Тема 6: міжбюджетні відносини, їх складові

1. Зміст міжбюджетних відносин та особливості їх організації

2. Сутність і стан фінансового вирівнювання

3. Бюджетне регулювання, його цілі та методи

4. Бюджетні трансферти та їх види

6.1. Зміст міжбюджетних відносин та особливості їх організації

Одними з найважливіших і найскладніших проблем державних фінансів у кожній країні є ефективна організація відносин всередині бю­джетної системи, а саме між бюджетом центрального уряду і бюджета­ми органів місцевого самоврядування; перерозподіл бюджетних ресур­сів, зумовлений об'єктивними відмінностями в рівнях соціально-еконо­мічного розвитку окремих територій; здійснення фінансового вирівнювання з метою забезпечення конституційних гарантій населенню неза­лежно від місця його проживання.

Концептуальні засади побудови міжбюджетних відносин загалом за­лежать від економічної системи держави і мають принципові відмін­ності за умов ринкової і командної економік. У тоталітарних країнах цент­ральне місце в бюджетній системі займає державний бюджет, у якому перерозподіляється значна частина створеного валового продукту; міс­цеві бюджети не відіграють істотної ролі і мають другорядне значення. У бюджетних системах демократичних країн акценти розставлені по-іншому: бюджет центрального уряду і бюджети місцевих влад функціонують у межах єдиної бюджетної системи на основі розподілу повноважень між органами державної влади і місцевого самоврядування. Причому відповідно до загальносвітової тенденції розвитку і зміц­нення інституту місцевого самоврядування та збільшення його впливу на суспільні процеси роль місцевих бюджетів у складі державних фінан­сів постійно зростає. Для бюджетної системи України характерний досить високий ступінь централізації бюджетних ресурсів, що свідчить про зосередження

Місцеві бюджети займають одне з центральних місць в еконо­мічній системі кожної держави, в них зосереджується значна части­на державних фінансових ресурсів. Місцеві бюджети є також най­більш чисельною ланкою бюджетної системи країни, вони відігра­ють важливу роль у перерозподілі валового національного продукту, фінансуванні державних видатків, перш за все, соціальної спрямованості.

основних владних повноважень на рівні центрального уряду, нерозви­неність місцевого самоврядування і слабкість його фінансової основи -місцевих бюджетів. Причому за останні роки, незважаючи на ухвален­ня низки програмних документів і нормативних актів, спрямованих на зміцнення фінансової незалежності місцевого самоврядування, централі­зація бюджетної системи посилювалася. Так, якщо у 2002 р. до державно­го бюджету надійшло 68,6 % доходів зведеного бюджету України, а до міс­цевих — 31,4 %, то у 2004 р. це співвідношення становило 74,9 % і 25,1 %. Відповідно видатки зведеного бюджету України були профінансовані у 2002 р.: на 58,9 % — з державного бюджету і 41,1 % — з місцевих бю­джетів; у 2004 р.: на 62,1 % — з державного бюджету і 37,9 % — з міс­цевих бюджетів1.

У процесі організації міжбюджетних відносин їх суб'єктами виступають ті органи влади й управління, до компетенції яких включені пов­новаження щодо складання, розгляду, затвердження і виконання бюджетів. Тому в Бюджетному кодексі міжбюджетні відносини розглядаються як відносини між державою, Автономною Республікою Крим і органами місцевого самоврядування щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функ­цій, передбачених Конституцією України та законами України.

Міжбюджетні відносини — це відносини між державою, Ав­тономною Республікою Крим і органами місцевого самоврядуван­ня щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресур­сами, необхідними для виконання функцій, передбачених Кон­ституцією та законами України.

Міжбюджетні відносини виникають на стадії виконання бюджетів. Найважливішою передумовою їх існування є необхідність здійснення перерозподілу бюджетних ресурсів усередині бюджетної системи, яка, у свою чергу, спричинена розбіжностями між обсягами коштів, акуму­льованих у бюджетах різних рівнів і видів, та потребою в них.

Підставою для існування міжбюджетних відносин є:

визначений у законодавстві розподіл повноважень між державною виконавчою владою та органами місцевого самоврядування;

гарантія фінансування витрат на реалізацію наданих повноважень з боку держави органам місцевого самоврядування;

діючий порядок розмежування доходів і видатків між рівнями бюджетної системи і місцевими бюджетами різних видів;

Основою міжбюджетних відносин є розмежування доходів і видатків між рівнями бюджетної системи, проведене відповідно до розподілу повноважень органів державної виконавчої влади і місцевого самовря­дування. Проте розмежування доходів, здійснене на єдиних засадах для бюджетів відповідного рівня не дає можливості збалансувати абсолют­но всі бюджети. Причиною цього є значні відмінності у формуванні до­щів і складі та обсягах видатків бюджетів територіальних одиниць, які мають об'єктивний характер і зумовлені:

різним рівнем економічного розвитку господарських комплексів адмі­ністративно-територіальних одиниць і їх спеціалізацією;

різноманітністю природно-кліматичних умов;

різним екологічним станом територій;

особливостями розташування населених пунктів, зокрема адміністративних центрів;

- насиченістю шляхами сполучення;

- кількістю населення, його віковим складом;

- сформованою протягом тривалого історичного періоду мережею об'єк­тів соціальної і побутової інфраструктури та їх станом тощо.

Вплив цих і багатьох інших факторів визначає різний податковий потенціал, який безпосередньо впливає на формування дохідної бази місцевих бюджетів; різну вартість послуг, що надають місцеві органи з огляду на відмінності адміністративно-територіальних одиниць; неод­накову потребу в коштах, які спрямовуються на підтримку соціально незахищених верств населення, утримання об'єктів соціально-культур­ної сфери і т. ін.

Остаточне збалансування бюджетів одного рівня, яке неможливо провести лише шляхом розмежування їх доходів та видатків, досягаєть­ся за допомогою бюджетного регулювання, тобто перерозподільчих процесів у межах бюджетної системи, шляхом:

надання коштів фінансово "бідним" територіям (форми фінансової допомоги: відрахування із загальнодержавних доходів, міжбюджетні трансферти — дотації та субвенції);

вилучення коштів у відносно фінансово "багатих" територій (форми вилучення: податки та обов'язкові платежі, передача коштів з від­повідних бюджетів до державного бюджету).

Окрім перерозподілу бюджетних ресурсів, зумовленого нерівномір­ним розвитком територій і дією інших об'єктивних факторів, між рів­нями бюджетної системи виникають відносини у процесі виконання бю­джетів: взаєморозрахунки, взаємозаліки, фінансування видатків шляхом і випуску векселів, надання бюджетних позичок та ін. Звичайно, певною і мірою існування таких форм міжбюджетних відносин — нормальне яви-\ ще, проте їх переважання порівняно з фінансовими операціями непри­пустиме

Центральне місце в міжбюджетних відносинах посідають процедури бюджетного регулювання. У Бюджетному кодексі України метою регу­лювання міжбюджетних відносин визначено забезпечення відповідно­сті між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законо­давчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які мають забезпечувати виконання цих повноважень. Іншими словами, основною метою міжбюджетних відносин визнається проведення пере­розподілу бюджетних ресурсів.

