Тема 10. Фінансова діяльність житлово-експлуатаційного сектору

1. Фінансова діяльність підприємств житлового господарства

2. Фінансова діяльність комунальних транспортних підприємств

3. Необхідність і зміст реформи житлово-комунального господарства в Україні

10.1. Фінансова діяльність підприємств житлового господарства

Підприємствам житлового господарства притаманні певні особли­вості господарського розрахунку та організації фінансів, формування основного й оборотного капіталів, доходів і витрат, здійснення фінансо­вої діяльності, які будуть розглянуті нижче.

Насамперед можна виділити такі найголовніші специфічні моменти в організації фінансів житлово-експлуатаційних підприємств на сучас­ному етапі розвитку економічної системи України.

Перша особливість полягає в тому, що на сьогодні поки що не вда­лось кардинально змінити фінансовий механізм функціонування жит­лового господарства, який сформувався в умовах командно-адміністра­тивної економіки. Упродовж десятків років плата за житло лише част­ково покривала вартість цих послуг і нині в умовах низьких доходів пе­реважної частини населення кардинально змінити тарифну політику та перейти до високих ставок квартирної плати, надходження від якої за­безпечували б високорентабельну роботу вітчизняних житлових під­приємств, не видається можливим.

Невключення до тарифів квартплати сум амортизаційних відраху­вань на повне відновлення (заміщення) об'єктів житлового фонду при­зводить до того, що житлові підприємства продовжують функціонувати

на засадах самоокупності поточних витрат, пов'язаних з утриманням та обслуговуванням житла, та лише частини затрат на його капітальний ремонт. Іншими словами, діючий механізм фінансування підприємств і організацій житлового господарства поки що не забезпечує не тільки розширеного, а й простого відтворення їх основних фондів і виробничо­го циклу, а отже, — повноцінної реалізації принципу господарського розрахунку.

Зміст другої особливості полягає у своєрідності взаємовідносин між суб'єктами господарювання житлового господарства і бюджетом. Так, сьогодні кошти державного та місцевих бюджетів є основним джерелом фінансових ресурсів житлових підприємств, які спрямовуються на нове житлове будівництво та капітальний ремонт державного і комунального житлового фонду. Тому, враховуючи значний дефіцит бюджетних ресур­сів, це призводить до хронічного недофінансування згаданої діяльності.

В умовах функціонування механізму надання населенню безготівко­вих субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комуналь­них послуг, у тому числі за користування й утримання житла, на фінан­совий стан підприємств житлового господарства значною мірою впли­ває своєчасність і повнота перерахування відповідних бюджетних кош­тів на рахунки цих підприємств. Крім того, кризовий стан галузі спону­кає до звільнення органами місцевого самоврядування житлових під­приємств комунальної форми власності від сплати місцевих податків і зборів до місцевих бюджетів, що певною мірою покращує стан фінансо­вого забезпечення їх господарської діяльності.

Основні засоби житлового господарства — це будівлі, споруди як жит­лового, так і нежитлового призначення (житлові будинки, будівлі коте­лень, господарські споруди та ін.), і відповідне устаткування (обладнан­ня для регулювання й обслуговування внутрішньобудинкових мереж і пристроїв, прибиральні машини тощо). При цьому житлові будинки становлять більше ніж 90 % усіх основних фондів галузі, тобто основою житлового господарства є житловий фонд.

Житловий фонд — сукупність усіх видів і категорій житла — житлових будинків, квартир (частин житлових будинків чи квар­тир), інших приміщень, призначених і придатних для постійного проживання у них, а також для використання у встановленому порядку як службових житлових приміщень та гуртожитків.

До складу житлового фонду не включаються нежилі приміщення в
житлових будинках, що призначаються для задоволення торговельних,
культурно-побутових та інших непромислових потреб. Забороняється
надавати у житлових будинках приміщення для потреб промислового
характеру.

Гуртожитки — це спеціально споруджені або переобладнані житлові будинки, призначені для проживання робітників, служ­бовців, аспірантів, докторантів, слухачів, студентів, учнів, а та­кож інших категорій громадян на період виконання роботи або навчання.

Житловий фонд України — цінне національне надбання, створене у результаті поєднання та використання колосальних фінансових, матері­альних ресурсів і праці багатьох поколінь людей, яке становить майже 25 % вартості основних засобів країни10.

Відповідно до Закону України "Про власність" житловий фонд мож­на поділити на складові за формою власності. Відповідна його поелементна класифікація подана на рис. 10.1.

Сьогодні більша частина житлового фонду перебуває у комунальній власності (у віданні місцевих рад), значні частки житлового фонду на­лежать громадянам на правах особистої власності (приватний житло­вий фонд) та міністерствам, державним комітетам, відомствам, підпри­ємствам і організаціям (державний житловий фонд), невелика частка житлових будівель і приміщень перебувають у спільній власності.

Згідно з проектом Житлового кодексу України, затвердженим Вер­ховною Радою, але на який Президентом України накладено вето, жит­ловий фонд класифікується також за функціональним призначенням (рис. 10.2).

Житловий фонд спеціального призначення включає:

· службове житло;

· гуртожитки;

Рис. 10.1. Класифікація житлового фонду України за формою власності

Рис. 10.2. Розподіл житлового фонду України на категорії за функціональним призначенням

· будинки (квартири) маневреного житлового фонду;

· заклади соціального захисту (будинки-інтернати для інвалідів, ветеранів, одиноких громадян похилого віку; спеціальні будинки-інтер­нати для звільнених з місць позбавлення волі; пансіонати для ветеранів війни та праці; спеціалізовані будинки для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів та ін.);

· дитячі будинки сімейного типу;

· готелі-притулки;

· житло для тимчасового проживання тощо11.

Відповідно до ст. 14 згаданого проекту Житлового кодексу органи місцевого самоврядування повинні здійснювати такі основні повнова­ження у житловій сфері:

· сприяти розвитку житлового будівництва за рахунок усіх джерел фінансування, забезпечувати комплексний розвиток житлово-кому­нального господарства і розвиток ринку житлово-комунальних послуг і житла;

· здійснювати управління комунальним житловим фондом і житло­вим фондом соціального призначення, організовувати їх належне об­слуговування і ремонт, упорядкування та утримання прибудинкових те­риторій;

· визначати суб'єкта, який надає житлові та комунальні послуги, уживати заходи щодо забезпечення збереження житлового фонду неза­лежно від форми власності;

· встановлювати величину плати за житло, а також норми спожи­вання та якості житлово-комунальних послуг, здійснювати контроль за їх додержанням;

· приймати рішення про переведення житлових приміщень у нежитлові, і навпаки, проведення реконструкції житла, його капітального ре­монту та знесення непридатних для проживання житлових будинків;

· вести облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, приймати рішення про надання їм житла з комунального житлового фонду та житлового фонду соціального призначення;

· сприяти створенню об'єднань співвласників багатоквартирних жит­лових будинків, об'єднань власників житла;

· організовувати продаж квартир, що перебувають у комунальній власності, у тому числі в будинках, збудованих та реконструйованих за рахунок коштів місцевого бюджету;

· створювати за рахунок коштів місцевих бюджетів, інших джерел фінансування фонд житла соціального призначення та здійснювати контроль за використанням соціального житла за призначенням;

· здійснювати облік наявного житлового фонду всіх видів і катего­рій;

· сприяти створенню умов для забезпечення конкуренції підприємств та організацій, що надають послуги з утримання будинків та прибудин­кових територій тощо.

