Тема 12. Світовий досвід організації місцевих фінансів

1. Зміст і значення Європейської хартії місцевого самоврядування

2. Бюджетний федералізм

3. Доходи та видатки локальних урядів

4. Місцеве оподаткування в зарубіжних країнах

5. Фінансове вирівнювання за кордоном

6. Зарубіжний досвід створення місцевих позабюджетних фондів

7.Світовий досвід місцевих запозичень

12.1. Зміст і значення Європейської хартії місцевого самоврядування

Розвиток демократії передбачає розподіл владних повноважень і від­повідний поділ фінансових ресурсів, все вищий рівень децентралізації. Як показує досвід, чим більше грошових коштів та інших видів фінан­сових ресурсів перебуває у розпорядженні органів місцевого самовряду­вання, тим меншою є загроза встановлення диктатури і тоталітарного режиму правління. Зміцнення демократичних основ, яке відбувалося у другій половині XX ст, передбачало проведення організаційних реформ органів місцевого самоврядування, в результаті яких уся їх діяльність набула більш публічного і демократичного характеру; до прийняття рі­шень почали залучатися широкі верстви громадськості; посилилась роль мерів і місцевих виборних органів; відбувалися зміни у побудові місцевих органів самоврядування, кадровому складі тощо.

Метою фінансових реформ місцевого самоврядування стало збіль­шення обсягів фінансових ресурсів, які центральна влада передавала місцевій владі. Це завдання вирішувалося за допомогою запроваджен­ня фіскальної автономії місцевих органів, наданням їм права залучати альтернативні джерела доходів, а також субсидуванням територій з бо­ку держави.

У жовтні 1985 р. країни — учасниці Ради Європи підписали Євро­пейську хартію місцевого самоврядування, яка узагальнила надбан­ня тривалого етапу становлення і зміцнення місцевого самоврядування в Європі, стала першим багатостороннім правовим актом з цих питань. Невеликий за обсягом документ (усього 18 статей) концентровано виражає концепцію місцевого самоврядування, засади його функціонуван­ня, правову та фінансову основу. Зупинимося детальніше саме на фі­нансових аспектах діяльності органів місцевого самоврядування, які знайшли відображення у хартії.

Зміст цього документа, його провідну ідею багато в чому визначає вихідне положення, вміщене у преамбулі: місцева влада є однією з голов­них підвалин кожного демократичного режиму, найважливішим прин­ципом якого повинно бути право громадян на участь в управлінні дер­жавними справами, а це право безпосередньо може здійснюватися саме на місцевому рівні.

Існування місцевої влади може забезпечити ефективне і близьке до громадянина управління за умов, що ця влада наділена реальними й ав­тономними функціями, має створені на демократичній основі директив­ні органи, володіє відповідними ресурсами, необхідними для виконан­ня покладених на неї завдань.

Важливою вимогою хартії є визнання і закріплення принципу місце­вого самоврядування у національному законодавстві і, в міру можливо­сті, в основному законі країни — конституції.

У ст. З хартії дається концептуальне визначення місцевого самовря­дування як права і спроможності місцевої влади в межах закону здійсню­вати регулювання та управління суттєвою часткою державних справ, які належать до її компетенції, в інтересах місцевого населення.

Право місцевого самоврядування здійснюється відповідними органа­ми (радами, зборами тощо), члени яких вільно обираються на основі пря­мого, рівного, загального виборчого права. Головні повноваження міс­цевої влади визначаються національним законодавством і в кожній кра­їні мають свої специфічні межі, які сформувалися в результаті тривало­го періоду становлення інституту місцевого самоврядування, особливос­тей історичного розвитку країни. У межах своєї компетенції місцева вла­да має право вирішувати будь-які питання.

Адміністративний нагляд за діяльністю місцевої влади, як правило, здійснюється загальнодержавними органами з метою забезпечення до­тримання конституції та законодавства, крім того, за своєчасністю ви­конання завдань, які держава доручила місцевій владі.

Центральне місце в хартії займають питання фінансового забезпе­чення функціонування місцевого самоврядування. І це не випадково, адже зрозуміло, що жодні права та автономія місцевих органів не мо­жуть бути реалізовані ефективно і повною мірою, якщо не будуть під­кріплені реальними, чітко визначеними і, по можливості, стабільними джерелами фінансових ресурсів. У зв'язку з цим набувають особливого значення положення наведеного вище визначення поняття місцевого самоврядування не тільки як права, а й як спроможності місцевої вла­ди регулювати й управляти державними справами в межах їхньої ком­петенції в інтересах місцевого населення. Така спроможність гарантується відповідними фінансовими ресурсами, без яких вона не може бути реалізована на практиці.

У ст. 9 хартії зазначено, що місцева влада має право на свої власні
фінансові ресурси, якими вона може вільно розпоряджатися в межах
своїх повноважень, а їх обсяг повинен відповідати функціям, наданим
їй конституцією або законом.

Частина фінансових ресурсів органів місцевої влади формується за рахунок місцевих податків і зборів, обсяг яких ці органи мають право встановлювати в межах закону. Становлення систем оподаткування в контексті розвитку національних держав, відокремлення державних і місцевих завдань і відповідно функцій центральної та місцевої влади закономірно визначило доцільність існування загальнодержавних і міс­цевих податків. Місцеві податки і збори виникли як плата за певні по­слуги, що надаються органами влади населенню. Кошти, залучені за до­помогою цих податків, використовуються для задоволення різноманіт­них місцевих потреб. І тому надходження від місцевих податків і зборів мають поповнювати сукупні фінансові ресурси органів місцевого само­врядування.

Окрім місцевих податків і зборів, у розпорядження органів місцевої
влади можуть надходити також кошти від справляння загальнодержавних податків; бюджетні трансферти; доходи від власності, яка їй належить; кошти, одержані від випуску муніципальних позик; кредити;
добровільні пожертвування тощо.

Фінансові системи, що становлять підґрунтя ресурсів органів місцевого самоврядування, зазначається у хартії, мають бути пристосовані
до можливого зростання вартості виконуваних ними послуг, тобто мати
диверсифікований і підвищувальний характер. Це положення набуває
особливого значення в умовах зміни дії економічних факторів, таких як
інфляція, падіння темпів виробництва та ін. Якщо фінансові важелі,
що забезпечують надходження коштів у розпорядження органів місце­вого самоврядування, не будуть достатньо гнучкими і різноманітними,
то це може поставити під загрозу реальне здійснення повноважень місцевого самоврядування.

Наявність значних розбіжностей у рівнях розвитку окремих терито­рій у кожній країні зумовила проголошення у хартії необхідності захи­сту слабшої у фінансовому плані місцевої влади, тобто застосування про­цедур фінансового вирівнювання. Обов'язковою умовою здійснення таких процесів має бути врахування повноважень органів місцевого самовря­дування та недопущення завдання їм шкоди чи утиску, інформування органів місцевої влади про порядок виділення їм перерозподілених ресурсів.

