Виховання і школа в античному світі

2.2.1. Особливості шкіл Стародавньої Греції. Античне виховання мало яскраво виражений суспільний характер. Розвиток виховання й зародження педагогічної думки в епоху античності пов'язаний з культурою міст – полісів (держав). У VI–IV ст. до н. е. освіта стала невід'ємною для становлення гідного громадянина полісу. Якщо хотіли сказати про людину зле, часто зауважували: „Він не вміє ні читати, ні плавати”. Ідеальні герої грецького епосу: Геракл працював і здійснював подвиги заради людей, Гектор захищав рідне місто від ворогів, Ахілл, – для якого вічна слава і пам’ять нащадків були важливіші за спокій і безпеку. Ці особистості реалізували себе і своє право на громадську повагу. Таким чином ідеал самоствердження і прагнення першості, як зазначено в „Іліаді”, завжди бути кращим і перевершити інших, лежав в основі античного виховання. Цей ідеал забезпечував активну участь громадян у житті поліса.

Найвизначніші поліси Еллади – Спарта і Афіни – різнилися традиціями виховання. Суспільна опіка над дітьми у Спарті мінімальну роль надавала сім’ї, передбачала для вікових категорій від 7 до 30 років виховання в умовах казарми. Основний акцент робився на загартування фізичних і моральних сил. Так, нездорових малюків прирікали на смерть. Вихованці в агеллах та ефебіях ходили босоніж, вживали просту їжу в жорстких обмеженнях. У змісті багато уваги приділяли музично-поетичній освіті.

В Афінах же суспільні демократичні процеси сформували систему виховання, що ґрунтувалася на стимулюванні розвитку індивідуальних здібностей особистості та використанні їх на благо держави. Змістовно освітній процес спрямовувався на формування цілісної особистості, компетентного професіонала.

У таблиці 1 подано стислу порівняльну характеристику виховних систем двох давньогрецьких полісів: Спарти (Лаконія) і Афін (Аттіка).

Таблиця 1

Порівняльна характеристика систем виховання давньогрецьких полісів

	Педагогічні категорії	Спарта	Афіни
	Мета виховання	Виховання мужніх, дисциплінованих, загартованих воїнів	Різнобічний гармонійний розвиток особистості
	Форми виховання	до 7 років – сімейне виховання
	після 7 років – державна система шкіл інтернатного типу: 7–18 років – агелли (військові загони); 18–20 років – військова служба в ефебіях	7–14 років – мусичні школи: школа граматиста (навчання грамоті та лічбі), школа кіфариста (літературно-музична освіта); 14–18 років – гімназичні школи: палестра (школа п'ятиборства), гімнасія (вивчення риторики, заняття гімнастикою, музикою); 18–20 років – політична освіта в ефебіях для вибраних. За виключенням палестри усі школи були платними
Зміст виховання	Володіння зброєю, розвиток фізичної сили і витривалості через Олімпійські ігри; елементарне навчання читання й письма; формування вміння висловлювати думки аргументовано й лаконічно; естетичне виховання через військові пісні і танці	Гомерівські поеми; гра на лірі, спів, танці, фізичні вправи (гімнастика – особливе значення для розвитку почуття краси тіла), політичні трактати філософів, обмеження фізичної праці
Методи виховання	Особистий приклад, змагання, тренування, формування звичок, покарання, бесіди, методи общинного виховання	Навчання з голосу, індивідуальна робота, коментування тексту, заучування напам'ять

Школи в епоху Давньої Греції були нечисельні – 20–50 учнів та один учитель. Відкривалися вони чи в будинку вчителя, чи просто неба. Учитель сидів на високому стільці, навколо на малих стільчиках – учні. Писали на дошках, покритих воском. Одночасно вчилися діти різного віку. Але вчитель з кожним працював індивідуально. Заняття тривали з ранку до вечора з однією перервою на обід. Канікул не було. Відпочивали учні лише на свята.

У Спарті державна система військового виховання поширювалася й на дівчат. Афінська традиція передбачала для дівчат до заміжжя виключно домашнє виховання, яке спрямовувалося на формування навичок ведення домашнього господарства, оволодіння граматикою, навчання співу, ремесел.

