Статус Автономної Республіки Крим

Відновлення Кримської автономії в Україні (*)

З відновленням Україною Кримської АРСР 12 лютого 1991 року виникли проблеми, пов'язані з визначенням її консти­туційного статусу у складі України. Кримська АРСР до її скасу­вання була суб'єктом Російської Федерації (тоді РРФСР). Проте, до складу України територія колишньої Кримської АРСР була передана у 1954 році як звичайна адміністративно-територіальна одиниця - Кримська область.

Україна, відповідно до своєї Конституції (ст. 2), була й зали­шається унітарною державою. Тому механічне відновлення ста­тусу Кримської АРСР у її колишніх параметрах суб'єкта феде­рації було вже неможливе, а тому треба було шукати інші шляхи вирішення цієї проблеми на принципово новій концептуальній основі. Такою основою стала модель територіальної автономії. Ця модель широко використовується у світі. Вона найбільш послідов­но реалізована у таких великих унітарних європейських країнах, як Італія та Іспанія.

З точки зору теорії державного будівництва та світової прак­тики суть територіальної автономії зводиться до наступних основ­них моментів: автономія - форма децентралізації державної вла­ди в унітарній державі на рівень регіону, який відрізняється своїми історичними, економічними, географічними, національно-побутовими та іншими особливостями; автономія виникає не в результаті акту самовизначення її населення, а надається дер­жавою. Воля ж населення того чи іншого регіону до автономії, матеріалізована в якійсь об'єктивній формі (скажімо, на місцево­му референдумі), при цьому тільки враховується, але ніяких пра­вових наслідків не породжує; автономізація областей та інших регіонів не порушує унітарної суті держави, не перетворює її на федерацію. Вона відкриває простір для широкого вияву місцевої ініціативи, активної участі регіонів у здійсненні внутрішньої політики, сприяє найоптимальнішому поєднанню загальнодер­жавних та місцевих інтересів.

Федералізація й автономізація — різні за своєю політико-правовою природою принципи побудови держави. Федералізація є процесом створення федерального союзу та спільної влади неза­лежними суб'єктами. Автономізація ж є засобом децентралізації того єдиного, яке становить суверенна влада унітарної держави. На відміну від суб'єкта федерації, автономні утворення хоч і мають деякі ознаки державності (територію, яка не може змінюватись без згоди автономних утворень, власні представницькі та виконавчі органи, право локальної нормотворчості, свій статут, символіку тощо), проте державними чи державно-територіальними утворен­нями вважатися не можуть. Адже визначальною рисою будь-якої держави є наявність державного суверенітету.

Саме ці міркування і були покладені в основу визначення Україною правового статусу відновленої нею Автономної Республіки Крим (АРК) у попередній Конституції України (ст.75-81), у Законі України «Про Автономну Республіку Крим» від 17.03.1996 та Законі України «Про Конституцію Автономної Республіки Крим» від 04.04.1996. Правовий статус АРК набув дальшого розвитку саме як статус автономної територіальної одиниці у складі унітарної України з прийняттям нової Конституції України у 1996 році.

З огляду на наведені основні характеристики територіальної автономії, якою є АРК, слово «Республіка» в її назві, так само як і назва її основного нормативно-правового акта «Конституція», застосовані не зовсім удало, оскільки така термінологія не є ха­рактерною саме для автономного утворення у складі унітарної держави. Оптимальною назвою територіальних автономій у скла­ді унітарної держави є регіон, автономна область, провінція, округ, а назва її (автономії) основного нормативно-правового ак­та - статут. Проте для збереження назв «Республіка» та «Консти­туція» під час визначення статусу Криму були певні політико-правові підстави, на які не можна було не зважати. Ці терміни перейшли й у чинну Конституцію. Однак, це не означає, що АРК є державою у складі суверенної України. Крім цього, зауважимо, що назва того чи іншого автономного утворення, як про це свідчить світова практика, не завжди відповідає його фактичному статусу, оскільки назва залежить від великої кількості чинників політичного, історичного та іншого характеру. Суть територіаль­ної автономії полягає передусім у праві її населення (громада відповідної держави, які постійно проживають у межах цієї авто­номії) і тих органів, які воно обирає, самостійно вирішувати питання, віднесені до відання автономії.