Історичні типи форми держави

Об'єктивний процес пізнання форми держави і, відповідно, її елементів максимальною мірою можливий за умов урахування її взаємозв'язку з історичним типом держави. «Кожна з форм держави має свою політико-практичну значущість ляше в тому випадку, — слушно зазначає М. Марченко, — коли вона береться не окремо, а співвідноситься з конкретним, цілком визначеним, типом держави". На підставі цієї думки, як її продовження логічним є закономірний зв'язок між державою відповідного історичного типу Та історичного типу ЇЇ форми. Через низку причин (неясність ТйПо-логізації держав, відсутність розуміння форми Держави як єдності, яку важко термінологічне позначити та ін.), загальна теорія держави і права, незважаючи на і тлі галузеві державознавчі науки, не оперує категорією «історичний тип форми держави». Це свідчить Про наявність у цьому питанні певної прогалини, яка потребує заповнення. [1, с. 126]

Під «історичним типом форми держави» слід розуміти форму держави, зміст якої зумовлений субстанціальними якостями держави певного історичного періоду. Зміст «історичного типу форми держави» визначається:

а) співвідношенням держави й стану суспільства, яке проявляється наявністю або відсутністю різкої соціальної диференціації;

б) ступенем концентрації й централізації державної влади по горизонталі й вертикалі;

в) закритістю чи відкритістю характеру влади, який визначається доступом до владних структур різних груп населення;

г) формами політичної участі (примусовими або добровільними) населення в управлінні, формуванні інститутів влади,відсутністю або наявністю «середнього класу»;

Спираючись на термінологію, запропоновану окремими державознавцями, вважаємо, що історичному типові держави, який «виріс» на підґрунті соціальне неоднорідного (кастово-станового) суспільства, тобто нереспубліки, відповідає історичний тип «монократичної (єдиновладної) форми», а державі епохи громадянського суспільства — республіки — історичний тип «полікратичної (багатовладної) форми». Слід зазначити, що подібні спроби типологізації форм держави здійснювалися ще в радянські часи. У середині 80-х рр. XX ст. Л. Рожкова писала, що залежно від джерела суверенітету державної влади, «всі форми держави можуть бути розподілені на два основні класи або типи — автократія та полікратія". Оскільки з полікратією більш «антонімує» не автократія, а монократія, то для позначення історичних типів форми держави більш підходящими є саме ці терміни.

Монократична форма держави характеризується такими особливостями:

1. її середовищем є чітко окреслене соціально-класове диференційоване суспільство.

2. Державна влада зосереджена в руках привілейованих верств населення, а інші прошарки населення повно або частково усунуті від участі в управлінні державою. Це виражається в тому, що:

а) органи верховної державної влади формуються без участі населення або ж ця участь має символічний, показний характер;

б) влада концентрується в одних руках, має одноосібний характер і їй властива організаційна єдність, відсутність поділу влади, системи взаємних стримувань та противаг;

в) у діяльності органів держави звертають особливу увагу на перевагу прямого насильства з застосуванням репресивних заходів з боку карального апарату, що поєднується з ідеологічним примусом;

г) в організації влади за територіальною ознакою практикується принцип призначення структур виконавської вертикалі, інтереси центру домінують над місцевими; останні не мають будь-якої політичної самостійності.

Отже, форма держави характеризується концентрацією й централізацією влади в руках одного інституту — зазвичай однієї особи, нерозвиненістю, а точніше відсутністю громадянського суспільства, що позбавляє (або обмежує) населення в можливості впливати на політичний процес. Форми участі громадян у політичному житті здебільшого примусові, місцевого самоврядування немає. Монократична форма держави передбачає встановлення недемократичного режиму, який спирається на насильство, примус, державну ідеологію або релігію. Права, свободи людини і громадянина можуть декларуватися, однак на практиці не гарантуються.

