Розвиток педагогічної думки в Західній Європі в Середні віки та епоху Відродження

3.3.1. Розвиток філософсько-педагогічної думки. Початок західноєвропейського Середньовіччя пов'язане з розпадом Римської імперії (V століття). Упродовж більше дванадцяти століть епохи Середньовіччя в Західній Європі набула розвитку церковна культура, в освіті, політиці та суспільстві в цілому панувала християнська догматика. Про особливості розвитку педагогічної думки у вказаний історичний період розповідають чисельні літературні джерела: художні твори, життєписи, спогади та ін. Духовний світ людини в зображенні середньовічних авторів непорушний і дискретний. Цікаво, наприклад, вважалося, що індивід не розвивається, а переходить з однієї вікової стадії в іншу. Дитинство було дуже коротким. Дитину рано вводили у світ дорослих. Так, у кельтів, германців був звичай віддавати своїх дітей на виховання в інші сім’ї. Син рицаря також виховувався в сім’ї іншого рицаря. Син ремісника ставав учнем і служником в сім’ї іншого майстра. Діти носили одяг, подібний тому, який носили й дорослі, лише меншого розміру. З раннього дитинства діти залучалися до праці дорослих. Заняття і тренування рицарів так само були виснажливими, як для дорослих. У Середні віки дуже високою була дитяча смертність. Причини цього: несприятливі побутові умови (голод, холод, тяжка праця, бідний раціон харчування), багатодітність, ранні шлюби (для хлопчиків шлюбний вік – 14 років, для дівчат – 12 років). Поступово відбувалася переоцінка дитинства. У період Високого і Пізнього Середньовіччя стверджується культ малюка Христа на руках у Божої матері.

Лише незначна частина населення опікувалася освітою дітей, що була зорієнтована на осмислення книжної мудрості. Середньовічне поняття школи можна вживати до товариств учнів навколо вчителя-магістра у монастирських, повітових, міських і кафедральних центрах освіти.

Середньовічна школа формувалася на античних культурних досягненнях: дидактичних прийомах, предметній організації навчання та відборі навчального матеріалу. Однак середньовічна освітня практика поширила іншу інституційну структуру, якій були властиві наступні ознаки: формування змістовного мінімуму навчальної програми на основі античної системи знань, пріоритет церковного і духовного в цілях освіти, організація освітніх закладів під контролем церковних установ. Перші церковні школи виникли на початку VII ст. Головна мета виховання в них полягала у спасінні душі. Основою виховання визначався Божий початок.

Християнська освітня традиція започаткувала в педагогіці авторитарність – „панування авторитетів”. Ідеал виховання – щиросердно віруюча особистість. Носіями християнської педагогіки та зразком виховання були католицькі служителі і монахи, які розуміли моральне виховання як формування „чистоти серця” у процесі дотримання постів, щиросердного читання релігійних текстів, подолання пристрасті до земних благ, самоконтролю бажань, думок, учинків. Усе це виключало необхідність опанування світськими науками для формування мудрості.

В епоху раннього Середньовіччя набула поширення схоластика (від лат. scola – школа) – універсальна філософія і теологія, а в педагогіці – система логічного викладу християнського віровчення як систематизованого знання. Схоласти дотримувалися точності термінів і тлумачень у ході викладу думок. Саме схоластика на початковому етапі гармонійно поєднала давньогрецький арістотелізм та християнське богослов’я, і на цій основі сформувала визначні культурні цінності.

Серед учених Середньовіччя були представники – яскраві прихильники давньогрецької та давньоримської систем виховання. Зокрема: Боецій та Кассіодор, які створили перші середньовічні підручники предметів „семи вільних мистецтв”, Мартін де Брага, який у трактаті „Формули шляхетного життя” обґрунтував основи виховання на заповідях стоїків, та ін.

Серед учених-схоластів слід відзначити французького богослова і педагога Абеляра, який вчив слухачів красномовства, розвивав логічне мислення, вчив мистецтва суперечки. Він стверджував, що знання – це результат самостійної роботи людини.

