За державність у 1917–1921 рр

Залишаючись одним з головних театрів воєнних дій Першої світової війни, українські етнічні землі, що входили до складу Австро-Угорської і Російської імперій, були втягнуті у вир воєнних баталій. Українці, розділені територіально, не маючи власної державності, були змушені воювати один проти одного в арміях інших держав.

Період 1917–1921 років характеризується подіями, метою яких було політичне самовизначення українського народу у формі поновлення та захисту державності. У суспільстві не було одностайної єдності щодо свого майбутнього. Частина народу виступала за створення самостійної національної держави та уряду, інша прагнула перш за все соціальних перетворень та прав трудового народу і йшла за більшовиками. Серед селянства існувало бажання порядкувати на землі без будь-яких урядів взагалі. Це бажання виразилося у створенні махновського руху та “отманащини” – наявності ні від кого не залежних загонів селянських отаманів та війні “всіх проти всіх”. Усі ці напрями мали широку соціальну базу та джерела поповнення.

Після Лютневої революції 1917 року влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. Майже відразу в епіцентрі політичної боротьби опинилося питання про самовизначення України. Обстоюючи унітарну форму російської держави, уряд визнавав за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади – Української Центральної Ради (УЦР). У червні 1917 року в Україні був створений тимчасовий революційний уряд – Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком.

Після офіційного проголошення восени 1917 року Федеративної Російської Республіки, до її складу увійшла й Україна, отримавши назву Українська Народна Республіка (УНР). До її території входили Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська та Таврійська (без Криму) губернії.

7–8 листопада 1917 року у Петрограді більшовики взяли владу, поваливши Тимчасовий уряд. Новий орган влади – Раднарком (Рада народних комісарів) Російської Радянської Республіки усвідомлював, що без матеріальних та людських ресурсів України революція приречена на поразку. Тому було розгорнуто роботу по створенню більшовицьких Рад на всій території УНР. 2 грудня 1917 року у Харкові на Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів була проголошена Радянська влада на Україні. Раднарком визнав радянський уряд України та прийняв рішення про спільний наступ на війська Центральної Ради.

Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком розпочав проти неї повномасштабну війну. До Харкова прибули загони російських червоногвардійців під командуванням комісара з боротьби з контрреволюцією на Півдні В.А. Антонова-Овсієнка.

10 грудня наступ на Україну розгорнули три армії радянських військ під командуванням М. Муравйова, Р. Берзіна та І. Кудинського. У січні 1918 року радянська влада була встановлена у Вінниці, Олександрівську, Миколаєві, Херсоні, Єлисаветграді, Кам’янці-Подільському, багатьох містах і селах України, а також у Криму, де активну участь у боротьбі проти військ Центральної Ради брали революційні матроси Чорноморського флоту.

11 січня 1918 року Центральною Радою був ухвалений IV Універсал, яким проголошувалась суверенність, незалежність Української Народної Республіки. Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати “добробут і свободу” у боротьбі з “більшовиками та іншими нападниками”. Її опорою стали підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців та ін.) та добровольчі формування (26 грудня 1917 року Генеральний Секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати).

У середині січня 1918 року розпочався наступ більшовиків на Київ. Заволодівши лівобережним передмістям Києва – Дарницею, Муравйов дав наказ відкрити по місту вогонь з важких гармат. Після п’ятидобового гарматного обстрілу радянські війська 26 січня увійшли до столиці УНР. Центральна Рада прийняла рішення про евакуацію і виїхала до Житомира.

27 січня 1918 року представники УНР підписали Брестський мирний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. Відповідно до умов договору, австро-німецькі війська 18 лютого вступили в Україну, не зустрівши на своєму шляху жодного серйозного опору. На початку березня вони зайняли Київ, і вже до кінця квітня майже вся Україна була звільнена від більшовиків. Разом з військами повернулася і Центральна Рада, проте не всі палко вітали її повернення. Безпорадність Центральної ради перед радянськими військами обернулася масовими жертвами серед місцевого населення, а її союз з німецькими й австрійськими військами не був зрозумілий народу. Цілковито ізольована і безвладна по суті Центральна Рада не могла чітко виконувати умови договору, тому конфлікт з німецьким командуванням був неминучим.

29 квітня 1918 року у результаті державного перевороту до влади в Україні прийшов гетьман П. Скоропадський. Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але за формального нейтралітету німецької сторони. Держава стала називатися Українською Державою.

Як кадровий військовий П. Скоропадський добре усвідомлював, що без збройних сил самостійна держава існувати не може. Гетьману вдалося переконати командування окупаційних військ зняти заборону на формування нових українських військових частин. У червні 1918 року розпочалося впровадження плану формування регулярної української армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів. Створення нових військових частин мало відбуватися через реорганізацію вже наявних частин Центральної Ради та на базі військових частин Румунського і Південно-Західного фронтів. До 10 липня затверджено формування 3 піших полків та 4 кінних дивізій. У серпні було прийнято рішення про формування ще двох військових частин – полку Січових Стрільців та Чорноморського козачого кошу. 11 листопада завершилося формування українського Чорноморського флоту, який складався з 3 бригад лінійних кораблів, бригади крейсерів, 3 бригад гідрокрейсерів, дивізії міноносців, 22 підводних човнів та інших кораблів різного призначення.

Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. На початку червня 1918 року Українську Державу офіційно визнала Німеччина, а незабаром це зробили Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина. Гетьманський уряд налагодив добрі відносини з урядами держав, які постали на території колишньої Російської імперії – Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами – Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією. Але Німеччина і Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли влітку 1918 року Україна хотіла зав’язати відносини з державами Антанти – Францією і Великою Британією.

Залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань, відсутність численної боєздатної регулярної української армії, посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл, наростання соціальної напруженості та формування організованої опозиції стали основними причинами падіння гетьманату.

У липні-серпні 1918 року здіймається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тис. осіб.

13 листопада Український національний союз, утворений ще навесні 1918 року, порушив питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Для керівництва повстанням був обраний тимчасовий верховний орган УНР – Директорія – у складі В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з не більшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибули до Білої Церкви, де була зосереджена їх головна ударна сила – формування Січових Стрільців, і перейшли до активних дій. 17 листопада Директорії вдалося підписати угоду з німцями та австрійцями про їх нейтралітет. Наступного дня формування Січових Стрільців розгромили війська гетьмана під Мотовилівкою і Васильковом, проте у Київ увійшли лише після евакуації німців.

Поява на політичній карті Директорії порушила плани країн Антанти, які після більшовицького перевороту у Петрограді поспішили поділити між собою сфери впливу на Півдні Росії. У ніч на 16 листопада 1918 року флот Антанти увійшов у Чорне море. Щоб мати змогу зайняти основну частину України, зокрема Київ і Харків, керівництво Антанти планувало висадити у чорноморських портах від 12 до 15 дивізій. Таким масштабам окупації перешкодило те, що поки транспорти з військами діставалися до чорноморських портів, практично вся Україна потрапила під контроль військ Директорії. Але протистояти Антанті вона була не в змозі, бо мала перед собою ворожі сили майже на всьому периметрі кордонів. На сході і півночі військам Директорії протистояла Червона армія, на заході – польська армія Ю. Пілсудського, на півдні, крім Антанти, – добровольчі війська А. Денікіна. За таких умов провідні політичні сили УНР мали вирішити, з ким їм бути далі: з Антантою проти більшовиків, чи з більшовиками – проти Антанти. Вистояти власними силами проти них обох було неможливо. 16 січня 1919 року Директорія офіційно оголосила війну Радянській Росії, зробивши ставку на Антанту.

22 січня 1919 року у Києві відбулося урочисте проголошення Акта злуки УНР (Наддніпрянська Україна) та Західно-Української Народної Республіки (Галичина, Буковина, Закарпаття), утвореної 13 листопада 1918 року після розпаду Австро-Угорської імперії. З моменту виникнення Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) стикнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі, збройною агресією на свою територію, міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об’єднання УНР і ЗУНР, яка отримала назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР), в одну державу було спробою взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців про возз’єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в тогочасних складних умовах.

1919 рік увійшов в історію України встановленням також і радянської форми державності – 6 січня була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). На початку лютого 1919 року наступ червоних військ змусив Директорію залишити Київ та перебратись до Вінниці, надалі вона була змушена змінювати місцеперебування залежно від воєнної ситуації.

В Україні швидко й стихійно поширювалися прорадянські настрої, пов’язані з ліквідацією приватної власності на землю, тотальним зрівняльним поділом. Під впливом цих настроїв опинилася й армія УНР. А коли війська Антанти під тиском Червоної армії змушені були залишити спочатку Херсон і Миколаїв, а на початку квітня й Одесу, стратегічна помилка орієнтації Директорії на Антанту стала очевидною.

9 травня 1919 року головою Директорії був обраний С. Петлюра. У цей період воєнно-стратегічне становище УНР стало ще гіршим. Армія УНР опинилася під обопільними ударами червоних і польських військ. Втрата Луцька, захопленого польською армією генерал Галлера, позбавила Директорію власної території – з рештками державних установ та армії вона змушена була переїхати на територію ЗОУНР.

Останні дні травня стали критичним для Директорії: поляки захопили Тернопіль, більшовики – Волочиськ. Передові загони обох армій розділяла смуга завширшки 10–20 км, на якій перебувала армія УНР.

Практично безвихідне становище змусило С. Петлюру вступити у переговори з поляками про перемир’я та спільні дії проти більшовиків. Укладене перемир’я дало змогу армії УНР силами 15 тис. бійців вибити на початку червня 1919 року війська Червоної армії з Кам’янця-Подільського та Південно-Західного Поділля. Під тиском поляків Українська Галицька армія (УГА) змушена була залишити територію своєї держави, тепер окуповану Польщею, перейти Збруч і приєднатися до армії УНР.

