Застосування до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру

v Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру: постанова Пленуму Верховного Суду України №2 від 15 травня 2006 року.

Примусові заходи виховного характеру за своїм змістом є виховними, оскільки «метою застосування таких заходів має бути забезпечення інтересів неповнолітнього, які полягають в одержанні не тільки належного виховання, а й освіти, лікування, соціальної, психологічної допомоги, захисту від жорстокого поводження, насильства та експлуатації, а також у наявності можливості адаптуватися до реалій суспільного життя, підвищити загальноосвітній і культурний рівень, набути професії та працевлаштуватися» (ч. 2 п. 1 постанови). Одночасно такі заходи є примусовими, оскільки вони призначаються незалежно від бажання чи згоди неповнолітнього або його законного представника. Виконання таких заходів забезпечується силою державної влади. Отже, примусові заходи виховного характеру є виховними за своїм змістом та примусовими за характером виконання.

Примусові заходи різноманітні за своїм змістом. Кожен захід має специфічний виховний вплив на неповнолітнього. У ч. 2 ст. 105 КК передбачені такі види примусових заходів виховного характеру:

1. Застереження є одним із найм’якіших заходів виховного характеру, може бути зроблено шляхом роз’яснення судом неповнолітньому наслідків його дій – шкоди, завданої охоронюваним законом правам особи (осіб), інтересам суспільства або держави, – та оголошення неповнолітньому oсуду за ці дії, а також попередження про більш суворі правові наслідки, які можуть настати в разі продовження ним протиправної поведінки чи вчинення нового злочину.

2. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього передбачає обмеження перебування поза домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; покладення обов’язку продовжити навчання, пройти курс лікування (за наявності хворобливого потягу до спиртного або в разі вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів); тощо.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 KK суд у кожному випадку встановлює конкретний строк, протягом якого органи, що здійснюють контроль та нагляд за поведінкою неповнолітнього, повинні пред’являти особливі вимоги щодо неї, а неповнолітній зобов’язаний їх дотримувати. З урахуванням даних про особу неповнолітнього та характеру вчиненого ним злочину чи суспільно небезпечного діяння суд визначає, які види дозвілля слід обмежити, а які – заборонити, або які обов’язки покласти на неповнолітнього і на який саме строк. Тривалість останнього має бути достатньою для виправлення неповнолітнього. На практиці обмеження дозвілля чи інші особливі вимоги щодо поведінки неповнолітнього можуть установлюватися на декілька місяців, що пов’язано, наприклад, із необхідністю пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, позбутися інших шкідливих для здоров’я звичок або закінчити навчання в школі, одержати професійні навики та працевлаштуватися (іноді – і на певний період після цього);

3. Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання. Передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють (п. 3 ч. 2 ст. 105 КК), допускається лише за наявності даних про те, що вони здатні забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Особами, які заміняють батьків, є, зокрема, усиновителі, опікуни і піклувальники. Питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, суд повинен вирішувати з урахуванням даних, що їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батька чи матері, які позбавлені батьківських прав, а також батьків чи інших осіб, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього. Хоча в законі не передбачено обов’язкове отримання згоди батьків або осіб, які їх заміняють, на передачу їм неповнолітнього під нагляд, суд має отримати таку згоду.

Неповнолітнього можна передати під нагляд педагогічного (за місцем навчання) чи трудового (за місцем роботи) колективу – за згодою цього колективу, а також під нагляд окремих громадян – на їхнє прохання. При цьому як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин мають бути спроможні здійснювати виховний вплив на неповнолітнього, постійно й належним чином контролювати його поведінку та зобов’язані це робити.

Строк нагляду, передбаченого п. 3 ч. 2 ст. 105 КК, суд встановлює з урахуванням конкретних обставин справи та мети виправлення неповнолітнього. Як свідчить практика, цей нагляд має здійснюватись, як правило, не менше одного року, оскільки за коротшого строку він буде малоефективним (але не довше, ніж до досягнення особою повноліття).

4. Покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків. Цей захід можна застосовувати лише до неповнолітнього, який досяг 15 років, має майно чи кошти, що є його власністю, або самостійно одержує заробіток (заробітну плату, стипендію тощо). У постанові (ухвалі) суд повинен зазначити розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, та строки виконання цього рішення.

5. Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. До спеціальних навчально-виховних установ відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 КК направляють неповнолітніх, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу та не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. До таких установ не можна направляти осіб, визнаних інвалідами, а також тих, кому згідно з висновком відповідних спеціалістів перебування там протипоказане за станом здоров’я через наявність певних захворювань. Докладний перелік останніх наведено у п. 11 Інструкції про медичне обстеження дітей і підлітків, які направляються до загальноосвітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання (затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я та Міністерства освіти України від 5 травня 1997 р. № 137/131, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 20 серпня 1997 р. за № 328/2132). Необхідно також ураховувати застереження щодо протипоказань для направлення неповнолітніх до зазначених установ, які містяться у пунктах 12, 14 Інструкції.

До спеціальних навчально-виховних установ належать загальноосвітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. Їх статус визначений Законом України від 24 січня 1995 р. № 20/95-ВР "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" (з наступними змінами). Мережа цих установ і положення про них затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 р. № 859 “Про організацію діяльності загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації” (зі змінами, внесеними постановою від 11 серпня 1995 р. № 646). Неповнолітній, якого направлено до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, за своїм правовим статусом є учнем, щодо якого положеннями про ці навчально-виховні установи встановлено певні обмеження.

Слід мати на увазі, що згідно зі ст. 8 Закону до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляють неповнолітніх віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації – віком від 14 років.
Учнів тримають у зазначених установах у межах установленого судом строку, але не більше трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації – до досягнення ними 14, у професійних училищах соціальної реабілітації – 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки) за рішенням суду – відповідно 15 і 19 років.

Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеної установи, постановленим у порядку, передбаченому статтями 409, 411 КПК, можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації.

Дострокове звільнення зі спеціальної навчально-виховної установи учня, який довів своє виправлення, провадиться за клопотанням ради школи чи училища на підставі постанови судді районного (міського) суду за місцем їх знаходження. До клопотання необхідно долучити особову справу учня, яка має містити дані, що характеризують його ставлення до навчання і праці, а також поведінку протягом усього часу перебування у відповідній установі.

У постанові судді чи ухвалі суду про направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи мають бути зазначені тип цієї установи (загальноосвітня школа соціальної реабілітації чи професійне училище соціальної реабілітації – залежно від віку неповнолітнього та його загальноосвітньої підготовки) і строк його тримання там, який суд визначає відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 КК, враховуючи при цьому необхідність завершення учнем навчального року в школі чи професійної підготовки в училищі.

Зазначати конкретну школу або училище та місце їх знаходження не потрібно, оскільки це питання вирішує відповідний орган освіти. Виняток можливий у випадку, коли необхідно убезпечити неповнолітнього від негативного впливу з боку батьків або осіб, які можуть схилити його до вчинення нових злочинів, і тому його доцільно направити до навчально-виховної установи, що знаходиться в іншій області (регіоні).

До неповнолітнього можуть бути застосовані одночасно кілька примусових заходів виховного характеру, якщо вони за своїм змі­стом не виключають один одного. Наприклад, направлення до спе­ціальної навчально-виховної установи унеможливлює встановлен­ня обмежень дозвілля чи особливих вимог до поведінки неповно­літнього, його передачу під нагляд батьків, інших осіб чи колекти­вів. Водночас доцільним є поєднання таких заходів, як застережен­ня, покладення обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків з іншими видами примусових заходів виховного характеру.

Поряд з призначенням одного чи кількох примусових заходів виховного характеру, вказаних у ч. 2 ст. 105, суд може призначити неповнолітньому вихователя з урахуванням позитивних даних про певну особу та її здатності благотворно впливати на поведінку неповнолітнього. Ця особа має підтвердити у судовому засіданні свою згоду бути вихователем.

Відповідно до КК примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовують:

1) у разі постановлення судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК;

2) до особи, котра до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння (ч. 2 ст. 97 КК);

3) при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК.

В усіх вказаних випадках види примусових заходів виховного характеру однакові, вони перед­бачені ч. 2 ст. 105. Умови ж їх застосування відрізняються щодо кожного із цих кримінально-правових інститутів.

Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру допускається із дотри­манням комплексу умов, які стосуються особи винного, вчиненого ним злочину, прогнозу його подальшої поведінки. Відповідно до ч. 1 ст. 97 умовами такого звільнення є:

1) неповноліття особи. Видається, що застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка вже досягла повно­ліття, є недоцільним, оскільки ці заходи не в змозі справити на неї очікуваний вплив. Тому звільнення від кримінальної відповідально­сті з застосуванням вказаних заходів має застосовуватися лише що­до осіб, які є неповнолітніми під час розгляду справи;

2) вчинення вперше злочину невеликої тяжкості. Це насамперед означає, що неповнолітній притягнутий до кримінальної відпові­дальності за злочин, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання (ч. 2 ст. 12). Неповнолітнього слід вважати таким, що вчинив такий злочин вперше, якщо він не має судимості за будь-який злочин. Не може застосовуватися ст. 97 щодо неповнолітньо­го, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, але раніше чи пізніше вчинив ще й інший злочин. Водночас неповнолітній, суди­мість якого за раніше вчинений злочин погашена або знята, пови­нен вважатися таким, що вчинив злочин вперше;

3) можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання, яка повинна визначатися з урахуванням особи винного, його поведінки після вчинення злочину. Про наявність такої мож­ливості може, зокрема, свідчити фактичне вчинення злочину впер­ше, щире каяття, добровільне відшкодування заподіяної шкоди, бездоганна поведінка після посягання, втрата зв'язків з попереднім оточенням, яке негативно впливало на неповнолітнього.

Застосування цього виду звільнення від криміналь­ної відповідальності є правом суду, а не його обов'язком. Вид примусових заходів виховного характеру, тривалість за­стосування тих із них, що мають строковий характер, та зміст обмежень обираються судом з урахуванням в принципі тих же обста­вин, які виступають загальними засадами призначення покарання.

Примусові заходи виховного характеру призначаються з урахуванням положень, викладених у ч. 2 ст. 105: а) можуть бути призначені виховні заходи, лише прямо вказані в цій статті КК (їх перелік вичерпний); б) тривалість вихо­вного заходу, передбаченого п. 5 ч. 2 ст. 105, – направлення непов­нолітнього до спеціальної навчально-виховної установи не може перевищувати встановленого КК терміну, тобто не більше трьох ро­ків; в) виховні заходи, передбачені п. п. 2 і 3 ч. 2 ст. 105, можуть призначатися на строк не більше ніж до досягнення повноліття. До неповнолітнього може одночасно застосовуватися кілька виховних заходів примусового характеру, передбачених ч. 2 ст. 105, якщо застосування одного із них не виключає можливості застосу­вання іншого. Наприклад, направлення неповнолітнього до спеці­альної навчально-виховної установи для дітей і підлітків робить не­потрібним встановлення обмежень дозвілля і встановлення особли­вих вимог до поведінки неповнолітнього або ж передачу неповно­літнього під нагляд батьків. І навпаки, покладення на неповноліт­нього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків може (і повинно) супроводжуватися застосуванням примусових за­ходів, пов'язаних із тривалим виховним впливом.

Ці самі заходи, відповідно до ч. 2 ст. 97, можуть застосовуватися і щодо неповнолітнього, який не досяг віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Застосування примусових заходів виховного характеру до такої особи не пов’язане з її звільненням від кримінальної відповідальності, оскільки вона, не будучи суб'єк­том злочину, не підлягає такій відповідальності. Примусові заходи виховного характеру щодо особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, здійснюються з дотриманням таких умов: 1) неповнолітньому ви­повнилося 11 років; 2) ця особа вчинила діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК.

Закон не передбачає заміни одного примусового заходу виховного характеру на інший, більш суворий, у зв’язку з невиконанням покладених судом обмежень, вимог, обов’язків.

Звільнення неповнолітнього, що вчинив злочин, від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру не є остаточним. Можливі два наслідки застосу­вання ст. 97– позитивний і негативний.

Позитивний має місце тоді, коли неповнолітній сприймає засто­совувані до нього виховні заходи, виконує покладені обмеження, вимоги, обов'язки. У такому випадку після реалізації виховного за­ходу разового характеру (проголошення застереження, відшкоду­вання заподіяних майнових збитків) або ж спливу строку, на який були призначені триваючі виховні заходи (обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки, завершення перебу­вання у спеціальній навчально-виховній установі), звільнення непо­внолітнього від кримінальної відповідальності є остаточним і без­поворотним. Незалежно від його подальшої поведінки він не може бути підданий відповідальності за раніше вчинений Злочин.

Негативний для неповнолітнього наслідок передбачений ч. З ст. 97 і полягає у скасуванні раніше призначених примусових заходів вихо­вного характеру і притягненні його до кримінальної відповідальності.

