Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Поняття, мета та порядок застосування примусового лікування



Новий Кримінальний кодекс України розмежовує види примусу, що застосовується до певних категорій хворих осіб у разі вчинення ними суспільно небезпечного діяння. На відміну від примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних та обмежено осудних, примусове лікування застосовується «до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб». Застосування такого примусового лікування є правом, а не обов’язком суду.

Згідно із ч. 1 ст. 96 КК примусове лікування застосовується незалежно від призначеного покарання. Йдеться про те, що воно здійснюється поряд із призначеним покаранням. Застосування такого лікування «незалежно від призначеного покарання» означає, що цей примус може бути застосований у разі засудження особи до будь-якого виду покарання.

Підставою для застосування примусового лікування є сукупність юридичного і медичного критеріїв: а) наявність у діяннях винного ознак складу злочину; б) особа має хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. До умов застосування примусового лікування у порядку ст. 96 КК належать: а) необхідність медичного висновку про наявність у суб'єкта злочину хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб; б) засудження такої особи до певної міри покарання.

Відсутність будь-якого з критеріїв, що належать до підстави й умов застосування примусового лікування, виключає можливість його застосування.КК України 1960 р. передбачав примусове лікування лише хронічних алкоголіків і наркоманів (ст. 14 КК).

Чинний КК не конкретизує осіб, щодо яких може бути застосоване примусове лікування. Але при цьому в ч. 1 ст. 96 КК вживається узагальнене поняття – особи, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. Коло таких осіб не обмежується наркологічно хворими. У даному разі йдеться про соціально небезпечні захворювання. Основи законодавства України про охорону здоров'я передбачають: "З метою охорони населення органи і заклади охорони здоров'я зобов'язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія), а також карантинних захворювань.

Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих, у тому числі і у примусовому порядку, встановлюється законодавчими актами України" (ст. 53 "Спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань").

Отже, примусове лікування згідно із ст. 96 КК може бути застосоване до осіб, які страждають соціально небезпечними захворюваннями (окрім психічно хворих, до яких можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру). У науковій літературі точаться дискусії з приводу того, чи потрібно вважати такими хворими, що становлять небезпеку для життя та здоров’я інших осіб алкоголіків і наркоманів. Водночас постанова (п. 24) вказує, що Виходячи з комплексного аналізу норм законодавства України (зокрема, ст. 76 КК, ст. 53 Закону) і положень міжнародно-правових актів примусовому лікуванню на підставі ст. 96 КК підлягають незалежно від виду призначеного покарання лише особи, які вчинили злочини та страждають на хвороби, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб (алкоголізм та наркоманія до цих хвороб не належать, оскільки вони є соціально небезпечними захворюваннями). Відповідно до ст. 76 КК лікування від алкоголізму і наркоманії може бути застосоване судом у порядку покладення обов’язку на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням. Таке лікування не вважається примусовим, оскільки обов’язок його пройти покладається безпосередньо на засуджену особу, а не на орган охорони здоров’я.

У ч. 4 ст. 234 КПК України зазначено, що примусове лікування від алкоголізму (наркоманії) може бути застосовано лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи. Аналогічну вимогу містить і ст. 4111 КПК України.

Медичний висновок про необхідність примусового лікування алкоголіків, наркоманів і токсикоманів видається спеціальними медичними комісіями, до складу яких обов'язково входять спеціалісти – лікар психіатр–нарколог (голова комісії), терапевт і невропатолог.

Медичний висновок має бути обгрунтованим не лише на результатах клінічного обстеження хворого, а й на даних, поданих комісії для ознайомлення особою, що проводить дізнання, слідчим або судом. Такими даними можуть бути відомості, які містяться у матеріалах кримінальної справи і характеризують поведінку обвинуваченого за місцем проживання, роботи чи навчання. Особливу увагу необхідно звертати на факти доставлення особи в органи міліції, приймальники–розподільники у стані сп'яніння та на інші форми її протиправної поведінки, пов'язані зі зловживанням алкогольними напоями, наркотичними засобами чи психотропними речовинами. Якщо особа раніше перебувала на лікуванні у психоневрологічному або наркологічному диспансері, органи попереднього розслідування зобов'язані витребувати також витяги з історії хворого і надіслати їх комісії.

