Тема 2. Фінансова політика місцевих органів влади

1. Нормативно-правове регулювання місцевих фінансів в Україні

2. Політика щодо фінансового забезпечення функцій місцевого самоврядування

1. Нормативно-правове регулювання місцевих фінансів в Україні

Теоретичні основи сучасного поняття «місцеві фінанси» потрібно досліджувати у нерозривному зв’язку з процесом виникнення і розвитку місцевого самоврядування. Історичні основи формування інституту місцевого самоврядування досить детально досліджувалися у працях таких вітчизняних вчених, як О. Кириленко, В. Кравченко. Проте це питання залишалось поза увагою дослідників, починаючи з ХХ1 ст. Спробуємо узагальнити окремі етапи становлення інституту місцевих фінансів.

Перший етап – зародження початкових форм місцевого самоврядування. Становлення інституту місцевого самоврядування на території сучасної України починається з «Руської Правди» Ярослава Мудрого, коли було запроваджено місцеве звичаєве право. І хоча на той час ще про місцеві фінанси не йшлося, проте адміністративно-господарські правовідносини, необхідні для їх функціонування, були створені.

Початкові форми створення місцевого самоврядування пов’язують з формуванням основ магдебурзького права, яке виникло у ХІІІ ст. Магдебурзьке право регламентувало самоуправління міст, питання земельної власності в межах міст, діяльність міської влади, суду, торгівлі, ремесел, оподаткування та ін. Згодом магдебурзьке право сприйняли деякі міста Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, Галіції та Білорусії. На території сучасної України магдебурзьке право у повному обсязі отримав ще в 1374 р. Кам’янець-Подільський, у 1432 р. – Луцьк, у 1497 р. - Київ. Магдебурзьке право існувало до ХVІІІ–ХІХ ст.

Частина українських земель певний час входила до складу Литовської держави, де у 1529 р. був виданий Статут Великого князівства Литовського – збірник місцевих законів, які регламентували норми державного, кримінального, земельного, процесуального права.

Напередодні Великої французької революції 1789 р. з’явилася децентралізаційна теорія, яка обґрунтовувала поділ адміністративних справ на такі, що є наслідком самоврядування, і на справи державні, які делегуються общинам.

Другий етап характеризується становленням місцевого самоврядування. З другої половини ХVІІІ ст. до місцевого самоврядування в Європі почали застосовуватися поняття «самоуправління», «самоврядування». Становлення місцевого самоврядування у ХVІІІ ст. відбувалося разом з розвитком держави, яка не завжди ефективно здійснювала завдання соціального спрямування. Частину цих завдань в межах, визначених державою, доцільно було передати у компетенцію незалежної місцевої влади. Інститут місцевого самоврядування сформувався на той час у багатьох країнах. Росія, до складу якої входила територія України, значно відставала від інших країн в організації становлення і зміцнення місцевого самоврядування.

Формування перших органів місцевого самоврядування, визначення їх повноважень, становлення місцевих фінансів є ознакою третього етапу. У першій половині XIX ст. в США, Англії, Німеччині, Франції починає досліджува­тися проблематика місцевих фінансів, у другій половині XIX ст. місцеві фінанси досліджуються також і в Росії.

Найбільш інтенсивно розвиток теорії місцевих фінан­сів відбувався в Німеччині, де у першій половині XIX ст. точилися гострі дискусії навколо питань доцільності формування місцевих фінансів. На початку XIX ст. в Пруссії проведено реформи, серед яких значне місце відводилося і реформі місцевого управління, результатом якої стало створення органів місцевого самоврядування.

Виникнення перших місцевих бюджетів пов'язано з появою і функціонуванням в Росії та Україні земств, тобто місцевого самоврядування, яке остаточно сформувалося наприкінці XIX ст. У 1864 р. вийшло Положення про земські за­клади, де була зроблена спроба виокремити з місцево­го управління господарські справи, які передавалися у повне ві­дання земств. Основу доходів земських бюджетів на той час складало майнове оподаткування, передусім землі. Майнові податки досяга­ли 2/3 сукупних доходів земських бюджетів, решта майже порівну ді­лилася між дотаціями, які надавала держава земствам, та іншими над­ходженнями.

Отже, процес формування теорії місцевих фінансів як окремої галузі фінансової науки розпочався після земської реформи 1864 р., наслідком якої стало створення інститутів земського самоврядування та демократизація міського управління. Хоча в літературі згадується, що «в 1850-х р. місцеві фінанси називались земськими», ще 13 липня 1851 р. було встановлено поділ земських повинностей на загальнодержавні та місцеві, які задовольняли «місцеві потреби однієї чи декількох губерній».

