Загальна характеристика концепцій виникнення права

Право формувалося протягом тривалого історичного періоду, що справило певний вплив на розуміння природи його виникнення, сутності, змісту, джерел, все це привертало увагу та відбивалося в різних поглядах науковців.

Питання праворозуміння є важливим, складним і багатогранним, його з'ясовували не лише юристи, а й психологи, соціологи, філософи.

Праворозуміння —це складна наукова категорія, що відображає весь процес розумової діяльності людини щодо з'ясування природи права, його пізнання, оцінки та ставлення до нього.

Суб'єктом праворозуміння є особа: громадянин, учений, юрист-практик.

Об'єктом праворозуміння є право конкретного суспільства, держави, окремі галузі, інститути, норми.

Змістом праворозуміння є знання суб'єктів про право, уявлення про свободу та справедливість.

Залежно від змісту праворозуміння виникли такі правові школи: природного права (відродженого природного права), позитивізму, нормативізму, соціологічна школа, а також школа лібертарної юриспруденції тощо.

Теорія природного права. Ідеї природного права з'являються ще в Стародавній Греції та Стародавньому Римі.

Вважалося, що кожна жива істота має природні ознаки, що виявляються в її поведінці, а природний закон є незмінною й універсальною етичною чи правовою нормою поведінки людини.

Найбільш плідним етапом у розвитку теорії природного права був період буржуазних революцій XVII—ХVIII століть. Представниками цієї теорії стали видатні філософи Дж. Локк, Б. Спіноза, Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж-Ж. Руссо, Радищев та ін. На їхню думку, в суспільстві існує природне та позитивне право, що створюється державою.

Природне право існує в усіх державах, воно є невід'ємним і виникло, власне, з природи людини, а тому належить усім і кожному від народження. Це так зване неписане право, під яким розуміють сукупність природних і невід'ємних прав людини та яке є критерієм права позитивного, тому що не кожен закон містить у собі право.

До природних прав людини належать: право на життя, честь, гідність, особисту недоторканність, свободу пересування, власність, насильницьку зміну тоталітарної влади тощо.

Позитивні риси теорії природного права:

• право, як певний порядок у суспільстві, пов'язувалося не з державою, а з природою людини та моральними цінностями — добром, свободою, справедливістю;

• це прогресивна теорія, що зумовлювала зміну застарілих феодальних відносин на новий, більш вільний суспільний лад;

• розвинуто ідею про те, що закони можуть бути неправовими, тобто аморальними, що вони повинні приводитися відповідно до таких загальнолюдських цінностей, як справедливість, свобода, рівність та ін.;

• джерелом прав людини проголошується природа чи Бог, чим, власне, і вибивається теоретичне підґрунтя у сваволі посадовців і державних структур.

В той самий час таке трактування права послаблює його формально-юридичні властивості, в результаті чого губиться чіткий критерій законного та протизаконного, адже визначити це з позицій справедливості, уявлення про яку може бути неоднаковим у різних людей, є досить складним завданням. Природне розуміння пов'язане не стільки з правом, скільки з правосвідомістю (що дійсно може бути різною).

На початку XIX ст. настає криза теорії природного права, що зумовлювалося зародженням ідей історичної школи права.

Проте вже з кінця XIX ст. формується теорія "відродженого природного права" (Л. Фуллер, Р. Дворкін, А. Кауфман та ін.), яка стала етапом подальшого розвитку та становлення теорії природного права.

Залежно від джерела, виникнення та формування природного права в цій теорії розрізняють такі правові доктрини:

• неотомізму — їхні прибічники вважають, що природне право одержане від Бога;

• неогегельянства — природне право виникає з гармонії об'єктивного розуму й ідеї права;

• неокантіанства — природне право виникає з «чистої ідеї»;

• феноменологічну — природне право виникає з правових цінностей;

• екзістенціальну — природне право виникає від абстрактної людини;

• герменевтичну — природне право виникає з історичного праворозуміння.

Історична школа права виникла наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. Її автор німецький юрист Г. Гуго та його прихильники Ф. К. фон Савіньї, М. Пухта вважали, що "право не робиться: воно існує і проходить становлення разом з народом".

Право — історичне явище, котре, як і мова та звичаї народу, виникає і розвивається природним шляхом, поступово, непомітно, стихійно; це, передовсім, правові звичаї (історично сформовані правила поведінки, що тягнуть юридичні наслідки). Закони ж є похідними від звичаєвого права, яке виникає з надр "національного духу", із глибин "народної свідомості" тощо.

Головне у вивченні історії права — це з'ясування виключно першоджерел, тобто звичаєвого права.

У своєму історичному розвитку право проходить такі етапи:

— природне право — живе у свідомості народу;

— учене право — живе у свідомості науковців, які, з одного боку, відображають ту ж народну правосвідомість, а з другого — досліджують право як окрему галузь юридичної науки.

Але представники історичної теорії переоцінювали роль правових звичаїв, які в нових економічних умовах уже не справлялися з повноцінним упорядкуванням ринкових відносин.

Концепція позитивізму. На відміну від теорії природного права (відродженого природного права), для якої основні права та свободи первинні щодо чинного законодавства, концепція позитивізму базується на об'єктивному праві.

Засновником класичного позитивізму вважається О. Конт, на основі його поглядів виник юридичний позитивізм, представниками якого були Д. Остін, К. Берг, Г. Шершеневич та інші вчені.