Фінансова допомога держави органам місцевого самоврядування мо­же надаватися в різних формах (дотації, субсидії, субвенції), по можли­вості вона не повинна бути пов'язана з фінансування конкретних про­ектів, тому що вимога цільового використання одержаних від держави коштів обмежує свободу органів місцевого самоврядування у проведен­ні самостійної політики в межах власної компетенції.

Звичайно, на початкових етапах становлення місцевого самовряду­вання в Україні, коли ще не склалась ефективна система загальнодер­жавного фінансового контролю, застосування повною мірою цієї вимо­ги хартії викликало справедливе заперечення. Тому фінансова допомо­га місцевим бюджетам в Україні надається, як правило, з умовою цільо­вого використання виділених коштів.

Заключне положення ст. 9 "Фінансові ресурси місцевої влади" сто­сується інвестиційної діяльності органів місцевого самоврядування, які, як зазначено у хартії, повинні мати доступ до національного ринку ка­піталу, а держава має створити для цього необхідні умови.

Визначальні положення Європейської хартії місцевого самоврядуван­ня, які безпосередньо стосуються функціонування місцевих фінансів:

1. місцева влада має право на власні фінансові ресурси;

2. обсяг фінансових ресурсів повинен відповідати функціям, які ви­конує місцева влада;

3. місцева влада має право вільно розпоряджатися власними фінан­совими ресурсами;

4. частина фінансових ресурсів повинна формуватися за рахунок міс­цевих податків та зборів;

5. органи місцевої влади мають повноваження встановлювати розмі­ри місцевих податків та зборів у межах закону;

6. порядок формування фінансових ресурсів повинен бути гнучким і забезпечувати відповідність наявних ресурсів зростанню вартості вико­нання завдань місцевої влади;

7. захист слабкої у фінансовому плані місцевої влади проводиться за допомогою процедур усунення фінансових диспропорцій (фінансового вирівнювання);

8. перевага у виборі форм фінансової допомоги надається дотаціям, не призначеним для фінансування конкретних проектів і які не обмежу­ють свободу місцевої влади.

Нині до Європейської хартії місцевого самоврядування приєдналося більш ніж 30 країн, у 1996 р. її підписала Україна. Відтоді формування та вдосконалення нормативно-правової бази місцевого самоврядування в Україні відбувається під впливом цього важливого документа, основ­них положень якого повинна дотримуватись наша держава.

12.2. Бюджетний федералізм

Бюджетний федералізм — це законодавчо закріплена стратегія роз­поділу функціональних повноважень та відповідальності державної, ре­гіональної, місцевої влади з компромісним розмежуванням на цій осно­ві доходів і видатків між ланками бюджетної системи на засадах полі­тичної доцільності, соціальної етики, міжрегіональної й міжнаціональ­ної солідарності.

Таке визначення підкреслює багатофункціональну природу бюджет­ного федералізму, поняття якого охоплює широке коло політичних, еко­номічних і фінансових питань. Важлива функція бюджетного федера­лізму — за адекватних пропорцій розподілу зібраних податків забезпе­чити витрачання завжди обмежених бюджетних коштів на тому рівні державної влади, де вони дають максимальний ефект.

Бюджетний федералізм точніше було б назвати фіскально-бюджет­ним федералізмом, що означає пряме зарахування податків за встанов­леними однаковими квотами в бюджети трьох рівнів за належного фі­нансування потреб усіх бюджетів. Правильно побудований бюджетний федералізм має регулюючий характер, тому що дає змогу оптимізувати зіставлення потреб територій з їхніми фінансовими можливостями. На противагу цьому в разі застосування дозвільних чи розподільчих форм надання бюджетних ресурсів в умовах їх хронічного дефіциту об'єктив­но формуються передумови для корупції. Нераціонально організовані відносини бюджетного федералізму спричиняють ситуації, коли місце­ва влада не бачить для себе фінансової вигоди від економічного підне­сення регіонів, якими вона управляє.

Історичний розвиток демократичних держав підтверджує, що бюд­жетний федералізм — це не просто результат переговорного процесу між центральною та місцевою владами. Це скоріше продукт суспільної згоди у фінансовій політиці згладжування регіональних і локальних асиметрій економічного розвитку та соціального добробуту, що відобра­жає стереотипи мислення й поведінки людей, які вміють домовлятися, йти на компроміси.

У західних країнах бюджетний федералізм не обмежується терито­ріальним перерозподілом ресурсів у вигляді фінансової допомоги (за ви­нятком екстраординарних випадків). Головною метою сучасного бю­джетного федералізму є активне прагнення до самодостатності територіальних формувань в розрахунку на власні сили, нарощування еконо­мічного потенціалу. Ринок і конкуренція змушують місцеву владу фор­мувати привабливий образ своїх територій з метою залучення інвести­цій, реалізації вигідних проектів, проведення міжнародних ярмарків, виставок, конгресів, чемпіонатів.

Заохочення власних зусиль адміністративно-територіальних оди­-
ниць базується на партнерстві за принципом доповнюваності, згідно з
яким центральний уряд у певній пропорції додає свої ресурси до регіо­нальних. Така пропорція оперативно змінюється залежно від економіч­ної і соціальної кон'юнктури чи рівня розвитку. В західних країнах про-­
водиться типологізація регіонів і територій за станом інфраструктури,
конкурентоспроможності виробництв, структури населення та ін. На­
дання фінансової підтримки передбачає взаємні зобов'язання сторін,
умовою передачі коштів є поліпшення соціально-економічного стану
регіону (території) і, зокрема, перспектива розширення податкової бази
та економії бюджетних коштів.

Бюджетний федералізм виконує політично-консолідуючу і соціаль­но-психологічну функції. Рух бюджетних ресурсів у напрямку від тери­торій до центру об'єднує регіони з різним фінансово-економічним по­тенціалом в єдиний державний організм і тим згуртовує націю. В си­стемі бюджетного федералізму кожен регіональний чи місцевий бю­джет, крім суто фінансового призначення, набуває соціального, політич­ного й етичного змісту, оскільки перетворює всіх громадян, незалежно від їхньої національності, майнового становища, політичних уподобань тощо, в єдину спільноту.

Сучасний бюджетний федералізм має важливу соціально-психоло­гічну перевагу, яка полягає в тому, що він згладжує фінансово-еконо­мічну ущербність окремих регіонів і так забезпечує загальнонаціональ­ну єдність, не протиставляючи регіони-донори регіонам-реципієнтам. Така ситуація, неможлива на ринку, в бізнесі, коли сильний допомагає слабкому, на державно-політичному рівні реалізується засобами бюд­жетного федералізму.

Серед сучасних теорій бюджетного федералізму особливо помітне міс­це займає так звана модель Тібо (1956 р.). Американський економіст Чарльз Тібо виходив з альтернативних соціально-психологічних моти­вацій людей — одним вигідніше з фінансових міркувань залишатись удома і намагатися змінити на краще умови свого існування, ніж мігру­вати, а тим більше емігрувати, тоді як інші охоче змінюють місце про­живання. На цьому соціологічному спостереженні Тібо та його послі­довники побудували теорію міжтериторіальної мобільності населення в комплексі з теорією забезпечення суспільними благами.