Створення земств спонукало до становлення місцевого самоврядування, яке супроводжувалося процесом децентралізації влади. Земства позитивно вплинули на розвиток промисловості, сільського господарства, освіти, охорони здоров'я, проте вони були значно обмежені у своїх повноваженнях, мали бюрократичний характер, що стало на заваді їх подальшого вдосконалення та розвитку.

Характерною ознакою четвертого етапу є юридичне оформлення статусу місцевих фінансів. У 1917 р. були ліквідовані органи міського та земського управління, місцеві бюджети збережені, функції місцевого самовря­дування покладені на ради, яким гарантувалося надання коштів із загальнодержавних фондів.

Конституція РРФСР, ухвалена 10 липня 1918 р. визначила засади бюджетного устрою країни, поділ бю­джету на загальнодержавний бюджет і бюджети місцевих рад. Були також поділені всі потреби на загальнодержавні, які мали задовольнятися за рахунок коштів державного казна­чейства, і місцеві потреби, які фінансувалися за рахунок місцевих податків і зборів, запроваджених місцевими радами, а при недостатній кількості місцевих ресурсів з коштів державного казначейства надавалася допомога. Декретом про грошові кошти і видат­ки місцевих рад від 17 березня 1919 р. було визначено джерела фінансування місцевих рад: 1) гро­шові кошти, які надходили з місцевих джерел (місцеві по­датки і збори, надбавки до державного прогресивно-подоходного подат­ку, одноразові надзвичайні революційні податки, доходи від господар­ських підприємств) і 2) кошти, які надавалися центральною владою (по­зика або допомога із загальнодержавних фінансових ресурсів).

У зв’язку з централізацією на рівні держави усіх грошо­вих коштів країни, якої вона потребувала з початком громадянської війни відбулися зміни і у бюджетному устрої. Під час війни головним джерелом до­ходів місцевих бюджетів стали допомоги із загальнодержавного бюдже­ту, місцеві бюджети фактично не мали власних дохідних джерел, що призвело до поступової втрати ними свого значення. У 1920 р. було скасова­но поділ бюджету на загальнодержавний і місцеві.

Відновлення інституту місцевих бюджетів стало можливим після закінчення громадянської війни. У 1922 р. в Україні вперше почали складати районні бюджети (в Єкатеринославській, Полтавській, Харківській, Черні­гівській губерніях). Важливим нормативним документом, який впорядку­вав організацію місцевих фінансів, стало Тимчасове положення про міс­цеві фінанси, прийняте у 1923 р. Цим положенням регулювався склад міс­цевих бюджетів; права й обов'язки органів влади різних рівнів у питан­нях місцевих фінансів; порядок місцевого оподаткування; механізм суб­сидування місцевих бюджетів із загальнодержавних коштів; порядок складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів.

У цей період було вперше запроваджено елементи фінансового регу­лювання у міжбюджетних відносинах, здійснено перехід до субвенцій, надання яких проводилося лише з урахуванням економічного потенціалу територіальної одиниці, її фінансового стану, ступеня задо­волення місцевих потреб.

Обмеженням фінансової самостійності місцевого самоврядування, централізацією бюджетної системи характеризується п ' ятий етап. У зв’язку із проведенням політики централізованого керівництва економі­кою країни зростала залежність місцевих бюджетів від державного, зменшилась частка місцевих доходів та обсяги місцевих податків і зборів. У 1938 р. Верховною Радою СРСР було прийнято рішення про включення місцевих бюджетів в єдиний державний бюджет. Централізація бюджетних коштів посилилася у період війни.

З проведенням економічної реформи у 1960-х роках, основною метою якої було вдосконалення господарського механізму, відбулися зміни і в бюджет­ному плануванні та бюджетних відносинах. Норма­тивні акти того періоду були спрямовані на розширення дохідної бази місцевих бюджетів за рахунок передачі їм загальнодержавних податків, які сплачували окремі групи платників.

У 60 – 80 роках минулого ст. приймається низка законодавчих актів, спрямова­них на посилення ролі місцевих рад, зміцнення економічної основи їх функціонування, розширення прав сільських і селищних рад у питаннях використання бюджетних коштів, розширення прав (з 1980 р.) крайових, обласних, а також рад ав­тономних областей та округів у галузі відповідних бюджетів, фінансів та цін, зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів за рахунок надходження платежів з прибутку, податку з обороту.