З метою розрахунку експлуатаційних витрат на утримання будинків та витрат на проведення ремонту, що відповідно враховується при ди­ференціації величини квартирної плати, житлові будинки залежно від якості житла та наявного інженерного обладнання поділяються на 6 класів. Наприклад, до першого класу належать особливо капітальні будинки (термін служби 150 років) з кам'яними або цегляними стінами (товщина в 2,5—3,5 цеглини), із залізобетонним чи металевим карка­сом, із залізобетонним перекриттям, висотою приміщень від підлоги до стелі 3,0 метри і вище, з повним складом інженерного обладнання, в яких термін експлуатації не перевищує 50 % терміну служби або вико­нано капітальний ремонт; а до шостого класу належать будівлі зі стінами полегшеної конструкції — збірнощитові, каркасно-засипні, каркасно-камишитові, глинобитні, дерев'яні (рублені чи брущаті) та інші, тер­мін служби яких ЗО—50 років12.

У процесі експлуатації житлові будинки, їх конструктивні компо­ненти та інженерно-технічне устаткування зазнають великого впливу природно-кліматичних умов (різкі коливання температури, вивітрюван­ня, атмосферні опади, осідання ґрунту, розмивання ґрунтовими водами тощо) та діяльності самої людини.

Під фізичним зносом будівлі, її конструктивних елементів та інженерного обладнання розуміють поступову втрату ними своїх початко­вих експлуатаційних кондицій і якостей: зниження міцності, стійкості, тепло- і звукоізольованості, погіршення водо- і повітропроникності, зростання ступеня корозійного ураження і т. ін.

З метою оцінки технічного стану житлового фонду, розробки проект­но-кошторисної документації і визначення витрат на ремонт житлових будинків обчислюється величина фізичного зносу у відносних показни­ках (відсотках) та вартісному (грошовому) вираженні. Для розрахунку фізичного зносу будівель (споруд) використовуються два методи: екс­пертний і за укрупненою оцінкою технічного стану об'єкта.

У житловому господарстві нарахування амортизаційних відрахувань на повну реновацію житлових будівель з метою віднесення їх на експлуатаційні
витрати не проводиться, тому вказані норми використовуються виключно для
визначення фізичного зносу об'єктів житлового фонду

Аналогічно до будь-яких інших основних засобів, житлові будинки за­знають і морального зносу, який має особливості прояву в житловій сфері. Так, перший вид морального зносу основних фондів, суть якого зводиться до зниження їх первісної (або відновлюваної) вартості внаслі­док створення у результаті науково-технічного прогресу досконаліших і ефективніших за продуктивністю засобів праці, в сучасному житлово­му господарстві практично не проявляється. По-перше, це зумовлено неврегульованістю ринку житла, адже щорічні обсяги будівництва є на­багато меншими, ніж необґрунтовано завищений попит на нього, який значною мірою стимулюється колосальними надходженнями валютних ресурсів від трудової міграції населення України в економічно розви­нуті держави світу. По-друге, внаслідок постійного подорожчання енер­гоносіїв та збільшення рівня реальної заробітної плати зростає вартість будівельних матеріалів, конструкцій та будівельно-монтажних робіт, що зумовлює подорожчання житла як на первинному, так і вторинному ринках.

Моральний знос другого порядку виявляється у невідповідності рані­ше споруджених житлових будинків за своїми об'ємно-планувальними, санітарно-гігієнічними, економічними й естетичними показниками та загальним рівнем благоустрою сучасним експлуатаційним вимогам і зростаючим потребам споживачів.

Формування і відновлення (заміщення) житлового фонду проводять­ся шляхом житлового будівництва, реконструкції та виконання капі­тальних і поточних ремонтних робіт.

Для компенсації часткового фізичного зносу проводиться капіталь­ний і поточний ремонт. Водночас без нового будівництва моральний знос може бути усунений лише частково в результаті здійснення ре­конструкції житлової забудови або ремонтних робіт капітального ха­рактеру.

Реконструкція житлового будинку — це комплекс будівельних ро­біт та організаційно-технічних заходів, спрямованих на поліпшення екс­плуатаційних показників приміщень житлового будинку шляхом їх пере­планування та переобладнання, надбудови, вбудови, прибудови з одно­часним приведенням їх показників у відповідність до нормативно-тех­нічних вимог.

Під капітальним ремонтом будівлі розуміють комплекс ремонтно-будівельних, робіт, який передбачає заміну, відновлювання і модерніза­цію конструкцій та обладнання будівель у зв'язку з їх фізичним зношен­ням, руйнуванням, поліпшення експлуатаційних показників, а також поліпшення планування будівлі та благоустрою території без зміни буді­вельних габаритів об'єкта15.

Розрізняють комплексний та вибірковий капітальний ремонт об'єк­тів житлового фонду.

За допомогою комплексного капітального ремонту, який охоплює будівлю в цілому чи її окремі секції, усувається фізичний і моральний знос, тобто здійснюється одночасне відновлення усіх зношених конструкцій, систем інженерно-технічного обладнання та поліпшується рі­вень благоустрою житлового будинку. Вибірковий капітальний ре­монт передбачає проведення заміни і підсилення окремих конструк­тивних елементів будівлі або її інженерного устаткування, несправність яких негативно впливає на технічний стан суміжних конструкцій і мо­же призвести до їх ушкодження чи повного зруйнування. Завдяки та­кому ремонту усувається виключно фізичний знос.

Джерелами фінансування реконструкції та капітального ремонту жит­лового фонду є доходи від оренди нежитлових приміщень, перевищен­ня доходів над видатками з експлуатації житлового фонду, бюджетні асиг­нування.

Поточним ремонтом об'єкта житлового фонду вважається комплекс ремонтно-будівельних робіт, який передбачає систематичне та своєчас­не підтримання на належному рівні експлуатаційних якостей будівлі, попередження передчасного зносу її конструкцій і систем інженерно-технічного обладнання та усунення в них дрібних пошкоджень і не­справностей.

Поточний ремонт житла поділяється на два види: профілактичний і непередбачений.

Профілактичний поточний ремонт — це систематично здійснювані роботи, для яких наперед плануються час, місце та обсяг їх проведення з урахуванням технічного стану окремих конструктивних компонентів житлових будівель та їх інженерного обладнання.

Непередбачений поточний ремонт передбачає термінове усунення на­слідків різних аварій та виконання незапланованих ремонтних робіт, потреба у здійсненні яких виникла спонтанно у процесі експлуатації або під час проведення поточного профілактичного ремонту і відстро­чення яких не може бути допущене без заподіяння шкоди для збере­ження і нормальної експлуатації житлової будівлі.

Відповідно до п. 19 Порядку формування тарифів на послуги з утри­мання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 р. № 560, витрати на поточний ремонт конструктивних елементів, інженерних систем і технічних пристроїв будинків та елементів зовнішнього благо­устрою, розташованих на прибудинковій території, є однією зі складо­вих при визначенні величини тарифів (нормативних витрат) на послуги з утриманням будинків і споруд та прибудинкових територій, тобто компенсуються за рахунок оплати користувачів відповідних послуг.

Склад оборотних коштів підприємств і установ житлової сфери до­сить своєрідний і відображає техніко-економічні особливості їх функ­ціонування. Так, на відміну від промисловості, у житловому господар­стві частка оборотних коштів незначна, а у складі оборотних коштів житлово-експлуатаційних підприємств (окрім ремонтно-будівельних ор-ганізацій) немає статей "Сировина, основні матеріали й купівельні на­півфабрикати", "Готова продукція", "Незавершене виробництво". Одна з характерних статей оборотних коштів житлових підприємств — "Роз­рахунки з абонентами" або "Заборгованість абонентів", яка формується за рахунок коштів, що надходять за надані житлово-комунальні послуги.