Мета регулювання міжбюджетних відносин — це забезпе­чення відповідності між повноваженнями на здійснення видат­ків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які мають забезпечувати виконання цих повноважень, тобто перерозподіл бюджетних ресурсів.

Організація міжбюджетних відносин і, зокрема, способи збалансування доходів і видатків бюджетів, вирівнювання бюджетної забезпеченості територій значною мірою залежать від того, яким чином розмежо­вано доходи між рівнями бюджетної системи згідно з розподілом повно­важень між державною виконавчою владою і місцевим самоврядуван­ням. У світовій практиці використовують такі способи розмежування доходів:

розподілу податків та інших доходів між бюджетами різних рівнів;

розподілу надходжень від податків шляхом закріплення за кожним рівнем бюджетної системи конкретних часток податку в межах єдиної ставки оподаткування;

встановлення територіальних надбавок до загальнодержавних по­датків на користь місцевого самоврядування;

встановлення територіальних надбавок до місцевих податків на ко­ристь загальнодержавних органів влади.

Застосування того чи іншого способу розмежування доходів залежить від засад побудови бюджетної системи, які, у свою чергу, визначаються державним устроєм країни. В умовах бюджетного унітаризму, як прави­ло, використовуються другий і третій із зазначених вище способів роз­межування доходів усередині бюджетної системи. Органи місцевого са­моврядування мають власні доходи, збалансування місцевих бюджетів досягається за допомогою передачі частини зібраних на їх території за­гальнодержавних податків або наданням місцевій владі права встанов­лювати надбавки до податків (у межах, визначених центральним урядом).

Бюджетний федералізм, як правило, передбачає перший із зазначе­них вище способів розмежування доходів, тобто чіткий розподіл подат­ків та інших доходів між центральним бюджетом, бюджетами членів федерації і місцевими бюджетами. Крім того, для бюджетного федера­лізму характерна самостійність суб'єктів федерації у встановленні влас­них податків — фіскальний федералізм. При цьому надходження до­ходів можуть також розподілятися між окремими рівнями бюджетної системи відповідно до рівнів управління.

Як свідчить світовий досвід, процес формування раціональної та ви­сокоефективної (з погляду мобілізації та витрачання бюджетних кош­тів, забезпечення соціальної справедливості) бюджетної системи у феде­ративних державах вимагає тривалого часу і проходить за умов жорстокої боротьби різних груп, що лобіюють інтереси окремих територій. В
унітарних державах ці проблеми можуть бути вирішені у відносно коротші терміни, але за умови чіткого визначення цілей суспільного роз­
витку і шляхів їх досягнення. Проте потрібно враховувати, що за умов
розвитку і зміцнення місцевого самоврядування, які спостерігаються в
останні десятиліття в цілому у світі і, зокрема, в Європі, навіть в унітарних країнах все більшого поширення набувають принципи бюджет­ного федералізму.

6.2. Сутність і стан фінансового вирівнювання

У межах кожної, навіть незначної за розмірами, країни завжди спо­стерігаються об'єктивні розбіжності у фінансовому потенціалі окремих територій, особливості складу та обсягів дохідної бази бюджетів, а отже, й можливостей задоволення різноманітних місцевих потреб. Головними загальноекономічними причинами, які зумовлюють регіональні відмін­ності у формуванні доходів і фінансуванні видатків місцевих бюджетів України, є:

нестабільність і неузгодженість законодавства з питань фінансів, бюджету, податків;

щорічні зміни складу доходів і видатків бюджетів;

невизначеність цілей та пріоритетів фінансового вирівнювання;

відсутність протягом тривалого часу (до 2001 р.) стабільного, нау­ково обґрунтованого і прозорого механізму бюджетного регулювання;

нераціональне розташування мережі бюджетних установ;

непослідовна політика щодо передачі соціально-культурних об'єк­тів з державної у комунальну власність;

відсутність зацікавленості органів місцевого самоврядування в до­датковій мобілізації надходження доходів до місцевих бюджетів, спо­живчі тенденції у витрачанні бюджетних коштів.

За результатами досліджень, регіональна диференціація доходів і видатків з місцевих бюджетів України насамперед зумовлена відмін­ностями у рівнях соціально-економічного розвитку територій, що пов­ністю відображається на обсягах валової доданої вартості, створеної в регіоні.

У зв'язку з цим як доходи, так і видатки місцевих бюджетів окремих регіонів України мають досить значні відмінності. Тому виникає потре­ба у проведенні фінансового вирівнювання, яке спрямоване на нівелю­вання (у певних межах) таких відхилень, тому що їх наявність створює неоднакові умови для надання державними органами економічних, со­ціальних, адміністративних та інших послуг. Як відомо, в Конституції України закріплені рівні можливості для всіх громадян у здійсненні своїх прав, незалежно від того, на якій території вони проживають. Спла­чуючи однакові податки, громадяни в праві розраховувати на однако­вий рівень надання суспільних послуг, фінансування яких забезпечу­ється переважно за рахунок бюджетних коштів.

Термін "вирівнювання" в українському законодавстві вперше з'явив­ся у 1995 р. у Законі України "Про бюджетну систему України" (ст. 16), Пізніше він трансформувався в "бюджетне вирівнювання" в Законі Украї­ни "Про місцеве самоврядування в Україні" від 20 травня 1997 р. (ст. 1). На практиці часто застосовується поняття "фінансове вирівнювання"

Плутанина у використанні цих термінів спричинена відсутністю чітко­го тлумачення поняття, яке свого часу не було здійснене у відповідних законодавчих актах. В економічній літературі іноді можна спостерігати ототожнення фінансового вирівнювання з бюджетним регулюванням. У Бюджетному кодексі України також немає визначення цього поняття, а застосовуються терміни "дотація вирівнювання" і "коефіцієнт вирів­нювання".

Ми вважаємо, що під фінансовим вирівнюванням слід розуміти при­ведення у відповідність витрат бюджетів (за економічною і функціо­нальною класифікаціями) до гарантованого державою мінімального рівня
соціальних послуг на одного мешканця; ліквідацію значних диспропорцій у здійсненні бюджетних видатків за окремими територіями. Але,
враховуючи, що нині у нас не розроблено і законодавчо не визначено дер­авні соціальні гарантії, метою фінансового вирівнювання є наближення видатків місцевих бюджетів у розрахунку на одну особу наявного на­селення до середнього рівня видатків, який є у країні.

Фінансове вирівнювання — приведення у відповідність ви­трат місцевих бюджетів (за економічною та функціональною кла­сифікаціями) до гарантованого державою мінімального рівня со­ціальних послуг на одного мешканця, ліквідація значних диспро­порцій у здійсненні бюджетних видатків за окремими територіями.