Полікратична форма держави загалом характеризується так:

1) соціальним середовищем її існування є відносно однорідне (наскільки це можливо практично) суспільство з численним та міцним середнім класом;

2) органи державної влади формуються в результаті застосування певних демократичних способів, а стосунки між ними складаються на основі принципів єдності державної влади а її поділу, системи стримувань та противаг, взаємодії й субсидарності влади;

3) територіальна структура держави складаються з урахуванням балансу інтересів центру та місцевих територіальних спільнот різних рівнів;

4) у діяльності органів держави особливу увагу звертають недемократичні форми і методи (зокрема, пошуки компромісу, консенсусу), хоча не виключається й примус, за умов загрози конституційному ладові, демократичному порядку;

5) у певному обсязі використовуються різні форми участі громадян в управлінні державою, а політичні партії та групи тиску створюють умови для деконцеятрації політичної, а отже, державної влади;

6) проголошуються та здійснюються на практиці основні демократичні права і свободи громадян, засновані на визнанні загальнолюдських цінностей.

Отже, полікратія — це форма держави, протилежна монократії. У ній існує поділ влади по горизонталі та вертикалі. Громадянське суспільство створює стійкий плюралізм соціальних груп, інтересів, формує механізм стримувань та противаг, який нейтралізує можливості узурпації влади. Економіка відокремлена від політики, ресурси влади розподілені між різними спільнотами (бізнесменами, фермерами, промисловцями, профспілками, елітами), які змушені погоджувати свої інтереси під час прийняття політичних рішень. У полікратіях існує високий ступінь автономності територій. Інститути державної влади формуються населенням за допомогою вільних виборів, а деякі з них, що лишилися від старого суспільства (і старого змісту держави), є тільки даниною традиції й особливої фактичної ролі не відіграють. У цих державах функціонує конкурентна партійна система, яка виражає інтереси різних прошарків суспільства, гарантує права і свободи особи. Отже, полікратія — це модель внутрішньої форми сучасної держави, стратегічна лінія її розвитку.

Однак у сучасному політичному житті простежується більша розмаїтість державних форм. Це пов'язано з тим, що «монократична» й «полікратична» форми — це форми «чистих», основних Історичних типів держав. Процес їхнього переходу від однієї до іншої пов'язані із кардинальним зламом усього громадського життя, тому для набуття нового змісту необхідним є певний перехідний період, де зазвичай використовуються старі політичні інститути, зберігаються окремі структури влади, прийоми й методи її організації та реалізації. Держава перехідного типу породжує проміжну — перехідну, чи, за визначенням В. Чиркіна, «сегментарну» форму держави. Вона може поєднувати елементи старих і нових зовнішніх форм, але в результаті, зі «зміцненням» у державі нового змісту і відповідної сутності, форма держави об'єктивно повинна приймати адекватну їм більш прогресивну, форму. [3, с. 216]

Ще один важливий момент, який має не тільки методологічне, але практичне значення для розуміння різноманітності сучасних форм держави — це проблема «будови» самої форми держави та співвідношення її «внутрішніх» (базисних) та «зовнішніх» складових (форм).

З філософського погляду «внутрішня форма держави» є відображенням «історичного типу форми держави» й жорстко прив'язана до нього. Отже, неможливим є таке становище, за якого «внутрішня» форма держави залишалася б незмінною зі зміною змісту й сутності, а відтак і типу цієї держави. У процесі історичного розвитку держави настає такий момент, коли її нова якість (зміст та сутність) не укладаються в межі старої форми. Тоді відбувається «скидання» старої форми новим змістом, виникнення нової форми, адекватної своєму змістові. Але «скидання» старої форми держави відбувається не будь-коли, а лише під час дозрівання відповідних умов у суспільстві, або, як зазначалося, у суспільній формації.

«Зовнішня форма держави» є відображенням ззовні її внутрішньої форми. У межах останньої зовнішня форма держави має здатність до відносної самостійності і, залежно від певної «домінанти» в організації державної влади, може набувати різних конфігурацій. Це дає змогу за визначеними формальними ознаками вже з'ясувати специфіку форми держави в межах історичних типів держави й, відповідно, типів її форм. Порівняно з «внутрішньою» формою держави, «зовнішня», як зазначалося, більш самостійна у своїх проявах. Вона може поєднувати елементи старих і нових зовнішніх форм, але в результаті зі «зміцненням» у державі нового змісту й відповідної сутності держави її «зовнішня» форма об'єктивно повинна набувати адекватного «внутрішній формі» змісту. Відсутність цього породжує неузгодженість та проблеми у сфері організації й реалізації державної влади.

