Монархічна форма державного правління

Поняття монархії

Історія державно-організованого суспільства свідчить, що монархія як історичний тип форми державного правління є одним із найдавніших. Він склався ще до появи держави в суспільствах ранніх землеробських культур, де організація влади, здійснювана на жорстко централізованій основі, була найбільш ефективною, зрозумілою, відповідала найсуворішій регламентації сільськогосподарського виробництва, духовному світові хліборобів-громадників. Духовною її основою було те, що в їхній патріархальній свідомості склалося уявлення про природну нерівність людей, їх диференціацію за майновим становищем, званням, місцем у соціальній ієрархії. Звідси відбувався й розподіл суб'єктів державного спілкування (населення) за походженням «на тих, хто допущений і не допущений до здійснення верховної влади". Саме закріплена у праві соціальна нерівність населення є джерелом і живильним середовищем монархічної влади упродовж тривалого історичного періоду. В історії державне організованого суспільства цей період охоплює цілу епоху — епоху станово-кастового суспільства, коли така форма організації верховної державної влади досягла вищого рівня розвитку й набула відповідних типових ознак.

1. Найсуттєвішою ознакою, що простежується у змісті самого терміна «монархія», є єдиновладдя (єдиноправління). Це означає, що державна влада, яка характеризується організаційною та функціональною єдністю своїх органів, сконцентрована в з них — глави держави, що персоніфікується монархом. Оскільки серед суб'єктів державного спілкування він є джерелом державної влади, то в його руках зосереджується вся повнота цієї влади. Влада монарха верховна, суверенна, не знає обмежень і поширюється на всі сфери державної діяльності. Тобто правління в такій державі є результатом одноосібних дій одного вищого органу влади — глави держави, оскільки навіть при розподілі повноважень між іншими державними органами остаточне рішення з будь-якого питання залишається за ним.

2. Суть другої ознаки, що вказує на монархічний характер системи влади цієї історичної епохи, полягає в тому, що суб'єкти державного спілкування (населення) усунуті від процесу формування органів верховної влади, а відтак і процесу легітимації політичної влади в державі. Владні інституції формуються одним правителем і несуть відповідальність перед ним.

3. Типовою ознакою монархічної форми правління є безвідповідальність глави держави. Правитель не несе конкретної політичної та юридичної відповідальності за результати свого правління, а за помилки і зловживання в державному керівництві відповідають державні чиновники.

4. Спадковість при передачі влади від одного глави держави до іншого.

5. Безстроковість, довічність влади правителя.

6. Така форма правління за своєю суттю е насамперед політичним, а потім юридичним явищем. «Для традиційного суспільства з його релігійною легітимацією влади, — слушно відзначає російський вчений А. Медушевський, — проблема розриву формально-правової та реальної структури влади не поставала так гостро. Правове закріплення монархічного суверенітету відповідало фактичній ситуації абсолютистських держав".

З огляду на викладене монархія — це спосіб вираження сутності держави станово-кастового суспільства, який відображається в політико-юридичній системі верховної державної влади, де вся її повнота сконцентрована в руках глави держави, який через свій особливий статус (первинність і довічність владних повноважень, безвідповідальність і спадковість) одноосібне править державою.

Монархія як форма правління держави колишньої епохи громадянського суспільства закономірно має піти з історичної сцени. Це підтверджує й тенденція її розвитку в останні сто років: якщо на початок минулого століття монархія за своєю чисельністю суттєвого переважала, то на початку XXI ст. з понад 200 країн світу таких держав за деякими даними існує 45". Ці монархії визначені за традиційним критерієм — порядок заміщення посади глави держави (наслідування, хоча в деяких з цих країн вони обираються), але якщо за основу взяти поділ влади, то «справжніх» монархій у сучасному світі стане ще менше. Такими мають бути держави, які за рівнем соціально-політичного розвитку перебувають або ще у станово-кастовому суспільстві, або на перехідному до громадянського суспільства етапі. Ключовою ознакою їх форми державного правління є відсутність поділу влади, що призводить до єдиновладдя глави держави, вираженого у змісті самого терміна «монархія».

З урахуванням цього справжньою монархією слід вважати не державу, глава якої формально наслідує владу, а лише ту державу, де саме зосереджена в руках її глави політична влада «поширюється на всі сфери державної діяльності, є рушійною силою всього державного механізму". Саме у такій державі глава держави є монархом, оскільки він є єдиновладним правителем. У так званій «монархії, заснованій на поділі влад (парламентарній монархії), глава держави не є монархом, оскільки колишня його одноосібна влада (тоді він дійсно був монархом) поділена поміж іншими органами, які у цій системі владних відносин, як правило, переважають владу глави держави. Керівник такої держави — це не монарх, а лише глава держави, який обіймає свою посаду у певному порядку престолонаслідування. Така держава за формою правління, на нашу думку, взагалі не є монархією, навіть обмеженою, оскільки для такої назви потрібна наявність єдиновладдя у державі, яке могло б бути обмеженим якимось іншим органом, але без втрати самого монархічного елемента.

Види монархії

З огляду на зазначене монархії, залежно від обсягу і характеру повноважень глави держави — монарха, повноти його влади, можна поділити на необмежені і обмежені.