Соціальний статус учителя в епоху давньогрецьких полісів був невисокий. У Спарті це – пайдоном, в Афінах – дидаскал. Педагог (дослівний переклад – поводир) – в Афінах – раб, який не здатний виконувати господарські доручення. Його обов'язком було супроводжувати хлопчика-афінянина в школу, нести за нього навчальне приладдя та обід.

2.2.2. Педагогічні погляди давньогрецьких філософів (див. табл. 2).

Таблиця 2

Філософи Давньої Греції про виховання

Філософ	Педагогічний досвід, філософські погляди
Піфагор (VI ст. до н.е.)	– Зведення правил моральної поведінки до образних висловлювань: „Не ходи по дорозі” (означало: не слід необдумано наслідувати судження натовпу), „Поважай закон” (означало: шануй батьків, будь стриманим і небагатослівним). – Створення особливої системи виховання у піфагорійських братствах: день починався з прогулянки, яка налаштовувала й гармонізувала свідомість. Потім у храмі відбувалося викладання, учіння й виправлення моралі. Після обіду – колективні читання з коментуванням
Геракліт (520–460 рр. до н.е.)	– Обстоював ідею про розуміння научуваності й засвоєння моралі як властивості людини, розуму й почуттів – як знаряддя пізнання, критеріїв істинності знання
Демокріт (460–370 рр. до н.е.)	– Надавав важливого значення вихованню, бо воно веде до оволодіння дарами: „добре мислити, добре говорити, добре чинити”. – Вважав, що хоча вихователь формує і змінює людину, але його руками діє природа, бо людина є її частиною. – У вихованні дитини вирішальним є вплив батьків. – Вперше заявив, що навчання – складна праця. – Один з основоположників творення системи „семи вільних мистецтв” (енциклопедичного змісту освіти). – Принципи виховання й освіти: відповідність природним силам дитини, поступовість (хто вчиться всьому – той не знає нічого), розвивальний характер навчання. – Основа успішної освіти – дитяча допитливість. – Провідними методами виховання є вправи у моральних звичках, приклад дорослих, залучення до праці

Сократ (470/469–399 рр. до н.е.)	– Основну мету освіти вбачав у моральному самовдосконаленні людини. – Розумів щастя як постійне подолання протиріч між особистим і суспільним буттям. – Основоположник учення про добру природу людини. Надаючи виняткового значення природній спадковості, філософ бачив найвірогідніший шлях для виявлення здібностей людини через самопізнання: „Хто знає себе, той знає, що для нього корисно, и чітко розуміє, що він може, і чого він не може”. – Один з основоположників діалектики. Розробив і використовував у власній педагогічній практиці діалектичну суперечку, що приводить до усвідомлення істини через серію продуманих і логічно поставлених наставником запитань
Платон (427–347 рр. до н.е.)	– Учень Сократа. Обґрунтував зв'язок між вихованням і суспільним устроєм у державі. – Пропагував ідеалістичну позицію, яка виявлялася у твердженні, що засвоєння знань є процесом пригадування про безтілесний світ ідей (самопізнання!). – У філософських трактатах „Держава”, „Закони”, „Діалоги” представив ідеальну державу, створену завдяки правильному вихованню. – Наголошував на необхідності виховання дитини з раннього віку, спрямування виховних впливів на подолання негативних природних потенцій. – Зміст виховання конкретизував широко („І мудрець, і воїн”). – Розвивав афінську освітню традицію. – Мета виховання: розвиток тіла й душі до рівня найпрекрасніших і найкращих. – Розумове виховання: раннє привчання дитини до майбутньої діяльності шляхом гри, формування необхідних навичок; розвиток пізнавальних інтересів, не примусовий, виховуючий характер навчання; надання пріоритетного значення вивченню математики, астрономії і філософії у формуванні розуміння єдності навколишнього світу. – Естетичне виховання як основа духовного розвитку особистості: формування почуття ритму і гармонії шляхом залучення до музики і поезії. – Моральне виховання: зміцнення добрих початків душі. – Етапи освіти та виховання в ідеальній державі: 0–3 роки – сімейне виховання; 3–6 років – дошкільне виховання на ігрових майданчиках; 7–12 років – мусична школа; 12–16 років – палестра; 18–20 років – ефебія; 20–30 років – здібні отримують вищу освіту, виключно обдаровані – до 35 років; вони ж у 35–50 років стають правителями держави. – Заснував Академію – вищу філософську школу
Арістотель 384–322 рр. до н.е.)	– Учителя вважав найгіднішим членом суспільства: „Вихователі більш гідні поваги, аніж батьки, оскільки останні дають нам тільки життя, а перші – гідне життя ”. – Ідеал щастя вбачав у відчутті насолоди від наполегливої праці. – Обстоював ідею обов'язкової державної освіти, рівне право на освіту для вільного населення. – Навчання розглядав як частину буття (трактат „Політика”). – Існування трьох видів душі: рослинної, тваринної та розумної, яким відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне та розумове. – Мета виховання: розвиток вищих сторін душі – розумної та вольової. – Вікова періодизація: 1) до 7 років; 2) від 7 до 14 років (до статевої зрілості); 3) до 21 року (до бороди). – Фізичне виховання має передувати розумовому, перше полягає у вправах, що повинні сприяти росту душевних сил. – Моральне виховання: розвиток вольового, діяльнісного початку шляхом формування моральних звичок, вправлянь, за побігання крайнощів; сім'я як основа морального виховання. – Розумове виховання: формування людини, здатної до сприйняття культурних цінностей, виховання у неї вміння правильно міркувати про все, а не робити професіонала у тій чи іншій галузі знань (ідеал „загальної освіти”). Заснував у Афінах філософську школу – Лікей