За класифікацією, запропонованою спеціалістами Міжнародного ва­лютного фонду, залежно від форм політичної взаємодії та ступеня фі­нансової самостійності ланок бюджетної системи склалися три типи міжбюджетних відносин, які показано на рис.12.1.

Типи міжбюджетних відносин

Рис.12.1 Типи міжбюджетних відносин

Відповідно фінансові взаємовідносини верхнього й нижчих рівнів влади у першому випадку характеризуються чітким розмежуванням бюджетних надходжень, комбінуванням власних доходів місцевих бю­джетів із трансфертами з вищих бюджетів; у другому — застосуванням механізму солідарного розподілу доходів та системи міжбюджетних суб­сидій; у третьому — залежністю від дотацій центрального уряду.

Важливим елементом бюджетного федералізму є розподіл видатків між рівнями бюджетної системи відповідно до встановленого розмежу­вання владних повноважень і компетенції між центральною, регіональ­ною та місцевою владами, яке в кожній країні сформувалося під впливом історичних, національних, економічних, політичних та інших чинни­ків.

У табл. 12.2 показана частка доходів і видатків місцевих бюджетів у валовому внутрішньому продукті країн Європейського Союзу за 2004 р. Видно, що частка акумульованих у місцевих бюджетах ресурсів у різ­них країнах має значні відмінності, зумовлені національною специфі­кою, особливостями систем оподаткування, рівнем розвитку місцевого самоврядування, його фінансовими можливостями тощо.

Таким чином, бюджетний федералізм як певний розподіл повнова­жень між окремими рівнями влади з відповідним розмежуванням дохо­дів і видатків бюджетної системи існує як у федеративних, так і в унітар­них державах. Але особливу увагу привертають держави з федератив­ним устроєм, де проблеми міжбюджетних відносин особливо складні. Роз­глянемо організаційні засади чотирьох національних моделей бюджет­ного федералізму: американської, німецької, канадської, російської.

Американський федералізм склався ще в постколоніальну епоху нав­коло принципу локалізму як політичної ідеї, що об'єднувала конститу­ційно відособлені уряди різних рівнів. На функціонування бюджетного федералізму суттєвий вплив справляють особливості американської вер тикалі державної влади, відповідно до якої країна поділена на відомчі (банківські, фіскальні, судові, навчальні та ін.) федеральні округи, які не збігаються з адміністративно-територіальним поділом. Наприклад, у фіскальному плані США розділені на дев'ять податкових округів. На території одного штату функціонують установи декількох різних відом­чих округів. Це запобігає концентрації ресурсів влади і коштів у певно­му регіоні в одних руках. Вирішення фінансових питань, що належать до федеральної компетенції на певній території, належить керівникам різної відомчої підпорядкованості.

Американська система фінансових відносин за схемою

є резуль­татом еволюційного компромісу між локальними і федеральними сила­ми. Тому і модель міжбюджетних відносин є суперечливим поєднанням обмежених повноважень й ініціативних можливостей різнорівневих під­розділів державної адміністрації, їх тісної взаємозалежності та віднос­ної самостійності, сполученням співробітництва й конкуренції, розбіж­ностей і угод на ґрунті спільних інтересів. Ці риси відображають зміст десятої поправки до Конституції США, згідно з якою влада штатів і фе­деральний уряд розділені й рівноправні між собою. Декларована мета міжбюджетних взаємовідносин — підвищення ефективності використан­ня бюджетних коштів через координацію федеральних, штатних і міс­цевих програм, забезпечення на субнаціональному рівні загальнодер­жавних стандартів якості життя.

Крім власних податкових доходів, штати і території фінансують свою діяльність за рахунок фінансової допомоги з боку федеральної влади у формі грантів, а також перерозподілу податкових надходжень. Феде­ральна допомога надається за 28 статтями видатків.

Загалом своєрідність американської схеми бюджетного федералізму
полягає в існуванні практично автономних бюджетних систем трьох
рівнів на основі чіткого розмежування урядових функцій і податкових
надходжень.

Бюджетний устрій Федеративної Республіки Німеччини сформу­вався за традицією, закладеною ще комунальною фінансовою реформою 1893 р. — максимальної фінансової самодостатності адміністративно-територіальних утворень усіх рівнів. Бюджети федерації, земель і ко­мун формуються на умовах консолідованої пайової участі у розподілі спільних для національної бюджетної системи джерел податкових до­ходів. Пропорції такого розподілу час від часу коригуються.

У ФРН діє унікальна система горизонтального бюджетного вирівню­вання, фіскальним джерелом якої є податок на додану вартість. Його надходження розподіляються між бюджетами земель не за місцем сплати (принцип походження), а в розрахунку на душу населення. На рівні низових бюджетів горизонтальне вирівнювання не здійснюються. Феде­ральні землі самостійно субсидують місцеві бюджети зі спеціального фонду, який розподіляється в порядку, аналогічному визначенню по­даткового потенціалу та бюджетного навантаження земель.

ФРН властивий комбінований бюджетний федералізм, що передба­чає використання регулюючих і закріплених податків, доповнених си­стемою субсидій. Загалом німецький федералізм, особливо після об'єд­нання країни, характеризують дві ключові риси — субсидіарність і солі­дарність. Тому німецька модель має назву кооперативного федералізму.

Специфічних змін зазнав бюджетний федералізм у Канаді. Між Пер­шою і Другою світовими війнами, особливо в епоху Великої депресії, практикувався так званий екстраординарний федералізм — різновид, який став можливим в умовах максимального розширення повнова­жень федерального уряду за рахунок провінцій. Саме в той час були за­проваджені особистий і корпоративний прибутковий податки, контроль за цінами та здійснені інші заходи соціально-економічного регулюван­ня. У 1940—1950 рр. такий стан фактично унітарної держави набрав форми патерналістського федералізму. В цей період кейнсіанські рецеп­ти розвитку передбачали централізоване керівництво економікою. За­вдяки зосередженню в федеральному бюджеті 75 % податкових надхо­джень та фінансуванню економічних і соціальних програм по всій країні Канада перетворилась на державу загального добробуту. Пізніше феде­ралізм відродився в асиметричній формі, що означає різностатусність провінцій та неоднакові для всіх фінансові відносини з федеральним центром на основі двосторонніх угод і, зокрема, протилежні підходи до ідеї федеративного союзу з боку англомовної частини країни і націо­налістичного франкомовного Квебеку.

З 1977 р. у Канаді діє субсидіарний механізм вирівнювання фінансо­вого потенціалу провінцій за рахунок спеціального фонду, створеного з коштів федерального бюджету. Величина субсидій визначається залеж­но від суми кожного з податків, які надходять у бюджети провінцій. У результаті уряди всіх провінцій розпоряджаються фінансовими ресур­сами, достатніми для фінансування загальнонаціонального стандартно­го рівня видатків з урахуванням кількості населення. Система фіскаль­ного вирівнювання доповнюється федеральними цільовими субсидіями на фінансування соціальної сфери.