Переважна більшість фахівців, визначаючи зміст інших елементів системи форми держави, такою вважає форму державного правління. Це підтверджується розміщенням її характеристики (при розкритті суті кожного з елементів форми держава) попереду. Останнім часом вітчизняним теоретиком держави і права В. Котюком висунута гіпотеза про більш суттєву значущість у системі цих елементів форми державного устрою. В радянські часи домінувала думка про провідну роль політичного режиму щодо форми правління та форми державно-територіального устрою. Зокрема, Г. Манов пропонував ототожнювати політичний режим з поняттям форми держави загалом, а форму правління та форму державного устрою вважати елементами або складовими політичного режиму. На противагу цьому Д. Керімов, підтверджуючи відносну автономність та провідну значущість політичного режиму, все ж вважав його елементом форми держави, який визначає «внутрішній» зміст останньої. Форму правління й форму державного устрою вчений визначав як два інших елементи форми держави, що дають уявлення про її «зовнішню» форму.

Отже, місце певного елементу в системі форми держави не є історично обумовленим. Якщо точніше, то значущість елементів у цій системі залежить від історичного типу форми держави, яка зумовлена історичним типом самої держави. Історичний аналіз зазначених державно-правових явищ свідчить, що форма державного правління є визначаючою для інших елементів форми держави при монократичному її змісті; при полікратії ж вона поступається своїм провідним місцем політичному режимові. Це зумовлено особливістю сучасної держави, яка полягає у тому, що вона як політико-правовий інститут суспільства здатна «роздвоюватися» на дві частини: фактичну (політичну) і формальну (правову). Історія державного будівництва в епоху громадянського суспільства дає безліч прикладів запозичення та юридичного закріплення багатьма державами світу (зокрема Латинської Америки, Азії та Африки) форм правління та форм державного устрою, тобто «зовнішніх» форм держави, які, будучи ефективними в розвинутих країнах, такого самого результату в зазначених державах не дали. [3, с. 16]

Причиною цього є насамперед нерівномірність соціально-економічного, політичного та духовно-культурного розвитку країн світу. Оскільки значна кількість держав східної цивілізації ще реально перебуває в кастово-становому суспільстві, стан якого об'єктивно зумовлює необхідність існування відповідного типу держави з монократичною формою, запозичення таких зовнішніх полікратичних форм, як правління та державний режим не може дати необхідного результату. Це відбувається, зокрема тому, що панівна еліта цих країн не має можливостей (через незрілість суспільства для цього, як приклад Ірак) та бажання встановити демократичний політичний режим, за умов якого форма правління і форма державно-територіального устрою проявилися б по іншому.

Отже, у цій дискусії про місце та роль відповідних елементів форми держави у її системі, найбільш прийнятною вважаємо погляд Д. Керімова, який для сучасної держави віддає пріоритет політичному режиму. Політичний режим безпосередньо пов'язаний із соціальною сутністю держави, є відображенням розстановки політичних сил у суспільстві, особливостей розвитку держави на певному історичному етапі тощо.

З урахуванням цього можна накреслити таку схему залежності в системних зв'язках держави. «Станово-кастовий» (не-республіканський) історичний тип держави об'єктивно зумовлює монократичний історичний тип її форми; монократія має своїм фундаментом (внутрішнім змістом) недемократичний політичний режим, який зумовлює «концентровану» форму правління та «централізовану» форму державного устрою. Громадянський (республіканський) історичний тип держави об'єктивно зумовлює полікратичний історичний тип її форми; базисом полікратії є демократичний політичний режим, який визначає зовнішні форми у вигляді «деконцентрованої» форми правління та «децентралізованої» форми державно-територіального устрою.

Перехідна держава може поєднувати у різних пропорціях властивості як монократичної, так і цолікратичвої форми. Наведена теоретична схема е певним орієнтиром, «кий дав змогу оцінити внутрішню «якість» держави, зіставити її сутнісні та формальні характеристики, визначити ступінь відповідності форми певному змісту держави, об'єктивні та суб'єктивні чинники, що її обумовили тощо.