2.2.3. Школи епохи Еллінізму. Кінець IV – середина І ст. до н. е. в Елладі після розпаду імперії Олександра Македонського позначився епохою еллінізму, коли система грецького виховання поширилася у Середземномор'ї, Причорномор'ї, на Кавказі, у Середній Азії та Індії. У самій Греції у зазначений період відбулися важливі зміни у виховній галузі. На зміну грецькому ідеалу виховання – героїчної вольової людини – в епоху еллінізму прийшов ідеал самостійної, незалежної, сильної особистості мудреця. Таким чином, на зміну полісному вихованню прийшла ідея індивідуалізму, виховання людини мудрої, здатної до внутрішньої незалежності, що досягається через гармонізацію з природою.

Мусичні школи скоротили курс навчання до 5 років.

Гімнасична школа диференціювалася залежно від належності учнів до соціальних станів. Для дітей багатих громадян зміст освіти на цьому рівні розширився до „семи вільних мистецтв”: граматика, риторика, діалектика, геометрія, арифметика, астрономія, музика. Головною наукою стала риторика. Фізичне виховання у гімнасіях втратило пріоритетні позиції.

Після завершення мусичної та гімнасичної освіти учні продовжували навчатися в граматичних школах. За свідченнями істориків, саме в граматичних школах набула поширення програма „семи вільних мистецтв” з двоступеневим поділом на тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Таким чином, зміст освіти набув цілеспрямованого, систематичного, практико-орієнтованого характеру.

Ефебії остаточно втратили військовий характер і перетворилися у вищі школи закритого типу для аристократії. Термін навчання тривав 1 рік.

Поширення набули філософські школи (вже створені Академія і Лікей, а також школи стоїків та епікурійців). Кожна з шкіл, надаючи філософську освіту, мала особливості змістовного характеру. Так, наприклад, в Академії заохочувався інтерес до математики, в Лікеї – до природознавства і музики. Засновник школи стоїків Зенон (335–262 рр. до н. е.) уважав, що через виховання можна сформувати в людини доброчинність (спокій, самодостатність тощо). У Зенона молодь вивчала філософію, у її складі – фізику, етику, логіку з риторикою і діалектикою. Основним засобом інтелектуального розвитку людини у школі стоїків були наукові заняття. Зенон у своїй педагогічній діяльності дотримувався сократівських поглядів на виховання. В основу розумового виховання було покладено логіку Арістотеля.

