Освіта у Візантії та її вплив на європейську середньовічну педагогічну думку

3.1.1.Особливості розвитку освітньої системи у Візантії. У 395 р. Римська імперія розпалась на Західну та Східну (Візантію), яка проіснувала до 1453 року. Порівняно із Західною Європою у Візантії не було монополії церкви на освіту, навпаки, у Візантії не влада християнської церкви впливала на державні справи, а світська влада імператора стосовно церкви діяла за принципом: єдиний всемогутній Бог на небі, а єдиний повновладний Імператор на землі. В зв’язку з цим світське начало було домінуючим як у державі взагалі, так і в освіті. Правда, релігія займала чільне місце в практиці школи, оскільки навчальний день візантійського хлопчика починався з молитов. Іоанн Златоуст приводить одну з них: "Господи Ісусе Христе, розкрий вуха й очі серця мого, щоб я зрозумів слово твоє й навчився творити волю твою" (6, 16). Після чого школяр двадцять чотири букви грецького алфавіту, накреслені чорнилом на священному дискосі, змивав церковним вином, а рідину випивав під читання віршів Нового завіту.

Особливістю освітньої системи Візантії був також високий соціальний статус освіти й освіченості. Наявність загальної освіти була обов’язковою умовою для отримання посади як у державних, так і в церковних установах: один з імператорських указів виголошував: "Освіченість є найвизначнішою доброчесністю". Значним досягненням в організації освіти у Візантії було й те, що там не було соціальних обмежень на одержання освіти: школу могли відвідувати всі бажаючі.

Цікавим був і той факт, що освітня практика включала в себе як античну, так і християнську традицію: у школах Візантії викладання велось за підручниками, написаними ще в елліністичну та греко-римську епохи. Ідеалом освіченого візантійця стала людина з класичною освітою, яка поєднувала християнсько-православний світогляд з традиційною літературно-гуманістичною освіченістю.

3.1.2. Етапи та зміст навчання. Початковим етапом виховання і навчання у Візантійській імперії було домашнє. У простонародних сім’ях, головним чином, обмежувались трудовим вихованням, коли батько передавав синові знання з певного ремесла, а мати доньці – навички домоведення, та початковим християнським вихованням, проте нерідко і в сім’ях ремісників дітей навчали початковим елементам грамоти за умови грамотності батьків. У знатних же сім’ях, як правило, дітей навчали наставники-педагоги, обов’язком яких було навчити дітей грамоти.

На першому етапі шкільного навчання діти одержували елементарну освіту ("пропедіа") в школах грамоти, курс навчання в яких починався з 5-7 років і, зазвичай, тривав 2-3 роки. До змісту освіти входило читання текстів античної літератури (твори Гомера, байки тощо), Псалтирі та життєписи, лічба, церковний спів. Тобто, це було християнізоване продовження еллінської елементарної школи. Дещо було змінено в засобах навчання (довгі свитки – на зошити, пергамент і папірус – на папір, паличка-стиль – на перо), проте методика навчання залишалась попередня: школярі навчались за буквоскладальним методом з обов’язковою вимовою написаного вголос, всі разом, "хором"; спочатку вони запам’ятовували букви, далі склади, а потім читали цілі слова та речення, завчали тексти напам’ять.

Другий етап шкільного навчання ("енкиклос педіа") передбачав отримання середньої освіти в приватних, церковних та державних граматичних школах. Метою навчання в цих школах визначалось як: формування загальної культури і красномовства, розвиток мислення у школярів, а до змісту освіти входило вивчення граматики, риторики, діалектики та поетики. Методика навчання в цих школах була традиційною: учитель читав, пояснював прочитане, давав коментарі, задавав питання школярам та відповідав на їхні, організовував дискусії. З метою розвитку у дітей активного володіння мовою, вміння доречно цитувати тексти та переказувати їх чи давати до них коментарі, учнів тренували у складанні промов, вільній імпровізації, описанні пам’ятників мистецтв тощо. Вважалось, що кожен освічений "ромей" (так називали себе візантійці) повинен досконало оволодіти "еллінскою наукою", яка відкриє двері до вищої філософії – богослів’я, тому в школах підвищеного типу від школярів вимагалось достатньо глибоко знати зміст "Іліади" Гомера, творів Есхіла, Софокла, Евріпіда, Аристофана, Гесіода, Феокріта, крім того – Біблію, твори "отців церкви" - Августина, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна. Одним із популярних методів навчання вважалось змаганння між школярами у тлумаченні текстів та риториці.