Глава Паризької кафедральної школи Гуго Сен-Вікторський, автор „Дидаскаліону” (трактат про систему середньовічної освіченості), наголошував на доцільності вивчення, передусім, сутнісного знання – „не примножуй бокові стежини, доки не пройдеш по головному шляху”.

Наставник дітей французького короля, автор трактату „Про виховання дітей знаті” Вінсент де Бове закликав використовувати гуманні методи виховання, стимулювати пізнавальний інтерес дітей грою. Бове належить теза про доцільність взаємозв'язку між інтелектуальним і моральним вихованням „що корисного бачити дорогу, якщо не знаєш, як іти нею”.

3.3.2. Типи навчальних закладів у Західній Європі у ХІІІ – ХІV ст. Система розподілу праці на початку ХІ ст. зумовила виникнення соціальних станів та відповідних типів шкіл (табл. 3).

Таблиця 3

Соціальні стани і відповідні типи шкіл в епоху Середньовіччя

Соціальні стани з огляду на вид праці	Мета виховання	Типи шкіл
Духовенство	Виховання благочестя	Церковні школи: парафіяльні, монастирські, соборні, єпископальні
Світські феодали (рицарі)	Виховання доблесті	Система рицарського виховання (родинне, індивідуальне)
Селяни та міські жителі	Виховання працелюбства	Система учнівства у майстра, міські (цехові та гільдійські) школи

Стисло охарактеризуємо типи шкіл, подані у таблиці 1. Церковні школи продовжили античну освітню традицію: навчання латиною, програми „семи вільних мистецтв”, методи виховання тощо. Набули поширення церковні школи вже у V ст. Парафіяльні школи давали початкову освіту для мирян (вивчення релігії, письма, читання, церковних співів, інколи – лічби до 10). Один учитель викладав усі предмети, він називався схоластом, дидаскалом, магнискалом, йому допомагав у викладанні церковних співів кантор. За дисципліною наглядали циркатори.

Монастирські школи давали середній рівень освіти. Їх особливості історики визначили так: відсутність поділу на ступені; термін навчання не встановлювався; навчальних програм не було, а зміст визначався навчальною літературою у монастирських бібліотеках. Під опіку вчених монахів батьки віддавали хлопчиків у семирічному віці. Основою навчання було заучування релігійних текстів латиною, вивчення Біблії та богословської літератури. Фізичне виховання було обмежене, а інколи – відсутнє, бо панувала догма „Тіло – ворог душі”. Режим навчання був досить суворий, широко застосовувалися тілесні покарання, які з позицій сучасності розглядаються як знущання: позбавлення їжі, карцер, побої. До ХІ ст. учнів били по щоках, губах, носові, спині, пізніше – по голому тілу різками, палицями, бичами. Спочатку заучували напам'ять з голосу тексти Абецедарію і Псалтиря, після засвоєння алфавіту – читали. Писали так само, як в епоху античності. Рахували за допомогою пальців рук і ніг та жестів. Церковні школи підвищеного типу, в яких опановувалися „сім вільних мистецтв”, були поодинокі й готували майбутніх священнослужителів.

Соборні та єпископальні школи призначалися для підготовки вищої ієрархії духівництва. Ці школи мали своє приміщення, вчителювали в них монахи (обов'язково з досвідом педагогічної роботи). Існував шкільний розпорядок, але кожен учень отримував індивідуальне завдання. Зміст навчання передбачав „сім вільних мистецтв” та богослов'я – „вінець усіх наук”.

Центральною фігурою навчального процесу був учитель – магістр. Зазвичай, у школі був один вчитель, рідше – 2 – 4. Класи були великими – до 60 учнів, а в епоху пізнього Середньовіччя – до 100 учнів. Такі чисельні показники серед вагомих причин пояснювалися тим, що навчання було платним, і від кількості учнів залежав добробут учителя. Великі класи поділялися на групи залежно від рівня підготовленості учнів. Навчання передбачало усний виклад інформації, її засвоєння і відтворення на слух. Але використовували й роботу з книгою як вид навчання. Навчальний день тривав з ранку до пізнього вечора з двома перервами на сніданок і обід. Зміст і термін навчання чітко не визначався, залежав від різних обставин. Для виховання слухняності, працьовитості, моральних якостей широко застосовували тілесні покарання і вдома, і в школах. Учні та магістри різних шкіл інколи проводили публічні диспути. Збиралися у дні свят у церкві й вправлялися в риториці, діалектиці, знаннях граматики.