Послідовник Демокріта Епікур (341–270 рр. до н. е.) – організатор іншої філософської школи, належить до зачинателів сенсуалізму, оскільки він вважав, що інформація, яку людина засвоює органами чуття, істинна, помилки ж виникають унаслідок неправильних тлумачень. Отже, завданням школи епікурійців було навчання правильно мислити. Заняття Епікура могли відвідувати усі: чоловіки, жінки, вільні громадяни, раби. Серед епікурійців були відомі філософи – Лукрецій і Горацій.

Становлення навчальних закладів підвищеного типу стимулювало розвиток культурно-наукових центрів – перших бібліотек і університетів. Так, у 322р. до н.е. було створено „Муссейон” – першу академію наук, яка об’єднала першу каталогізовану бібліотеку (близько 700000 рукописних книг у пергаментних сувоях), астрономічну обсерваторію, музей, ботанічний сад, звіринець. Близько 167р. до н. е. були засновані дві публічні бібліотеки. На базі однієї з них (у „Храмі миру”) був заснований перший „університет”.

2.2.4. Виховання і школи Древнього Риму. Рим був заснований у 752 р. до н. е. У кінці VI ст. до н. е. склалася Римська республіка, в якій поступово склалася своєрідна система виховання. Слід наголосити, що ця система формувалася на ґрунті культурних традицій Давньої Греції.

Сімейне виховання в греко-римській культурі було дуже важливим. У патріархальному дусі батько виховував власних і прийомних синів. Він був повновладним і навіть мав право позбавити малюка життя. Мати виховувала дівчат до самого заміжжя.

Сім'я була відповідальною перед общиною за моральне й громадянське виховання своїх дітей. У період розквіту Римської імперії сім'я дещо втратила свої позиції порівняно з державною системою освіти, пізніше – знову стала головнішою в підготовці нового покоління: „Вся наука з рідної домівки” (єпископ Сидоній, V ст. до н. е.).

Школи в Давньому Римі функціонували з грецькою і латинською мовами викладання. Навчальний процес був практико-орієнтованим (підготовка сильних, вольових, дисциплінованих громадян). З програми було виключено витончені мистецтва – музику і співи, оскільки, за твердженням римлян, вони „спонукають більше мріяти, аніж діяти”. Основна мета виховання полягала в забезпеченні кар'єри у військовій справі чи в політиці.

Система шкіл у Римській імперії:

І ступінь – тривіальні школи для дітей (7–12 років) вільних громадян. Діти з багатих сімей виховувалися рабами-няньками і рабами-педагогами (професія вчителя вважалася принизливою для гідних громадян). Училися і хлопчики, і дівчата. Зміст навчання: грамота, ознайомлення з літературою, перші арифметичні дії, Закони „ХІІ таблиць”. Учитель з кожним учнем працював індивідуально. Серед методів виховання найважливішими були фізичні покарання і похвала.

ІІ ступінь – граматична школа для хлопчиків від 12 до 16 років. Учителі мали дещо вищий соціальний статус, перебували на державній службі й отримували платню. Програмою передбачалося вивчення латинської, грецької мови та літератури (граматика, поетика, стилістика) на підставі творів Гомера, Вергілія, Теренція. Основою навчання були практичні вправи зі складання промов на певну тему. Шкільна риторика передбачала структуру зразкової промови: вступ, виклад суті, виголошення власної точки зору й опонування позиції противника, підсумок. Для дітей римської знаті створювали колегії юнацтва (організація дозвілля дітей).

ІІІ ступінь – школа ритора (юнаки 15–20 років) організовувалися за грецькою традицією для підготовки юристів. Програма школи ритора: грецька і римська література, основи математики, астрономії, права, філософія. Досить часто організовувалися публічні диспути.

Фізична підготовка передбачалася тільки для дітей заможних батьків. Військову підготовку римська молодь проходила в легіонах.

