокації проти діячів визвольного руху. У ході наступу влади на визвольні рухи у різних республіках СРСР відбувся всесоюзний референдум 17 березня 1991 року щодо майбутнього Союзу. Керівних діячів комуністичної влади не задовольнили його результати, тому вони задля збереження існуючої тоталітарної системи здійснили спробу повернутися до політики насильства та терору. З цією метою 19–21 серпня 1991 року група найвищих керівних осіб СРСР (виконуючий обов’язки президента СРСР, прем’єр-міністр, голова КДБ, міністр внутрішніх справ, міністр оборони та ін.) здійснили спробу державного перевороту. Якщо у попередні десятиліття для подолання реформаторських настроїв досить було “верхівкового перевороту” чи арешту декількох сотень опозиціонерів, то у серпні 1991 року путчистам довелося мати справу з сотнями тисяч людей, які вийшли на вулиці у Москві та інших містах.

Комуністична партія України підтримала путчистів, контрольовані її представниками облвиконкоми (Дніпропетровський, Житомирський, Одеський, Миколаївський та ін.) і Кримська АРСР визнали владу путчистів, причому не під тиском, а за ідейними переконаннями. Однак, опозиція послідовно і рішуче виступила проти заколотників. Обласні ради народних депутатів Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей прийняли рішення про недійсність указів путчистів на території їх областей. Розпочалася підготовка до всеукраїнського страйку. Українські національно-визвольні сили перейшли у наступ по всій Україні. Результатом стало прийняття Президією Верховної Ради України заяви, що постанови заколотників є не правосильними на території України. А 24 серпня 1991 року було проголошено Акт про відновлення незалежності Української держави. Здійснено й інші заходи щодо захисту суверенітету України, тобто створення українських державних адміністративної і військової структур тощо. Першого грудня 1991 року 90,3 % українських громадян підтримали ідею незалежності України. Того ж дня було обрано і Президента України, ним став Л. Кравчук. Таким чином, на рубежі ХХ–ХХІ ст. було досягнуто мети українського національно-визвольного руху – відновлено політичну і державну незалежність України.

Рекомендована література

1. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної Української нації ХІХ–ХХ ст. / Я. Грицак. – К.: Генеза, 2000. – 360 с.

2. Литвин В.М. та ін. Історія України: навч. посібник / В.М. Литвин, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. – К.: Знання-Прес, 2001. – 631 с.

3. Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні середина 1950-х – початок 1990-х років / А.М. Русначенко. – К.: ім. Олени Теліги, 1998. – 720 с.

4. Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К.: Альтернативи, 1999. – 187 с.