Отже, перелік нормованих оборотних коштів підприємств з утриман­ня та експлуатації житлового фонду охоплює: матеріали; паливо; запас­ні частини для поточного ремонту й експлуатації житлових будівель та інженерного обладнання; малоцінні та швидкозношувані предмети; витрати майбутніх періодів; розрахунки з квартиронаймачами (непро-строчена заборгованість абонентів). До групи ненормованих належать: кошти на банківських рахунках і в касі підприємства; кошти в розра­хунках з дебіторами (окрім абонентів).

Джерелами формування оборотних коштів підприємств житлового господарства є власні та прирівняні до них кошти (прибуток від фінан­сово-господарської діяльності, невикористані залишки резервів, переви­щення доходів над витратами на експлуатацію житлового фонду, стій­ка кредиторська заборгованість, бюджетні асигнування), а також пози­кові ресурси (короткотермінові кредити банків, надходження від прода­жу облігацій та ін.).

Особливістю фінансування оборотного капіталу житлово-експлуата­ційних організацій є те, що поряд із типовими видами стійкої креди­торської заборгованості (із зарплати та нарахувань на неї, перед бюдже­том і цільовими фондами, резервом на оплату відпусток) для цих цілей використовуються особливі стійкі пасиви — передоплата квартирона­ймачів за надані послуги (авансом внесена квартплата), аванси орендної плати за нежитлові приміщення, аванси орендаторів за цільовими збо­рами на покриття експлуатаційних витрат домогосподарства тощо.

Для розрахунку потреби у виробничих запасах житлових підприєм­ств (матеріалах для поточного ремонту й експлуатації житлового фонду та його інженерно-технічного обладнання) вони поділяються на дві гру­пи. До першої належать основні матеріали і запасні частини для здійс­нення ремонтних робіт, для яких встановлено типові норми витрачання на укрупнену натуральну одиницю виміру (наприклад, на 100 квартир, 1000 кв. м покрівлі, загальної площі і т. ін.).

Визначення оптимального обсягу оборотних коштів, авансованих у названі виробничі запаси, проводиться у два етапи:

· спочатку на підставі типових норм витрачання обчислюються не­обхідні мінімальні запаси за кожним видом матеріалів і запчастин у на­туральних вимірниках;

· на основі обсягу мінімальних запасів та цін на них (з урахуванням транспортно-заготівельних витрат) розраховуються індивідуальні та су­марний нормативи оборотних коштів, авансованих у матеріальні цінно­сті першої групи, у грошовому вираженні.

Усі інші матеріали, що використовуються у процесі експлуатації жит­лового фонду, належать до другої групи. Норматив за ними встанов­люється на рівні середніх фактичних залишків у попередньому періоді (році) за вирахуванням непотрібних і зайвих матеріальних запасів.

Норматив оборотних коштів у розрахунках із квартиронаймачами визначається з урахуванням встановленого терміну внесення плати за користування житлом (квартирної плати). Наприклад, якщо встановле­но, що розрахунковим періодом є календарний місяць і квартирна пла­та вноситься щомісячно не пізніше 20 числа місяця, що настає за розра­хунковим, то норматив за цією статтею оборотних коштів визначається виходячи з 50-денної заборгованості нарахованої квартирної плати16.

Спосіб нормування оборотних коштів на витрати майбутніх періодів (наприклад, на проведення довгострокового капітального ремонту жит­лових будівель та їх інженерного устаткування) на підприємствах жит­лового господарства аналогічний тому, який використовується в про­мисловості. Потребу в оборотних коштах (норматив) за цією статтею визначають за формулою

де Н — норматив оборотних коштів на витрати майбутніх періодів;

Вп — кошти, авансовані у витрати майбутніх періодів на початок за­
планованого періоду (за вирахуванням отриманих банківських кре­
дитів);::

Вк — витрати майбутніх періодів, передбачені відповідними кошто­рисами у плановому періоді;

Вс — частина витрат майбутніх періодів, що відноситься до собівар­тості продукції в плановому періоді і передбачена кошторисом вироб­ництва або погашається за рахунок інших спеціальних джерел фінансу­вання17.

Планування видатків місцевих бюджетів на утримання житлового
господарства має певні особливості. Воно розпочинається з визначення
грошових надходжень і доходів цих підприємств, що, як правило, є
меншими за видатки. У житловому господарстві визначаються доходи
за всіма джерелами надходжень:

· квартирна плата;

· орендна плата за нежитлові приміщення;

· цільові збори за комунальні послуги;

· внески орендаторів на покриття експлуатаційних витрат з утри­мання та обслуговування житлового фонду;

· кошти, які одержують від електроенергетичних підприємств на від­шкодування витрат з обслуговування внутрішньобудинкових мереж електропостачання;

· інші доходи.

Основним джерелом доходів житлово-експлуатаційних підприємств є квартирна плата. При фінансовому плануванні грошових надхо­джень від квартирної плати може використовуватися два методи: укруп­нений і поквартирного розрахунку. При першому способі загальна сума планових надходжень від квартплати розраховується як добуток розмі­ру середньорічної житлової площі і середньої ставки плати за 1 кв. м.

Розмір середньорічної оплачуваної житлової площі (Ж) у плановому році обчислюється за формулою

Ж = П + В + М: 12 - Н • (12 - М): 12,

деЛ — розмір житлової площі на початок року;

В — розмір житлової площі, яка вводиться в дію;

Н — розмір житлової площі, яка вибуває з експлуатації;

М — кількість місяців функціонування житлової площі за рік, яка обчислюється починаючи з 1 числа місяця, наступного за місяцем її вве­дення в експлуатацію (аналогічний підхід застосовується і при розра­хунку терміну використання житлової площі, що вибуває);

12 — кількість місяців у році.

Розрахунок середньої ставки квартирної плати за 1 кв. м житлової площі (середньорічного тарифу) проводиться шляхом ділення загальної суми отриманої квартирної плати на середньорічний розмір експлуато­ваної житлової площі на основі звітних даних за попередній рік.

Порівняно з укрупненим поквартирний метод розрахунку планових доходів від квартплати є набагато точнішим, але дуже трудомістким. При його застосуванні у планово-фінансових розрахунках необхідно вра­ховувати прогнозовану суму заборгованості споживачів за квартирного платою.

Чинники, які впливають на величину квартплати:

· зміни тарифів згідно з рішеннями уряду та органів місцевого са­моврядування;

· поліпшення умов благоустрою квартир у нових будинках;

· забезпечення будинків ліфтами;

· місцезнаходження та поверховість будинків;

· пільги з плати за житло для окремих категорій громадян.

При визначенні величини тарифів (нормативних витрат, пов'язаних з утриманням і обслуговуванням об'єктів житлового фонду та прилег­лих до них територій) суб'єкти господарювання усіх форм власності, які надають такі послуги, керуються Порядком формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 р. № 560.

Відповідно до цього Порядку величина тарифів (загальних норматив­них витрат) на послуги з утримання житлових будівель і прилеглих до них територій визначається за кожним будинком окремо залежно від кількісних показників фактичного надання послуг з урахуванням за­безпечення належного санітарно-гігієнічного, протипожежного, техніч­ного стану будинків і споруд та прибудинкових територій згідно з типо­вим переліком послуг.