Досить прогресивним явищем було учнівство – поширена форма навчання серед ремісників та купців. Майстер, зазвичай, за певну платню брав 1–2 учнів, які були для нього даровими робітниками. Це зумовило постійне зростання тривалості навчання, яке у XV ст. складало 8 – 10 років. Грамоті вчив сам майстер, або ж дозволяв учневі упродовж одного року відвідувати школу. Після завершення навчання учень ставав підмайстром і працював у майстра за платню до того часу, поки не починав власної справи.

Поступово із системи учнівства сформувалися цехові, гільдійські та школи лічби. Навчання у цих школах здійснювалося рідною мовою, зміст передбачав опанування читання, письма, лічби, елементів геометрії та природознавства, а в гільдійських школах – сучасних іноземних мов. Очолював школу ректор, вчителювали духівники та колишні студенти університетів. Латинські міські школи, які давали освіту підвищеного типу, згодом перетворилися на колегії. Колегії з часом стали основою земляцтв університетів та коледжів.

3.3.3. Система рицарського виховання. До сьогодні існує суперечка: чи існувала система рицарського виховання, чи вона була лише реалістичним художнім образом. Важко дати відповідь, але ідеї рицарського виховання – шляхетні й у більшості – гуманістичні, тому заслуговують науково-методичного аналізу.

На підставі текстів середньовічних епосів „Парсифаль”, „Трістан і Ізольда”, „Бідний Генріх” та ін. ми бачимо зразки рицарського виховання – протиставлення авторитарної книжної освітньої християнської традиції „напихати юнацтво наше лише березовою кашею – означає грубість у ньому посилювати й від гідності відвертати”.

Метою рицарського виховання було формування доблесного воїна, здатного до самопожертви, відданості високій ідеї та одночасно особистій свободі.

Замість „семи вільних мистецтв” пропонувалися сім рицарських доброчинностей: володіння списом, фехтування, їзда верхи, плавання, полювання, гра в шахи, складання та спів віршів, гра на музичному інструменті. На додаток: обов'язкове релігійне виховання та засвоєння на практиці правил „рицарської моралі” (традицій, звичаїв сім'ї сюзерена, манери „вищого світу”). Але першочерговою для рицарів була військово-фізична підготовка.

Право отримати рицарське виховання мав старший син феодала, інші сини навчалися у капелана (наглядача) замку з метою оволодіння церковними посадами.

Син заможного феодала у 7 років віддавався „у науку” в сім'ю сюзерена (феодал вищого рівня). Педагогами для нього були найчастіше служники дворової челяді, а також музиканти і поети (менестрелі, трубадури, мейстерзингери). З 7 до 14 років підліток набував знань та вмінь, виконуючи обов'язки пажа дружини сюзерена. З 14 років хлопець переходив на чоловічу половину замку й ставав зброєносцем сюзерена. Пажі й зброєносці зобов'язувалися засвоїти „основні початки любові, війни і релігії”. „Початки любові” – це ввічливість, доброта, щиросердність, знання етикету, шляхетні манери і мова, вміння складати вірші, стриманість у гніві, їжі та ін. „Початками війни” були військові професійні вміння. На завершальному етапі для зброєносця першочергового значення набувало релігійне виховання.

У 21 рік зазвичай відбувалася святкова посвята юнака у рицарі. Його благословляли освяченим мечем. Рицар давав привселюдно клятву: „Душа – Богу, життя – королю, серце – дамі, слава – собі!”. Обряду посвяти передували випробування фізичної, військової витривалості, релігійної та моральної зрілості у різноманітних турнірах, поєдинках, бенкетах тощо. Це свідчить про продовження виховних традицій, започаткованих у давньому світі як ініціації.