Російська система бюджетного федералізму ґрунтується на пайово­му розподілі бюджетних доходів і трансфертах регіонам із федеральних фондів; за формальними ознаками вона близька до німецької моделі. Але російські фахівці називають принаймні чотири її вади:

1) асимет­ричність — множинність і "різносуб'єктність" Російської Федерації зу­мовлює неоднакові фінансові взаємовідносини з центром автономій не тільки з різним статусом (республік, країв, округів та ін.), а й з однако­вим;

2) використання грошових сурогатів або негрошових форм платежів при виконанні бюджетів є середовищем для зловживань;

3) від­сутність чіткого розмежування витратних повноважень між владою різ­них рівнів;

4) правова невизначеність інституту фінансової неспромож­ності (банкрутства) регіональної і місцевої адміністрації.

З 2000 р. у Російській Федерації розпочата федеральна реформа, ме­тою якої є запровадження приблизно рівного розподілу бюджетних до­ходів між центром і регіонами.

У кожній країні ведуться пошуки оптимальної пропорції між центра­лізованими й децентралізованими (регіональними та місцевими) фінан­сами, результат яких залежить від динамічного співвідношення заінте­ресованих соціально-економічних сил. Ознайомлення із зарубіжними моделями бюджетного федералізму має велике пізнавальне значення в сучасних умовах розвитку України, коли відбувається процес форму­вання бюджетної та податкових систем, ведеться активний пошук такої власної моделі бюджетного федералізму, яка б повною мірою відобра­жала національні традиції, узгоджені з визначеними цілями та пріори­тетами суспільного розвитку.

12.3. Доходи та видатки локальних урядів

Наприкінці XIX ст. відбулося остаточне організаційне оформлення інституту місцевого самоврядування і визначення кола завдань місце­вої влади зарубіжних країн. У XX ст. відбувався процес зміцнення пози­цій місцевого самоврядування, що відповідало загальносвітовим тен­денціям посилення демократичних засад суспільного життя і децентра­лізації державної влади. Закономірно, що такі процеси супроводжува­лися зростанням обсягів фінансових ресурсів, які надходили у розпоря­дження органів місцевого самоврядування і зосереджувались, головним чином, у місцевих бюджетах.

Основні чинники, які зумовили збільшення видатків місцевих бю­джетів зарубіжних країн, були такі:

1. відбувалося поступове і неухильне розширення кола завдань, ви­рішення яких покладалося на місцеву владу;

2. швидкими темпами зростало населення міст, що вимагало біль­ших затрат на соціально-культурні та побутові потреби, фінансування яких переважно здійснюється з місцевих бюджетів;

3. прискорилася урбанізація населених пунктів, внаслідок якої знач­но зросли витрати місцевої влади на утримання доріг, освітлення, при­бирання території тощо;

4. підвищувалася роль місцевої влади у відтворенні робочої сили (фі­нансування обов'язкової початкової і середньої освіти, допомога та пра­цевлаштування безробітних, кількість яких збільшувалась, та ін.);

5. посилилась соціальна орієнтація економіки більшості ринкових країн, що передбачало зростання обсягів коштів, які спрямовувались на допомогу соціально незахищеним верствам населення, в тому числі за рахунок місцевих бюджетів;

6. погіршилося екологічне становище загалом у світі, що також вима­гало додаткових витрат на охорону навколишнього природного середо­вища, попередження і подолання наслідків екологічних катастроф;

7. відбулася регіоналізація економічних та соціальних процесів (піс­ля Другої світової війни), надавалася допомога депресивним територіям з відповідною передачею їм додаткових коштів.

Названі тенденції суспільного розвитку сприяли збільшенню загаль­них обсягів фінансових ресурсів, що надходили у розпорядження місце­вої влади, а також на визначення пріоритетів щодо їх витрачання, тоб­то на структуру видатків місцевих бюджетів.

Окрім того, в економіці розвинутих ринкових країн спостерігалися й інші тенденції. Так, протягом першої половини XX ст. внаслідок Пер­шої та Другої світових війн відбулося зменшення частки фінансових ре­сурсів органів місцевого самоврядування порівняно з тими, що акуму­лювались на загальнодержавному рівні у зв'язку з винятковою важли­вістю завдань, які вирішували на той час уряди більшості європейських країн. У другій половині XX ст. намітилась протилежна тенденція — до збільшення обсягів ресурсів, зосереджених на місцевому рівні, яка була зумовлена поступовим відновленням позицій місцевого самоврядуван­ня, втрачених під час світових воєн, а в наступні роки — розвитком про­цесів децентралізації влади та посиленням автономії органів місцевого самоврядування.

Протягом останніх десяти ро­ків частка видатків бюджетів громад країн Європейського Союзу стосов­но валового внутрішнього продукту зазнала деяких коливань, проте ни­ні стабілізувалась і в середньому становить 10,2 % ВВП. Найвище зна­чення цього показника характерне для таких Скандинавських країн як Данія (33,2 %) і Швеція (25 %); у Чехії, Франції, Ірландії, Італії, Угор­щині, Нідерландах, Польщі, Фінляндії, Великій Британії, Ісландії та Норвегії він перевищує середній по європейській зоні рівень (від 10,2 до 19,7 %).

Таблиця 12.1

Послуги муніципалітетів

Франція	окремі види соціаль­них послуг, утримують шляхи та вулиці, здійснюють забезпечення кад­рами
Нідерланди	охорони здоров'я, осві­та, житлове будівництво, модернізація міст, культура, охоро­на правопорядку, громадські роботи
Іспанія	здійснюється санітарний контроль, освітлення вулиць, утримуються парки і сади у містах, кладовища, місцевий транспорт, надається допомога бід­ним, фінансується міська автоінспекція, проводяться виставки і змагання
Італія	утримується санітарна, медична, комунальна служби, місцева поліція, міський тран­спорт, школи, надається державна допомога, фінансується житлове будів­ництво, громадські роботи, ринки та ярмарки, спорт, розважальні та культурні об'єкти
Швеція	Здійснюють соціальне за­безпечення, організовують догляд за літніми людьми, фінансують до­шкільні заклади, обов'язкову освіту, рятувальні служби, громадську охорону здоров'я і довкілля, розваги, мистецтво, спорт, житлове будів­ництво, каналізацію, електро-, газо- і водопостачання.

Роль і значення органів місцевого самоврядування зарубіжних країн у вирішенні найважливіших проблем суспільного життя закономірно відображаються на обсягах ресурсів, які в результаті перерозподілу ва­лового внутрішнього продукту акумулюються у місцевих бюджетах. У табл. 12.2 наведено дані щодо частки доходів і видатків місцевих бю­джетів у зведених бюджетах країн Європейського Союзу в 2004 р., з яких видно, що найвищі показники характерні для всіх Скандинав­ських країн, а також для окремих європейських країн, для яких харак­терний високий рівень розвитку інституту місцевого самоврядування, що передбачає забезпечення локальних урядів достатніми фінансовими ресурсами, необхідними для надання ними широкого кола високоякіс­них місцевих послуг. Зміщення акцентів у пропорціях розподілу ресур­сів бюджетної системи на користь місцевих бюджетів свідчить про на­явність широких можливостей в органів місцевої влади ефективно вирі­шувати ті завдання, які на них покладаються.

Таблиця 12.2.