З'ясування сутності й механізму здійснення фінансового вирівнюван­ня як у нашій, так і в зарубіжних країнах свідчить, що його слід роз­глядати не лише як діяльність у межах бюджетної системи, пов'язану з перерозподілом бюджетних ресурсів. У широкому розумінні фінансове вирівнювання відображає процеси політичного, економічного і соціаль­ного значення, за допомогою яких вирішуються загальнодержавні за­вдання щодо забезпечення динамічного зростання економіки, розвитку продуктивних сил, поліпшення добробуту населення, усунення розбіж­ностей у рівнях розвитку окремих територій, фінансового забезпечення місцевого самоврядування, вирішення національних проблем тощо. Усе це надає фінансовому вирівнюванню виняткового значення і зумовлює його особливе місце у фінансовій системі, і в тому числі у міжбюджетних відносинах.

Гарантування всім громадянам рівних прав і свобод, зокрема таких як право на соціальний захист, достатній життєвий рівень, освіту, охо­рону здоров'я тощо, вимагає фінансування відповідних видатків з бю­джетів усіх адміністративно-територіальних одиниць із застосуванням єдиних підходів щодо їх кількісного виміру.

Сформульовано сутність стимулювання розвитку регіонів як комплексу правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів на основі поєд­нання економічних, соціальних та екологічних інтересів на загально державному й регіональному рівнях, максимально ефективного використання потенціалу регіонів в інтересах їх жителів і держави в цілому. Метою стимулювання розвитку регіонів визнано:

— забезпечення сталого розвитку регіонів в інтересах усієї України,
підвищення рівня життя населення, подолання бідності та безробіття,
формування середнього класу;

— ефективне використання економічного, наукового, трудового по­тенціалу, природних та інших ресурсів, а також особливостей регіонів
для досягнення на цій основі підвищення рівня життя людей, оптималь­ної спеціалізації регіонів у виробництві товарів і послуг;

— створення рівних умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України;

— забезпечення додержання визначених державою соціальних гарантій для кожного громадянина незалежно від місця його проживання;

— подолання депресивного стану окремих територій, своєчасне і комп­лексне розв'язання проблем охорони довкілля.

У Законі від 8 вересня 2005 р. узагальнені такі основні засади, на яких має формуватися стимулювання розвитку регіонів у нашій країні

збалансування загальнодержавних, регіональних і місцевих інте­ресів розвитку, визначення державою з урахуванням пропозицій орга­нів місцевого самоврядування науково обґрунтованих пріоритетних напрямів регіонального розвитку;

програмно-цільовий підхід до розв'язання проблем соціально-еко­номічного розвитку, створення сприятливого інвестиційного середови­ща в регіонах;

максимальне наближення послуг, що надаються органами держав­ної влади та органами місцевого самоврядування, до споживачів цих послуг;

концентрація на конкурсній основі коштів державного бюджету України, місцевих бюджетів, а також інших ресурсів з метою досягнен­ня найбільш ефективного їх використання для цілей регіонального роз­витку;

— співробітництво та взаємна відповідальність центральних і місце­вих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, нау­кових і громадських організацій та інших суб'єктів у виконанні завдань
регіонального розвитку.

У документі вперше у вітчизняному законодавстві дано тлумачення терміна "регіон", під яким у Законі розуміється територія Автономної

Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя. Крім того, визна­чено сутність поняття "депресивних територій", їх класифікація та вка­зані показники розвитку, за якими території набувають цього статусу.

Депресивна територія — це регіон чи його частина (район, місто обласного значення або кілька районів, міст обласного зна­чення), рівень розвитку яких за показниками, визначеними в за­конодавстві, є найнижчим серед територій відповідного типу.

Депресивні території поділяють на такі групи:

регіони;

промислові райони — райони, в яких частка зайнятих у промисло­вості перевищує частку зайнятих у сільському господарстві;

сільські райони — райони, в яких частка зайнятих у сільському господарстві перевищує частку зайнятих у промисловості;

міста обласного значення.

Статус депресивної надається території з метою створення правових, економічних та організаційних засад для вживання органами держав­ної влади та органами місцевого самоврядування особливих заходів для стимулювання розвитку таких територій.

Депресивними визнаються:

регіони, у яких протягом останніх п'яти років середні показники валової доданої вартості на одну особу є найнижчими;

промислові райони, у яких протягом останніх трьох років середні показники рівня безробіття, зайнятості у промисловості є найвищими, обсяг промислового виробництва на одну особу та рівень середньої за­робітної плати найнижчі;

сільські райони, у яких протягом останніх трьох років щільність сільського населення, природний приріст населення найнижчі, найви­ща — частка зайнятих у сільському господарстві, обсяг виробництва сільськогосподарської продукції на одну особу та рівень середньої за­робітної плати є найнижчими;

міста обласного значення, у яких протягом останніх трьох років є найвищими середні показники рівня безробіття, зокрема довготрива­лого безробіття, та найнижчим рівень середньої заробітної плати.

Депресивними визнаються промислові та сільські райони, а також міста обласного значення, названі показники розвитку яких відповіда­ють одночасно всім зазначеним вище критеріям.

Визначення вихідних понять і критеріїв депресивності територій ство­рює необхідні передумови для практичного втілення основних принципів державного стимулювання регіонів, задекларованих у законодавстві:

об'єктивність і відкритість визначення територій для державного стимулювання їх розвитку;

одночасна концентрація зусиль і коштів на відносно невеликій кількості територій з метою досягнення максимального соціально-економічного розвитку;

— неприпустимість використання цільової державної підтримки для
і фінансування поточних потреб територій;

— максимальне використання можливостей самих територій у розробці та реалізації системи заходів з подолання депресивності.

Основними формами державної підтримки регіонів з метою стиму­лювання розвитку депресивних територій є:

цільове спрямування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури;

надання державної підтримки, у тому числі фінансової, малим підприємствам, сприяння формуванню об'єктів інфраструктури розвит­ку підприємництва (бізнес-центри, бізнес-інкубатори, інноваційні та кон­салтингові центри, венчурні фонди тощо);

спрямування міжнародної технічної допомоги на розв'язання акту­альних соціально-економічних та екологічних проблем, а також здій­снення інших заходів;

сприяння зайнятості населення, забезпечення цільового фінансу­вання програм перекваліфікації та професійного розвитку трудових ре­сурсів, стимулювання трудової міграції, удосконалення соціальної сфе­ри, зокрема житлового будівництва, охорони здоров'я та довкілля;

надання іншої державної підтримки.

У Законі України "Про стимулювання розвитку регіонів" визначено порядок фінансування заходів щодо стимулювання їх розвитку та подо­лання депресивності територій. Так, указано, що фінансування прово­диться за рахунок коштів, передбачених на цю мету в законах України про державний бюджет та рішеннях про місцеві бюджети (Автономної Республіки Крим, обласних, міських, міст Автономної Республіки Крим обласного і республіканського значення та районних бюджетів, інших джерел відповідно до законодавства).

Обсяги фінансування реалізації угод щодо регіонального розвитку та виконання програм подолання стану депресивності територій мають щорічно передбачатися у проектах державного бюджету України та рі­шеннях про місцеві бюджети відповідними бюджетними програмами.

Важливою нормою Закону від 8 вересня 2005 р. є встановлення гра­ничних обсягів фінансування заходів щодо стимулювання розвитку ре­гіонів. Указано, що сума коштів, яка передбачається на фінансування всіх програм подолання депресивності територій протягом одного року з державного бюджету, не може бути меншою, ніж 0,2 % дохідної ча­стини державного бюджету за відповідний період. Проте дія цієї норми на 2006 р. призупинена.

