Форма державного правління: поняття та історичні типи

Поняття «форма державного правління»

Науковий аналіз проблем, пов'язаних із теоретичним осмисленням форми державного правління, свідчить про на наявність різноманіття у поглядах щодо доктринального розуміння її суті. В концентрованому вигляді це знайшло відображення в дефініціях, що містяться в масиві юридичної літератури, яка з'явилася на рубежі ХХ-ХХІ ст. За суто формальними позиціями ці дефініції можуть бути поділені на прості й складні.

Прості дефініції невеликі за обсягом, їх зміст вказує лише на найбільш суттєві ознаки самого поняття. Такий підхід до дефінітивного формулювання форми правління використали українські дослідники — теоретик П. Рабінович та конституціоналіст В. Шаповал, російський теоретик С. Комаров, білоруський конституціоналіст М. Чудаков, які із незначними варіаціями визначають форму правління як засіб (устрій, тип головування) організації вищої державної влади.

Складні дефініції більш великі й, відповідно, змістовніші. За обсягом охоплених ними ознак їх можна поділити на три групи. Вихідною для першої групи візьмемо дефініцію форми правління, запропоновану харківською дослідницею О. Скакун, котра визначає форму державного правління як «порядок утворення й організації вищих органів влади в державі. Майже такий же сенс у зміст аналізованого поняття, але з деякими уточненнями, вкладають також і інші вчені.

Для другої групи дефініцій характерне доповнення, яке вказує на певний зв'язок органів державної влади не тільки між собою, але й з населенням. «Форма правління, — відзначають автори фундаментальної роботи з методологічних проблем теорії держави та права, — характеризує порядок утворення й організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини один з одним і з населенням". Такої ж позиції з деякими нюансами дотримуються чимало інших фахівців.

Третя група є своєрідним конгломератом дефініцій, що характеризується певним індивідуальним змістом. Більшою різноманітністю відзначаються зазвичай конституціоналісти. У науковому обігові дотепер наявне визначення А. Мішина про те, що «форма правління є найбільш зовнішнім вираженням змісту держави, зумовленим структурою й правовим становищем вищих органів державної влади". К. Арановський вважає форму правління юридичною характеристикою держави, яка визначає умови утворення та структуру вищих інститутів влади, а також розподіл повноважень між ними, а В. Чирків — як характеристику «структури та взаємин органів законодавчої й виконавчої влади або інших основних органів держави в тих країнах, де немає розподілу на законодавчу, виконавчу та судову владу, а прийнята концепція «республіки рад»'. Слід зазначити, що в іншому виданні дефініція В. Чиркіна дещо змінена: «Форма правління — це спосіб управління державою, що включає структуру та взаємовідносини органів держави, а також форми їх прямих і зворотних зв'язків з населенням»'.

Автори російського фундаментального навчального видання з «Конституційного права зарубіжних країн» форму правління кваліфікують як «систему формування й взаємовідносин глави держави, вищих органів законодавчої й виконавчої влади", український конституціоналіст А. Георгіца — як «спосіб організації та функціонування вищих органів, який у принципі зумовлюється становищем глави держави та його відносинами із законодавчою владою"; В. Шаповал в останніх, доповнених ним дефініціях, стверджує, що «форма державного правління — це відображений в основному законі спосіб організації державної влади, який засвідчує особливості компетенційних взаємозв'язків між вищими органами держави, і насамперед тими, що співвіднесені з законодавчою й виконавчою владою»*; або це «спосіб організації державної влади, який засвідчує взаємозв'язки між вищими органами держави, насамперед між органами законодавчої й виконавчої влади, та особливості статусу глави держави".

Відокремленою є дефініція, запропонована Е. Григонісом, на думку якого форма правління «є організацією вищої державної влади в країні, певні способи її здійснення, що залежать від політичного режиму".

Наведене свідчить, що в юридичній науці відсутній єдиний підхід до визначення досліджуваного поняття. Однією з головних причин розмаїття Поглядів, відображених у дефініціях форм державного правління є «вихоплювання (фотографування) образу» останніх на певній стадії пізнавального процесу (онтологічний або гносеологічний), сприйняття її як частини об'єктивно наявного матеріального світу або як певного ідеального образу (моделі), створеного у свідомості людей.

Поняття як форма мислення, абстракція відображає суттєві властивості явища. Останнє може бути реальним або гіпотетичним (модельованим у свідомості людей). Оскільки «якість» вироблених понять «цілком залежить від того, наскільки точно в них відображається об'єктивна реальність", крапкою відліку процесу пізнання форми державного правління є складання онтологічного уявлення про неї. В такому розумінні найбільш прийнятною є погляд тих дослідників, які визначають форму правління як певну систему вищих органів державної влади.