У медичному висновку про наркологічне захворювання мають бути дані відповіді на такі запитання: чи є особа хронічним алкоголіком, або наркоманом чи токсикоманом?; чи потребує вона примусового лікування?; чи є протипоказання до такого лікування? Діагноз "хронічний алкоголізм" або "наркоманія" чи "токсикоманія" встановлюється тільки лікарем–наркологом.

Умовою, що дозволяє суду вирішити питання про застосування примусового лікування, можуть бути не тільки результати проведеного огляду та висновки судово–психіатричної експертизи, а й висновок лікарсько–консультаційної комісії (за текстом ч. 4 ст. 324 КПК це висновок "лікувального закладу"; у ст. 4111 КПК він іменується "висновок лікарської комісії") та наркологічної експертизи. Важливо тільки, щоб будь–яка з названих форм медичного висновку відповідала вимогам, що ставляться до такого документа – мають бути враховані висновки лікарів–спеціалістів (терапевтів і невропатологів), їх думка про відсутність показань для кримінально–правового примусу до лікування.

Наркоманія – це хворобливий психічний стан, зумовлений хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання наркотичними засобами, що віднесені до таких конвенціями ООН чи спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я, і який характеризується психічною або фізичною залежністю від них.

Термін "наркоманія" має застосовуватись лише в тих випадках, коли йдеться про захворювання, що стало наслідком зловживання наркотиками. За наявності ж хворобливої пристрасті, наприклад, до психотропних речовин, всіляких токсичних речовин промислового й побутового призначення має вживатись термін "токсикоманія".

Кримінальний закон не містить положень щодо продовження і припинення примусового лікувального процесу. Частково ці питання розв'язують Кримінально–процесуальний і Виправно–трудовий кодекси України – і лише стосовно хронічних алкоголіків та наркоманів (ст. 4111 КПК в редакції Закону України від 12 липня 2001 р., ст. 77 ВТК).

За змістом ч. 2 ст. 96 КК примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання, якщо особа засуджена до позбавлення волі чи обмеження волі. Останній вид покарання не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп (ч. 3 ст. 61 КК). Отже, застосуванню примусового лікування до перелічених осіб має передувати їх засудження до позбавлення волі чи інших видів покарань (окрім обмеження волі).

У ч. 2 ст. 96 КК мовиться про "спеціальні лікувальні заклади", проте закон не розкриває, що треба розуміти під ними в даному разі. Поки–що не створено лікувальних закладів, які мали б усі можливості для забезпечення спеціального лікування й відповідного трудового режиму особам, котрі засуджені до покарання не у виді позбавлення волі або обмеження волі, і за вироком суду підлягають примусовому лікуванню. Якщо говорити про алкоголіків і наркоманів, то на практиці ця категорія засуджених проходить антиалкогольне (протинаркотичне) лікування у спеціалізованих лікувальних закладах органів охорони здоров'я. До них належать стаціонарні спеціалізовані наркологічні диспансери, наркологічні відділення при психіатричних лікарнях. При наркологічних та психоневрологічних диспансерах функціонують також поліклінічні, амбулаторні наркологічні кабінети.

З урахуванням підстав застосування примусового лікування в порядку ст. 96 КК до спеціальних лікувальних закладів не можуть бути віднесені ЛТП – лікувально–трудові профілакторії (для хронічних алкоголіків), а також спеціалізовані лікувальні (для дорослих) і лікувально–виховні заклади для неповнолітніх, призначені для примусового лікування від наркоманії відповідно до Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" від 15 лютого 1995 р. (ст. 16). Не можна вважати спеціальними лікувальними закладами і центри медико–соціальної реабілітації неповнолітніх (ст. 9 Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995р.).

Кримінальне законодавство, на відміну від адміністративного, традиційно не встановлює строків примусового лікування алкоголіків і наркоманів. Видається, що ці строки мають бути однаковими, тобто вони не можуть перевищувати дванадцяти місяців (з урахуванням продовження строку примусового лікування).

Таким чином, примусове лікування, встановлене ст. 96 КК, – це кримінально–правовий захід державного примусу, який застосовується судом поряд з призначеним покаранням до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, з метою вилікування їх від соціально небезпечного захворювання, профілактики цієї хвороби, а також запобігання вчиненню ними суспільно небезпечних діянь.