Під час визначення обсягів коштів, призначених для стимулювання розвитку регіонів і подолання депресивності територій, не повинні враховуватися суми дотацій вирівнювання та субвенцій, що спрямовують­ся на виконання органами місцевого самоврядування власних і наданих законом повноважень органів виконавчої влади, а також кошти, що спря­мовуються згідно із законодавством на ліквідацію наслідків надзвичай­них екологічних ситуацій, техногенних катастроф і стихійного лиха.

Вивчення положень Закону України "Про стимулювання розвитку регіонів" дає можливість зробити висновок щодо виняткового їх значен­ня у процесі формування в Україні ринкової, соціально орієнтованої економіки, де будуть створені рівні можливості для динамічного роз­мітку всіх адміністративно-територіальних утворень.

Вирішення завдань фінансового вирівнювання досягається за допо­могою певної системи форм і методів державної підтримки, проте цен­тральне місце в ній займають процедури бюджетного регулювання і фі­нансової допомоги територіям у вигляді бюджетних трансфертів.

6. 3. Бюджетне регулювання, його цілі та методи

Збалансування бюджетів одного рівня, яке неможливо провести ляше шляхом розмежування їх доходів і видатків, досягається за допо­могою бюджетного регулювання, тобто перерозподільчих процесів у ме­жах бюджетної системи, шляхом надання коштів фінансово "бідним" територіям або вилучення коштів у відносно "багатих" територій.

Бюджетне регулювання — діяльність щодо збалансування державного та місцевих бюджетів.

У процесі бюджетного регулювання вирішується багато завдань, ос­новними серед яких є:

досягнення відповідності між видатками та доходами місцевих бюджетів різних видів, тобто їх збалансування;

забезпечення рівномірності в надходженні доходів для запобіган­ня затримок у фінансуванні видатків;

створення зацікавленості органів місцевого самоврядування у пов­ній мобілізації доходів на своїй території;

забезпечення самостійності використання додатково одержаних коштів у процесі виконання місцевих бюджетів;

перерозподіл бюджетних ресурсів між фінансово "багатими" та "бідними" територіями;

зв'язок обсягів одержаної фінансової допомоги з конкретними зу­силлями щодо мобілізації податків і зборів, залучення додаткових дохід­них джерел;;

здійснення фінансового вирівнювання.

У складних процесах бюджетного регулювання необхідно відокрем­лювати вертикальне і горизонтальне бюджетне регулювання (табл. 6.1).

Вертикальне бюджетне регулювання має на меті забезпечення не­обхідними дохідними джерелами бюджетів різних рівнів відповідно до діючого порядку розмежування повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування. Вирішення цього завдання досяга­ється шляхом розмежування видатків між бюджетами і надання їм до­ходів, достатніх для фінансування визначених видатків.

Таблиця 6.1

Мета бюджетного регулювання та шляхи її досягнення

Властивості	Вертикальне бюджетне регулювання	Горизонтальне бюджетне регулювання
Мета	Забезпечення необхідними дохідними джерелами бюдже­тів різних рівнів відповідно до діючого порядку розмежуван­ня повноважень між органами державної влади та місцевим самоврядуванням	Ліквідація відмінностей у бюджетній забезпеченості бюджетів місцевого само­врядування (міських за категоріями міст, селищ­них та сільських), фінансо­ве вирівнювання
Досягається шляхом	Розподілу видатків між бюдже­тами і надання їм доходів, до­статніх для фінансування ви­значених видатків	Вирівнювання доходів і видатків однотипних видів місцевих бюджетів

Горизонтальне бюджетне регулювання покликане усунути роз­біжності в рівнях бюджетної забезпеченості з огляду на бюджети місцевого самоврядування (міські, селищні та сільські). Іншими словами, ос новний зміст горизонтального бюджетного регулювання полягає у фі­нансовому вирівнюванні бюджетів за територіальним критерієм. При чому горизонтальне вирівнювання здійснюється лише в межах бюдже тів територіальних громад, окремо серед міських, селищних і сільських бюджетів.

Збалансування доходів і видатків бюджетів, вирівнювання бюджет­ної забезпеченості територій проводиться за допомогою особливих ме­тодів. Вибір методів бюджетного регулювання залежить від того, яким чином розмежовані доходи між рівнями бюджетної системи згідно із розподілом повноважень між державною виконавчою владою і місце­вим самоврядуванням.

Традиційно у вітчизняній бюджетній практиці використовуються на­ступні два методи бюджетного регулювання (рис. 6.2): 1) метод відсот­кових відрахувань від загальнодержавних податків і доходів, які над­ходять до місцевих бюджетів (такі доходи одержали назву регулю­ючих); 2) надання фінансової допомоги бюджетам в обсязі певної визна­ченої суми (у вигляді бюджетних трансфертів).

		Державний бюджет України

Рис.6.1 Напрями бюджетного регулювання

Рис. 6.2. Методи бюджетного регулювання

Метод відсоткових відрахувань від загальнодержавних податків і до­ходів був започаткований ще у 1931 р. разом із проведенням податкової реформи. Досвід багаторічного використання цього методу (особливо в умовах централізованої бюджетної системи, властивої командно-адміні­стративній економіці) обов'язково приводив багатьох економістів до висновку щодо його переваг, серед яких відзначали такі:

—збалансування місцевих бюджетів можна забезпечити із застосу­ванням гнучких дохідних джерел, тобто здійснювати його достатньо ефек­тивно;

—досягається зацікавленість місцевих фінансових органів у повній мобілізації не тільки власних дохідних джерел, але і загальнодержав­них податків, тому що визначену їх частину можна одержати лише за умови повного надходження;

—місцеві фінансові органи несуть відповідальність за своєчасне і пов­не надходження загальнодержавних податків і доходів⁹.

Результативність методу відсоткових відрахувань пояснюється зок­рема й тим, що як регулюючі доходи традиційно у нас використовують такі, що характеризуються:

—рівномірністю надходження в часі;

—достатньо великими обсягами надходжень;

—рівномірністю надходження по території країни;

—захищеністю від впливів економічних та інших факторів, які мо­гли б спричинити коливання в обсягах доходів.

Цим вимогам відповідають такі загальнодержавні податки як пода­ток на додану вартість, акцизний збір, податок на прибуток підпри­ємств і податок з доходів фізичних осіб (до 2004 р. — прибутковий пода­ток з громадян). Перелік регулюючих податків, які використовуються для збалансування місцевих бюджетів, нині став досить обмеженим (по­даток на прибуток підприємств, податок з доходів фізичних осіб), проте відповідність зазначеним вище критеріям, а також вагома фіскальна роль визначають їхню достатність у процесах бюджетного регулюван­ня. Не слід забувати, що ефективність бюджетного регулювання зале­жить не від кількості джерел, які використовуються з цією метою і на­віть не від обсягів коштів, а від гнучкості механізму перерозподілу.