Дівчата з привілейованих сімей отримували шляхетну освіту у замках, з ХІІІ ст. – у жіночих пансіонах і монастирях. Програма виховання передбачала опанування читання, письма, поезії, витонченого рукоділля та релігійне виховання.

3.3.4. Середньовічні університети. Університети виникли на базі великих церковних шкіл (кінець ХІ - початок ХІІІ ст.), зокрема Паризький університет (1200) з'явився на базі Сорбони – богословської школи при Нотр-Дамі в результаті об'єднання її з медичною та юридичною школою. Подібним чином виникли університети в Неаполі (1224), Оксфорді (1206), Кембриджі (1231), Лісабоні (1290) та ін. Також університети запроваджувалися світськими властями, але упродовж середньовічної історії церква мала значний вплив на організацію та характер університетської освіти.

Слід зазначити, що середньовічні університети (в перекладі з лат. – сукупність) були своєрідним науково-просвітницьким осередком, який сприяв активізації громадського життя, збільшенню торгових оборотів. Перші університети були навчальними корпораціями. Як усі середньовічні корпорації, університети створювалися для підтримки миру між своїми членами та для прогресування соціально-економічної галузі. Відомо, наприклад, що влада спустошеної війною Флоренції відкрила університет 1348 р. в надії, що таким чином відновить громадсько-культурне середовище та професійну галузь.

Права університетів підтверджувалися привілеями – особливим документом, підписаним римським Папою чи вінценосною особою. Привілеї надавала університетам автономію в управлінні (власні органи управління, суди, право призначати вчені ступені тощо), звільняли студентів від військового обов'язку та податків. Університетські діячі оцінювали роботу університетів дуже високо. Так, університет називали „Рікою, що живить світ”, „Старшою донькою короля”, „Хоронителем ключів від Християнства” та ін.

Особливості організації університетської освіти в епоху Середньовіччя:

склад студентства мав наднаціональний демократичний характер (жодних обмежень у прийомі бажаючих вчитися); невеликі витрати на відкриття університету (будь-яке приміщення, студенти могли серед свого оточення обирати викладачів тощо); навчання фактично було платним; надзвичайна мобільність університетів (якщо в регіоні починалася війна чи епідемія чуми, студенти й викладачі могли перебратися в інше місто чи країну).

До XIV ст. сформувалася категорія мандрівних студентів, до якої належали студенти-бідняки або творчі особистості, які в мандрах могли переходити з одного університету в інший. Їх називали вагантами, голіардами.

Історично склалися дві „сім’ї ” університетських статутів, що забезпечували функціонування таких об’єднань, – Болонська і Паризька. Серед студентів були різні вікові категорії. Програми навчання представляли чотири факультети:

1. Артистичний, обов'язковий. Він мав загальноосвітній характер і передбачав упродовж 6 – 7 років засвоєння „семи вільних мистецтв”.

2. На цьому рівні студенти обирали один з трьох професійних факультетів: богословський, медичний, юридичний (навчання на кожному тривало не менше 5–6 років).

Присудження вчених ступенів часто відбувалося в межах традицій рицарського виховання.

Ступені університетської освіти в епоху Середньовіччя:

І – бакалавр (підмайстер) – студент вчився в одного професора 3–7 років. Після відвідування лекцій інших професорів допомагав вчити новоприбулих студентів, публічно викладав наукову штудію і отримував вчений ступінь магістра, доктора, ліценціата;

ІІ – магістр (помічник майстра) за необхідності допомагав проводити бакалавру дискусію, призначав теми диспутів та ін.;

ІІІ – доктор, IV – ліценціат (повноправні майстри) організовували викладання основних наук, призначали вчені ступені.