Вказаний перелік охоплює такі види послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій:

· прибирання сходових кліток;

· прибирання прибудинкової території;

· вивезення та утилізація твердих побутових і негабаритних відходів;

· прибирання підвалів, технічних поверхів та покрівель;

· технічне обслуговування ліфтів;

· обслуговування систем диспетчеризації;

· технічне обслуговування внутрішньобудинкових систем тепло-, водо­постачання, водовідведення і зливової каналізації;

· дератизація;

· дезінсекція;

· обслуговування димовентиляційних каналів;

· технічне обслуговування систем протипожежної автоматики й димовидалення;

· технічне обслуговування побутових електроплит;

· поточний ремонт конструктивних елементів, інженерних систем і технічних пристроїв будинків та елементів зовнішнього благоустрою, розташованих на прибудинковій території;

· ремонт обладнання спортивних майданчиків;

· ремонт обладнання дитячих майданчиків;.

· ремонт обладнання господарських майданчиків;

· поливання дворів, клумб і газонів;

· підготовка житлових будинків до експлуатації в осінньо-зимовий період;

· прибирання та вивезення снігу;

· експлуатація номерних знаків будинків;

· очищення дворових туалетів та приямків;

· освітлення місць загального користування, підвалів, підкачування води;

· енергопостачання для ліфтів;

· очищення неканалізаційних люків;

· періодична повірка, обслуговування та ремонт (у тому числі демон­таж, транспортування та монтаж після повірки) квартирних засобів об­ліку води та теплової енергії;

· інші прямі витрати.

Розмір тарифу квартирної плати обчислюється як сума попередньо розрахованих його складових — нормативних витрат у розрахунку на 1 кв. м загальної площі квартир житлового будинку за кожним видом перелічених вище послуг. У свою чергу, часткові нормативні витрати на одиницю загальної квартирної площі за кожним окремим видом по­слуг з утримання будинку і прибудинкової території розраховуються за допомогою формул або визначаються у встановленому порядку. У разі зміни величини складових до тарифу квартплати вносяться від­повідні зміни. Такий методичний підхід підвищує прозорість і зменшує вплив суб'єктивних чинників при формуванні підприємствами житло­вого господарства тарифів на послуги з утримання житлового фонду і прибудинкових територій.

Варто зазначити, що практика формування тарифів квартирної пла­ти в Україні сьогодні не повною мірою відповідає принципу соціальної справедливості. Так, на основі описаного вище порядку формування тарифів за кожним окремим житловим будинком за гірше за якістю і спо­живчими властивостями (рівнем комфортабельності) житло, яке від­повідно потребує більших витрат на ремонт конструктивних елементів та обслуговування інженерно-технічного обладнання, необхідно сплачува­ти квартплату за вищими або однаковими ставками, як за кращі жит­лові умови. Крім того, як уже згадувалось раніше, такий порядок не за­безпечує реалізації принципу самофінансування господарської діяль­ності підприємств житлового господарства, бо при визначенні ставок квартирної плати не враховуються витрати на повне відновлення і капі­тальний ремонт житлового фонду, що зумовлено низькою платоспро­можністю населення в умовах трансформаційної економічної системи.

Градація житла за наведеними критеріальними ознаками має здій­снюватись на основі експертних оцінок і узагальнення даних про попит на квартири та особняки на вторинному ринку (при їх купівлі або об­міні), що значною мірою відображають суспільну оцінку якості житла.

Доходи підприємств житлового господарства від нежитлових при­міщень складаються:

· з орендної плати;

· сплати загальних для усіх власників будинків видатків на управ­ління, експлуатацію і поточний ремонт житлового фонду пропорційно зайнятій площі.

Житлово-експлуатаційні організації можуть здавати в оренду нежит-лові приміщення торговим, постачальницько-збутовим, промисловим та іншим підприємствам. Планова сума орендної плати за нежитлові приміщення обчислюється двома способами:

· на основі діючих ставок і середньорічної нежитлової площі, яка здається в оренду;

· шляхом прямого підрахунку за кожним орендованим нежитловим приміщенням (підсумовуванням величини орендної плати, зафіксова­ної у відповідних договорах між підприємством житлового господар­ства та орендарем).

Структура доходів житлового господарства зазнає істотних коливань, пов'язаних зі структурою житлової й орендної площі та її місцезнахо­дженням. Загалом 50—60 % доходів житлових організацій формується за рахунок квартирної плати, орендна плата за нежитлові приміщення перебуває в межах 10—20 %.

Цільові збори житлово-експлуатаційних організацій — це платежі орендарів нежитлових приміщень та квартиронаймачів за центральне опалення та різноманітні комунальні послуги (водо-, тепло-, електропо­стачання, каналізаційне відведення стічних вод, користування колек­тивними телеантенами тощо), які сплачуються понад квартирну й оренд­ну плату, відповідно у випадку, коли розрахунки за вказані послуги з підприємствами комунального обслуговування проводяться через жит­лово-експлуатаційну організацію.

Окрім цільових зборів за опалення і комунальні послуги, орендарі нежитлових приміщень сплачують внески на покриття експлуата­ційних витрат житлового господарства. Обсяг частини загальних для житлової організації витрат на управління, експлуатацію і поточний ремонт житлового фонду, у відшкодуванні якої зобов'язані брати участь орендатори (сума зборів з орендаторів — Зо), розраховується за допомо­гою формули

З = [(В - В): Щ + П)] • П,

де Вз — загальні витрати на експлуатацію житлового фонду за рік, грн;

Вк — річні витрати на капітальний ремонт і реконструкцію житло­вого фонду,грн;

Пж — середньорічна експлуатована житлова площа, кв. м;

Пк — середньорічна орендована нежитлова площа, кв. м.

Розрахована сума витрат, яка підлягає відшкодуванню за рахунок орендарів нежитлових приміщень, розподіляється між ними пропорцій­но до займаної площі, зазначеної в договорах на оренду. Орендарі щомі­сячно сплачують збори на компенсацію експлуатаційних витрат на по­точний рахунок або в касу житлової організації відповідно до встанов­лених термінів.

Згідно з чинним законодавством, витрати на технічне обслуговуван­ня внутрішньобудинкових систем тепло-, водопостачання, водовідведення (від зовнішньої стіни будинку до внутрішньої стіни квартири) і зливової каналізації враховуються підприємствами житлового госпо­дарства при формуванні тарифів (нормативних витрат) на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, тобто включаються до складу і відшкодовуються за рахунок квартирної плати. Витрати на технічне обслуговування внутрішніх газопроводів і газового обладнання житлових будинків у населених пунктах України, яке здій­снюється виключно спеціалізованими підприємствами газопостачання та газифікації

Разом із тим витрати житлово-експлуатаційних організацій на об­слуговування внутріпіньобудинкових мереж електропостачання підля­гають відшкодуванню з боку електроенергетичних підприємств. Тобто, кошти, отримані в порядку такої компенсації, зараховуються до складу
доходів підприємств з експлуатації житлового фонду.

Розрахунок вартості витрат на технічне обслуговування внутрішньо-будинкових електромереж та електрообладнання, які підлягають від­шкодуванню шляхом щомісячного перерахування відповідної суми кош­тів на рахунки житлових підприємств, проводиться відповідно до По­рядку проведення розрахунку житлових організацій та підприємств Міненерго за обслуговування внутріпіньобудинкових систем електропо­стачання, затвердженого наказом Державного комітету будівництва, ар­хітектури та житлової політики України від 28 вересня 1999 р. № 235.