При застосуванні методу відсоткових відрахувань обов'язково вини­кає запитання: які нормативи використовувати: 1) єдині для місцевих бюджетів усіх адміністративно-територіальних одиниць, 2) єдині в межах певних груп місцевих бюджетів (наприклад, залежно від рівня по­даткового потенціалу і бюджетної забезпеченості на одного жителя), тобто групові нормативи, чи 3) індивідуальні для кожного бюджету?

Рис.6.3. Види нормативів відрахувань від регулюючих доходів

В економічній літературі досить поширеним є погляд на індивідуаль­ні нормативи у бюджетному регулюванні як атрибут адміністративно-розподільчої економіки з притаманними їй особливостями у побудові бюджетної системи та механізмі бюджетного регулювання. Справді, упро­довж тривалого часу в бюджетній практиці Радянського Союзу вико­ристовувались індивідуальні нормативи відрахувань від загальнодержав­них податків у доходи місцевих бюджетів, визначення конкретних обся­гів яких здійснювалося в результаті зіставлення запланованих видатків бюджетів і очікуваних доходів.

За умов ринкової економіки, на думку багатьох вчених і практиків, перевага має надаватись єдиним нормативам у бюджетному регулюван­ні, які створюють однакові умови для всіх територій. На перший по­гляд, застосування єдиних нормативів відрахувань від загальнодержав­них податків і доходів, що надходять до місцевих бюджетів, дуже зруч­не і просте з позицій практичного втілення, у процесі якого можна уник­нути процедури визначення конкретного обсягу нормативу відрахувань для кожного місцевого бюджету.

У практиці бюджетного регулювання України за роки незалежності | застосовувалися всі види нормативів відрахувань від загальнодержав­них податків (табл. 6.2). Так, у 1994 та 1997 рр. використовувались єдині нормативи відрахувань за всіма регулюючими податками. У 1998 р. була зроблена спроба розмежування податків: за державним бюджетом були закріплені непрямі, а за місцевими бюджетами — прямі податки. У 1999 р. відбулося повернення до застосування групових нормативів відрахувань. Нині перевага віддана єдиним нормативам, що більше від­повідає ринковим засадам господарювання.

Таблиця 6.2.

Нормативи відрахувань від загальнодержавних подат­ків у доходи місцевих бюджетів України

Роки	ПДВ, %	Акцизний збір, %	Податок на прибуток під­приємств, %	Податок з дохо­дів фізичних осіб,%
	14,5—100	50;100	20—100
	22,1 — 100	10;50;100	25;50;100
	20—100	20;100	70;100	50;100
	20—100	20;100		50; 100
	—	50*
	—	—
	—	10; 20; 50; 100**	30—100	25—100
2000—2011	—	100***	100****

Примітки: * Крім акцизного збору з ввезених на територію України товарів. ** Акцизний збір з вітчизняних товарів.

*** Акцизний збір з вироблених в Україні товарів (окрім акцизного збору з ви­роблених в Україні нафтопродуктів і транспортних засобів), що сплачується платниками, які зареєстровані в Автономній Республіці Крим, до доходів бю­джету Автономної Республіки Крим.

**** Податок на прибуток підприємств комунальної власності.

Найбільш значна диференціація індивідуальних нормативів відраху­вань мала місце у розподілі податку на додану вартість (ПДВ), якому відводилася головна роль у процесі збалансування місцевих бюджетів, Застосування диференційованих нормативів відрахувань від ПДВ дава­ло можливість збалансувати місцеві бюджети з використанням незнач­них за абсолютними величинами дотацій обмеженому колу адміністра­тивно-територіальних одиниць.

Перехід до застосування єдиних і групових нормативів у бюджетному регулюванні, а також закріплення ПДВ за державним бюджетом Украї­ни загалом зумовили посилення централізації бюджетних ресурсів, збіль­шення кількості дотаційних місцевих бюджетів і зростання їхньої за­лежності від державного бюджету.

За сучасних умов важливе місце у процесі бюджетного регулювання займають трансферти. Разом із запровадженням Бюджетного кодексу Украї­ни вони стають основним методом бюджетного регулювання. Такі зміни відповідають кращому досвіду зарубіжних країн, який підтверджує ста­лу тенденцію до зростання ролі бюджетних трансфертів, що знаходить від­ображення у збільшенні їхньої частки у сукупних доходах місцевих бю­джетів.

6.4. Бюджетні трансферти та їх види

Трансферти в зарубіжній практиці трактуються як "передавальні пла­тежі", "односторонні перекази", характерними ознаками яких є те, що рух коштів у вигляді трансфертів не супроводжується зустрічним одер­жанням товарів, послуг або грошей¹¹. Трансфертні платежі можуть виплачуватися урядом або фірмою домогосподарству чи фірмі; якщо такі платежі здійснює уряд, то їх називають урядовими, або державни­ми, трансфертними платежами, у багатьох країнах — субсидіями.

Окремі вчені розглядають бюджетні субсидії як частину загально­державних податків, які передаються центральними урядами в поряд­ку перерозподілу в місцеві бюджети¹². Звичайно, певною мірою кошти, необхідні для перерозподілу, центральний уряд одержує від більш фі­нансово "багатих" територій за допомогою вилучення частини загально­державних податкових надходжень. Проте слід враховувати, що подат­ки — це не єдине джерело доходів центрального бюджету, окрім них, до бюджету надходять доходи від операцій з капіталом, неподаткові над­ходження, кошти від державних позик та ін.

Бюджетні дотації стали розглядатися як надзвичайний захід у про­цесі збалансування місцевих бюджетів. Враховуючи особливості побу­дови бюджетної системи СРСР, коли бюджети нижчих рівнів входили до наступного за рівнем бюджету, то такий погляд є зрозумілим. Адже збалансування бюджетів досягалося головним чином шляхом розподілу податкових надходжень у межах певної території між різними видами бюджетів.

Поняття офіційних (міжбюджетних, бюджетних) трансфертів в україн­ську практику було вперше запроваджено у 1996 р. разом із введенням нової бюджетної класифікації, згідно з якою їх поділяли на дві групи залежно від цільового спрямування коштів:

1)поточні;

2)капітальні.

До поточних офіційних трансфертів зараховували грошові допомо­ги (дотації), які одержували бюджети нижчих рівнів за недостатньої ефек­тивності дохідних джерел. На відміну від поточних, капітальні офіцій­ні трансферти (субвенції) передбачали цільове використання одержаних коштів. Цілі, на які спрямовувалися субвенції, переважно були пов'я­зані з виконанням органами місцевого самоврядування делегованих дер­жавою повноважень.

Залежно від джерел надходження у складі офіційних трансфертів ві­докремлювали: одержані від органів державного управління, з-за кордо­ну і з недержавних джерел.

Характерною особливістю сучасного вітчизняного трактування бю­джетних трансфертів є те, що до них належать не лише кошти, які одер­жують місцеві бюджети з державного бюджету, а й перерахування кош­тів, що перераховують у зворотному напрямі — від місцевих бюджетів до державного бюджету.