Частка доходів і видатків місцевих бюджетів у зведе­них бюджетах країн Європейського Союзу, %*

Країна	Видатки	Доходи
Данія	60,3	57,9
Іспанія	52,1	52,2
Швеція	44,2	43,3
Німеччина	43,1	43,7
Ірландія	42,4	41,2
Бельгія	42,0	42,3
Фінляндія	38,5	35,9
Нідерланди	35,1	35,8
Австрія	34,1	35,7
Італія	32,5	32,8
Норвегія	30,5	23,8
Польща	30,3	33,1
Ісландія	29,8	27,4
Велика Британія	29,0	31,2
Чехія	28,5	30,5
Латвія	28,1	28,6
Литва	26,8	28,4
Угорщина	25,9	28,5
Естонія	24,8	23,3
Франція	20,3	21,5
Словенія	19,6	20,3
Словаччина	17,5	19,6
Люксембург	13,0	13,0
Португалія	12,8	13,9
Греція	6,0	7,2
Кіпр	4,5	4,6
Мальта	1,5	1,7

Зміни, які відбувалися протягом останніх десятиліть у взаємовідно­синах між центральною та місцевою владою, знайшли закономірне ві­дображення у формуванні дохідної бази місцевих бюджетів. У переваж­ній більшості європейських країн основу дохідної бази місцевих бю­джетів становлять податкові надходження. У складі податкових дохо­дів місцевих бюджетів, як правило, переважають місцеві податки, до яких у більшості країн віднесено майнові, місцеві прибуткові, промис­лові, податки на професію, а також численну групу невеликих за фіс­кальним значенням податків, які відображають політику місцевих ор­ганів влади (екологічні, на полювання, на собак тощо).

Доходи місцевих бюджетів переважно форму­ються за рахунок непрямих податків (з обороту, продажу, імпорту) в Австрії, Бельгії, Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, на Кіпрі, в Німеччині, Нідерландах, Португалії, Франції і прямих податків (з прибутку кор­порацій, з доходів фізичних осіб, з нерухомості) у Великій Британії, Данії, Естонії, Латвії, Литві, Люксембурзі, Польщі, Угорщині, Сло­венії, Словаччині, Фінляндії, Швеції. Якщо частка непрямих податків у податкових надходженнях бюджетів громад має значну диференціа­цію — від 1 до 100 %, то частка прямих податків і, зокрема податків на майно, коливається лише в межах від 15 до 100 %, що свідчить про пріоритетне їх використання у місцевому оподаткуванні. Податки на ка­пітал (на спадщину, дарування, приріст капітальної вартості та ін.) не відіграють суттєвої фіскальної ролі у формуванні дохідної бази місце­вих бюджетів за винятком декількох з розглянутих країн: Греції та Іспа­нії, де вони відповідно становили у 2004 р. 8,4 та 6,8 % податкових над­ходжень бюджетів громад.

Отже, склад податкових доходів місцевих бюджетів зарубіжних країн має достатньо значні відмінності, зумовлені особливостями національ­них систем оподаткування. У Великій Британії та Австралії місцеві по­даткові надходження майже повністю формуються за рахунок одного майнового податку, що є винятком із загальнопоширеної практики міс­цевого оподаткування із застосуванням великої кількості дріб'язкових податків, які створюють у платників враження невеликого податкового тягаря. Майнові податки відіграють суттєву роль у доходах місцевих бюджетів таких країн, як Канада (91,3 % місцевих податкових надхо­джень), Нова Зеландія (90,3), Мексика (86,7), СІЛА (71,8 %) таін.

До місцевих бюджетів зарубіжних країн надходять також неподат­кові доходи, які наведені в рисунку 12.2.

Частка неподаткових надходжень в сукупних доходах місцевих бю­джетів окремих країн достатньо велика, проте їх склад та структура іноді значно відрізняються. Так, у США, Великій Британії, Швеції важ­ливе місце серед неподаткових надходжень займають доходи від підпри­ємницької діяльності та власності; у Німеччині, Бельгії та Італії значного поширення набули місцеві позики. Неухильно зростають над­ходження до місцевих бюджетів від надання платних послуг у США (за водопостачання, каналізацію, прибирання сміття), у Норвегії (за во­допостачання, каналізацію, утримання дітей у дитячих садках), Італії (шкільний збір, за використання державних земельних ділянок, місце­ві ліцензійні збори), Швеції (за енерго- і водопостачання, використання відходів). Збільшення обсягу платних послуг частково зумовлено проти­стоянням політиці підвищення податків.

Рис. 12.2.Неподаткові доходи місцевих бюджетів

Ще однією достатньо великою групою доходів місцевих бюджетів ринкових країн є бюджетні трансферти (гранти), тобто надходження коштів з бюджетів вищого рівня. їх частка в доходах місцевих бюдже­тів країн ЄС у 2004 р. коливалася від 20 % у Швеції до близько 60 % у Нідерландах, Ірландії та Великій Британії. Причому в сукупності бю­джетних трансфертів переважають трансферти, пов'язані з поточною діяльністю локальних урядів, порівняно незначну частку становлять ка­пітальні трансферти. Останніми роками спостерігається тен­денція до збільшення ролі бюджетних трансфертів у формуванні фінан­сових ресурсів місцевої влади, що відповідає загальному поширенню принципу субсидіарності в Європі та світі. Крім того, якщо розглядати види фінансової допомоги, яка виділяється центральним урядом, то пе­ревага все більше надається незв'язаним субсидіям над цільовими субвенціями, що, як показує досвід, не обмежує самостійності органів міс­цевого самоврядування і сприяє розвитку їхньої ініціативи, активізує діяльність щодо задоволення потреб населення територіальних громад.

Національні особливості розвитку кожної країни зумовлюють різно­манітність взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади у сфері розподілу дохідних джерел між державним і місцевими бюджетами, у застосуванні тих чи інших форм надання фінансової допомоги місцевій владі.

Таблиця 12.3

Структура видатків бюджетів громад окремих країн Європейського Союзу, %

Видатки	Велика Британія	Данія	Іспанія	Німеччина	Італія	Норвегія	Франція	Фінляндія	Швеція	Португалія	Австрія	Нідерланди
Громадське управління	8,9	3,9	34,4	14,3	12,9	9,7	17,9	13,2	10,8	27,7	16,5	16,7
Громадсь­кий порядок і безпека	11,5	0,3	8,0	4,5	1,7	ІД	2,8	2,0	0,9	1,6	2Д	6,0
Економічна діяльність	8,5	5Д	11,3	11,5	15,2	5,7	13,4	6,6	5,3	23,3	14,3	15,5
Охоронанав­колишнього середовища	4,5	0,9	10,5	5,9	4,7	3,8	5,8	0,7	0,8	7,8	2,6	4,3
Житлово-комунальне господар­ство	3,3	0,6	12,5	6,6	5,0	5,2	15,3	0,7	2,8	12,5	3,0	6,5
Охорона здоров'я	0,0	21,1	1,6	2,0	42,3	16,5	0,6	27,6	27,1	4,0	18,5	1,8
Дозвілля, спорт, куль­тура і ми­стецтво	3,3	2,7	10,3	6,5	3,6	5,5	10,2	4,6	3,1	12,2	7,3	7,1
Освіта	30,5	13,5	зд	16,4	10,2	28,6	17,7	20,1	21,6	8,4	16,5	26,1
Соціальний захист та со­ціальне за­безпечення	29,6	51,7	8,3	32,2	4,4	23,9	15,3	24,6	27,6	2,4	19,1	16,1