Об’єднання українських армій дало змогу створити плацдарм для успішного літнього наступу проти Червоної армії, яка одночасно вела бої проти армії генерала Денікіна. На початку серпня українські частини почали похід на Київ й Одесу. Для оперативного командування об’єднаними збройними силами був створений Штаб головного отамана, який очолив генерал М. Юнаків. Загальне число бійців перевищувало 80 тис., із них 45 тис. припадало на УГА. Українські війська зайняли Вінницю, Хмельник, Старокостянтинів, згодом Бердичів і Житомир. 31 серпня вони увійшли у Київ. Однак, у той самий час до Києва увійшла і Добровольча армія Денікіна. Щоб не допустити до конфлікту з денікінцями, українські частини вийшли з міста.

Згодом між командуванням армії УНР і УГА виникли принципові стратегічні розходження. Армія УНР вступила у боротьбу з білогвардійцями, тоді як командування УГА на початку листопада 1919 року підписало з ними угоду про перемир’я. Уряд ЗОУНР залишив Україну і виїхав до Відня.

Армія та уряд УНР наприкінці листопада опинилися в районі Чорториї на Волині затиснутими з трьох боків червоними, денікінцями та поляками. Порятунок із “трикутника смерті” для армії знайшли у партизанському поході тилами Червоної і Добровольчої армій. Пізніше він отримав назву Першого зимового походу (грудень 1919 – травень 1920 рр.).

Голова Директорії С. Петлюра виїхав до Варшави, де українська дипломатична місія вела переговори з поляками. Річ Посполита була чи не єдиною країною, в інтересах якої було збереження УНР. Ю. Пілсудський надзвичайно добре усвідомлював небезпеку для Польщі відновлення єдиної та неподільної Росії незалежно від того, буде вона білою чи червоною. Тому в його плани входило підтримати Українську Народну Республіку. Це давало певну перспективу С. Петлюрі, який міг розраховувати на союз з поляками. Проте ті жорстко ставили питання про належність Східної Галичини і Західної Волині Польщі. Піти на таку угоду було не просто, але інших шансів продовжити боротьбу за державність України не було (до того ж, західноукраїнські землі вже були окуповані поляками).

21 квітня 1920 року між Польщею і УНР був підписаний Варшавський договір про створення єдиного протибільшовицького фронту. За умовами договору польський уряд визнавав незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з головним отаманом С. Петлюрою як верховну владу в державі. Польща зобов’язувалась не укладати міжнародних договорів, спрямованих проти України. Було визначено українсько-польський кордон. Офіційне визнання УНР анексії Польщею Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини призвели до рішучого виступу проти Варшавського договору закордонного (екзильного) уряду ЗУНР та всього українського населення окупованих Польщею у 1918–1919 роках українських земель.

У квітні – жовтні 1920 року відбулася більшовицько-польська війна, у якій брали участь Польща і УНР з одного боку, та Російська Федерація і УСРР – з іншого. 25 квітня об’єднані польсько-українські війська (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч і за тиждень боїв, вибивши червоноармійські підрозділи з Житомирщини, Бердичева, Козятина, 7 травня 1920 року вступили в Київ. Однак успішний наступ на Київ не викликав всенародного антибільшовицького повстання, на яке так розраховував голова Директорії УНР С. Петлюра. Повстансько-партизанські загони в Правобережній Україні громили не тільки більшовицькі, але й польські військові частини.

На Південно-Західний фронт радянський уряд направив близько 40 тис. бійців. В Україну терміново була введена 1-у Кінна армія, що змінило співвідношення сил і дало їм змогу перейти 5 червня 1920 року у контрнаступ. Через два дні вони оволоділи Житомиром і Бердичевом, а 12 червня зайняли Київ. Всього протягом місяця Червона армія зайняла 17 повітових міст, 48 містечок і понад тисячу сіл Галичини. Наприкінці липня вона почала наступ на Львів і Варшаву. Але вже 14 серпня польське командування, створивши шестикратну перевагу сил у напрямі головного удару, перейшло у контрнаступ. Наприкінці вересня 1920 року фронт знову перемістився в район Житомира і Бердичева.

18 березня 1921 року польський уряд змушений був укласти з радянським урядом Ризький мирний договір, що фактично денонсував Варшавський договір. Делегацію УНР до договірного процесу не допустили, зате радянська сторона складалася з представників РСФРР та УСРР, що було показовим фактом. Польща відмовилися від свого недавнього союзника й визнала УСРР.

Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України. Як писав відомий український історик І. Лисяк-Рудницький: “Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжники цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.

Рекомендована література

1. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.

2. Дорошенко Д.М. Історія України 1917–1923. – Т. 1. Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932. – 437 с.

3. Історія українського війська. – Львів, 1992. – 702 с.

4. Литвин М.Р. Українсько-польська війна. – Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України, Інститут Східної Європи, 1998. – 488 с.

5. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. – Львів, 1991. – 200 с.

6. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К.: Український письменник, 1993. – 413 с.

7. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917– березень 1918). – Київ-Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України, 1996. – 371 с.

8. Удовиченко О. Україна у війні за державність. – К.: Україна, 1995. – 206 с.