Шостий етап розпочався після здобуття Україною незалежності і характеризується відновленням місцевого самоврядування.

Процес формування правової основи місцевого самоврядування в незалежній Україні теж можна розмежувати на два етапи. Перший – період становлення системи місцевого самоврядування і розробки її законодавчих основ, другий – період реформування сформованої на основі введених в дію законодавчих актів системи місцевого самоврядування. Тому розглянемо ці етапи детальніше.

Після проголошення Верховною Радою Української РСР 16 серпня 1990 р. Декларації «Про державний суверенітет України» почався новий етап формування інституту місцевого самоврядування. Тільки після прийняття Декларації, якою визначався принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, почалося створення законодавчої бази, яка стверджувала суверенітет місцевих рад.

Його основою стало сучасне розуміння суверенітету народу та його самоврядування. В Україні постала проблема проведення адміністративної та муніципальної реформ, які б забезпечували раціональну взаємодію центральних і місцевих органів виконавчої влади. 7 грудня 1990 р. було ухвалено Закон Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве і регіональне самоврядування», яким визначено склад системи місцевого самоврядування, закріплено самостійність місцевих бюджетів, визначено виключні повноваження кожної ланки місцевих рад та демократичний (договірний) порядок їх перерозподілу; скасовано підпорядкування рад та їх виконавчих комітетів по вертикалі; впроваджено інститут комунальної власності, розпорядження якою від імені населення відповідних територіальних одиниць покладалося на ради; місцеві бюджети були вилучені з державного бюджету та значно розширені права відповідних рад щодо їх затвердження та виконання.

Ухвалення Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСРта місцеве і регіональне самоврядування» було першою спробою трансформувати в органи місцевого самоврядування місцеві ради всіх територіальних рівнів, які на той час входили до єдиної системи органів державної влади. Цим законом було зроблено рішучий крок до встановлення правової, організаційної та матеріально-фінансової автономії органів самоврядування.

Після введення в Україні інституту президентства (в 1991 р.) 26 березня 1992 р. було прийнято нову редакцію Закону «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування». Цей документ поділив місцеве самоврядування на два рівні: місцеве самоврядування – як територіальна самоорганізація громадян та регіональне самоврядування – як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого життя в межах Конституції України та законів України. Отже, за законом – село, селище, місто у розпорядженні місцевого самоврядування; район, область – регіонального.

Зрештою роль регіонального самоврядування була вирішена 5 березня 1992 р. після прийняття Закону України «Про представника Президента України», згідно з яким місцеві органи виконавчої влади, а це виконавчі комітети, відокремлювалися від їх засновників – районних та обласних рад і вливалися в структури обласних і районних державних адміністрацій. Представницькі органи регіонального самоврядування – ради – залишились без будь-якого механізму втілення в життя своїх рішень, крім невеликого апарату для виконання роботи з питань обслуговування ради.

Введення інституту представників Президента в 1992 р. сприяло створенню інституту представників Президента України та місцевих державних адміністрацій з метою зміцнення державної виконавчої влади та контролю органів місцевого самоврядування щодо дотримання ними Конституції, законів України та Указів Президента України. Це призвело до невизначеності статусу рад, обмеження їх можливостей, знецінення власне ідеї самоврядування. Ради, як зазначає В. Волонець, формально маючи ознаки органів самоврядування, виявилися прямо залежними від державної виконавчої влади.

Становлення демократичних основ в управлінні державою і підвищення ролі місцевих органів влади в економічному і соціально-культурному розвитку передбачало подальше зміцнення правової основи їх діяльності.

Ідея роздержавлення Рад і всієї системи місцевого самоврядування була покладена в основу Закону України від 27 березня 1992 р. «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування». У законі дається визначення місцевого самоврядування в Україні як територіальної самоорганізації громадян для самостійного вирішення, безпосередньо або через виборні органи, всіх питань місцевого життя в межах Конституції України, законів України і власної фінансово-економічної бази.

До системи місцевого самоврядування входять: місцеві Ради народних депутатів та їхні органи, органи територіального громадського самоврядування (ради і комітети житлових комплексів, домові, вуличні, квартальні, селищні, сільські комітети).