За цією теорією, право є лише позитивним і встановлюється виключно державою.

Право є сукупністю норм, які дані об'єктивно та не потребують свого обґрунтування іншими чинниками, окрім власне факту існування, а все інше становить моральну оцінку чинного позитивного права. Така оцінка, на думку представників позитивізму, є суб'єктивною та необґрунтованою, тому юридична наука має унеможливити всілякі дослідження про справедливість правових норм. Позитивізм ототожнює право та закон.

Суб'єктивне право походить від об'єктивного, тобто держава встановлює та надає суб'єктивні права і юридичні обов'язки.

Позитивними аспектами цієї теорії є можливість встановлення стабільного правопорядку, догми правових норм, підстав юридичної відповідальності тощо.

Відповідно, негативним є відсутність моральної оцінки права й участі в його формуванні громадян, штучна відокремленість права від життя — системи суспільних відносин.

Нормативістська концепція права вважається продовженням розвитку позитивізму. Її автор — австрійський правознавець Г. Кельзен (праця "Чиста теорія права") зазначав, що право — це сукупність норм, тобто правил поведінки, які регулюють суспільні відносини з позицій належного та сутнісного, незалежно від суспільного (реального) життя.

Нормативізм — це своєрідна філософсько-правова течія, оскільки в основу його створення покладена спеціальна теорія пізнання — філософія позитивного права, фундаментом якої є гносеологія правової реальності.

Водночас уже назвою — "Чиста теорія права" — Г. Кельзен підкреслював, що юридична наука повинна відмовитися від досягнень психології, соціології та інших наук, адже цим вона зневажає власний предмет. Юридична наука повинна вивчати право в "чистому вигляді", незважаючи на політичні, економічні й інші оцінки правових явищ.

Окрім того, цією теорією обґрунтовувалася думка про те, що існує "багаторівневість" у праві, тобто ієрархія правових норм, де утворення кожної є результатом дії норми вищої сходинки, тобто нижчі норми витікають із вищих, чим забезпечується обов'язковість правових норм та їх підпорядкованість. Юридична сила та законність кожної норми безпосередньо залежать від суб'єкта видання та її місця в піраміді норм (наприклад, норми, що містяться в конституції, в законах, підзаконних нормативно-правових актах).

Позитивні аспекти нормативістського підходу:

— визнання нормативності та формальної визначеності права, що забезпечує його загальнообов'язковість і охорону з боку держави;

— відмежування норм права від інших соціальних норм (моральних, політичних та ін.);

— розробка ієрархії правових норм за їх юридичною силою;

— забезпечення режиму законності при необхідності за допомогою державного примусу.

Недоліки нормативістського підходу:

— абсолютизація державного регулювання, заперечення історичних, соціальних, економічних і психологічних аспектів права;

— обмеження завдань юридичної науки лише формально-догматичним аналізом правової норми;

— ігнорування природних і моральних засад права, значення правосвідомості в реалізації правових норм тощо.

Соціологічна теорія права. Розвиток соціологічної теорії права розпочався наприкінці ХІХ ст., від моменту виокремлення соціології як самостійної науки, а остаточно сформувався вже в XX ст.

Соціологічний підхід до розуміння права виник як критика юридичного позитивізму, котрий віддавав перевагу юридичній формі, а не змісту права. Динамізм розвитку суспільства виявив нездатність чинних нормативно-правових актів ефективно врегульовувати суспільні відносини, що зумовлювало виникнення соціальних конфліктів.

Зародження соціологічної школи права відбувалося, передусім, на основі правових ідей соціологів О. Конта, Г. Спенсера, котрі вважали, що право є явищем соціальним, а тому його слід розглядати в аспекті соціології — науки про суспільство. Розвинули це положення інші вчені-соціологи, зокрема, С. Муромцев, Г. Гурвіч, Є. Ерліх.

Соціологічна теорія виходить з того, що право — це власне суспільні відносини, які реально сформовані в суспільстві, вони є предметом правового регулювання та забезпечуються державною охороною. Юристи та судді творили правові норми в кожному окремому випадку, виходячи з того, які суспільні відносини є справжніми та потребують урегулювання, а вже потім їх фіксує законодавець у нормативно-правових актах.

На думку представників соціологічної школи, необхідно розділяти право та закон. Право втілюється не в природних правах і не в законах, а в реалізації останніх. Під правом розуміють юридичні дії, юридичну практику, правопорядок тощо. Право — це реальна поведінка суб'єктів правовідносин — фізичних і юридичних осіб. Звідси інша назва цієї доктрини — теорія "живого" права. Формулюють таке "живе" право, передовсім, судді у процесі юрисдикційної діяльності. Вони "наповнюють" закони правом, приймаючи відповідні рішення та діючи при цьому як суб'єкти правотворчості.

Автором лібертарного (ліберального) підходу до праворозуміння є В.С.Нерсесянц, який вважає, що необхідно інтегрувати, тобто поєднати позитивні аспекти теорії природного права, позитивізму, нормативізму та соціологічної теорії, створивши на цій основі нову школу права, котра б враховувала як позитивні, так і негативні аспекти названих концепцій, а також відповідала сучасним вимогам. З точки зору В.С. Нерсесянца, зміст права складають такі категорії, як «свобода» («право є математика свободи»), «справедливість», «формальна рівність». Він окреслює критерії визначення закону як правового. Правовим є закон, який втілює перелічені змістовні принципи права.