Висновки до підрозділу 2.3

1. В умовах інтенсивних демократичних, соціальних, державно-правових перетворень, що відбуваються в Україні, суттєво змінюється роль держави, її функцій і відповідні їй владні повноваження. Важливого значення в цьому зв’язку набуває наукова розробка проблеми делегування законодавчих повноважень як одного із засобів функціонування державної влади в плюралістичному суспільстві, як засіб забезпечення її ефективності.

2. У ряді країн Заходу таке делегування розглядається як суспільно необхідне. Державно-владні повноваження є юридичною характеристикою влади й утворюють компетенцію державних органів. Для органів судової влади у відповідності з принципом здійснення правосуддя виключно судами встановлюється пряма заборона делегування (ст. 124 Конституції України). У той же час Конституція України (ст.19) зобов’язує кожен державний орган діяти тільки на основі і в межах повноважень, тобто в рамках своєї компетенції. Тому заслуговує уваги детальне дослідження питання про закономірність, доцільність і саму можливість делегування законодавчих повноважень у випадках, коли воно прямо не передбачено Конституцією України.

3. Головним делегатором влади в Україні є її народ, чия воля й принципи, закріплені в Конституції України. Шляхом голосування він делегує свої верховні владні повноваження державним органам, тому всі їх повноваження мають делегований від народу характер.

4. У суспільній практиці особливо великого значення набуває наукова розробка й вирішення того контексту проблеми делегування, яке стосується взаємовідносин законодавчої й виконавчої гілок влади. Це зумовлено декількома об’єктивними факторами. По-перше, в умовах відходу від пережитків тоталітаризму в Україні принцип єдності й неподільності державної влади не може більше розглядатися в його попередньому розумінні. Вона не може бути зосереджена тільки в одному “повновладному” державному органі, а розподіляється між гілками влади, які взаємодіють між собою через систему стримувань і противаг. По-друге, збереження за державою економічної та соціальної функції зумовлює посилення тенденції інтенсивного нормативно-правового регулювання відповідних суспільних відносин. Це досягається шляхом активної правотворчої діяльності як Верховної Ради України, так і Президента України і вищих органів виконавчої влади. По-третє, в Україні нагромаджений власний досвід практики делегування, що вимагає наукового узагальнення й вироблення відповідних рекомендацій для застосування актів делегованої законотворчості. По-четверте, в теорії держави і права до цих пір не проводилось комплексне дослідження проблеми делегування на рівні монографій, не здійснювались спроби аналізу використання деяких положень наукової доктрини й практики делегування в розвинутих демократичних країнах.

5. Чисто українське національне забарвлення отримало делегування парламентом повноважень Кабінету Міністрів України (в частині здійснення законодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності, соціального й культурного розвитку, митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики оплати праці й ціноутворення). Згідно зі статтею 97¹ Конституції України 1978р. декрети з делегованих повноважень мали силу закону і могли зупиняти дію конкретних законодавчих актів або вносити до них зміни й доповнення. Як делегування законодавчих повноважень слід розглядати також надання Президенту України відповідно до пункту 4 розділу ХІV Конституції України “Прикінцеві положення” права видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, хоч за своїм юридичним статусом вони відрізняються від декретів Кабінету Міністрів України.

6. Незважаючи на ряд недоліків названої практики делегування законодавчих повноважень, вона відіграла певну позитивну роль у формуванні правової системи України, надавши її більшого динамізму та прискоривши врегулювання певних правових питань, обумовлених зміною економічної системи та способів правового регулювання.