Особливістю місцевого самоврядування України згідно із Законом був його поділ на місцеве і регіональне. Регіональне самоврядування відрізняється від місцевого більшим охопленням території (район, область), відмінностями правового статусу його органів (районних і обласних Рад народних депутатів), але регіональне самоврядування має меншу правову, організаційну та фінансово-економічну самостійність.

Наступними кроками в створенні правової основи місцевого самоврядування були:

– ухвалення 16 березня 1993 р. Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», яким було вперше встановлено, що делегування державою повноважень виконавчим комітетам відповідних рад супроводжується передачею їм фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень;

– прийняття Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори», яким було визначено перелік місцевих податків і зборів, як складової фінансової бази місцевого самоврядування. Декретом до складу місцевих податків і зборів було віднесено два податки та 14 зборів, визначено граничні обсяги місцевих податків і зборів, порядок їх обчислення та джерела сплати;

– ухвалення 3 лютого 1994 р. Закону України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», яким було ліквідовано інститут місцевих органів державної виконавчої влади з причини скасування місцевих державних адміністрацій;

– прийняття 6 серпня 1994 р. Указу Президента України «Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях», яким встановлюється підзвітність і підконтрольність Президенту України голів Рад та очолюваних ними виконавчих комітетів у питаннях здійснення ними делегованих повноважень виконавчої влади;

– ухвалення 28 червня 1994 р. Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про формування місцевих органів влади і місцевого самоврядування», нова редакція якого виключала подвійний статус обласних, районних рад, які були органами місцевого самоврядування і одночасно виконували функції органів державної влади.

Перехідним етапом в історії становлення як місцевого самоврядування в Україні, так і місцевих бюджетів зокрема є підписання 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України». Договір призупинив дію ряду статей Конституції Української РСР, які стосувалися розмежування повноважень між різними гілками державної влади та органами місцевого самоврядування. Натомість було запропоновано практично нову структуру влади в Україні. Після підписання Договору розпочався наступний етап реформування органів місцевого самоврядування.

За умовами Договору суттєво скоротилися повноваження обласних, районних, Київської та Севастопольської міських Рад, які в межах своїх повноважень мали право тільки затверджувати бюджет та здійснювати контроль за його виконанням, схвалювати програми соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

У цьому документі були визначені основні засади місцевого самоврядування. У ст. 4 вказувалось, що місцеве самоврядування в Україні здійснюється через територіальну самоорганізацію громадян безпосередньо та через органи місцевого самоврядування. Ст. 5 Конституційного договору проголошувала, що всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування в Україні здійснюють свої повноваження, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини.

Законом України «Про бюджетну систему України» від 29 червня 1995 р. було визначено принципи формування бюджетної системи: єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності і самостійності місцевих бюджетів. У ст. 4 закону закладено принцип самостійності місцевих бюджетів, яка забезпечується власними дохідними джерелами і правом визначення напрямків їх використання.

Закон визначив склад бюджетної системи України – Державний бюджет України, республіканський бюджет Автономної Республіки Крим та місцеві бюджети, що базуються на існуючому адміністративно-територіальному устрої країни. Ці бюджети в сукупності утворюють зведений бюджет, який використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку країни.

Законом визначено засади побудови бюджетної системи, запроваджено поділ видатків усіх бюджетів на поточні та видатки розвитку, розмежовано порядок формування доходів різних категорій місцевих бюджетів: обласних та міських Києва і Севастополя, районних та міських міст обласного підпорядкування, районних у містах з поділом на райони, а також доходів міських (міст районного підпорядкування), селищних, сільських бюджетів.

З прийняттям закону було започатковано докорінні зміни у практиці формування і використання позабюджетних фондів місцевих рад, поступове згортання сфери їх функціонування шляхом включення до відповідних бюджетів.

Широкі концептуальні засади місцевого самоврядування забезпечує Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. Місцеве самоврядування визначається в ній як один з найважливіших напрямів реалізації влади народом в Україні. За Конституцією внутрішня природа місцевого самоврядування полягає у наданні населенню самоврядного права самостійно вирішувати питання місцевого значення. Конституція України в ст. 7 визнає і гарантує існування місцевого самоврядування як одного з інструментів здійснення влади народом України, а згідно зі ст. 142 матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, що перебувають у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад. Обов’язком держави є фінансова підтримка самоврядування через участь у формуванні доходів відповідних бюджетів.