До історичних форм необмежених монархій слід віднести деспотію, насамперед східну та абсолютну монархію. Абсолютна монархія — форма правління, що сформувалася в Європі на етапі пізнього середньовіччя (ХУІ-ХУІІ ст.), була «покликана» підтримати суспільну будову, яка похитнулася під час розкладу феодалізму та зародження основних буржуазних відносин. Використовуючи протиріччя між феодалами та представниками третього стану (буржуа), королівська влада все більше змінювалася, піднімалася над суспільством, зосереджуючи увагу на бюрократичному централізмі, на військово-поліцейській силі, на усуненні політичної опозиції. Деякий час абсолютна монархія, використовуючи свій прогресивний потенціал, сприяла централізації території, та створенню національної державності, забезпечувала економічний розвиток і зменшила, щоправда ненадовго, антагонізми, що зростали в суспільстві. Відігравши упродовж певно то часу позитивну роль у світовому історичному процесі, абсолютна монархія поступилася (не без революцій) місцем більш прогресивним формам державності.

Абсолютна монархія сьогодні зберегла основні свої риси, передусім на Сході. Вона збереглася завдяки «сприятливій» соціально-економічної базі та відсутності характерних для класичного абсолютизму гострих соціальних суперечностей. Це зумовлено багатими природними ресурсами, наявність яких у цьому регіоні дає змогу абсолютній (у політичній сфері) владі здійснювати соціально-спрямовану політику й гальмувати об'єктивні процеси руйнування станово-кастового суспільства, у якому ці країни ще перебувають, та їхній перехід до громадянського суспільства. Цей чинник, тобто інша соціально-економічна база, відрізняє сучасну абсолютну монархію від її класичного прототипу пізньофеодальних часів.

Від феодальної монархії сучасну абсолютну монархію відрізняє також те, що її зміст визначається нормативними актами: конституціями або прирівняними до них конституційними законами, що на Сході мають назву «нізами». Однак вони виступають певним прикриттям, її «сучасною оболонкою», оскільки походять від монарха, який є джерелом усієї влади в державі. В державі з такою формою правління будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливості існування різного роду дорадчих установ, які, однак, одноосібну владу монарха жодним чином не обмежують. З огляду на це, щоб відрізнити від класичної монархії періоду пізнього феодалізму сучасну абсолютну монархію, останню доцільно визначити як неоабсолютну монархію. До держав з такою формою правління можна віднести Бахрейн, Бруней-Даруссалам, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівську Аравію, але цей перелік може бути легко змінений, оскільки зміст форми правління цих держав, який цілком визначається волею одного монарха, досить динамічний.

До обмеженого виду монархії ми відносимо насамперед дуалістичну монархію, історичною попередницею якої була станово-представницька монархія. Дуалістична монархія, будучи перехідною формою державного правління від монархії до поліархії, містить елементи монархії та незначні елементи парламентської форми правління.

Серед монархічних ознак — те, що главою держави є монарх, який володіє основними перевагами у сфері виконавчої влади (формує уряд, відповідальний перед ним, керує збройними силами, поліцейськими та іншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньої палати парламенту та розпускати їх, накладати вето на прийняті парламентом законопроекти.

Наявність парламенту, який формується частково на основі загальних виборів, його можливість обмежувати повноваження монарха в законодавчій сфері та уряду — у виконавчій, через інститут парламентської відповідальності, вказують на існування в таких державах рис парламентської форми правління. Згадані елементи у будь-якому випадку відображені У формах правління таких держав, як Бутан, Йорданія, Кувейт, Марокко, Непал, Свазіленд, Тонга.

Отже, монархії в повному розумінні цього слова з усіх регіонів світу збереглися здебільшого в Азії та Африці. І це закономірно, оскільки в соціально-політичному плані чимало з цим Держав перебувають на різних стадіях розвитку станово-кастового суспільства, якому об'єктивно відповідає монархічна форма правління. Зосередженням різних видів монархій є насамперед Аравійський півострів, народи якого тільки в другій половиш XX ст. стали формуватися як нація і з огляду на це прийняли законодавче закріплення влади правлячих династій як ділком природне, історично виправдане явище. У силу патріархально-племінної свідомості вони керувалися тим, що висування певного сімейства в лідери здійснювалося за згодою одноплемінників, а традиціоналістське сприйняття диктувало їм лояльність щодо такого лідера. Стійкість монархій у цих країнах достатньою мірою кореспондується з суспільно-політичною свідомістю, культурно-історичною матрицею населення, що відповідає певному рівню їхнього соціально-політичного розвитку.

Як зазначалося, на відміну від класичних феодальних монархій, збереження лояльності до монархічної надбудови на сучасному Сході зумовлене виваженою політикою, що доводиться правлячими сімействами, особливо в соціальній сфері. Вкладаючи нафтодолари в національну економіку, запроваджуючи сучасні технології й підвищуючи її ефективність, вони тим самим об'єктивно сприяють поліпшенню матеріального становища основної частини суспільства, переконуючи його в тому, що монархічна форма правління забезпечує інтереси всього народу, а не лише правлячого сімейства та його оточення. Останній чинник сприятиме суттєвому «продовженню життя» монархічної форми правління в цьому регіоні, але, за загальними законами суспільного розвитку, монархія — це форма державного правління минулого. Майбутнє у всіх регіонах світу — за поліархією, тобто формою державного правління, яка об'єктивно має прийти на зміну монархії.