Форма навчання була переважно індивідуальною. Кожен професор працював зі студентом за індивідуальною програмою. Якщо студент бажав розширити коло своїх знань, то відвідував лекції іншого професора чи мандрував учитися в іншому університеті. Статутами було встановлено, що перший ступінь людина могла отримати після виповнення 21 року та після курсу навчання тривалістю не менше 7 років. Рівень магістра давав право продовжити навчання на вищих факультетах – медицини, права, теології. Найдовший термін навчання був на теологічному факультеті – від 12 до 15 років. За цей час послідовно можна було отримати ступені „курсора” (бакалавра-репетитора), „біблікуса” (коментар Біблії), „сентенціарія” (допускали до викладання по книзі „Сентенція” Петра Ломбардського, у якій узгоджувалися думки авторитетів з суперечливих питань теології), бакалавра-форматі (учасник усіх диспутів), ліценціата (право викладати будь-де) і доктора теології, що означало найвищу компетенцію.

Кожен університет вирізнявся з-поміж інших якістю викладання окремих наук. Наприклад: Оксфордський – викладанням канонічного права, Паризький – курсами теології та філософії, італійські університети – викладанням римського права. Тому навчання студентів могло тривати дуже довго, інколи – впродовж усього життя. В епоху Середньовіччя в Парижі виникло словосполучення „вічний студент”, яке свідчило про вищеописаний факт.

Студенти і викладачі об'єднувалися в земляцтва, нації, колегії, які згодом стали коледжами чи факультетами університетів. Земляцтва й нації захищали майнові права своїх членів, забезпечували вчасне отримання вчених ступенів, надання університетських посад, підтримували хворих та немічних студентів, влаштовували свої свята. Факультети формували університетську політику і контролювали навчальний процес в окремих колегіях. Представники цих об'єднань – прокуратори у націях і декани на факультетах на загальних зборах обирали ректора. Ректор своїми повноваженнями володів тимчасово (від 3 місяців до 1–3 років). Інколи обов'язки ректора виконував один з кращих студентів. Такою була система устрою Паризького університету.

Болонський університет спеціалізувався на вивченні права. Тому його студенти були людьми досить дорослими. Саме вони, а не магістри, утворювали корпорації. Викладачі ж належали до Болонської міської комуни, були міськими посадовцями. Студентські об’єднання контролювали якість викладання відповідно до укладених угод. Поступово паризька модель поширилася і в більшості італійських університетів, університетах Іспанії та південної Франції. Система університетського самоврядування припинила своє існування в XV ст.

Форми університетського навчання:

а) лекції – обов'язкові денні та повторювальні вечірні. В один час професори в одному приміщенні диктували тези з творів латинських авторів. Студенти дослівно записували, перекладали й коментували запропоновані тези. Повторювальні лекції проводили інші викладачі, деталізуючи окремі аспекти обов’язкових лекцій;

б) диспути щотижневі та тематичні та 1–2 рази на рік – без конкретної теми. Учасники диспутів поводилися вільно, інколи навіть переривали оратора свистом і криками. Багато уваги приділяли театралізації навчання. Саме диспути стали альтернативою педагогічної схоластики. У ході диспутів формували свої науково-філософські концепції Р. Бекон, Я. Гус, А. Данте, М. Коперник, Ф. Петрарка та ін.

У змісті „семи вільних мистецтв” багато уваги приділяли вивченню логіки. Граматика практично виносилася у курс навчання підготовчих граматичних шкіл. Риторика зводилася до вивчення збірок листів. Геометрія, астрономія, музика, математика викладалися не в усіх університетах. Вивчали також канонічне і римське право.

Навчання в середньовічних університетах безпосередньо було недорогим. Однак значні витрати передбачалися на пишні процедури отримання вчених ступенів (оплата технічного персоналу, купівля парадного одягу, організація святкового бенкету), придбання книг, оплату житла, харчування. Кошти на навчання здебільшого студенти отримували від батьків. Збереглося багато зразків формул студентських листів з красномовними проханнями надіслати гроші (історики вважають, що саме це складає генезис „жебрацьких пісень”, які виконували мандрівники-ваганти). Поступово сформувалася й університетська благодійність: успішні випускники заповідали колегіям свої книги, засновували нові бурси, зобов’язуючи за це молитися за спомин своєї душі. Студенти підробляли на дрібних університетських посадах, платних консультаціях, засобом переписування рукописів та ін. Таким чином зберігався принцип загальнодоступності університетської освіти.