Принцип незалежності місцевих бюджетів викладено у ст. 143, де право затвердження бюджетів і контроль за їх виконанням надано територіальним громадам. Територіальним громадам також надана можливість на договірних засадах об’єднувати кошти бюджетів для виконання спільних проектів, об’єкти комунальної власності – для спільного фінансування комунальних підприємств, організацій і установ.

Аналіз статей Конституції свідчить, що з її ухваленням Україна стала на один щабель з найпрогресивнішими світовими демократичними державами, де всебічно забезпечуються права громадян, в тому числі й місцеве самоврядування.

У 1996 р. Україна приєдналася до Європейської Хартії місцевого самоврядування. 15 липня 1997 р. Верховна Рада України ратифікувала Хартію, чим підтвердила своє зобов’язання дотримуватися її вимог та використовувати їх у чинному українському законодавстві, в тому числі й щодо місцевого самоврядування. Європейську Хартію місцевого самоврядування підписали країни – учасниці Ради Європи в жовтні 1985 р.. Вона стала першим багатостороннім правовим актом з питань місцевого самоврядування, узагальнивши надбання тривалого етапу становлення і зміцнення місцевого самоврядування в Європі.

Європейська Хартія місцевого самоврядування орієнтує державу на додержання тих принципів, яким мають відпо­відати організація та діяльність місцевого самоврядування у де­мократичних країнах, на взаємодію місцевого самоврядування та державного управління.

Європейська Хартія місцевого самоврядування визначає:

– – винятковість рішень та прав органів місцевого самовряду­вання. Ці рішення не можуть скасовуватися чи обмежуватися іншими центральними або місцевими органами влади, якщо інше не передбачено законом;

– винятковість права територіальної громади щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою;

– обмеження адміністративного нагляду за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку держави, що передбачає виключно забезпечення дотримання законів та конституційних принципів, крім випадків контролю за ви­конанням повноважень, делегованих органами виконавчої влади;

– право органів місцевого самоврядування на формування власних фінансових ресурсів для виконання завдань місцевого територіального розвитку в межах своїх повноважень;

– застосування процедур бюджетного вирівнювання для подолання наслідків нерівномірного розподілу джерел фінансування та захисту у фінансово менш забезпечених органів місцевого самоврядування;

– право органів місцевого самоврядування на свободу асоціа­ції, що передбачає можливість об'єднання органів місцевого самоврядування для реалізації спільних інтересів.

Європейська Хартія місцевого самоврядування формує концепцію місцевого самоврядування, засади його функціонування, правову та фінансову основу. Ст. 3 Хартії дає визначення місцевого самоврядування як права і спроможності місцевої влади в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою державних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.

У ст. 9 Європейської Хартії місцевого самоврядування зазначено, що місцева влада має право на власні адекватні фінансові ресурси, якими вона може вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень, а їх обсяг має відповідати функціям, наданим Конституцією або законом. У Хартії наголошується, що фінансові системи, які становлять підґрунтя ресурсів місцевої влади, повинні бути пристосовані до можливого підвищення вартості виконуваних ними послуг, тобто мати диверсифікований ізростаючий характер. Ст. 9 Хартії передбачає також створення державою необхідних умов для забезпечення інвестиційної діяльності органів місцевого самоврядування, які повинні мати доступ до національного ринку капіталу.

Враховуючи об’єктивне існування значних розбіжностей в рівнях розвитку окремих територій в кожної країни, у Хартії проголошено необхідність захисту фінансово менш забезпеченої місцевої влади, застосування процедур фінансового вирівнювання. Органи місцевого самоврядування можуть отримувати фінансову допомогу держави в різноманітних формах, але в міру можливостей вона не повинна призначатися для фінансування конкретних проектів, тому що вимога цільового використання одержаних від держави коштів обмежує свободу місцевої влади у проведенні політики в межах власної компетенції.

Зауважимо, що центральне місце в Хартії відводиться питанням фінансового забезпечення функціонування місцевого самоврядування, оскільки жодні широкі права та автономія місцевих органів не можуть бути реалізовані ефективно і повною мірою, якщо не підкріплюватимуться реальними, чітко визначеними і стабільними джерелами фінансових ресурсів.

Щоправда, деякі напрацювання з цього питання в Україні були зроблені ще до ратифікації Хартії. В ухваленій у червні 1996 р. Конституції України визнавалося і гарантувалося місцеве самоврядування (ст. 7), що відповідає вимогам ст. 2 Хартії. Ст. 9 Конституції України містить зобов’язання держави враховувати положення міжнародного законодавства, а їх дотримання є обов’язком держави. Хартія як міжнародно-правовий документ передбачає (ст. 11) правовий захист місцевого самоврядування для забезпечення вільного здійснення ним своїх повноважень. Основний закон України враховує ці вимоги, встановлює захист прав місцевого самоврядування в судовому порядку (ст. 145).