Бюджетний кодекс України (2001) змінив концептуальні підходи до класифікації трансфертів. Насамперед, відбулося уточнення терміноло­гії: замість "офіційні трансферти" нині використовують термін "міжбюджетні трансферти", який визначають як кошти, що безоплатно і безповоротно перераховуються з одного бюджету в інший.

Міжбюджетні трансферти — кошти, які безоплатно та без­поворотно перераховуються з одного бюджету в інший.

Міжбюджетні трансферти, згідно з Бюджетним кодексом, поділяють на чотири види:

1)дотації вирівнювання;

2)субвенції;

3)кошти, що перераховуються з одного бюджету в інший;

4)інші дотації (табл. 6.3).

Таблиця 6.3.

Властивості міжбюджетних трансфертів

Види	Цільове спрямування	Джерело отримання
Дотації вирівню­вання	Бюджетам Автономної Республіки Крим, обласним, районним, міст Києва та Се­вастополя, міст республіканського та об­ласного значення	3 державного бюджету України
	Бюджетам районів у містах, сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань	3 бюджетів Києва і Севастополя, міст республіканського і обласного значення
Субвен­ції	На здійснення програм соціального за­хисту	3 державного бюджету України
	На компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування у звязку з виконанням власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою	3 державного бюджету України
	На виконання інвестиційних проектів	3 державного бюджету України і місцевих бюджетів
	На утримання об'єктів спільного ко­ристування чи ліквідацію негативних на­слідків діяльності об'єктів спільного ко­ристування	3 місцевих бюджетів
	На виконання власних повноважень те­риторіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань	3 місцевих бюджетів
	Інші субвенції	3 державного бюджету України і місцевих бюджетів
Кошти, що пере­даються	Державному бюджету України	3 місцевих бюджетів
	Місцевим бюджетам	3 місцевих бюджетів
Інші до­тації	Місцевим бюджетам	3 державного бюджету України і місцевих бюджетів

Перший вид міжбюджетних трансфертів — дотації вирівнюванні, які надаються з державного бюджету місцевим бюджетам. Визначаль­ною, на наш погляд, є назва, з якої випливає, що основною метою цього виду трансфертів є вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який її отримує, тобто, в кінцевому підсумку, згідно з раніше визначеним на­ми поняттям, — проведення фінансового вирівнювання.

Цій меті підпорядкований і сам механізм розрахунку дотацій вирів­нювання. Так, обсяг дотації визначається шляхом зіставлення видатків відповідних місцевих бюджетів, визначених із застосуванням фінансо­вих нормативів бюджетної забезпеченості і коригуючих коефіцієнтів та доходів (кошику доходів), які, згідно з Бюджетним кодексом, надходять до місцевих бюджетів. Розрахунок прогнозного кошика доходів здійс­нюється з використанням індексу відносної податкоспроможності, тоб­то коефіцієнта, що визначає рівень податкоспроможності адміністра­тивно-територіальної одиниці порівняно з середнім показником по краї­ні в розрахунку на одного мешканця.

Д отації вирівнювання — міжбюджетні трансферти на вирівню­вання дохідної спроможності бюджету, який їх отримує.

Другий вид міжбюджетних трансфертів — це субвенції. Вони мо­жуть надаватися як державним, так і місцевими бюджетами. Характер­ною ознакою субвенцій є цільове використання одержаних коштів, ос­новними напрямами якого є: здійснення програм соціального захисту; компенсація втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування у зв'яз­ку з виконанням власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою; виконання інвестиційних проектів; утримання об'єктів спільного користування чи ліквідація негативних наслідків діяльності таких об'єктів; виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань; інші цілі.

С убвенції — міжбюджетні трансферти для використання з певною метою в порядку, визначеному тим органом, який при­йняв рішення про надання субвенції.

З державного бюджету місцевим бюджетам останніми роками видаються субвенції:

— на соціально-економічний розвиток регіонів;

— виконання заходів щодо попередження аварій і запобігання техногенним катастрофам у житлово-комунальному господарстві та на інших аварійних об'єктах комунальної власності;

— виконання інвестиційних проектів;

— збереження історичної забудови міст і об'єктів історико-культурної спадщини України;

— виконання різноманітних соціальних програм.

За сучасних умов створення основ ринкової економіки важливого зна­чення набувають субвенції, пов'язані з реалізацією програм соціально­го захисту населення. Протягом останніх років з державного бюджету міс­цевим бюджетам надавалися субвенції:

— на виплату допомоги сім'ям з дітьми, малозабезпеченим сім'ям, інва­лідам з дитинства і дітям-інвалідам;

— будівництво і придбання житла, надання передбачених чинним за­конодавством пільг окремим категоріям громадян;

— компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

— виплату житлових субсидій населенню на оплату електроенергії, природного газу, послуг тепло-, водопостачання і водовідведення, квар­тирної плати, вивезення побутового сміття та рідких нечистот;

— виплату житлових субсидій населенню на придбання твердого та рідкого пічного побутового палива і скрапленого газу;

— на утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклу­вання, у дитячих будинках сімейного типу і прийомних сім'ях та інші.

Третій вид трансфертів — передача коштів до державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів. Так, у ви­падках, коли прогнозні показники доходів бюджету (Автономної Рес­публіки Крим), обласних і районних бюджетів, міських (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) бюджетів перевищують розрахунковий обсяг видатків відповідного бюджету (обчислений із застосуванням фінансо­вих нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів), для такого бюджету встановлюється обсяг коштів, що підлягає передачі до державного бюджету України.

Четвертий вид міжбюджетних трансфертів — це інші дотації, які надаються з державного бюджету місцевим бюджетам.

Отже, за сучасних умов трансферти посідають важливе місце у між­бюджетних відносинах; разом з уведенням у дію Бюджетного кодексу України вони стали основним методом бюджетного регулювання. Такі зміни підтверджують досвід закордонних країн, який свідчить, що остан­німи роками спостерігається стала тенденція до зростання ролі бюджет­них трансфертів, і як наслідок — збільшення їх частки в сукупних до­ходах місцевих бюджетів. У багатьох країнах субсидії перетворилися на основне джерело муніципального фінансування, їх частка у складі фінансових ресурсів муніципальних формувань коливається в межах 30—60 % і становить: в Австрії — 35 %, Бельгії — 40, Фінляндії — 31, Франції — 26, Німеччині — 45, Італії — 38, Нідерландах — 60.

6.5. Алгоритм визначення дотацій вирівнювання

Порядок розрахунку обсягів дотацій вирівнювання з державного бю­джету місцевим бюджетам визначений ст. 97 і 98 Бюджетного кодексу України і постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирів­нювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між дер­жавним бюджетом та місцевими бюджетами" від 5 вересня 2001 р. № 1195 з такими змінами і доповненнями. Цією постановою затверджено Фор­мулу розподілу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним бю­джетом і місцевими бюджетами.

Дотації вирівнювання надаються з державного бюджету України:

—бюджету Автономної Республіки Крим;

—обласним бюджетам;

—бюджетам міст Києва та Севастополя;

—бюджетам міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення;

—бюджетам районів.