ТЕМА 6. «ЗАСТОСУВАННЯ ДО ОСОБИ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ З ВИПРОБУВАННЯМ»

План лекції:

1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням.

2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років.

1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Відомий багато років нашому праву інститут засудження з випробуванням (умовне засудження і відстрочка виконання вироку) трансформований новим КК в один із видів звільнення від відбування покарання – звільнення від відбування покарання з випробуван­ням.

У ст. 75 КК зазначено, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбов­ців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення за­судженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. У цьо­му разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призна­ченого покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитово­го строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.

КК 2001 р. значно розширив порівняно з КК 1960 р. коло по­карань, при призначенні яких можливо звільнення від відбування покарання з випробуванням. Якщо раніше умовне засудження було можливе лише при призначенні позбавлення волі і виправних робіт, то тепер відповідно до ст. 75 КК звільнення від відбування покарання з випробуванням можливо при призначенні таких основних пока­рань, як виправні роботи, службові обмеження для військовослуж­бовців, обмеження волі або позбавлення волі, причому при засуд­женні до позбавлення волі таке звільнення можливо при призначенні покарання на строк не більше п’яти років. Що стосується додатко­вих покарань, то ст. 77 КК допускає можливість не тільки призначення, а й реального застосування таких покарань, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Застосовуючи звільнення від відбування покарання з випробуванням, суд повинен, по-перше, мати на увазі, що воно поширюється на покарання у цілому, а не на будь-яку його частину. По-друге, якщо суд дійде висновку про застосування звільнення від відбування покарання, то при одночасному їх розгляді таке рішення приймається не за кожен злочин, а при остаточному призначенні покарання за сукупністю злочинів.

Крім того, для звільнення з випробуванням потрібно встанови­ти достатню для цього підставу. Стаття 75 КК описує цю підставу в загальному виді, надаючи суду можливість конкретизувати її залеж­но від обставин справи. В законі зазначено, що звільнення з випро­буванням може мати місце тоді, коли суд дійде висновку, що, вихо­дячи із тяжкості злочину, особи винного та інших обставин, виправ­лення засудженого можливе без відбування покарання.

Тяжкість злочину визначається насамперед тим, до якої категорії злочинів належить вчинене винним діяння (ст. 12 КК). Тяжкість зло­чину потім повинна бути конкретизована з урахуванням значущості об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, обстановки, засо­бу, місця і часу його вчинення, відсутності тяжких наслідків та ін. Ураховуються також, чи був злочин закінченим або незакінченим, чи вчинений він у співучасті або однією особою. Підлягають обов’яз­ковому врахуванню форма і ступінь вини, мотиви і мета злочину.

Не менш важливе значення має врахування даних, що характе­ризують особу винного їх можна розмежувати на чотири групи:

1) обставини, що характеризують поведінку винної особи до вчи­нення злочину законослухняність, що передує вчиненню правопо­рушень, ставлення до праці або навчання, поведінка в побуті, заслуги перед Батьківщиною та ін.;

2) обставини, безпосередньо пов’язані з вчиненням злочину іні­ціатива, готування, організація злочину, фактична роль у його вчи­ненні та ін;

3) обставини, що характеризують поведінку винної особи після вчинення злочину надання допомоги потерпілому, турбота про його близьких тощо;

4) індивідуальні властивості особи стать, вік, стан здоров’я, наявність на утриманні непрацездатних родичів, а також особливості характеру доброта, чуйність чи озлобленість, облудність, агресив­ність, навички і схильності до азартних ігор, наркотиків, зловживан­ня спиртними напоями і т. ін.

Далі підлягають урахуванню інші дані, що, зокрема, пом’якшу­ють покарання, наприклад, вчинення злочину під впливом примусу, погрози або внаслідок матеріальної, службової або іншої залежності, незначний ступінь участі особи в злочині, вчинення злочину внаслі­док збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин, непов­нолітнім або жінкою в стані вагітності, особою в стані сильного душевного хвилювання, усунення або прагнення добровільно усу­нути наслідки злочину або відшкодувати заподіяну шкоду, активне сприяння розкриттю злочину або злочинної діяльності організова­ної групи, з’явлення із зізнанням, щире каяття та ін.