Сьомий етап визначає реформування сформованої, на основі введених в дію законодавчих актів, системи місцевого самоврядування.

На виконання конституційних норм щодо місцевого самоврядування 21 травня 1997 р. був ухвалений Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», в якому подано всебічну характеристику змісту, структури, основ діяльності, повноважень, функцій місцевого самоврядування в Україні, розгорнуто характеристику місцевого самоврядування, а також визначено матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, центральне місце в якій посідають місцеві бюджети та об’єкти комунальної власності.

У Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено принципи місцевого самоврядування, які у сукупності надають місцевому самоврядуванню можливість відігравати політико-стабілізаційну роль у суспільстві. Це принципи народовладдя, законності, гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів, виборності, правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законом, підзвітності та відповідальності перед територіальною громадою органів і посадових осіб місцевого самоврядування, державної підтримки та гарантування місцевого самоврядування, судового захисту його прав.

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» країна відкрила для себе новий етап розвитку самоврядування, що стало підтвердженням демократичних перетворень. Указом Президента України була створена Координаційна рада з питань місцевого самоврядування. Україна вступила до Ради Європи. У липні 1998 р. Кабінет Міністрів України створив Міжвідомчу комісію з питань місцевого самоврядування.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», визначає місце і роль місцевого самоврядування у політичній системі суспільства. У ньому зазначається, що первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста, яка також є складовою системи місцевого самоврядування.

У преамбулі закону зазначено: «Цей закон відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування». Закон узгоджений з Конституцією України і з основними засадами Європейської Хартії про місцеве самоврядування, враховує практичну діяльність рад в Україні, досвід організації місцевого самоврядування в інших країнах.

Згідно з цим документом місцеве самоврядування ґрунтується передусім на принципах правової, організаційної і матеріально-фінансової самостійності. Правова самостійність полягає в конституційному і законодавчому закріпленні наданих і делегованих прав та повноважень територіальній громаді. Організаційна самостійність має реалізовуватися в можливості громади чи органу місцевого самоврядування самостійно визначати свою внутрішню структуру і взаємодію з іншими елементами суспільства. Матеріально-фінансова самостійність гарантується на наявності матеріальних засобів та коштів, необхідних для здійснення місцевим самоврядуванням своїх завдань і функцій. Ці принципи розкриті у змісті окремих норм законодавства, що регулює статус місцевого самоврядування.

У здійсненні місцевого самоврядування в Україні трапляються правові суперечності, які містяться як в самому законі про місцеве самоврядування, так і виникають між ним й іншими законами України. Так, в законі про місцеве самоврядування повноваження виконавчих органів рад розподілені на дві групи: самоврядні та делеговані, тоді як у Конституції України записано, що органам місцевого самоврядування законом можуть бути надані окремі повноваження органів виконавчої влади, тобто у законі з’являється новий термін – «делеговані повноваження».

Законом також передбачено, що у сфері виконання делегованих повноважень органи місцевого самоврядування підзвітні і відповідальні перед органами виконавчої влади. Отже, запровадження інституту делегованих повноважень було здійснено з метою фактичної ліквідації принципу організаційної самостійності органів місцевого самоврядування та для підпорядкування їх по вертикалі органам виконавчої влади.

У законі уточнено і розвинуто деякі суперечливі конституційні положення, що стосуються системи та статусу органів і посадових осіб місцевого самоврядування як на первинному, так і на його районному та обласному рівнях. Існують і певні проблеми, які стосуються місцевого бюджету.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» розвиває і конкретизує конституційні засади матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування, закріплює самостійність місцевих бюджетів, принципи їх формування, проте не визначає конкретних джерел формування.

Участь держави у формуванні дохідної частини місцевих бюджетів закріплена у ст. 62 закону, де органам місцевого самоврядування гарантується дохідна база, достатня для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. Також закладено принцип визначення мінімальних розмірів місцевих бюджетів на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя. У ст. 63 «Доходи місцевих бюджетів» закону також поділяються доходи місцевих бюджетів на такі, що формуються за рахунок власних джерел, визначених законом та закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов'язкових платежів.