Встановлена зазначеною вище постановою Кабінету Міністрів Украї­ни Формула враховує такі параметри:

— фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти до них;

— кількість мешканців і споживачів соціальних послуг;

— індекс відносної податкоспроможності відповідного міста чи району;

— прогнозний показник кошика доходів бюджетів місцевого само­врядування — для бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республі­канського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, і про­гноз доходів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів — для районних бюджетів;

— коефіцієнт вирівнювання.

Визначення обсягів дотацій вирівнювання

Обсяг дотації вирівнювання з державного бюджету, що надається бюджету Автономної Республіки Крим, обласному бюджету, бюджету міста Києва чи Севастополя, міста республіканського (Автономної Рес­публіки Крим) чи обласного значення, бюджету району, або коштів, що передаються з цих бюджетів до державного бюджету, визначається за загальним фондом місцевого бюджету як різниця між розрахунковим показником обсягу видатків і розрахунковим обсягом доходів.

На 2006 р. встановлено, що у випадках, якщо коефіцієнт вирівнювання не застосовується та обсяг коштів, які передаються з відповідно­го місцевого бюджету державному бюджету у 2006 р., більший за обсяг відповідних коштів, переданих у 2005 р., то вилучення коштів з місцевих бюджетів до державного бюджету у 2006 р. здійснюється в обсягах, не більших ніж у попередньому році.

Розрахунок обсягу доходів (кошика доходів) загального фонду місцевого бюджету, що враховується при визначенні міжбюджетних транс­фертів

Обсяг доходів (кошика доходів) бюджету Автономної Республіки Крим, обласного бюджету, бюджетів міст Києва і Севастополя, міста республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, райо­ну формується з надходжень загальнодержавних податків і зборів, закріплених за місцевими бюджетами згідно зі ст. 64 і 66 Бюджетного кодексу України.

Розрахунок цих кошиків закріплених доходів проводиться шляхом застосування індексу відносної податкоспроможності відповідної адмі­ністративно-територіальної одиниці. Цей індекс визначають на основі звітних даних про фактичні надходження відповідних податків, зборів до цих бюджетів за три останні бюджетні періоди (базовий період), що чередують рокові, в якому формуються показники бюджету на планова­ний бюджетний період. При цьому враховуються втрати закріплених доходів відповідних місцевих бюджетів у базовому періоді внаслідок надання пільг платникам податків згідно з рішеннями Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим і відповідних місцевих рад.

Індекс відносної податкоспроможності — це коефіцієнт, що
визначає рівень податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці порівняно з аналогічним середнім показником по
Україні в розрахунку на одного мешканця.

Таким чином, цей індекс показує, наскільки рівень надходжень до­ходів на певній території в розрахунку на одну особу населення відріз­няється від середнього у країні. Застосування індексів відносної податкоспроможності адміністративно-територіальних одиниць дає змогу здій­снити перерозподіл ресурсів усередині бюджетної системи на засадах об'єктивності з використанням формульного підходу для проведення фінансового вирівнювання.

Розрахунок прогнозного обсягу доходів, закріплених за місцевими бюджетами, проводиться у межах прогнозного обсягу доходів зведеного бюджету України, визначеного на підставі основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України на запланова­ний бюджетний період, а також із застосуванням індексу відносної податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці.

Слід зазначити, що під час розрахунку прогнозного обсягу доходів ураховуються втрати закріплених доходів унаслідок надання пільг ор­ганами місцевого самоврядування з податків і зборів, що включені до кошика закріплених доходів, за усіма місцевими бюджетами та бюдже­том адміністративно-територіальної одиниці, за відповідні роки базово­го періоду. На суми наданих податкових пільг збільшуються відповідні доходи за базові роки. Такий підхід сприяє обмеженню діяльності міс­цевих рад щодо прийняття необґрунтованих рішень у сфері пільгового оподаткування.

У формульному розрахунку передбачено стимулювання місцевих бю­джетів, які щороку нарощують обсяг доходів, що враховуються підчас визначення міжбюджетних трансфертів. Розрахунок величин доходів, закріплених за місцевими бюджетами, здійснюється з урахуванням особливого показника стимулювання. Крім того, у порядку розрахун­ку передбачені елементи, які застосовують з метою недопущення змен­шення прогнозного обсягу доходів місцевих бюджетів порівняно з попе­редніми роками.

Для місцевих бюджетів, що передають кошти державному бюджету, застосовують коефіцієнт вирівнювання, який має окреме значення в ме­жах від 0,6 до 1 залежно від зростання обсягу коштів, що передаютьсяз бюджету адміністративно-територіальної одиниці до державного бю­джету в планованому році у відсотках порівняно з роком, який передує плановому.

Під час проведення розрахунків обсягу міжбюджетних трансфертів на 2006 р. для усіх дотаційних бюджетів коефіцієнт вирівнювання бе­руть за 1. Додаткові кошти, залишені у місцевих бюджетах у зв'язку із застосуванням коефіцієнта вирівнювання, розмежовуються між галу­зями, видатки на розвиток яких враховують під час визначення між­бюджетних трансфертів.

Розрахунок показника обсягу видатків загального фонду місцевих
бюджетів, що враховується для визначення показників міжбюджетних
трансфертів.

Розрахункові показники обсягів видатків місцевих бюджетів визна­чаються окремо для кожної галузі на основі загальних ресурсів зведеного бюджету України та місцевих бюджетів і важливості соціальних видатків.

Розрахунковий показник обсягу видатків бюджету Автономної Рес­публіки Крим, обласного бюджету, бюджету міст Києва чи Севастопо­ля, міста республіканського (Автономної Республіки Крим) або облас­ного значення, району визначається на основі фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів до них.

Коригуючі коефіцієнти фінансових нормативів бюджетної забезпече­ності визначені так:

—з розрахунку на душу населення — для галузей: державного управ­ління, охорони здоров'я, культури і мистецтва, фізичної культури і спорту, соціальної програми стосовно сім'ї, жінок, молоді та дітей;

—на дитину або учня — для освіти;

—на отримувача соціальних послуг — для соціальних захисту та за­безпечення.

Розрахунковий показник обсягу видатків місцевого бюджету обчис­люється відповідно до розподілу видів видатків бюджету між держав­
ним та місцевими бюджетами, визначеного у главі 14 Бюджетного кодексу України.

Видатки загального фонду місцевого бюджету, що враховується для визначення обсягу міжбюджетних трансфертів, включають суму розра­хункових показників за основними видами видатків цього бюджету:

—на утримання органів управління;

—охорону здоров'я;

—освіту;

—соціальний захист і соціальне забезпечення;

—культуру і мистецтво;

—фізичну культуру і спорт;

—інші заходи;

—нерозподілений резерв коштів місцевих бюджетів;

—поетапне запровадження умов оплати праці окремих категорій пра­цівників бюджетної сфери на основі Єдиної тарифної сітки.

Розрахунок показника обсягу видатків на утримання органів управ­ління

Показники обсягу видатків обласного бюджету, бюджету міст Києва чи Севастополя на утримання органів управління визначаються на основі:

1) фінансового нормативу бюджетної забезпеченості на утримання органів управління; ■■'-.-,*:■•

2) чисельності працівників цих органів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 890;

3) співвідношення показників обсягів видатків відповідних рівнів бюджетів на цю мету, що склалося за даними зведення місцевих бю­джетів.