Університети сформували свій пласт культури. І студенти, і викладачі відрізнялися особливим типом мислення (раціональність, здатність до індукції), особливою системою цінностей, високою самооцінкою. Остання й слугувала причиною нетерпимості університетів до новостворюваних освітніх об’єднань. Характерною особливістю університетського стилю було прийняття рішення на засадах колегіальності та з урахуванням індивідуальних переконань: „Що стосується всіх, має бути погоджене з усіма”.

Цікаво, що чоловіче середовище середньовічних університетів досить своєрідно ставилося до жінки і – негативно – до шлюбу, визнаючи несумісність ученості і факту одруження. Так, в одному з університетських документів біля прізвища одного магістра зроблено запис: „Втратив розум, одружився”. Серед студентів целібатаріїв поширився культ святої жінки – Марії Магдалини, Катерини, Діви Марії.

В університетському середовищі процвітали й вади: звичайним явищем були студентські дуелі, суперечки з міськими жителями. Але слід зазначити, що люди – носії університетської культури, хоча й не належали до соціальної еліти, активно впливали на суспільні процеси. Університети поступово перетворилися в атрибут європейської цивілізації.

3.3.5. Зародження гуманістичної педагогіки. Епоху пізнього Середньовіччя (XIV – ХVІ ст.) ще називають епохою Відродження. У цей період відбувалося становлення гуманістичної педагогіки. Прагнення усвідомити місце і роль людини в світі зумовило звернення до античної культурної традиції, пропагування гуманістичних ідей у філософії.

Серед видатних просвітителів-гуманістів в історії педагогіки вивчають досягнення італійців Л. Бруно, Л. Альберті, Вітторіно да Фельтре, Гуаріно Гуаріні, Томазо Кампанелли, англійця Т. Мора, французів Ф. Рабле, М. Монтеня, голландця Е. Роттердамського та ін. Загальні ідеї, які характеризують епоху Відродження та просвітньо-педагогічні погляди філософів, поетів, політиків того часу: 1) послаблення впливу церкви на розвиток природничих світських наук, живопису; 2) проголошення культу життєрадісної людини; 3) спрямування виховного процесу на формування почуття громадянськості; 4) широке й інтенсивне прогресування іноземних мов як циклу граматики у змісті освіти, повернення до справжньої латини замість спотвореної; 5) поєднання естетико-літературної освіти античної епохи та традицій рицарського виховання у Середньовіччі; 6) виокремлення наук у межах „семи вільних мистецтв”; 7) чисельний ріст навчальних закладів усіх рівнів і типів.

Серед просвітніх діячів епохи Відродження особливої уваги заслуговує талант Вітторіно да Фельтре (1378–1446). У школі в Мантуї на півночі Італії, яку він відкрив та очолив, відомій під назвою „Школа радості”, було практично реалізовано ряд інновацій. Зокрема: рівні умови навчання дітей герцога та дітей з бідних сільських районів; змішане навчання (дівчата і хлопчики – разом); мета школи визначалася в необхідності формування бази загальної культури, необхідної для опанування спеціальними знаннями надалі самостійно.

Основу змісту навчання у школі складали класичні мови та література, основи „семи вільних мистецтв”. Організація навчально-виховного процесу ґрунтувалася на виявленні поваги до особистості, заборонялися тілесні покарання. Методика навчання в переважній більшості була запозичена у Квінтіліана. В естетичному вихованні у „Школі радості” вперше було використано прийом естетичного оформлення інтер'єру навчального приміщення. З метою фізичного розвитку дітей організовувалися тривалі прогулянки, спортивні ігри, вправи з вироблення грації танцювальних рухів та верхової їзди. Це – елементи рицарського виховання. Водночас, у школі зберігалася й християнська традиція: з метою зміцнення благонадійності й виховання доброчинностей учні перебували в атмосфері аскетизму, спокою.

Завдяки успішній освітній практиці Вітторіно да Фельтре набули поширення навчальні екскурсії, дидактичні ігри та запровадження органів учнівського самоврядування.