Заслуговує на увагу законодавчий поділ видатків місцевих бюджетів на поточні видатки і видатки розвитку, тобто обов’язковість наявності інвестиційних видатків. До поточних видатків згідно із законом належать витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. До видатків розвитку входять витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням. При визначенні переліку видатків місцевих бюджетів важливим є питання щодо розподілу повноважень між органами державної влади і місцевого самоврядування. В ст. 64 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено поділ видатків місцевих бюджетів на видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень органами місцевого самоврядування, і видатки, пов'язані з виконанням ними делегованих законом повноважень органів виконавчої влади. Перелік як власних, так і делегованих повноважень сільських, селищних, міських голів та рад, їх виконавчих органів наведено в ст. 25–43 закону.

Водночас застосування закону на практиці за короткий час виявило суперечності у деяких статтях, недосконалість і нечітке визначення окремих положень.Ця проблема потребує подальшої розробки і вирішення.

Можна стверджувати, що Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» став важливим кроком у створенні правової та фінансової основи для становлення і розвитку місцевого самоврядування в нашій державі.

Законом України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. визначено організацію, повноваження місцевих державних адміністрацій, взаємовідносини з органами місцевого самоврядування, основні завдання місцевих державних адміністрацій, принципи діяльності, компетенцію і повноваження, зокрема у сфері бюджету та фінансів.

У 2001 р. прийнято Бюджетний кодекс України, яким визначаються засади бюджетної системи України, її структура, принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства. Бюджетним кодексом України також регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Бюджетний кодекс України спрямовано на зміцнення фінансової бази місцевих бю­джетів, встановлення єдиних правил розподілу фінансових ресурсів при визначенні обсягів трансфертів між державним та місцевими бюджетами. Крім того, Бюджет­ним кодексом України:

– передбачено закріплення за місцевими бюджетами постійних джерел доходів та чітко розмежовано видатки на здійснення повноважень між органами державної влади і органами місцевого самоврядування;

– розширено базу власних доходів місцевих бюджетів такими джерелами надходжень, як плата за землю та податок на прибуток підприємств комунальної власності;

– забезпечено принцип самостійності формування місцевих бюджетів, місцеві бюджети можуть розглядатися та затверджуватися незалежно один від одного, із закріпленням за ними конкретно визначених джерел доходів;

– відокремлено видатки на здійснення державних програм соціального захисту населення у вигляді субвенцій з Державного бюджету України;

– запроваджено механізм розрахунку обсягу міжбюджетних трансфертів місцевим бюджетам на формульній основі;

– визначено основні підходи до здійснення місцевих запозичень;

– заборонено здійснення міжбюджетних позичок та створення органами місцевого самоврядування позабюджетних фондів.

Здобутком Бюджетного кодексу України можна вважати те, що після його ухвалення було відкрито шлях до реформування бюджетної системи, особливо у частині встанов­лення взаємовідносин між державним та місцевими бюджетами.

Слід зауважити, що положення, викладені у Бюджетному кодексі України, весь час критикують як фахівці-практики, так і науковці. Так, наприклад, на думку С. А. Буковинського, Бюджетний кодекс не відповідає статусу кодексу як систематизованого законодавчого акту, в якому комплексно викладені норми права щодо окремих галузей чинного законодавства. У Кодексі немає визначення бюджетного устрою, повного переліку учасників бюджетного процесу, уточнень та корегувань потребують окремі положення складання та виконання Державного бюджету України. У бюджетному законодавстві взагалі має бути передбачено зміну всієї суспільної системи в напрямку реформування і приведення у відповідність з нормами, цінностями, традиціями демократичного суспільства. Так, у ст. 4 Бюджетного кодексу України подана класифікація складу бюджетного законодавства лише за однією ознакою – ієрархічною підпорядкованістю щодо пріоритетності застосування. У Бюджетному кодексі визначено засади міжбюджетних відносин у порядку розрахунку дотацій вирівнювання лише для бюджетів міст Києва і Севастополя, міст обласного значення та районних бюджетів.

Закон України «Про міжбюджетні відносини між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань», ухвалено 1 липня 2004 р., яким визначено основні вимоги до формули розрахунку міжбюджетних трансфертів між районним бюджетом та бюджетами сіл, селищ, міст районного значення, і параметри, що враховуються у формулі. Цим законом визначаються засади міжбюджетних відносин між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань, тобто бюджетами місцевого самоврядування, а також між міським бюджетом міст обласного (республіканського Автономної Республіки Крим) значення, міста Севастополя та бюджетами адміністративно підпорядкованих йому міст, селищ, сіл, крім бюджетів місцевого самоврядування, трансферти для яких визначаються законом про Державний бюджет України на наступний рік.