Вирішальне значення для з'ясування змісту форми державного правління мають взаємовідносини цих органів, що зумовлені відповідним принципом, покладеним в основу цієї інституціональної системи влади. Якщо її будова базується за принципом концентрації влади, а не розподілу влади, то кількість взаємозв'язків у системі «влада законодавча, глави держави й уряду» мінімальна, оскільки вони «замикаються» на одному елементі — органі, який править у державі. Якщо за основу взятий принцип деконцентрації влади, Тобто поділу влади, то кількість взаємозв'язків у згаданому владному трикутнику збільшується, І саме державне правління буде результатом загальної (сукупної) діяльності зазначених органів державної влади.

Як зазначалося, чимало фахівців до системи зв'язків форми державного правління (як суб'єкт» Відповідних владних відносин) включають і населення. З цим, однак, Важко погодитись.

Якщо форма державного правління є системою влади, то важко уявити населення її суб'єктом: воно, швидше, може бути джерелом цього суб'єкта або усієї владної системи загалом. Населення, безперечно, впливає на форму державного правління, але цей вплив непрямий і зумовлений він взаємовідносинами в суспільстві, необхідними матеріальними умовами життя саме населення та державою, яка у своєму соціальному значенні є «об'єднанням людей, обумовленим якимось інтересом». Цей інтерес, що «захищається» державою як політичною організацією, слугує барометром, який визначає соціальну сутність держави. Сутність держави зумовлює зміст її загальної форми. Саме в такому опосередкованому вигляді населення впливає на форму держави загалом й, відповідно, окремих її проявів: форми правління, державного устрою та політичного режиму.

З огляду на викладене форма державного правління, в онтологічному значенні — це інституціонально-функціональна система державної влади, зміст якої визначається певним порядком формування, принципами організації та взаємодії її суб'єктів — вищих органів державної влади. Тобто в реальному житті форма державного правління е своєрідним «інституціональним механізмом, двигуном», який, функціонуючи, виробляє «енергію» правління в державі. Але в такому «матеріальному» стані ця модель характерна тільки конкретній державі. Для отримання загального уявлення про форму правління держави певного історичного типу, виявлення закономірностей її становлення й розвитку, загальних рис та особливостей, виокремлення її типів, видів, підвидів тощо слід перейти на інший рівень пізнання — гносеологічний.

З цього боку слід зазначити, що «форма державного правління» як поняття юриспруденції є «гносеологічним продуктом» двох її галузевих наук: загальної теорії держави і права та конституційного (державного) права. З огляду на конкретний предмет пізнання ці науки повинні мати також власний «гносеологічний» підхід до розуміння форми державного правління. Але аналіз понять форми державного правління, авторами яких є представники як загальнотеоретичної, так і конституційно-правової науки, свідчить, що в їх межах такий диференційований підхід ще не сформувався. Свідченням цього є наведені дефініції, зміст яких найчастіше однаково тлумачать і теоретики, і конституціоналісти. Щоб усунути своєрідну «понятійну» плутанину, яка виникає в цих випадках, необхідно визначитися з обумовленими предметами кожної із зазначених юридичних наук відповідними рівнями теоретичного усвідомлення досліджуваного нами явища.

На вищій «сходинці» цього пізнавального процесу перебуває, безперечно, загальна теорія держави і права. Оскільки її пізнавальні підходи максимально близькі до філософії, то вироблене теоретиками поняття форми державного правління має базуватися передусім на філософській категорії «форма», яка характеризується як спосіб існування та вираження змісту якоїсь соціальної реальності. Оскільки в нашому випадку цією «соціальною реальністю» є держава, то з позиції загальнотеоретичної науки форма державного правління має бути способом існування та вираження тієї сторони змісту держави, яка зовнішньо відображається в історично обумовленій структурно-інституціональній системі верховних органів влади. За допомогою пізнавальних засобів загальної теорії держави і права створюється загальний, універсальний для всіх історичних епох, максимально узагальнений теоретичний «образ, модель» досліджуваного явища — форми правління.

Конституційне (державне) право розглядає форму державного правління під власним гносеологічним кутом зору. Якщо теоретики вивчають форму державного правління як соціально-політико-правове явище, то конституціоналісти зосереджують свою увагу, передусім на юридичній його стороні. У розумінні останніх форма державного правління — це стійка, закріплена в юридичних нормах, інституціональна система влади, зміст якої визначається правовим статусом (порядком формування, компетенцією, принципами організації та взаємодії) вищих органів державної влади.