Одним із впливових гуманістів був автор досить відомих педагогічних творів „Метод навчання”, „Похвала глупоти”, „Вільне виховання дітей” Еразм Роттердамський (1466/69–1536). Проголошення філософом ідей розуміння праці як критерію моральності, єдності методів виховання дівчат і хлопчиків, організації широкої народної освіти, визначення мети освіти як формування почуття морального обов'язку та релігійної слухняності.

Гуманістичні педагогічні ідеї М.Монтеня, французького філософа і законотворця, були передвісниками чисельних освітніх новацій в епоху Просвітництва у ХVІІІ ст.. У відомій філософській праці „Досліди” М.Монтень розглядав дитину, її природну індивідуальність як найвищу цінність. Гуманіст вимагав, щоб у школі, передусім, враховувалися фізичні можливості дітей, опікувалися їхнім здоров’ям, розумові заняття чергувалися з іграми і фізичними вправами. Освітню мету філософ визначав так: сформувати широко освічену, критично мислячу самостійну особистість. Основою знань, за М.Монтенем, є досвід. Дитині, писав він, часто навіюють готові істини, які вона не завжди може осмислити і визначити ступінь їх достовірності. Щоб людина була здатна самостійно мислити, її треба навчити спостерігати, порівнювати, робити висновки, здобувати знання дослідним шляхом: „Я не хочу, щоб у класі завжди говорив один учитель. Нехай учні працюють, спостерігають і говорять”. Випереджаючи Я.А.Коменського, М.Монтень пропонував спершу знайомити дітей з конкретними предметами, потім – зі словом, що його позначає. Узагальненню, правилу має передувати спостереження, робота з фактичним матеріалом. Прогресивною була позиція мислителя щодо мовної підготовки: „Я хотів би спочатку добре засвоїти свою рідну мову, а потім мову своїх сусідів, причому тих, з якими у нас найбільше різнопланових відносин”.

Таким чином, можемо констатувати, що соціально-економічні, громадські, культурно-релігійні перетворення, які відбувалися в епоху Середньовіччя, визначали характер та особливості розвитку педагогічної думки. Унікальність епохи Відродження полягає в акцентуванні уваги на особистості людини як найвищої цінності, що є надзвичайно актуальним у ході розробки сучасних науково-методичних педагогічних проблем.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Назвіть особливості розвитку філософсько-педагогічної думки в епоху Середньовіччя у Західній Європі.

2. У чому полягала основна відмінність між церковними та міськими середньовічними школами?

3. Які традиції системи рицарського виховання ви вважаєте актуальними для сьогодення виховної практики?

4. Якими привілеями володіли середньовічні університети?

5. Поясність, чому в середньовічних університетах термін навчання чітко не визначався. Чи є приклади такого факту в сучасності?

6. Охарактеризуйте загальні педагогічні ідеї епохи Відродження, обґрунтуйте історичні умови їх формування.

Завдання для самостійної творчої роботи:

1. Користуючись педагогічною хрестоматією або повними виданнями творів, підготуйте навчальне повідомлення на одну з тем:

а) „Ідея поєднання виробничої праці та всезагальної освіти Томаса Мора”;

б) „Реалізація наочного навчання з позицій Томазо Кампанелли”;

в) „Школа радості” Вітторіно да Фельтре”;

г) „Педагогічні роздуми в гротесковому романі Франсуа Рабле „Гаргантюа і Пантагрюель”.

Література

1. Антология педагогической мысли христианского Средневековья: В 2 т. – М.: Педагогика, 1994. – С.44.

2. Западноевропейская средневековая школа и педагогическая мысль. – М.: Педагогика, 1989–1990. – Вып. 1. – Ч. 12. – С.32 – 34.

3. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики / Сост. А.И. Пискунов. – М.: Педагогика, 1981. – С.56 – 59.

4. Духавнева А.В., Столяренко Л.Д. История зарубежной педагогики и философия образования. – Ростов н/Д: Феникс, 2000. – С.39 – 55.