До названих витрат, які розраховуються у встановленому порядку, належать:

· витрати на оплату праці електромонтерів і нарахування на неї;

· витрати на матеріали і запасні частини для ремонту;

· витрати на транспортні послуги;

· витрати на спецодяг;

· витрати на інструмент і швидкозношувані предмети;

· витрати на заходи з охорони праці, техніки безпеки та санітарно-гігієнічні потреби;

· податки, збори та обов'язкові платежі до бюджету й цільових фон­дів. Крім того, при визначенні розміру компенсаційних виплат із боку підприємств—постачальників електроенергії до загальної суми перелі­чених вище витрат додаються прибуток і податок на додану вартість. А для зручності планування й аналізу витрат на технічне обслуговування внутрішньобудинкових електромереж та електрообладнання, які під­лягають відшкодуванню житлово-експлуатаційним організаціям, ви­значається тариф на 100 м електромереж без ПДВ (на місяць)24.

До інших доходів підприємств житлового господарства належать:

· орендна плата за житлові приміщення;

· виручка від реалізації майна, макулатури і металобрухту;

· доходи від надання різноманітних послуг населенню і стороннім орга­нізаціям (утримання будинків і прилеглих територій, які перебувають у власності житлово-будівельних кооперативів та належать приватним власникам, ремонт квартир на замовлення населення та ін.);

· вартість оприбуткованих матеріалів від демонтажу нежитлових бу­дівель, які використовуються при поточному ремонті;

· пеня за прострочку квартирної й орендної плати та різні неустойки;

· дотації з місцевих бюджетів та отримані субсидії тощо.

Видатки житлового господарства склада­ються з таких основних укрупнених груп витрат:

· заробітної плати (у межах 20 %);

· нарахувань на заробітну плату (приблизно 8 %);

· плати за технічне обслуговування житлових будинків (10—15 %);

· ремонту житлового фонду (до 10 %);

· витрат на вивезення сміття (у межах 10 %);

· матеріальних витрат (до 5 %);

· оплати електроенергії на освітлення сходових кліток, роботу ліфтів та на власні потреби (у межах 10 %);

· амортизаційних відрахувань на повне відновлення відокремлених нежитлових будинків (3—4 %);

· витрат на утримання будинкового господарства, технічного інвен­тарю та механізоване прибирання (15—17%);

· інших витрат, які становлять до 3 %.

Структура витрат житлового господарства у різних регіонах країни неоднакова, більше того, в різних районах одного міста вона має суттє­ві відмінності. На неї впливають такі чинники, як місцезнаходження району, його територія, наявність місць загальноміського користуван­ня, поверховість будинків, компактність їх розміщення, технічна осна­щеність будинків тощо.

10.2. Фінансова діяльність комунальних транспортних підприємств

Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробни­цтва і покликаний задовольняти потреби населення та виробництва в перевезеннях. Відомо, що між видами транспорту спостерігається рин­кова конкуренція, але кожний вид транспорту займає своє місце на ринку транспортних послуг.

Міський електротранспорт в умовах ринкової економіки залишаєть­ся найбільш ефективним, економічним, екологічним та доступним ви­дом громадського транспорту. Відповідно до Закону України "Про транс­порт" цей вид транспорту визначено складовою єдиної транспортної системи України і віднесено до транспортної галузі, а згідно із загаль­ним класифікатором "Галузі народного господарства України" підпри­ємства міськелектротранспорту належать до підприємств транспорту. Забезпечення ритмічної і безперебійної роботи пасажирського транспор­ту в цілому та електротранспорту зокрема займає в спектрі проблем життєдіяльності сучасного великого міста важливе місце, оскільки з ним пов'язане задоволення щоденних потреб у перевезеннях більшості частини населення. Від того, як працює міський транспорт, також зале­жить діяльність виробничих та інших господарських підприємств, ор­ганізацій, установ. Перевагою електротранспорту, що забезпечує його широке застосування, є значна маневреність, провізна спроможність і висока регулярність перевезень.

До складу міського електротранспорту входять підприємства місько­го електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів та ванта­жів, рухомий склад, трамвайні та тролейбусні лінії, ремонтно-експлу­атаційні депо, службові приміщення, фунікулери, канатні дороги, ескалатори, заводи з ремонту рухомого складу і виготовлення запасних ча­стин, споруди енергетичного господарства та зв'язку, промислові, ре­монтно-будівельні, торговельні та постачальницькі організації, навчаль­ні заклади, науково-дослідні та проектно-конструкторські установи, за­клади охорони здоров'я, відпочинку, фізичної культури і спорту та ін­ші культурно-побутові заклади й підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу міського елект­ротранспорту.

Транспортні підприємства

В основу фінансового планування на транспортних підприємствах покладені обсяги перевезень пасажирів, при цьому вони поділяються на перевезення пасажирів, які сплачують за свій проїзд, і пасажирів, які користуються пільгами. Крім того, окремо плануються доходи від інших видів діяльності (доходи, отримані від здавання в оренду власних приміщень, надходження від розміщення реклами на зупинках та рухомому складі).

Склад доходів транспортних підприємств:

♦ доходи від платних перевезень;

♦ бюджетні дотації;

♦ доходи від інших видів діяльності.

Доходи від платних перевезень складають до 95% сукупних доходів. Доходи від платних перевезень визначаються шляхом множення кількості пасажирів, що планується перевезти, на ціну одного перевезення (тариф).

Перевезення пасажирів, яким надається пільга, здійснюється за рахунок бюджетних дотацій, сума яких визначається шляхом множення кількості безплатних перевезень пасажирів на діючий тариф.

Доходи від інших видів діяльності плануються, виходячи з досягнутого в попередній період рівня, з урахуванням змін, що відбудуться в плановому періоді.

Витрати транспортних підприємств. Крім однакових статей витрат з підприємствами житлового господарства, мають місце специфічні статті витрат, притаманні тільки транспортним підприємствам певної спеціалізації, наприклад:

♦ для автотранспортних підприємств - це витрати на придбання пально-мастильних матеріалів, які становлять майже 1/3;

♦ на підприємствах електротранспорту є витрати на придбання електроенергії.

Фінансова діяльність комунальних підприємств, зокрема міського електротранспорту, опосередковує грошові відносини, пов'язані з фор­муванням та використанням доходів і накопичень підприємств галузі у процесі отримання коштів громадян, бюджету, інших джерел фінансу­вання для забезпечення безперебійного обслуговування населення щодо надання послуг з перевезення.

На відміну від підприємств виробничої сфери в діяльності транспорт­них підприємств є певні особливості щодо організації фінансів, пов'яза­ні зі специфікою виробничого процесу, госпрозрахунку і методів управ­ління їх діяльністю.

Насамперед, усе це пов'язано зі специфічною роллю транспорту в ко­мунальному господарстві: перевезення пасажирів і їх речей відповідно до особистих потреб (приватні поїздки) або виробничої необхідності (по­їздки на роботу чи місце служби тощо).

На транспорті, у тому числі на електричному, не створюється новий матеріальний продукт, який міг би бути відокремленим від процесу ви­робництва і брати участь у господарському обороті в натуральному ви­гляді як товар. Тому обсяги "виробництва" на електротранспорті вимі­рюються показниками просторового переміщення людей. Узагальнюю­чим показником транспортної продукції з перевезення пасажирів є пасажирообіг, що вимірюється в пасажиро-кілометрах.

Тому для транспорту характерними є незначні запаси матеріальних цінностей, незавершеного виробництва (неістотна частка в оборотному капіталі, стосується здебільшого обслуговування рухомого складу), а показники якості "продукції" транспорту й форми відповідальності за безпеку переміщення пасажирів мають певну специфіку.

Наступна особливість — це специфічність продукту, що створюється живою працею на транспорті. Новостворений продукт виступає у ви­гляді корисного ефекту роботи транспорту, який можна споживати ли­ше під час виробничого процесу. Продукція транспорту є невіддільною від самого процесу виробництва. З цього випливає, що продукцію тран­спорту неможливо нагромаджувати чи резервувати, як це робиться в ін­ших сферах матеріального виробництва.