Але якщо для теоретиків форма правління — це спосіб вираження історично обумовленого змісту держави, то для конституціоналістів вона є сукупністю юридичних норм, державно-правовим інститутом, який регулює ту сферу відносин, що пов'язана з інституціональним оформленням зазначеної системи верховної влади.

З наведеного випливає, що досліджуючи форму державного правління, і теоретики, і конституціоналісти відтворюють різні за рівнем узагальнення теоретичні моделі форм державного правління. Ефективність останніх може бути оцінена тільки при зіставленні з їхніми практичними проявами, або, за словами Г. Еллінека, політичними формами державного правління, які є предметом вивчення такої науки, як політологія. Політична форма правління (або державно-політичний режим) є динамічною системою функціональних взаємовідносин відповідних суб'єктів влади, результатом якої є реальне (практичне) правління в державі.

В ідеалі і теоретико-юридична, і політична моделі форми державного правління повинні збігатися, але специфіка сучасної політико-правової ситуації така, що у переважній більшості держав світу цього не відбувається. Тому для складання цілісного уявлення про форму державного правління, необхідно враховувати багатовимірність цього явища.

Історичні типи форм державного правління

Сучасна класифікація форм державного правління ґрунтується на підготовленій попередніми поколіннями дослідників відповідній основі. Найбільшою різноманітністю відрізняються класифікаційні схеми зарубіжних державознавців, які спираються в більшості своїй на формально-юридичні або політико-практичні критерії. Для постсоціалістичної, зокрема, і сучасної вітчизняної юридичної науки, характерний багаторівневий підхід до класифікації форм державного правління.

За поодинокими винятками ні теоретики, ні конституціоналісти не виходять за межі загальноприйнятої класифікаційної схеми форм державного правління, яка, наприклад, наведена у підготовленому харківськими юристами сучасному підручнику «Загальна теорія держави і права". Класифікуючи форми правління сучасних держав, вони, зокрема, пишуть, що «традиційно в науці розрізняють дві форми правління — монархію й республіку». Усі монархії, залежно від обсягу й характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення та взаємин монарха з населенням, поділяються на необмежені та обмежені. Серед необмежених монархій виокремлюються такі її види як деспоти ч І та абсолютна, а серед обмежених — станово-представницька та конституційна. Остання, тобто конституційна монархія, представлена двома підвидами: 1) дуалістичною; 2) парламентською. Сучасні республіки автори зазначеного видання поділяють на парламентські, президентські та змішані. Останні вони також відзначають як напівпрезидентські. Інші дослідники серед республік виділяють, наприклад, суперпрезидентську, напівпрезидентську (або напівпарламентську), соціалістичну, директоріальну, монократичну, теократичну (або мілітарну), які певним чином доповнюють цю класифікацію.

Незважаючи на існування інших підходів до класифікації форм державного правління — приміром, поділ республік на єдиновладні (ідеократичні й неідеократичні) та засновані на поділові влади [Е. Григоніс], або поділі форм правління на «чисті», класичні (монархія, республіка) та нетипові (змішані — дуалістична монархія, президентсько-парламентська республіка; гібридні — монархічна республіка, республіканська монархія) [Р. Мухаєв] у вітчизняній юридичній науці загальноприйнятою є така узагальнююча класифікаційна схема. Усі сучасні держави за формою правління поділяються на два види: монархія й республіка. Монархії бувають необмежені (абсолютні) та обмежені, або конституційні (дуалістичні та парламентські). Республіки — класичні (президентські та парламентські), гібридні (змішані) та деякі особливі, що існують в одній або у невеликій групі держав.

Засади цієї класифікації, які певним чином були «модернізовані» вітчизняними державознавцями радянських часів, закладені ще на рубежі ХІХ-ХХ століть. Базові елементи цієї конструкції збереглися і досі, але певні її ланки потребують вдосконалення з урахуванням соціально-політичних реалій сучасного світу. Серед наукових проблем у цій сфері головною є проблема типологізації форм державного правління. Спроба її вирішення відрізняється новизною, оскільки юридична наука, не маючи на меті визначення історичних типів форм державного правління, досі оперує такими поняттями, як «основні форми (види) форм правління».

Для вирішення цієї проблеми необхідно «замкнути» понятійний ряд: держава — історичний тил держави — історичний тип форми держави — історичний тип форми державного правління та переглянути критерії типологізації і класифікації форм державного правління.

Зазначений понятійний ряд для відповідної історичної епохи має такий вигляд:

1) держава епохи станово-кастового суспільства за історичним типом — не республіка, за історичним типом форми держави — монократія, за історичним типом форми державного правління — монархія (у цьому наш погляд збігається із традиційним);

2) держава епохи громадянського суспільства за типом — республіка, за типом форми держави — полікратія, а за типом форми правління пропонуємо позначити державу замість республіки терміном поліархія.