Певним досягненням візантійської цивілізації було створення вищого щабля освіти: у Константинополі в 425 році була заснована вища школа під назвою "Аудиторіум" (з XI ст. – "Магнавра"). Школа діяла під владою імператора і включала в себе відділення: юридичне, медичне, філософське, патріарше. Викладачі школи були державними службовцями високого рангу ("консул філософії", "глава риторів" тощо). Основними формами організації навчальної праці були лекції, коментарі викладачів, диспути. Ідеал випускника цієї вищої школи – енциклопедично освічений (у тогочасному розумінні) державний або церковний діяч.

3.1.3 Специфіка педагогічної думки у Візантії. Специфіка візантійської педагогічної думки полягає в тому, що в ній гармонійно поєднувались античні педагогічні ідеї з уявленнями про виховання мислителів східної православної церкви, що сприяло інтеграції загальнолюдських цінностей.

Найбільш відомими християнськими мислителями в IV – IX ст. були Григорій Богослов, Василь Великий, Максим Сповідник, Іоанн Златоуст, Іоанн Дамаскін та інші.

Василь Великий (330-379) відомий як автор популярного в Західній Європі та Русі "Шестидніва", своєрідного навчального посібника про створення світу за сюжетами Біблії. Основним методом виховання він вважав самопізнання через заглиблення кожного у свій внутрішній світ.

Іоанн Золотоуст (350-407) – один з найбільш відомих проповідників східної християнської церкви. Він висловив багато цінних педагогічних ідей, які й сьогодні не застаріли. Так, наприклад, у вихованні він радив звертатись до найбільш божественного в людині – до її волі, свободи, моральної діяльності. Таким чином мислитель і проповідник доводив, що виховання не може бути авторитарним, насильницким, знеосібленим. У вимогах до вчителя наголошував на тому, що він не має права впливати на душу людини через примушення, оскільки навіть Бог лише радить і попереджує, проте не змушує.

Головним призначенням учителя як істинного християнина Іоанн Златоуст вважав навчати вихованців любові до ближнього, чому сприяє увага наставника до особистості кожного учня чи слухача, здатність бачити особливості кожного, уміння вести навчання образно, дохідливо, емоційною мовою, розкривати зміст матеріалу конкретно й наочно. Сам учитель, на його погляд, повинен бути взірцем морального життя згідно Божих заповідей.

Іоанн Дамаскін (675-753), перший середньовічний вчений-схоласт, цікаві педагогічні ідеї висловив у головному педагогічному трактаті "Джерело знань". У цій збірці філософських, богословських та педагогічних ідей пропагувалась думка про необхідність унівесальної, енциклопедичної та богословської освіти. За переконаннями Іоанна Дамаскіна, головну роль у вихованні відіграє книжне учіння, інтелектуальний розвиток людини: "Нічого немає дорожчого від знань, бо знання є світлом розумної душі; навпаки, незнання – темрява. Подібно до того, як відсутність світла є темрявою, так і відсутність знань є темрявою розуму" (5, 100). У трактаті "Джерело знань" подано багато відомостей щодо здібностей, уяви, пам'яті; даються рекомендації щодо роботи з книгою, організація диспутів тощо.

Найвидатнішими діячами освіти у Візантії були патріарх Фотій, Симеон Новий Богослов, Михайло Пселл та інші.