Особливими також є процеси, пов'язані з формуванням і використан­ням основних фондів. У структурі основних виробничих фондів підпри­ємств міського електротранспорту найбільша частка (понад 45 %) при­падає на рухомий склад (трамвайні вагони, тролейбуси, вагони метро). На другому місці (близько 25 %) — споруди (трамвайні колії, пристрої сигналізації та блокування, майданчики зупинок тощо). На третьому місці — будівлі депо, електропідстанцій (15 %). Близько 9 % вартості основних фондів припадає на передавальні пристрої (контактна мере­жа, мережа живлення і т. ін.). Машини та устаткування займають у се­редньому 5 % вартості всіх основних фондів. До цієї групи належать силові машини й устаткування (електродвигуни), робочі машини, ре­монтне устаткування, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, обчислювальна техніка. На частку інших основних фондів припадає ли­ше 0,3 %. До цієї групи належать предмети, що служать більше року, незалежно від їх вартості, й предмети вартістю більше 1000 грн за оди­ницю незалежно від терміну їх служби.

Для оцінки ефективності використання основних фондів поряд із традиційними показниками (фондовіддача, рентабельність) застосову­ють комплекс аналітичних показників. Серед них найважливішими є

· коефіцієнти технічної готовності рухомого складу,

· випуску транспорт­них засобів на лінію,

· тривалість роботи на лінії,

· коефіцієнти заванта­ження транспортних засобів,

· пробіг транспортних засобів з вантажем і без вантажу тощо.

Щодо формування й управління оборотними коштами транспорт­них організацій, то на електротранспорті сума оборотних коштів є не­значною — кілька відсотків до вартості рухомого складу. Специфічними є склад та структура оборотних коштів, які відображають економічні й технологічні особливості цієї галузі. Найбільша частка оборотних коштів — це кошти, вкладені у виробничі запаси: запасні частини і агрегати; об­мінний фонд вузлів і агрегатів; паливо; малоцінні та швидкозношувані предмети (інструменти, інвентар, спецодяг, формений одяг); шини в за­пасах; незавершене виробництво (стосується тільки капітального ремон­ту тролейбусів, трамваїв та виготовлення для них запасних частин).

Джерелами формування власних оборотних коштів транспортних підприємств є прибуток, стійкі пасиви, короткострокові банківські кре­дити і кошти місцевих бюджетів.

На підприємствах міського транспорту в складі стійких пасивів ваго­ме місце займає стаття "Доходи майбутніх періодів". При складанні фі­нансових планів величина цього стійкого пасиву розраховується як 50 % від суми середньомісячної виручки від реалізації місячних проїз­них квитків та абонентів у році, що передував плановому, скоригованої на зміни в обсягах пасажирських перевезень і тарифах.

Характер виробничої діяльності визначає своєрідність складу, струк­тури і методики планування витрат транспортних підприємств. У ви­тратах значна частка належить витратам на електроенергію, заробітну плату з нарахуваннями й амортизаційним відрахуванням на повне від­новлення основних фондів.

Оскільки транспортні підприємства надають однорідну послугу, це дає змогу планувати величину витрат на одиницю продукції (послуги), тобто визначати планову собівартість одного перевезення пасажира.

Собівартість послуг міськелектротранспорту є вираженою у вартіс­ній формі сукупністю витрат, пов'язаних із забезпеченням технологіч­ного процесу перевезення пасажирів. Облік і калькулювання собіварто­сті послуг проводяться за видами перевезень (трамвай, тролейбус, мет­ро) та за стадіями технологічного процесу.

Групування витрат, пов'язаних із експлуатацією міського електро­транспорту, здійснюється за такою номенклатурою статей калькуляції28:

Енергія для використання з технологічною метою (вартість елект­роенергії, що одержується зі сторони і використовується для забезпе­чення роботи рухомого складу, а також витрати на перетворення змін­ного електричного струму).

Витрати на оплату праці (оплата праці водіїв, кондукторів паса­жирських вагонів (трамваїв, тролейбусів) за період їх роботи на лінії).

Відрахування на соціальні заходи від заробітної плати водіїв, кон­дукторів пасажирських вагонів (трамваїв, тролейбусів) відповідно до вста­новлених законодавством норм.

Амортизація рухомого пасажирського складу (повне відновлення основних виробничих фондів у вигляді амортизаційних відрахувань від балансової вартості трамваїв та тролейбусів за встановленими нормами і порядком).

Утримання та поточний ремонт енергогосподарства (амортизацій­ні відрахування на повне відновлення об'єктів енергогосподарства (ка­бельні мережі, тягові електропідстанції); технічне обслуговування та поточний ремонт об'єктів енергогосподарства; оплата праці робітників, які обслуговують енергогосподарство; відрахування до державних цільо­вих фондів за нормами, встановленими законодавством).

Утримання служби автоматики та зв'язку (витрати на автоматиза­цію процесу управління рухом трамваїв, тролейбусів, метро, а саме: оплата праці робітників служби автоматики та зв'язку; відрахування на соціальні заходи та обов'язкові платежі; амортизаційні відрахуван­ня від вартості засобів автоматики та зв'язку; технічне обслуговування і поточний ремонт засобів автоматики та зв'язку). н,.г

Утримання і поточний ремонт трамвайної колії та контактних ме­реж (амортизаційні відрахування на повне відновлення трамвайних ко­лій та контактних мереж; проведення технічного обслуговування та ре­монт трамвайної колії; оплата праці робітників, які обслуговують і ре­монтують трамвайні колії та контактні мережі; відрахування на со­ціальні заходи).

Утримання служби (відділу) руху (витрати на організацію паса­жирського руху та утримання диспетчерської служби: заробітна плата диспетчерів, відрахування на соціальні заходи, експлуатаційні витрати з утримання диспетчерських пунктів тощо).

Загальна сума витрат на утримання служби руху розподіляється між трамвайними і тролейбусними господарствами пропорційно вагонодням у русі та відноситься на собівартість трамвайних і тролейбусних переве­зень.

Експлуатаційні витрати, до складу яких належать:

витрати на поточний ремонт пасажирського рухомого складу, його
технічне обслуговування, поточний ремонт устаткування (касових апа­ратів, компостерів, радіообладнання, акумуляторів тощо), а також замі­
ну та відновлення автошин;

вартість використаних мастильних та інших матеріалів для обслу­говування рухомого складу й підтримання його у робочому стані;

оплата праці робітників, які проводять технічне обслуговування та ремонт рухомого складу;

вартість використаного палива, електроенергії, води, пари та ін­ших видів енергії на технічне обслуговування і ремонт рухомого складу.

До загальновиробничих витрат належать: витрати на утримання
апарату управління виробництвом (цехами, депо, службами тощо); утри­мання іншого виробничого персоналу; службові відрядження; амор­тизацію будівель, споруд, інвентарю виробничого призначення; утри­мання та поточний ремонт будівель, споруд, інвентарю виробничого при­значення; охорону праці; пожежну та сторожову охорону об'єктів ви­робничого призначення.

Крім перелічених витрат, до статті "Загальновиробничі витрати" на­лежать витрати на придбання (друкування) всіх видів проїзних квитків, оплату організаціям комісійних за продаж квитків, утримання пунктів (кіосків) продажу квитків, оплату праці та відрахування на соціальні заходи від оплати праці продавців квитків і контролерів, транспортні та інші витрати зі збирання і контролю виторгу від продажу квитків.