Під поліархією (від грец. багато і правління, влада) ще на початку XX ст. автори Оксфордського словнику (1909 р.) розуміли «управління державою чи містом багатьма на противагу монархії (вперше в широкий науковий обіг цей термін був уведений на початку 50-х рр. XX ст. американським політологом Р. Далем, але він вкладав широке значення, вважаючи поліархію типом громадянського суспільства). Більш слушною у цьому випадку вважаємо думку авторів зазначеного вище довідникового видання, які під поліархією розуміють форму організації влади протилежної монархії.

У вітчизняному державознавстві термін поліархія використовується політологами. Хоча доцільно, щоб ним оперувала і юриспруденція. Введення терміна «поліархія» в науковий обіг теорії держави і права сприяло б, на нашу думку, досягненню певного балансу між термінами «монархія» і «республіка».

Використання «поліархії» замість «республіки» при типологізації форм державного правління», по-перше, усунуло б існуючий мовно-термінологічний «грецько-латинський» дисбаланс у цьому питанні, використовуючи одну мову — грецьку, яка є загальновизнаним термінологічним джерелом державознавства, на відміну від латинської, яка вважається мовою права (правознавства). По-друге, усувається існуючий дисбаланс між етимологічним змістом цих понять. Монархія — влада, яка є похідною від одного суб'єкта, а правління є результатом дії теж одного державного органу — монарха; поліархія — влада, яка похідна від багатьох суб'єктів (народу), а правління є результатом колективних дій теж багатьох (більше одного) державних органів.

По-третє, обидва ці терміни за природою відображених в них явищ є юридичними (нейтральними), оскільки безпосередньо пов'язані з державною владою. При старому поділі монархія — за змістом політико-правовий термін, республіка — соціальний.

І нарешті використання термінологічної пари: монархія — поліархія внесе у науку загальної теорії держави і права певний порядок у понятійний ряд: держава — історичний тип держави — історичний тип форми держави — історичний тип форм державного правління, де термін «республіка», з огляду на свій етимологічний зміст, у цій понятійно-категоріальній ієрархії має зайняти, як зазначалося, більш високу, ніж раніше, сходинку.

Щодо критеріїв класифікації нагальною є потреба у створенні комплексного класифікатора форм державного правління як певної сукупності ієрархічно розміщених критеріїв, які залежно від свого змісту, будуть використані для визначення типів, видів та підвидів форм державного правління. До складу такого класифікатора можна включити такі класифікаційні критерії.

1. Принцип поділу влади, відсутність або наявність якого вирішальним чином впливає на спосіб організації, механізм реалізації державної влади, а відповідно, і на здійснення правління в державі.

2. Режим взаємодії вищих органів законодавчої і виконавчої влади (режим злиття, поділу, співробітництва) та ступінь впливу інститутів глави держави і законодавчої влади через засоби формування та контролю на урядову владу.

3. Спосіб (порядок) формування вищих органів виконавчої та законодавчої влади.

Отже, критерій, що вказує на способи формування державних органів (особливо інституту глави держави), який завжди вважався головним, поміщений на останньому місці. І це не випадково, оскільки у сучасних умовах вія набув формального характеру. Як підтвердження цьому можна вказати на однаковий правовий статус глав держав з так званою парламентською формою правління, коли одні з них наслідують цю посаду («парламентська монархія), а інші — на неї обираються («парламентська республіка»). У сучасній юридичній літературі справедливо відзначається, що ці «обидві форми державного правління не мають принципової різниці в організації та функціонуванні вищих органів державної влади, за винятком визнання главою держави обраного президента або, відповідно, спадкового монарха".

Порядок заміщення посади глави держави на певному історичному етапі (майже до початку XX ст.) дійсно був одним з тих основних чинників, що визначав зміст форми правління. Але у подальшому він втратив своє колишнє першорядне значення, оскільки визначальним для поділу форм правління стало визнання принципів, на яких ґрунтується відповідна система владних органів, яка здійснює правління у державі, а не хто є главою держави і яким шляхом він заміщує цю посаду. З урахуванням цього можна скласти удосконалену класифікаційну схему форм правління сучасних держав.

Узявши за основу принцип поділу влад, відсутність або наявність якого обумовлена сутністю держави відповідної історичної епохи, можна визначити вихідні для цієї класифікації одиниці. Ними будуть, з одного боку, монархія, обумовлена типом держави станово-кастового суспільства з його монократичною формою, а з іншого — поліархія, обумовлена типом держави громадянського суспільства з його полікратичною формою.