Єдиною підставою для скасування примусових заходів ви­ховного характеру КК називає ухилення неповнолітнього від застосування до нього таких заходів.

Скасування примусових заходів виховного характеру означає, що відновлюється провадження у кримінальній справі непов­нолітнього. Він притягується до кримінальної відповідальності і до нього можуть бути застосовані всі заходи, передбачені КК за вчи­нений злочин. Водночас повторне звільнення від кримінальної відповідальності – з інших передбачених КК підстав (крім амністії та помилування), хоча прямо й не заборонене законом, навряд чи до­цільне, враховуючи характеристику особи винного, який щиро не покаявся, своєю поведінкою не підтвердив, що перестав бути сус­пільне небезпечним і не виправдав виявленої щодо нього довіри.

Якщо в матеріалах справи крім зазначених наявні й інші підстави для звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності (наприклад, передбачені статтями 45–49 КК), які за правовими наслідками є більш сприятливими для забезпечення його інтересів, мають бути обрані саме ці підстави.

Звільнення від покарання із застосуванням примусових захо­дів виховного характеру допускається за наявності сукупності низки умов:

1) неповноліття особи. Мається на увазі, що така особа має бути неповнолітньою на момент розгляду справи судом;

2) вчинення нею злочину невеликої або середньої тяжкості. Із змісту ст. 105 випливає, що звільнення від кримінальної відповідальності з застосуванням примусових заходів виховного характеру допуска­ється, якщо особа засуджується за вчинення одного такого злочину. Вчинення двох чи більше злочинів, хоча б кожний із них був і не­великої тяжкості, виключає звільнення від покарання на підставі ст. 105. Водночас не вимагається, щоб такий злочин було вчинено вперше: звільнення від покарання із застосуванням примусових за­ходів виховного характеру може бути застосоване і до неповно­літнього, який має судимість;

3) щире розкаяння і подальша бездоганна поведінка, на які мо­жуть зокрема вказувати; допомога потерпілому як одразу ж після посягання, так і згодом; добровільне і повне усунення шкоди, запо­діяної злочином; утримання інших учасників посягання від його продовження або повторення; з'явлення із зізнанням до органів влади; викриття співучасників; правдиві показання, дані в ході досудового слідства і судового розгляду справи; добросовісне ставлен­ня до праці чи навчання; дотримання правил поведінки в громадсь­ких місцях та в побуті. Відповідні дії мають бути не вимушеними чи епізодичними, а свідчити про певну лінію поведінки неповно­літнього в період після вчинення злочину, його намагання спокуту­вати вину, виправитися.

На підставі таких об’єктивних даних суд може визнати, що неповнолітній на момент постановляння вироку не потребує застосування покарання, однак до нього слід застосовувати примусові заходи виховного характеру. У такому разі суд визначає покарання, встановлює його вид і розмір і постановляє про звільнення від по­карання на підставі ст. 105. Одночасно суд призначає вид примусо­вого заходу виховного характеру, який має бути застосовано щодо неповнолітнього, визначає його зміст (обов'язки, які покладаються на неповнолітнього, тривалість застосування заходів).

Звільнення від покарання із застосуванням примусових захо­дів виховного характеру – це право суду. Водночас суд, за наяв­ності формальних підстав (вік підсудного та ступінь тяжкості вчи­неного злочину), повинен обговорювати можливість застосування щодо неповнолітнього звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру. При цьому необхідно звертати увагу на те, чи застосовувалися раніше до неповнолітнього приму­сові заходи виховного характеру, і якщо застосовувалися, то чому вони виявилися неефективними.

Правові наслідки звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру однорідні з тими, які пе­редбачені стосовно звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням таких заходів. При вчинен­ні неповнолітнім нового злочину в період відбування примусових заходів виховного характеру йому призначається покарання за су­купністю вироків на основі правил, встановлених ст. 71, ч. 2 ст. 103.

4. Правила призначення покарання за вчинення злочинів особами, які визнано судом обмежено осудними.

У частині 1 ст. 20 КК зазначено, що «підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними». При цьому у ч. 2 ст. 20 КК зазначено, що «визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру». Аналізуючи це положення, неважко помітити, що законодавець не розкриває, яким способом суд має врахувати при призначенні покарання визнання особи обмежено осудною. Такий недолік негативно позначається на судовій практиці, оскільки відсутність прямого закріплення безпосередньо у КК правил призначення покарання винному, визнаному судом обмежено осудним, викликає значні труднощі при індивідуалізації покарання.