Використання ресурсів місцевої влади, як і формування їх дохідної бази, загалом визначається ступенем децентралізації влади в країні, рівнем розвитку місцевого самоврядування та його фінансовою автоно­мією. Неабиякий вплив на склад видатків місцевих бюджетів має полі­тика, яку проводить центральний уряд країни. Нині спостерігається чітко окреслена соціальна спрямованість у витрачанні коштів місце­вих бюджетів. Найбільшими групами видат­ків місцевих бюджетів більшості зарубіжних країн є ті, що пов'язані із задоволенням першочергових життєвих потреб громадян, — утримання закладів освіти, охорони здоров'я, соціальний захист та соціальне за­безпечення, проведення дозвілля, спорт, культура і мистецтво, житло­во-комунальне господарство. На фінансування цих потреб витрачається в межах 90 % коштів місцевих бюджетів таких країн, як Данія, Кіпр; близько 80 % — у Фінляндії, Швеції, Норвегії, Ірландії, Литві; від 60 до 70 % — у Великій Британії, Німеччині, Франції, Італії, Австрії, Латвії, Словаччині.

Причому в країнах із соціально орієнтованою економікою частка ви­датків соціального спрямування (освіта, охорона здоров'я, соціальний за­хист та соціальне забезпечення населення) досягає максимального зна­чення (Данія — 86 %, Швеція — 76, Фінляндія — 72, Норвегія — 69 %), у федеративних державах і країнах, де місцеве самоврядування обме­жене, — перебуває на середньому рівні (Австрія — 54 %, Німеччина — 51, Велика Британія — 60 %), а в найбільш централізованій країні — Франції й автономій державі — Іспанії з нерівномірно розвинутим само­врядуванням, частка видатків з місцевих бюджетів, які мають соціаль­не спрямування, є найнижчою (Франція — 34, Іспанія — 13 %).

Якщо розглядати місце інших видатків, то можна зазначити, що пе­реважання однієї чи другої групи також зумовлюється національними особливостями країн, розмежуванням повноважень між рівнями влади, яке склалося протягом тривалого історичного періоду. Достатньо ваго­мими є видатки з місцевих бюджетів, пов'язані із забезпеченням гро­мадського управління (від 3,9 % в Данії до 34,4 % в Іспанії); витрати, зумовлені житловим будівництвом та створенням комунальних зруч­ностей (12—15 % в Іспанії, Португалії і Франції); проведенням розва­жальних, культурних, спортивних та релігійних заходів (більше 10 % в Іспанії, Португалії і Франції), здійсненням економічної діяльності (від 5 до 23 %); охороною громадського порядку (від 1 до 11 % сукупних ви­датків).

12.4. Місцеве оподаткування в зарубіжних країнах

Головним джерелом доходів місцевих бюджетів багатьох зарубіжних країн є місцеві податки, збори і платежі, загальна кількість яких в ок­ремих випадках є досить значною і, відповідно, суттєвою є їх роль у формуванні доходів місцевого самоврядування.

Усі місцеві податки за­лежно від об'єкта оподаткування можна поділити на такі групи:

1.місцеві податки на доходи (корпоративні та особисті). Ця група податків є досить вагомою. Вони становлять від 80 до 100 % податкових надходжень до місцевих бюджетів Скандинавських країн, а також у Люксембурзі, Естонії, Латвії, Литві;

2.місцеві податки з продажу, які набувають різноманітних форм, але за своєю сутністю це податки на продані товари і послуги. За раху­нок цієї групи податків забезпечується від 20 до 76 % податкових над­ходжень до місцевих бюджетів США, Японії, Кореї, Австрії, Нідерлан­дів, Іспанії, Греції, Португалії, Туреччини, Угорщини;

3.податки на нерухомість, які відіграють відчутнішу роль у феде­ративних країнах, ніж в унітарних. Перш за все це стосується СІЛА, Кана­ди, Австралії, Мексики, а також Великої Британії, Нової Зеландії та ін.;

4.інші місцеві податки, які відображають політику місцевої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища (екологічні по­датки), зайнятості, податки, які справляються у вигляді плати за послу­ги, що надає місцева влада (за користування електроенергією, газом, во­допроводом, каналізацією, зв'язком, автостоянками, за видачу різних документів).

Залежно від рівня влади, який визначає механізм місцевого оподат­кування, доцільно виокремлювати:

1.власні місцеві податки, встановлюються місцевими органами са­моврядування і справляються лише на території місцевої громади. До них належать як прямі, так і непрямі податки: особисті прибуткові, по­датки на прибуток корпорацій, майнові, земельні, промислові, на авто­мобілі, на професії, місцеві акцизи, на покупки тощо. Найбільше фі­скальне значення мають податки на доходи (громадян та підприємств) і майнові;

2.надбавки до державних податків на користь місцевих бюджетів. Крім того, до цієї групи належать відрахування від загальнодержавних податків, які залишаються в доходах місцевих бюджетів. Обсяги відра­хувань, а також граничні рівні надбавок визначаються центральним урядом.

Важливим аспектом місцевого оподаткування є фіскальна автоно­мія, тобто фінансова незалежність місцевих органів влади при визначенні власної податкової бази, ставок місцевих податків, платників. Міс­цеві органи влади в багатьох країнах (США, Франції, Італії) наділені правом самостійного встановлення місцевих податків і зборів. Така са­мостійність може набувати різних форм, які виявилися найбільш прий­нятними для конкретних умов кожної країни, відповідають її дер­жавному устрою (федеральна чи унітарна держава) і розподілу повнова­жень між центральним урядом та місцевим самоврядуванням.

Рис. 12.3. Класифікація місцевих податків

У більшості зарубіжних країн місцева влада має право встановлюва­ти та контролювати ставки місцевих податків. Поширеною є практика розподілу місцевих податкових надходжень між центральною, федера­тивною і місцевою владами; пропорції цього розподілу переважно визна­чаються центральною владою і можуть бути зафіксовані у законодавстві (Бельгія, Швейцарія, Чехія, Данія, Фінляндія, Мексика, Норвегія).

Отже, органи місцевої влади можуть мати широкі права у запрова­дженні місцевих податків, виборі їх форм та обсягів. Самостійність міс­цевої влади обмежується з боку держави таким чином.

Встановлення обов'язкових місцевих податків та зборів. Так, найважливіший місцевий податок на нерухоме майно обов'язковий до запровадження місцевими органами самоврядування таких країн, як Франція, Фінляндія, Італія, Іспанія, Туреччина, Австрія, Данія. Обо­в'язковими є місцеві податки на доходи фізичних осіб у Данії, Фінлян­дії, Норвегії, Швеції; на домогосподарства — у Франції, Португалії; на торгівлю — в Австрії, Албанії, Італії, Іспанії, Люксембурзі; на компа­нії — в Австрії, Фінляндії, Італії, Іспанії.