Всі ці обставини, що утворюють у своїй єдності підставу для звільнення від відбування покарання з випробуванням, повинні обо­в’язково враховуватися судом в їх конкретному вираженні та у своїй сукупності. Тільки таке комплексне їх урахування може забезпечи­ти обґрунтований висновок суду про можливість виправлення засуд­женого без реального відбування покарання.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов’язано зі встановленням у вироку іспитового строку, що є невід’єм­ною його ознакою. Іспитовий строкце певний проміжок часу, протягом якого здійснюється контроль за засудженим і останній під загрозою реального відбування призначеного покарання зобов’язаний виконувати покладені на нього обов’язки та інші умови випробування. Іспитовий строк міс­тить у собі погрозу реального виконання покарання, якщо засуджений не буде виконувати умови випробування, і можливість остаточного звільнення від відбування покарання і погашення судимості, якщо особа виконає покладені на неї обов’язки. Значення іспитового строку поля­гає і в тому, що тільки протягом цього строку особа визнається суди­мою і за нею здійснюється контроль з боку органів виконання покаран­ня. Далі, іспитовий строк дисциплінує засудженого, привчає його до додержання законів, нагадує йому, що він не виправданий, а проходить випробування, від результату якого залежить його подальша доля – звільнення від відбування призначеної основної міри покарання або реальне її відбування. Тривалість іспитового строку встановлена ч. 3 ст. 75 КК у межах від одного року до трьох років. Критерієм його три­валості в кожному випадку має бути час необхідний для того, щоб за­суджений довів своє виправлення без реального відбування основного покарання. Цей критерій необхідно визначати з урахуванням характе­ру і тяжкості вчиненого злочину, виду і строку призначеного покаран­ня, обставин, що характеризують особу засудженого, та її перебіг іспи­тового строку починається з моменту оголошення вироку, і він не підлягає скороченню в заохочувальному порядку.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути пов’язано з покладанням судом на такого засудженого певних обов’яз­ків, передбачених законом. Стаття 76 КК містить вичерпний перелік таких обов’язків: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачен­ня у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; 3) по­відомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4) періодично з’являтися для реєст­рації в ці органи; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. У разі необхідності суд може покласти на засудженого один або декілька обов’язків. Контроль за виконанням таких обов’язків значно посилює попереджувальний вплив на засудженого і тим самим підвищує ефек­тивність звільнення з випробуванням.

Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випро­буванням (ст. 78 КК) визначаються поведінкою засудженого протя­гом іспитового строку. Ці наслідки можуть бути як сприятливими, так і несприятливими. Сприятливі: 1) звільнення за рішенням суду від відбування призначеного винному покарання і 2) погашення у зв’язку з цим судимості. Несприятливі: 1) направлення засудженого для реального відбування призначеного покарання і 2) призначення покарання за сукупністю вироків у разі вчинення засудженим про­тягом іспитового строку нового злочину.

Найбільш бажаним для держави, самого засудженого і його близь­ких є сприятливий наслідок, тобто звільнення від відбування призна­ченого покарання. Таке звільнення здійснюється судом після встано­влення, що іспитовий строк пройшов благополучно, засуджений ви­конав покладені на нього обов’язки, не вчинив протиправних діянь. У цьому разі, як уже було зазначено, закон передбачає пільгове пога­шення судимості. Воно випливає із попереднього наслідку – звіль­нення від відбування призначеного покарання і настає одночасно з ним у день ухвалення рішення судом, а у разі призначення винному додат­кового покарання, строк якого перевищує тривалість іспитового стро­ку, – з дня відбуття цього додаткового покарання (п. 1 ст. 89 КК).

Несприятливі наслідки настають для засудженого в двох випад­ках. Перший – коли засуджений направляється судом для реаль­ного відбування призначеної міри покарання через те, що він не ви­конав покладених на нього обов’язків або систематично вчиняв правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення. При невиконанні покладених на засудженого обов’язків суд у кож­ному випадку повинен з’ясувати причини їх невиконання. Другим несприятливим наслідком є вчинення засудженим протягом іспи­тового строку нового злочину. Відповідно до ч. 3 ст. 78 КК суд при­значає покарання за новий злочин, а потім приєднує до нього пов­ністю або частково покарання, раніше призначене при звільненні з випробуванням. Тобто тут застосовуються правила призначення покарання за сукупністю вироків, установлені статтями 71 і 72 КК.





Дата публикования: 2015-07-22; Прочитано: 1983 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.011 с)...