Патріарх Фотій (820-897) відомий, передусім, як наставник видатних слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія. Він започаткував у Константинополі для дітей місцевої еліти вищу школу-гурток, яка відповідала його ідеалам школи. Головними засадами цієї школи стали: провідна роль учителя-енциклопедиста з незаперечним авторитетом серед учнів; простота, щирість взаємовідносин між учителем та учнем, їх спільне тяжіння до знань; універсальний характер освіти, що включав одночасно богослов'я і світські науки; бесіда, організована й керована учителем, як головний і активний метод навчання. Для цієї школи-гуртка, яку називали своєрідною домашньою академією, інтелектуал-меценат патріарх Фотій створив спеціальну працю "Міріобібліон" ("Багатокнижжя"), де було вміщено переказ 300 творів античних та візантійських авторів-філософів, істориків, учених.

Симеон Новий Богослов (949-1022) категорично заперечував світський компонент освіти, відкидаючи елліністичну школу як освітню установу й наполягаючи на монастирській освіті, яка є ідеалом", світом духовного учительства й духовного учнівства". Метою освіти він вважав не розуміння наук, а розвиток здібності проникати духовним поглядом у "світ божественний", осягнення учнем-послушником природи людини, божественної в своїй основі, яка вміщує в собі всю сутність Всесвіту і всю істину.

Михайло Пселл (1018-1096), видатний державний діяч і філософ заперечував крайнощі монастирського виховання і наполягав на поєднанні світської та релігійної освіти. Ідеал вихованості Михайло Пселл сформулював у дусі християнського гуманізму: людина тілесно прекрасна, світськи вихована, здатна захоплюватись красою матеріального світу, вищим проявом якої є християнська твердість розуму та душевне благородство ("Хронографія").

М.Пселл був відомий у Візантії й поза її межами як вчений-ерудит, логік, викладач вищої константинопольської школи, вихователь спадкоємця імператорського престолу, автор ряду підручників.

Як бачимо, у розвитку світової культури Візантія стала своєрідним містком, поєднавшим античну освіченість з середньовічною культурою. Ознайомлення з практикою освіти і педагогічною думкою Візантії в значній мірі вплинуло на розвиток західноєвропейської цивілізації, кавказького причорноморського регіону, Вірменії, Грузії, Арабського халіфату, слов'янських народів, зокрема Київської Русі. Навіть тоді, коли з 1453 року Візантія як держава перестала існувати, візантійсько-православна традиція виховання і навчання збереглась надовго.

Запитання і завдання для самоконтролю.

1. Назвати етапи та зміст навчання у Візантії.

2. Виокремити особливості розвитку освітньої системи у Візантії порівняно із Західною Європою.

3. Схарактеризувати ідеал освіченого візантійця.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Проаналізувати головні етапи розвитку педагогічної думки у Візантії.

2. Визначити специфіку візантійської педагогічної думки та її роль в інтеграції загальнолюдських цінностей.

3. Схарактеризувати провідні ідеї найвидатніших християнських мислителів і діячів освіти Візантії.

4. Порівняти ідеал виховання у Візантії та Західній Європі.

5. Розкрити вплив візантійсько-православної традиції на подальший розвиток людської цивілізації.

Література

1. Джуринский А.Н. История педагогики древнего и средневекового мира. – М.: ВЛАДОС, 1999. – 207с.

2. Джуринский А.Н. Педагогика: История педагогических идей. – М.: ВЛАДОС, 2000. – 351с.

3. Джуринский А.Н. История педагогики. – М.: ВЛАДОС, 1999. – 431с.

4. А.А.Сбруєва, М.Ю.Рисіна. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах. – Суми: СДПУ, 2000. – 208с.

5. История педагогики и образования. / Под ред. академика РАО А.И.Пискунова. – М.: Сфера, 2001. – 510с.

6. Вадим Рабинович. Исповедь книгочея, который учил букве, а укреплял дух. – Москва, 1991. – 496с.