Визначення ставок місцевих податків і зборів. Так, ставки міс­цевого податку на нерухомість визначаються центральними органами влади у Туреччині, Словаччині, Болгарії, Албанії; на доходи фізичних осіб — у Болгарії і Латвії; на торгівлю — в Албанії; на компанії — у Фінляндії.

Встановлення граничних ставок місцевих податків і зборів або надбавок до загальнодержавних податків, у межах яких місцеві орга­ни влади самостійно визначають ставку оподаткування. Така практика застосовується щодо місцевих податків на нерухомість в Австрії, Данії, Фінляндії, Франції, Іспанії та інших країнах; податку на доходи фізич­них осіб — у Норвегії, Естонії; податку на торгівлю — в Австрії, Іспанії, Естонії, Угорщині; податку на домогосподарства — у Франції, Угор­щині, Португалії; на компанії — в Австрії, Франції, Іспанії, Угорщині.

Обмеження фіскальної самостійності місцевої влади в зарубіжних країнах стосуються не всіх місцевих податків, а лише тих, що спричи­нюють макроекономічні ефекти і визначають справедливість і ефектив­ність системи оподаткування в цілому.

У табл. 12.4 наведено дані про структуру місцевих податкових надхо­джень, показано частку місцевих податків у сукупних податкових до­ходах місцевих бюджетів зарубіжних країн, а також частку місцевих податків у валовому внутрішньому продукті. Аналіз даних таблиці по­казує, що немає єдиних для всіх країн підходів у місцевому оподатку­ванні, у наданні переваг тим чи іншим податкам і застосуванні їх як місцевих. Справа в тому, що визначення пріоритетів у податковому ме­ханізмі зумовлюється особливостями адміністрування податків, доціль­ністю передачі повноважень щодо їх збирання на місцевий рівень та ін­шими конституційними та законодавчими вимогами.

Таблиця 12.4

Місцеві податки в окремих країнах, % *

Країна	Частка в сукупних місцевих податкових над­ходженнях	Місцеві податки, У % ДО ввп	Місцеві податки, У % ДО всіх по­датків
податків з доходів	податків з прода­жу	податку з не­рухомості	інших по­датків
Федеративні
Австралія	—	—		—	1,0	3,0
Австрія	55,3	29,7	9,9	5,1	4,4	10,1
Бельгія	86,5	13,2	—	0,3	2,1	4,7
Канада	—	1,9	91,3	6,8	2,9	8,1
Німеччина	78,0	6,0	15,8	0,2	2,6	7,5
Мексика	—	2,6	86,7	10,8	0,1	0,8
Швейцарія	84,4	0,3	15,3	—	5,0	14,0
СІЛА	6,5	21,8	71,8	—	3,5	11,5
Унітарні
Чехія	90,8	4,2	4,6	0,4	4,8	12,4
Данія	93,4		6,5	—	15,9	32,9
Фінляндія	95,4	—	4,4	0,1	9,9	21,2
Франція	—	11,5	48,2	40,4	4,4	9,7
Греція	—	46,3	—	53,8	0,4	1,0
Угорщина	0,8	76,2	22,5	0,4	2,0	5,2
Ісландія	78,0	7,6	14,3	—	8,3	22,4
Італія	12,2	8,6	18,6	60,6	4,8	11,4
Японія	47,4	20,7	30,9	1,0	7,0	25,6
Корея	16,6	26,5	53,3	3,6	3,9	15,1
Люксембург	92,9	1,3	5,6	0,3	2,4	5,9
Нідерланди	—	44,0	56,0	—	1,4	3,4
Нова Зеландія	—	9,7	90,3	—	1,8	5,8
Норвегія	89,9	2,2	7,9	—	6,5	16,3
Польща	78,4	1,8	19,8	—	5,7	16,3
Португалія	21,6	33,7	44,5	0,2	2,3	6,3
Словаччина	59,9	11,8	28,2	0,1	1,5	4,0
Іспанія	25,2	36,1	37,3	1,4	5,9	16,9
Швеція		—	—	—	16,0	29,8
Туреччина	24,7	31,5	6,5	37,3	4,3	13,0
Велика Бри­танія	___	_____	99,5	0,5	1,5	4,1

Як переконує досвід західних країн, загальний рівень місцевого по­даткового тягаря залежить від змісту і важливості тих завдань, які по­кладаються на органи місцевої влади, тобто визначається обсягом їх ви­даткових повноважень. У країнах, де місцеві податки становлять неістот­ну частку загальних податкових надходжень, місцева влада має, як прави­ло, менші видаткові повноваження.

Крім того, слід звернути увагу на ще одну залежність: у федератив­них країнах відносна значимість місцевих податків у доходах місцевих бюджетів є переважно меншою, відповідно меншою є їх частка у ВВП порівняно з унітарними державами. Так, у федеративних країнах, які представлені в табл. 10.6, частка місцевих податків у ВВП за 2001 р. ко­ливалась від 0,1 % у Мексиці до 5 % у Швейцарії, водночас в унітарних країнах діапазони значень цього показника становили від 0,4 % ВВП у Греції до 16,0 % ВВП у Швеції. Місцеві податки становили від 0,8 % (Мексика) до 14 % (Швейцарія) податкових надходжень місцевих бю­джетів федеративних країн, в унітарних — від 1,0 % у Греції до 32,9 % у Данії.

У країнах з високими показниками місцевих податків у ВВП та в по­даткових надходженнях перевага у місцевому оподаткуванні надається податкам з корпоративних та особистих доходів. Так, у Швеції, де част­ка місцевих податків у ВВП становить 16 %, їх надходження повністю забезпечуються за рахунок податків на доходи; те саме стосується і Данії.

Для більшості європейських країн, а також країн інших частин світу останніми роками характерна тенденція поступової передачі видатко­вих повноважень органам місцевої влади з одночасним скороченням їх фінансування з боку загальнодержавних органів. Це змусило муніципа­літети більше покладатися на власні дохідні джерела, домагатися біль­шої фіскальної автономії.

У зв'язку із закріпленням таких тенденцій закономірно виникають проблеми, які потребують теоретичного обґрунтування і вирішення. На­самперед це стосується з'ясування питання, які суспільні послуги повинні фінансуватися за рахунок місцевих податків? У теорії місцевих фі­нансів сформульовано висновок щодо доцільності фінансування з над­ходжень від місцевих податків тих суспільних послуг, від надання яких виграють місцеві жителі, а не населення сусідніх населених пунктів і те­риторій. Крім того, такі суспільні послуги не повинні призводити до пере­розподілу доходів між окремими групами населення.

Світовий досвід підтверджує: що коли місцева влада фінансує свої по­треби з власних надходжень, ця влада є підконтрольною, діє більш ефек­тивно і відповідально. Це передбачає надання додаткових прав органам місцевої влади у сфері місцевого оподаткування, принаймні у встанов­ленні ставок місцевих податків. Звичайно, доцільнішим було б забезпе­чення певних прав у визначенні місцевої податкової бази, проте така практика не має загального поширення і застосовується в окремих країнах.

