А.О.Капелюшний. кові цілої індустрії, що спеціалізується на виробництві книжок у паперо­вих обкладинках

кові цілої індустрії, що спеціалізується на виробництві книжок у паперо­вих обкладинках. У країнах, що розвиваються, запровадження двобіч­ної оправи також іде швидкими темпами. При цьому способі аркуші, обрізані з усіх чотирьох боків, прикріплюються до обкладинки спеціаль­ним клеєм.

Коли цей спосіб щойно з'явився, обладнання для нього було лише одного виду - дуже велике і дуже дороге, а результати іноді жахливі: сторінки злипалися, оправа тріскалася на холоді, а в тропіках швидко розпливалася та з'їдалася паразитами"¹.

Ми можемо зауважити, що "А СиісІ їо Воок РиЬІізпіпд" ("Посібник книговидавця") дає навіть ширше уявлення про застосування різних типів оправ, ніж навчальний посібник "Основи техніки творення книги". Останній має суто прагматичну мету - налаштувати студентів (майбут­ніх видавців) на практичне застосування відомостей, узятих з цього посібника. Про все інше вони можуть довідатися, вивчаючи інші наукові й навчальні дисципліни. Книга ж Дейтуса Сміта претендує на універ­сальність. Напевно, тому, що є єдиним посібником, який навчає основ фаху. Тобто в Україні вищі заклади освіти навчають студентів не тільки техніки творення книги, але й редагування, теорії та історії видавничої справи тощо. Все це в стислому вигляді подано в "Посібнику книгови­давця" ("редакційну підготовку, друк, створення сприятливих умов для продажу та розповсюдження продукції..., книжкові клуби..., бухгалтер­ський обліку видавництві, правові аспекти при укладанні контрактів"²).

Отже, маємо, напевно, типову книгу західного зразка та типову ук­раїнську книгу. З одного погляду, західна книга написана простіше, популярніше, з іншого ж, можна сказати, примітивніше. З одного погля­ду, українська книга є більш науковою, з іншого ж, можна сказати, що для навчання за нею треба докладати більших розумових зусиль.

А ще можна дійти висновку, що в українському посібнику розмежо­вано медіасофський і медіапрагматичний аспекти, медіасофські проб­леми залишено для інших курсів та для інших посібників. Західний же посібник медіапрагматичного спрямування порушує й суто медіа­софські проблеми. Скажімо, таку: "творча уява і відчуття часу"³.

Проте вже й частина дослідників "нашої"" колись спільної школи вважає за доцільне перейти на західний тип викладу навчального матеріалу для студентів вищих шкіл. Наприклад, російська дослідниця

¹ Сміт Д.К. мол. Посібник книговидавця. - К.: Любіть Україну, 1999. - С.76.

² Там само.-С5. ³Там само.

............................ Редагування в засобах масової інформації..............................

Г.В.Лазутіна в навчальному посібнику "Основи творчої діяльності жур­наліста"¹ будує виклад за принципом "запитання - відповідь", спрощу­ючи відповіді на західний кшталт. Того ж (2000) року вийшов і посібник українського вченого В.Й.Здоровеги "Теорія і методика журналістської творчості"² (друге видання - 2004 року), написаний на сучасному рівні досягнень журналістської науки без будь-якого спрощення складних проблем, наприклад питань, пов'язаних із психологією творчості. Мож­на також згадати тут книгу О.А.Сербенської та М.Й.Волощак "Актуаль­не інтерв'ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей"³, розраховану на широке коло читачів і побудовану в тій самій формі запитань і від­повідей. Ні перше, ні друге не вплинуло на високий науковий рівень книги. Справді, пересічному читачеві треба докласти певних зусиль, аби збагнути, про що йдеться в книзі, проте ці зусилля не перевищують припустимого рівня розумового напруження людини в сприйнятті текс­ту такого типу.

Не можемо критикувати той чи інший підхід, зазначмо тільки, що їхній підхід різниться від того, який застосовується в нас. Бо навіть коли в суто медіапрагматичному дослідженні ми порушуємо медіасоф-ські проблеми, то це здебільшого є просто елементом практичного застосування раніше набутих знань з основ тієї чи іншої наукової дис­ципліни. Наприклад, у нашому суто медіапрагматичному посібнику "Девіатологія мас-медіа" знаходимо такі зауваження про помилки в ЗМІ: "Нехтування інтересами глядачів, слухачів... Розуміння розважаль­ності як потурання найнижчим потребам публіки, як пропаганду масо­вої культури..."⁴ тощо. Такі зауваження можна навести як приклад того, що й ми обрали у згаданій книзі шлях перетворення медіасофського дослідження на медіапрагматичне. Єдине, що, сподіваємося, зупинить наших критиків, це підзаголовок книги - "Практикум". Тобто ми з самого початку не прагнули до застосування медіасофського підходу в дослі­дженні, а окремі медіасофські спостереження мають характер інкрус­тацій, не є тут визначальними.

Загалом же ми не пропонуємо максимально розмежовувати медіа-