Загальногосподарські витрати (витрати на утримання апарату
управління підприємствам; службові відрядження; канцелярські, пош­тово-телеграфні витрати, оплата за використання та обслуговування
технічних засобів управління: обчислювальних центрів, вузлів зв'язку,
засобів сигналізації; оплата робіт консультаційного та інформаційного
характеру, пов'язаних із забезпеченням виконання робіт, послуг та пе­редбачених законодавством обов'язкових аудиторських перевірок; утримання загальногосподарського персоналу; амортизація основних вироб­ничих фондів; утримання та поточний ремонт будівель, споруд, інвен­тарю загальногосподарського призначення; охорону праці; підготовку
(перепідготовку) кадрів; нестачі і втрати; інші витрати).

Калькуляційною одиницею на підприємствах міського електротран­спорту є одне пасажироперевезення. При цьому враховується уся кіль­кість пасажирів, включаючи тих, які мають пільги з оплати за проїзд.

Основним джерелом повернення витрат транспортних підприємств є виручка від реалізації послуг. її величина залежить від тарифів на пере­везення пасажирів, оскільки в житлово-комунальному господарстві здійс­нюється державне регулювання ціноутворення. Розрахунок планової виручки від реалізації послуг проводиться методом прямого рахунку шля­хом множення тарифної ставки на обсяг наданих послуг.

Розрахунковий тариф на транспортні послуги — це необхідні (нор­мативні) розрахункові витрати з надання транспортних послуг на оди­ницю транспортної роботи. Величина тарифу (Т) визначається з урахуванням планова собівартість одиниці послуги згідно з нормативами; планова рентабельність (прибуток) підприємства, потрібний для його функціювання та розвитку, віднесений до одиниці послуги.

Планова собівартість одиниці послуги визначається розподілом за­гальної суми планових витрат на плановий обсяг транспортної роботи у натуральному вираженні (вагоно(тролейбусо)-кілометри), розрахова­ний на основі нормативів і загальної кількості перевезених пасажирів за групами та категоріями (перевезених пасажирів за разовими квитка­ми (талонами, жетонами), абонементними квитками та пасажирів з правом безплатного проїзду згідно з чинним законодавством),

Розрахунковий тариф на транспортні послуги переглядається за по­годженням сторін договору (перевізником та органом місцевого само­врядування) у разі зміни цін, тарифів на обладнання, комплектувальні вироби, матеріали, електроенергію тощо, а також перегляду рівня за­робітної плати відповідно до законодавства.

Слід зауважити, що розміри витрат на поточну діяльність і розвиток підприємств у складі тарифу мають визначатися у результаті знахо­дження місцевим органом державної виконавчої влади та органом само­врядування компромісу між потребами комунального господарства, мож­ливостями бюджету і платоспроможністю споживачів послуг.

Оплата замовником фактично виконаних обсягів пасажироперевезень здійснюється у межах відповідних бюджетних призначень. Обсяг відпо­відних робіт визначається як добуток розрахункового тарифу на транс­портні послуги і обсягу виконаної транспортної роботи, який зменшуєть­ся на суму виручки від справляння плати за проїзд пасажирами, плати за рекламу, оренду тощо30.

Одержані понад план доходи від реалізації проїзних документів, а також доходи від стягнення штрафів за безквитковий проїзд залишаються у розпорядженні перевізника. Невиконання плану доходів від ре­алізації проїзних документів замовником не компенсується.

Належність підприємств міського електротранспорту до складу ко­мунального господарства визначає специфіку фінансового забезпечення їх функціонування та розвитку.

Питання про те, на яких основних принципах транспортні підпри­ємства здійснюють свою господарську діяльність — на основі повного госпрозрахунку (комерційного розрахунку) або самофінансування — є спірним.

Щодо підприємств міського електротранспорту, очевидно, що тут не може йтися про повний госпрозрахунок. Специфіка комунального гос­подарства дає змогу застосувати до його підприємств термін "соціаль­ний госпрозрахунок"31, обмежений порівняно з повним госпрозрахун­ком переважанням державної (комунальної) форми власності, повно­тою реалізації госпрозрахункових принципів і необхідністю виконання у першу чергу соціальних, а не комерційних завдань.

Необхідність розмежування понять повного госпрозрахунку і соці­ального госпрозрахунку стосовно підприємств міського електротран­спорту зумовлюється перш за все відмінністю в реалізації ними трьох основних принципів господарського розрахунку: фінансової самостій­ності, рентабельності та самофінансування.

Принцип фінансової самостійності на підприємствах галузі обмеже­ний впливом таких чинників:

основні та оборотні засоби транспортних підприємств перебувають у їх розпорядженні на правах господарського відання та оперативного розпорядження, а не в приватній власності;

виручка і доходи таких підприємств можуть перерозподілятися муні­ципалітетом на правах власника;

комунальні підприємства можуть фінансуватися з бюджету в ча­стині поточних і капітальних витрат у разі нестачі власних джерел;

здійснюється пряме державне регулювання ціноутворення через си­стему тарифів.

Принцип рентабельності не повинен бути основним принципом і ме­тою соціального госпрозрахунку на підприємствах міського транспорту. Отримання прибутку допустиме, але не в умовах низького рівня життя основної маси населення, слабкої технічної оснащеності і зносу рухомо­го складу, коли на перший план виступає соціальна, а не економічна ефективність.

Підприємства електротранспорту є комплексно-функціональними су­б'єктами господарювання і, як правило, виконують усі основні вироб­ничі функції, характерні для цієї галузі економіки: перевезення пасажирів, технічне обслуговування і ремонт рухомого складу, постачання його експлуатаційними матеріалами. Проте порівняльний аналіз при­бутковості підприємств міського електротранспорту з іншими галузями економіки свідчить, що ця галузь перебуває у незадовільному стані. Упро­довж останніх років вона є збитковою. Тобто рентабельність навряд чи буде повноцінним показником ефективності функціонування сучасного вітчизняного підприємства міського електротранспорту. Очевидно, що за таких умов і в найближчому майбутньому показником соціальної ефек­тивності в цій сфері має бути якість послуг, що надаються, на основі прийнятних для споживачів цін. При цьому названий концептуальний критерій повинен зберегти своє значення в Україні навіть у разі усунен­ня більшості причин, що заважають розвитку галузі.

Принцип самофінансування означає спосіб господарської діяльності,
за якого всі витрати, пов'язані з виробництвом, першочергові платежі
до бюджету й обов'язкові відрахування з прибутку, а також витрати з
розширеного відтворення повністю покриваються за рахунок прибутку
та інших власних джерел фінансових ресурсів підприємства.

До складу доходів транспортних підприємств належать:

· доходи від платних перевезень (перевезення пасажирів, які спла­чують за свій проїзд);

· бюджетні дотації (перевезення пасажирів, які користуються піль­гами);

· доходи від інших видів діяльності (доходи, отримані від оренди власних приміщень, надходження від розміщення реклами на зупин­ках та у рухомому складі тощо).

Доходи від платних перевезень становлять до 90 % сукупних дохо­дів. Такі доходи визначаються шляхом множення кількості пасажирів, яку планується перевезти, на ціну одного перевезення (тариф). Переве­зення пасажирів, яким надається пільга, здійснюється за рахунок бю­джетних дотацій, сума яких визначається шляхом множення кількості безплатних перевезень пасажирів на діючий тариф. Доходи від інших видів діяльності плануються на основі досягнутого в попередній період рівня з урахуванням змін, що відбудуться в плановому періоді.