В юридичній літературі питання про правові наслідки обмеженої осудності є актуальним, що пов’язано з його особливим значенням для правозастосовної практики. Аналіз наукової літератури дозволяє констатувати відсутність одностайних думок вчених-криміналістів щодо врахування стану обмеженої осудності при призначенні покарання. Так, більшість авторів не пов’язують стан «зменшеної» осудності з обов’язковим пом’якшенням покарання (Наумов А.В.). При цьому деякі з них вказують на те, що обмежена осудність може й не братися до уваги, а отже й впливати на міру покарання (Антонян Ю.М., Бородін С.В.).

Інші вчені, навпаки, вважають, що наявність стану обмеженої осудності зумовлює обов’язкове пом’якшення покарання винному. Наприклад, Рарог О.І. вказує, що незважаючи на те, що в законі прямо не сказано, що психічні розлади, які не виключають осудності, є підставою для пом’якшення покарання, такий висновок випливає зі змісту статті про обмежену осудність, а також з аналізу системи обставин, що пом’якшують покарання, де вказано деякі обставини, які характеризують психіку суб’єкта як аномальну. Наприклад, стан вагітності, афекту.

Ще одна група вчених вважає, що стан обмеженої осудності може враховуватися залежно від обставин справи або як обставина, що пом’якшує, або як обставина, що обтяжує покарання (Мілюков С.Ф., Михєєв Р.І.).

Також висловлена у науковій літературі точка зору, що стан обмеженої осудності повинен враховуватися судом при призначенні покарання диференційовано. Наприклад, Орловська Н.А. вказує, що особа не повинна визнаватися обмежено осудною в тому випадку, якщо вона з метою вчинення злочину привела свою свідомість яким-небудь способом у стан розладу, що істотно порушило її можливість усвідомлювати своє діяння або керувати ним.

Верховний Суд України у п. 6 постанови Пленуму від 3 червня 2005 року №7 «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» вказав, що потрібно «визнати правильною практику тих судів, які, отримавши на розгляд кримінальну справу з обвинувальним висновком та визнавши під час судового розгляду, що злочин вчинено в стані обмеженої осудності особою, яка внаслідок загострення наявного у неї психічного розладу потребує застосування примусових заходів медичного характеру, постановлюють обвинувальний вирок і при призначенні засудженому покарання враховують його психічний стан як пом’якшуючу покарання обставину з одночасним застосуванням примусового заходу медичного характеру у виді амбулаторної психіатричної допомоги за місцем відбування покарання».

5. Призначення покарання засудженим, які вчинили злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин.

Чинний КК передбачає, що особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальної відповідальності (ст. 21 КК). Більш того, вчинення злочину в такому стані визнається обставиною, що обтяжує покарання (п. 12 ч. 1 ст. 67 КК).

У теорії кримінального права традиційно виділяють два види стану сп’яніння: 1) паталогічне сп’яніння; 2) фізіологічне сп’яніння.

У медичній літературі зазначається, що паталогічне сп’яніння – це короткочасний гострий психотичний розлад, у генезі якого крім гострої інтоксикації психоактивними речовинами важливу роль відіграють чисельні додаткові фактори. Воно триває недовго – хвилини, іноді години. Цей стан характеризується тим, що настає миттєве глибоке порушення свідомості. Паталогічне сп’яніння трапляється після вживання, як правило, невеликої кількості психоактивної речовини, рідше на фоні сп’яніння середнього ступеня. У більшості випадків паталогічному сп’янінню передує дія послаблюючих на організм факторів: напружена робота, безсоння протягом кількох днів чи тижнів, перенесені в минулому інфекції, інтоксикації, черепно-мозкові травми.

П. 13 ч. 1 ст. 67 КК підлягає застосуванню в разі, коли особа перебувала в стані сп’яніння саме під час вчинення злочину. Тобто має бути встановлено збіг у часі посягання і стану сп’яніння.

Доречно зазначити, що притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочинні посягання в стані сп’яніння, можливе лише в тому разі, коли вони є осудними. Тому суд зобов’язаний перевірити, чи не перебувала особа під час вчинення злочину у стані неосудності та чи немає підстав для застосування до нього примусових заходів медичного характеру. А так само: чи не страждає винуватий наркологічним захворюванням та чи немає підстав (звичайно, за відсутності протипоказань) для застосування до винуватого примусового лікування на підставі ст. 96 КК.