У процесі розрахунку фінансовий норматив бюджетної забезпечено­сті на утримання органів управління множиться на чисельність праців­ників апарату відповідних рад, яка затверджена зазначеною вище по­становою Кабінету Міністрів України.

Загальний обсяг видатків бюджету Автономної Республіки Крим на утримання органів управління обчислюється на підставі зведення міс­цевих бюджетів, затверджених відповідними радами, зважаючи на ча­стки видатків бюджету Автономної Республіки Крим на утримання ор­ганів управління, у тому числі Міністерства фінансів Автономної Рес­публіки Крим, у загальному обсязі видатків на цю мету.

При визначенні обсягів видатків бюджету міста республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення на утримання орга­нів управління застосовуються коригуючі коефіцієнти, які мають 16 зна­чень залежно від чисельності населення міста

Розрахунковий показник обсягу видатків бюджетів районів на утри­мання органів управління визначається з урахуванням:

1)фінансового нормативу бюджетної забезпеченості на утримання органів управління з бюджетів районів;

2)чисельності наявного населення району;

3)коригуючого коефіцієнта для бюджетів районів, що має сім зна­чень залежно від чисельності населення району (табл. 6.8);

4)додаткових видатків бюджетів районів згідно з вимогами Закону України "Про статус гірських населених пунктів в Україні".

При розрахунку обсягу видатків фінансовий норматив множиться на чисельність населення і на коригуючий коефіцієнт, а зазначені додат­кові видатки додаються.

Розрахунок показника обсягу видатків на охорону здоров'я

Розрахунковий показник обсягу видатків на охорону здоров'я визна­чається залежно від:

1)чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці;

2)співвідношень між бюджетом Автономної Республіки Крим, облас­ними бюджетами, бюджетами міст республіканського (Автономної Рес­публіки Крим) та обласного значення, бюджетами районів;

3)коригуючих коефіцієнтів, які відображають відмінності у здій­сненні видатків з охорони здоров'я;

4)специфічних видатків, пов'язаних із реалізацією окремих законо­давчих актів, а також програм у сфері охорони здоров'я.

Розрахунковий показник обсягу видатків на охорону здоров'я бю­джету Автономної Республіки Крим та обласного бюджету визначаєть­ся шляхом множення фінансового нормативу бюджетної забезпеченості на охорону здоров'я для бюджету Автономної Республіки Крим та об­ласного бюджету на чисельність наявного населення відповідних ад­міністративно-територіальних одиниць з урахуванням коефіцієнта впли­ву вікової структури населення (у 2004 р. — 0,5) та відносної вартості витрат на надання медичних послуг залежно від статевої та вікової структури населення (табл. 6.4).

Таблиця 6.4.

Коефіцієнти відносної вартості витрат на надання ме­дичних послуг залежно від статевої та вікової структури населення

Вікові групи, років	Еквівалент надання медичної допомоги чоловікам	Еквівалент надання медичної допомоги жінкам
0—1	10,0
2—4	7,0	3,5
5—9	3,7
10—14	3,0	2,5
15—19	2,2
20—24	2,6	3,5
25—29	2,0
30—34	2,0
35—39	2,5	4,5
40—44	3,5
45—49	4,5	5,5
50—54	5,0	6,5
55—59	6,5
60—64	7,5	8,5
65—69	8,0	9,5
70 і старші	10,5

Крім того, за окремим розрахунком додатково обчислюються видатки адміністративно-територіальної одиниці на охорону здоров'я згідно з вимогами Закону України "Про статус гірських населених пунктів в Україні" і цільові видатки для здійснення заходів Комплексної програ­ми "Цукровий діабет" і лікування нецукрового діабету.

Розрахунковий показник обсягу видатків на охорону здоров'я бюд­жету міста республіканського (Автономної Республіки Крим) чи облас­ного значення, бюджету району визначається шляхом множення фі­нансового нормативу бюджетної забезпеченості на охорону здоров'я для цих бюджетів на коефіцієнт диференціації рівня витрат на одного жите­ля і на чисельність населення відповідної адміністративно-територіаль­ної одиниці.

Коефіцієнт диференціації рівня витрат на одного жителя визначаєть­ся за середнім співвідношенням рівнів видатків бюджетів міст республі­канського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, бюд­жетів районів за даними зведення місцевих бюджетів з урахуванням діючого розмежування видатків між рівнями бюджетів При обчисленні видатків на охорону здоров'я для цієї групи бюдже­тів чисельність населення визначається з урахуванням населення адміні­стративно-територіальної одиниці, де немає мережі закладів охорони здоров'я, що фінансуються з місцевих бюджетів, і населення, яке част­ково обслуговується відомчими закладами охорони здоров'я загальнодержавного значення.

У процесі розрахунку обсягу видатків на охорону здоров'я застосову­ють зазначені вище коригуючі коефіцієнти, які відображають відмінності у здійсненні видатків, і за якими додаються специфічні видатки у
сфері охорони здоров'я.

Розрахунок показника обсягу видатків на освіту

Розрахунковий показник обсягу видатків на освіту визначається за­лежно від показників:

1)загального обсягу ресурсів місцевих бюджетів на освіту;

2)фінансового нормативу бюджетної забезпеченості одного учня;

3)приведеного контингенту учнів різних типів загальноосвітніх на­вчальних закладів станом на 5 вересня року, що передував поточному бю­джетному періодові.

Розрахунковий обсяг видатків бюджету Автономної Республіки Крим та обласного бюджету на освіту визначається множенням фінансового нормативу бюджетної забезпеченості одного учня на приведений контин­гент учнів різних типів загальноосвітніх навчальних закладів.

При визначенні приведеного контингенту враховуються такі категорії
учнів:

учні з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклу­вання, загальноосвітніх шкіл-інтернатів (ліцеїв) з посиленою військо­во-фізичною підготовкою;

—учні (студенти) з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьків­ського піклування, училищ олімпійського резерву, училищ, шкіл-інтер­натів (ліцеїв) фізичної культури і спорту;

—вихованці з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, загальноосвітніх шкіл-інтернатів, розташованих у населе­них пунктах, яким надано статус гірських;

—учні, що приходять на навчання, до загальноосвітніх шкіл-інтер­натів, розташованих у населених пунктах, яким надано статус гірсь­ких;

—вихованці шкіл-інтернатів (ліцеїв) з посиленою військово-фізич­ною підготовкою та вихованці з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

- учні загальноосвітніх шкіл-інтернатів, що приходять на навчання;

— вихованці з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, спеціальних шкіл-інтернатів для дітей, які потребують корекції розумового та (або) фізичного розвитку, розташованих у населених пунктах, яким надано статус гірських;

—вихованці з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, спеціальних шкіл-інтернатів для дітей, які потребують ко­рекції розумового та (або) фізичного розвитку;

—учні спеціальних шкіл-інтернатів для дітей, які потребують ко­рекції розумового та (або) фізичн