Міський електротранспорт функціонує у 54 містах України (трам­вайне і тролейбусне сполучення діють у 18 містах, лише трамвайне — в 6, тролейбусне — у 29, метрополітен діє у трьох містах). У Криму функ­ціонує міжміська тролейбусна лінія Сімферополь — Алушта — Ялта за­гальною протяжністю 93 км, у містах Києві та Кривому Розі поряд зі звичайними функціонують швидкісні трамвайні лінії. Цей вид транс­порту забезпечує близько 60 % внутрішніх міських пасажирських пе­ревезень.

10.3. Необхідність і зміст реформи житлово-комунального господарства в Україні

Стан житлово-комунального господарства в Україні є вкрай незадо­вільним і вимагає оперативного втручання. Як показав досвід, житлово-комунальне господарство неспроможне ефективно працювати в ринко­вих умовах і надавати послуги належного рівня. Так, підлягає ремонту кожен третій житловий будинок, а 40 тис. будинків (4 % житлового фон­ду), в яких проживає майже 2 млн осіб, є ветхими та аварійними і ма­ють граничний ступінь зносу. На межі повної зупинки перебуває ліфто­ве господарство, де 20 тис. ліфтів потребують заміни. Аварійними є майже третина водопровідно-каналізаційних мереж, 14 % теплових мереж, близько ЗО % теплопунктів, понад 15 % мостів і шляхопроводів. Потре­бує ремонту або заміни четверта частина водопровідних очисних спо­руд, кожна п'ята насосна станція, 40 % насосних агрегатів. Оновити треба більше ніж 80 % рухомого складу міського електротранспорту, значну частину автотранспорту, трамвайних колій та іншої інфраструк­тури.

Житлово-комунальне господарство — галузь з найнижчим рівнем су­часного оснащення. Найгірша ситуація з якістю надання послуг і ста­ном житлово-комунальних підприємств спостерігається у сільській міс­цевості, де проживає значна частина населення. Істотне погіршення протягом останніх років стану майна, основних фондів у житло­во-комунальній сфері було, зокрема, спричинене позбавленням галузі в 2000 р. державної підтримки.

Вітчизняне комунальне господарство є високоенергозатратним. Май­же половина основних засобів на підприємствах комунальної тепло­енергетики працює неефективно. На обслуговування одного квадратно­го метра житла у нашій країні витрачається в 3—7 разів більше енерго­ресурсів, ніж у середньому в Західній Європі, а витрати електроенергії на виробництво та реалізацію одного кубічного метра води вищі на третину. У процесі транспортування у нашій країні втрачається марно ЗО % води та 25 % електричної енергії. Ефективність праці в житлово-кому­нальному секторі вітчизняної економіки у 4—16 разів нижча, ніж у роз­винутих західноєвропейських країнах.

Внаслідок історичних особливостей розвитку країни склалася ситуація, за якої у сфері житлово-комунального господарства традиційно на­
даються послуги низької якості. Однією з причин цього є відсутність
ринкових відносин у галузі. Населення ще не навчилося ставитися до
житлово-комунальних послуг як до товару, тому що ці послуги однако­вою мірою надаються усім споживачам незалежно від їх платоспроможності. Таким чином, житлово-комунальне господарство виконує соціальну функцію, ставить у рівні умови всі верстви населення, тим самим дотуючи багатих громадян.

Незважаючи на порівняно низькі ціни за житлово-комунальні послу­ги, кожний шостий житель України не в змозі розрахуватися за житло і тому достатньо значною є заборгованість населення з оплати житлово-комунальних послуг. Крім того, у країні налічується приблизно 10 млн пільговиків з оплати житлово-комунальних послуг. Недосконалим є господарський, і зокрема фінансовий, механізм у сфері вітчизняного житлово-комунального господарства. Усе це загалом спричинює збит­кову роботу переважної більшості житлово-комунальних підприємств. Зменшенню боргу з оплати житлово-комунальних послуг перешкоджає проведення "амністій" щодо заборгованості населення, а також діючий порядок, згідно з яким фізичні особи звільняються від пені за простро­чену оплату послуг, тоді як юридичні особи не мають такої пільги.

Не сформований поки що механізм припинення надання житлово-комунальних послуг у разі заборгованості з їх оплати. Справа в тому, що не лише немає відповідної нормативної бази, а й технічно це важко зробити стосовно окремих видів послуг, які надають житлово-комуналь­ні підприємства (наприклад, подання води, газу тощо). А за такими ви­дами послуг, як прибирання територій, припинення здійснення відпо­відних робіт може мати негативні наслідки — значне погіршення сані­тарно-гігієнічного стану, створення незручностей і завдання шкоди тим користувачам, які не мають заборгованості з оплати послуг.

Найсуттєвішими недоліками господарського механізму житлово-ко­мунального господарства, які зумовлюють необхідність проведення до­корінних реформ, є:

· сповільнені ринкові перетворення і структурні зрушення у галузі, відсутність конкурентного середовища;

· незадовільний технічний стан основних фондів житлово-комуналь­ного господарства, у зв'язку з чим — великі втрати ресурсів у мережах внаслідок незадовільного їх технічного стану;

· неповне відшкодування вартості послуг житлово-комунальних під­приємств установленими тарифами, значна регіональна диференціація тарифів;

· практика дотування збиткових підприємств, яка унеможливлює вихід їх з фінансової кризи, розвиває споживацькі тенденції;

· монопольне становище більшості підприємств, що не створює сти­мулів до здешевлення собівартості послуг, зменшення витрат енергетич­них ресурсів і непродуктивних видатків;

· низька продуктивність праці та велика кількість працюючих у жит­лово-комунальному господарстві;

· відсутність кваліфікованих менеджерів, здатних ефективно управ­ляти комунальними підприємствами;

· низька якість послуг і зменшення обсягів їх надання, що призво­дить до зменшення доходів житлово-комунальних підприємств;

· заборгованість населення за надані послуги, велика кількість ко­мунальних пільговиків;

· обмеженість фінансових ресурсів об'єктів комунальної власності, хронічна нестача коштів, необхідних не тільки для потреб розвитку під­приємств, а й для поточного їх утримання.

Для подолання зазначених недоліків слід провести комплексне реформування сфери житлово-комунального господарства відповідно до таких основних напрямів.

1. Формування нормативно-правової бази функціонування жит­лово-комунального господарства:

удосконалення нормативно-правових актів відповідно до ринко­вих умов;

стандартизація послуг житлово-комунальних підприємств;

перегляд нормативної бази, яка регламентує склад витрат підпри­ємств;

включення до складу тарифів на послуги інвестиційної складової.

2. Забезпечення фінансової стабілізації галузі:

проведення комплексної державної регуляторної тарифної політики;

стимулювання скорочення енерговитрат;

ефективна дотаційна підтримка підприємств;

перегляд пільг і чітке визначення джерел їх фінансування, перехід до адресних пільг населенню;

запровадження механізмів перерахунку плати за ненадані або не­
якісні послуги.

3. Інституційні перетворення в галузі:

роздержавлення, демонополізація, створення конкурентного середо­вища в житлово-комунальному господарстві;

ефективне державне регулювання діяльності природних монополій;

формування цілісної державної регуляторної політики тарифів у комплексі — на електроенергію, газ, водо-, теплопостачання, водовідведення; створення товариств власників житла, служб замовника, розвиток договірних відносин у галузі;

встановлення дієвого контролю за встановленням тарифів та їх про­зорістю;

перехід на енергозберігальні технології, прилади обліку та регулю­вання споживання води та теплоенергії.

Упродовж останніх років в Україні було прийнято низку норматив­но-правових актів і програм, спрямованих на подальший розвиток цієї життєво важливої галузі економіки. Так, 19 жовтня 1999 р. було вида­но Указ Президента України "Про прискорення реформування житло­во-комунального господарства", в якому цілі реформування галузі були визначені