Варто зазначити, що римська система виховання і освіти мала державний характер. Державні органи влади не тільки контролювали діяльність шкіл, а й стимулювали роботу вчителів і вчених різних галузей знань (призначали платню, надавали пільги, звільняли від податків тощо).

2.2.5. Педагогічна думка Стародавнього Риму: Цицерон, Сенека, Квінтіліан. Педагогічна думка Риму знайшла відображення у філософських творах Цицерона, Сенеки, Квінтіліана.

Марк Туллій Цицерон (106–43 рр. до н. е.) – найвидатніший представник римського ораторського мистецтва, політик, популяризатор грецької філософії. Вимагав від оратора не тільки практичного досвіду і знання „секретів” шкільної риторики, а й різнобічної гуманістичної освіти, поглибленого вивчення філософії (особливо етики), літератури і права.

Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е.) – 65 р. н. е.) – один із найвидатніших філософів імператорського Риму. Критика сучасної для нього освітньої системи за формалізм, зневажання завданнями морального виховання („виховання розуму, а не душі”). Мета освіти – підготовка душі для сприйняття моральних чеснот, яким вчить справжня філософія. Школа, на його думку, виховує розум, а не душу. Шкільне знання – основа для вироблення власної думки, а не коментарів до чужих ідей. „Хай відтепер він (учень) має точку опори в собі самому. Хай говорить він сам, а не його пам’ять”. Користь знань не у їх кількості, а в умінні їх використовувати: „Вчися не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще” [4].

Марк Фабій Квінтіліан (42 – 118 рр. н. е.) – видатний римський педагог. Головний твір – „Виховання оратора”. Оптимістична оцінка можливостей людини щодо отримання знань. Необхідність раннього розвитку природних здібностей дитини, інакше вони можуть зникнути. Необхідність навчання батьків, оскільки спілкування з ними є важливим чинником виховання дітей. Перевага шкільного навчання над домашнім: школа дає можливість спілкування, дружніх зв'язків, тверезої оцінки своїх досягнень, розвиває прагнення до навчання шляхом наслідування та змагань. Ідея врахування індивідуальних особливостей школярів, розвитку пізнавальних здібностей шляхом активних ігор, зміни занять і відпочинку, помірних фізичних вправ. Зміст освіти визначається на підставі ідеї широкої гуманістичної освіченості – вивчення „вільних мистецтв”. Вимоги до вчителя: бути в міру суворим, але не дратівливим, не фамільярним, не підривати впевненості дитини у власних силах, любити учнів.

Загалом, греко-римська освітня традиція стала ґрунтом для розвитку педагогічної думки епохи Середньовіччя, зокрема остаточно сформувався тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія і музика), які визначали зміст середньовічної освіти; утвердження шкільної муштри й обов'язкового зубріння як основних методичних прийомів; організація практико-орієнтованої професійної освіти.

Запитання і завдання для самоконтролю:

5. У чому полягає різниця між афінським і спартанським полісним вихованням?

6. Які зміни в культурно-освітній традиції Давньої Греції відбулися в епоху Еллінізму?

7. Охарактеризуйте систему шкіл Давнього Риму.

Завдання для самостійної творчої роботи:

1. Що можна використати з досвіду давнього Сходу в сучасній педагогіці та освіті? Відповідь обґрунтуйте.

2. Підготуйте навчальну доповідь на тему: „Педагогічні погляди давньогрецького (або: давньоримського) філософа (за вибором)”.

Література

1. Джуринский А.Н. История педагогики: Учеб. пособие. – М.: ВЛАДОС, 1999. – Гл. 2, 3. – С.41 – 63.

2. Жураковский Г.С. Очерки по истории античной педагогики. –М.: Педагогика, 1983. – С.43 – 51.

3. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. – М.: Педагогика, 1981. – С. 12 – 34.

4. Сенека. Нравственные письма к Луцилию. – Кемерово: Мысль, 1986. – С.56; 102.

5. История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца ХХ в.: Учебное пособие для пед. учебных заведений / Под. ред. А.И.Пискунова. – 2-е изд., испр. и дополн. – М.: Сфера, 2001. – 512 с.