Ще одне важливе питання, пов'язане із забезпеченням фіскальної ав­тономії місцевої влади, — це регулювання ставок місцевих податків з боку держави. У випадках, коли місцева влада використовує як місцеві такі податки, що повністю належать до їхньої компетенції і дають мож­ливість за рахунок цих надходжень фінансувати свої видатки, потреби у регулюванні ставок місцевих податків не виникає. Принципово по-ін­шому будуються відносини між державною і місцевою владою за умови використання спільної податкової бази. Саме в таких випадках виникає потреба у державному регулюванні ставок оподаткування з метою попе­редження небажаних зовнішніх ефектів.

Актуальною і дискусійною є проблема оподаткування компаній на місцевому рівні, яке може передбачати стягнення податків на нерухоме майно, дохід, капітал та інші промислові та комерційні податки.

Місцеві податки і збори в розвинених країнах, як правило, мають досить високу питому вагу в загальній сумі грошових надходжень органів місцевого самоврядування на відміну від колишніх соціалістичних країн, де власні кошти у формі місцевих податків і зборів становлять відносно малу питому вагу в доходах місцевих бюджетів. У світовій практиці місцеві податки та збори є основою дохідної частини місцевих бюджетів більшості держав (рис. 5.8). У середині 1990-х років за рахунок місцевих податків формувалися 61% комунальних доходів у Швеції, 51% – у Данії, 46% – у Швейцарії, 43% – у Норвегії, 34% – у Фінляндії, 31% – в Іспанії, 66% – у США, 37% – у Великій Британії, 46% – у Німеччині. Місцеві податки становлять у загальній сумі доходів місцевих бюджетів Австрії 72%, Японії – 55%, Франції – 48%.

Кількість місцевих податків i зборів у різних країнах неоднакова. Так, у Великій Британії стягується лише один податок з нерухомого майна – землі, будівель, крамниць, установ, заводів i фабрик, причому сільськогосподарські угіддя та будівлі на них, а також церкви не оподатковуються.

Більшість доходів надходить з невеликої кількості таких головних джерел: податок на майно, податок на доходи фізичних осіб, податок з продажу.

На сьогодні сформувалися принципи функціонування інституту місце­вих податків і зборів європейських країн, які передбачають:

– справедливий розподіл тягаря місцевих податків з урахуванням платоспроможності платників податків і вигоди, яку вони отримують від послуг, що надаються місцевими органами влади;

– транспарентність податкового тягаря для фізичних і юридичних осіб – платників податків, що має сприяти ефективному розподілу ресурсів;

– визнане право органів місцевого самоврядування змі­нювати за необхідності в обсязі наперед установлених об­межень обсяг місцевих податків;

– різниця між обсягом місцевих податків, які збираються органами місцевого самоврядування різних адміністративно-територіальних одиниць, не повинна бути великою, за винятком випадків, коли це пояснюється такими чинниками, як різний рівень послуг;

– невисокий рівень економічних (міні­мальний вплив на економічну структуру території муніци­палітету), демографічних (неспричинення міграції жителів) і соціальних (запобігання погіршенню становища соціальних груп) наслідків;

– певна еластичність, яка б сприяла коригуванню обсягу податкових надходжень залежно від зміни рівня витрат.

Більшу самостійність у запровадженні місцевих податків мають місцеві органи влади в країнах з федеральним устроєм. Так, в США кожен штат має власну відокремлену від федеральної податкову систему. В бюджетах штатів найбільшу питому вагу становлять прибуткові податки з корпорацій та громадян, а також податок з продажу.

Країни з унітарним устроєм місцевим органам влади, як правило, надають менше самостійності у запровадженні місцевих податків. Розглянемо досвід країн Європейського Союзу щодо системи місцевих податків та зборів, який буде цікавим і для України.

Право самостійного встановлення місцевих податків та зборів мають місцеві органи влади у багатьох країнах, наприклад у США, Франції, Італії. Така самостійність може виявлятися у різних формах, найбільш прийнятних для конкретних умов кожної країни, і обмежуватися з боку держави шляхом:

– запровадження обов'язкових місцевих податків та зборів. Так, обов'язковими до встановлення місцевою владою є такі місцеві податки: на нерухоме майно – в Австрії, Данії, Франції, Фінляндії, Італії, Іспанії, Туреччині; на доходи фізичних осіб – у Данії, Фінляндії, Норвегії, Швеції; на домогосподарства – у Франції, Португалії; на торгівлю – в Австрії, Албанії, Італії, Іспанії, Люксембурзі; на компанії – в Австрії, Італії, Іспанії, Фінляндії;

– встановлення ставок місцевих податків та зборів. Так, центральні органи влади визначають ставки місцевих податків: на нерухомість – у Туреччині, Словаччині, Болгарії, Албанії; на доходи фізичних осіб – у Болгарії і Латвії; на торгівлю – в Албанії; на компанії – у Фінляндії;

– встановлення граничних ставок місцевих податків і зборів або надбавок до загальнодержавних податків, в обсязі яких місцеві органи влади самостійно визначають ставку оподаткування. Практика встановлення граничних ставок застосовується щодо місцевих податків на нерухомість в Австрії, Данії, Іспанії, Фінляндії, Франції; податку на доходи фізичних осіб – в Норвегії, Естонії; податку на торгівлю – в Австрії, Іспанії, Естонії, Угорщині; податку на домогосподарства – у Франції, Португалії, Угорщині; на компанії – в Австрії, Іспанії, Угорщині, Франції.

У зарубіжних країнах обмеження фіскальної самостій­ності місцевих органів влади стосуються лише тих місцевих податків, які зумовлюють макроекономічні ефекти та впливають на ефективність і справедливість системи оподаткування в цілому.

Питома вага корпоративного пода­тку у власних надходженнях місцевих бюджетів коливається в межах від 20% – у Португалії та Іспанії, до 35% – у Франції, 50% – в Австрії, 70% – у Німеччині та 90% – у Люксембурзі, тому обсяг надходжень цього податку є досить стабільним дже­релом наповнення місцевих бюджетів.

У Бельгії, Данії, Фінляндії, Італії, Іспанії, Швеції та Великобританії впро­ваджений місцевий податок з доходів, який є важливим джерелом наповнення місцевих бюджетів у цих країнах. Цей податок справляється у вигляді місце­вої надбавки до державного податку з доходів фізичних осіб. У деяких країнах ЄС (Бельгія, Фінляндія та Швеція) місцеві орга­ни влади мають повноваження щодо встановлення частки місцевої надбавки в межах, визначених на державному рівні, на податок з доходів.

Частка надходження місцевого податку з доходів є досить вагомим джерелом доходів місцевих бюджетів, вона коливається у межах від 40% – у Бельгії та понад 90% – у Данії, 95% – у Фінляндії та майже 100% – у Швеції у податкових надходженнях місцевих бюджетів.

Крім трьох основних видів місцевих податків та зборів, місцеві органи влади отриму­ють доходи від інших місцевих податків та зборів, які