Основні загальні ознаки правової держави

Соціально-змістовні:

1) закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини;

2) панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали(правових законів);

3) врегулювання відносин між особою і державою на основі загальнодозволеного підходу, принципу: «особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом»

4) взаємовідповідальність особи і держави;

5) притаманність усім громадянам високої культури права, зокрема їх обізнаність із життєво необхідними юридичними законами, а також уміння і навички їх використання у практичному житті;

6) наявність соціально-політичних механізмів «зворотного зв’язку» влади та громадянського суспільства.

Формальні:

1) чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів — законодавчих, виконавчих, судових — на основі підпорядкування саме закону як волевиявленню народу або вищого представницького органу державної влади усіх інших органів держави (принцип розподілу влади);

2) юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони та захисту основних прав людини. Акцент на необхідності саме процедурно-процесуального забезпечення здійснення прав особи покликаний відзначити ту обставину, що самого лише номінального, «номенклатурного» їх закріплення в тексті Конституції, інших важливих законів для юридичної захищеності особи ще не досить. Таке декларування, «називання» саме по собі набуває не більш як формально-пропагандистського значення. Не відповідаючи на запитання, як, яким чином, якими конкретними діями втілити в життя поіменоване право людини, закон перетворюється лише на «обіцянку», декларацію, гасло, програму, але «не дотягує» до явища власне юридичного;

3) високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів як вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини. Таке становище судових органів — своєрідний «лакмусовий» папірець, щоб оцінити, є держава правовою чи ні. Це пояснюється унікальними, найефективнішими можливостями саме цієї «гілки» державного апарату у визначенні того, що є право, правомірність, правда, справедливість з будь-якого конфліктного питання. Такі можливості зумовлюються специфікою формування судових органів, їх внутрішньою організацією (структурою), змістом повноважень, порядком (процедурою) судочинства. До основних показників, за якими «діагностується» зазначене становище суду, мо­жуть бути віднесені: залежність здійснення правосуддя виключно від закону, відсутність будь-яких позазаконних чинників щодо ухвалення судових рішень; доступність судового захисту для громадян. Важливою умовою доступності судового захисту прав громадян є також його економічність, «собівартість», тобто сума різноманітних витрат (матеріальних засобів, коштів, часу, зусиль та ін.), зроблених особою з метою судового захисту її інтересів;

4) неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними та громадськими органами.

Лише комплексне поєднання у державі всіх наведених ознак — і змістовних, і формальних — дало б підстави вважати її правовою.

3. Соціальна держава.

Поняття соціальної держави безпосередньо пов’язане з ідеями соціальної справедливості і соціального захисту. Концепція соціальної держави має свою історію і навіть передісторію. Однак лише з формулюванням ідеї щодо підтримки з боку суспільства і держави найменш забезпечених верств населення ідея соціальної держави набула офіційного визнання. У ХУІІІ ст. таким визнанням були закони про бідних, прийняті в деяких європейських країнах. Ідейною основою відповідних актів слугувала теорія природних прав людини

Уперше “соціальність” держави проголошувалась у Веймарській Конституції 1919 р. За наслідками другої світової війни соціальна проблематика у конституційному регулюванні стала ще більш витребуваною, що обумовило використання терміна “соціальна держава” в Основному Законі ФРН. Надалі термін “соціальна держава” вживався в конституціях таких європейських держав, як Албанія, Андорра, Болгарія, Іспанія, Македонія, Румунія, Словенія, Хорватія, Франція. Соціальний характер держави задекларований у ряді конституцій пострадянських країн.

Світовий досвід розвитку демократичних (і не тільки) держав дає можливість окреслити певні ознаки соціальної держави. Так, соціальною можна назвати державу, яка:

- забезпечує реалізацію та захист соціально-економічних прав людини;

- на законодавчому рівні гарантує захист соціально- вразливих верств населення;

- забезпечує “гідний рівень життя” для більшості населення країни.

Перелічені ознаки соціальної держави дають можливість стверджувати, що “соціальність” пов’язана в першу чергу з високим рівнем економічного розвитку країни, оскільки забезпечити “гідний рівень життя” в змозі лише економічно самодостатня держава. Тому не можна погодитись з більшістю вчених-правознавців, які пов’язують соціальність держави з демократією та використовують у логічному взаємозв’язку терміни «правова» та «соціальна держава». Не завжди демократична і правова держава є соціальною. Так, США сформувались як демократична правова держава (незважаючи на скасування рабства у середині ХІХ ст.) вже після прийняття Конституції 1787 р. Але соціальною державою США стали лише у середині ХХ ст. У той самий час деякі країни “соціалістичної орієнтації” (Китай, тоталітарна Білорусь), які не визнають демократичні цінності, за змістом державної соціальної політики відповідають критеріям соціальності держави.

Таким чином можна стверджувати про існування двох типів соціальних держав: посткапіталістичних демократичних держав з соціально-ринковою економікою та держав “соціалістичної орієнтації”. Перші соціальність держави пов’язують із непорушністю права приватної власності (Конституція Німеччини 1919р проголошувала: “Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству”. Згодом подібні положення включено до основних законів Естонії, Італії, Македонії, Румунії, Словаччини, Словенії, Хорватії, Чехії), другі - виконання соціальних функцій держави перед населенням пов’язують із виконанням громадянами певних обов’язків. Конституція Китаю передбачає класичну формулу: “Хто не працює, той не їсть”.

Отже, соціальна держава – це така держава, яка функціонує шляхом активного впливу на соціальну сферу життєдіяльності суспільства, забезпечує захист економічних, соціальних та культурних прав і свобод людини і громадянина.

.