Закон України «Про органи самоорганізації населення» ухвалено 30 березня 2005 р., який визначає правовий статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення. Таким чином було законодавчо за­безпечено подальшу децентралізацію бюджетної системи, що дало змогу органам місцевого самоврядування базового рівня (міст районного значення, сіл, селищ) відчути себе реальними суб'єк­тами регіональної політики на низовому рівні.

Великий вплив на формування місцевих бюджетів має Закон України «Про Державний бюджет України». У макроекономічному значенні цей закон визначає основні напрями і пріоритети розвитку країни на наступний рік, співвідношення між доходами державного і місцевих бюджетів, перерозподілу внутрішнього національного продукту через бюджет, суми і напрями використання дотацій, субвенцій та встановлює розміри відрахувань від регулюючих доходів до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Еволюція української законотворчості у сфері державних і місцевих бюджетів в законах України про державний бюджет свідчить про розуміння як виконавчою, так і законодавчою гілками влади необхідності розвитку інституту місцевого самоврядування з достатньою власною фінансовою базою, неможливістю економічного зростання без збільшення економічного потенціалу регіонів. Так, за короткий термін після прийняття першого Закону «Про Республіканський бюджет Української РСР на 1991 рік» було визначено основні принципи формування місцевих бюджетів та їх взаємовідносин з державним бюджетом, визначено основний перелік дохідних джерел місцевих бюджетів, вдосконалено схеми надання дотацій і субвенцій, запроваджено механізми контролю за їх використанням. Проте Закон України «Про Державний бюджет України» не повинен справляти вирішального впливу на економічну політику щодо місцевих бюджетів. Регулювання питань фінансового забезпечення місцевого самоврядування має здійснюватися на підставі спеціального закону на довготривалій основі.

Останнім часом прийнято ряд нормативних актів, які стосуються місцевого самоврядування в Україні та його фінансової бази. Так, у 2001 р. з метою подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні як особливо важливого фактора становлення громадянського суспільства, його державної підтримки, поліпшення умов для самостійного вирішення територіальними громадами питань місцевого значення видано Указ Президента України від 30.07.2001 № 749 «Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні». Указом затверджено Програму державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні, яка розроблена відповідно до положень Конституції України та Європейської Хартії місцевого самоврядування і спрямована на забезпечення подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні, зміцнення його організаційних, правових, матеріально-фінансових, інформаційних засад. Ця програма передбачає комплекс заходів щодо:

– сприяння формуванню економічно достатніх територіаль­них громад, удосконалення механізмів управління об'єктами права комунальної власності та спільної власності територіальних громад;

– надання науково-методичної допомоги органам місцевого самоврядування, підвищення професійного рівня посадових осіб органів місцевого самоврядування;

– поліпшення взаємодії об'єднань органів місцевого самоврядування з органами виконавчої влади;

– проведення наукових досліджень з проблемних питань місцевого самоврядування;

– створення належних умов для реалізації територіальними громадами та органами місцевого самоврядування прав та по­вноважень, визначених Конституцією та законами України;

– залучення громадських організацій, наукових установ, населення до процесів розвитку місцево­го самоврядування в Україні;

– вивчення, аналіз, узагальнення і впровадження кращого вітчизняного та світового досвіду у сфері розвитку місцевого самоврядування;

– підготовка пропозицій щодо розвитку місцевого самоврядування в Україні та розв'язання актуальних проблем у цій сфері.

Отже, до базових нормативних актів, що регулюють функціонування місцевих фінансів, слід віднести Конституцію України, Бюджетний кодекс України, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закон України «Про органи самоорганізації населення», Закон України «Про місцеві державні адміністрації», Закон України «Про міжбюджетні відносини між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань», щорічні закони України про державний бюджет та ін.

Узагальнюючи аналіз законодавчого забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування, необхідно зазначити, що в період становлення системи місцевого самоврядування в Україні і розробки її законодавчих основ вітчизняна практика бюджетного регулювання не була стабільною, що не сприяло зміцненню місцевих фінансів і становленню належних умов для господарювання та розвитку територій.

Протягом періоду реформування створеної на основі введених в дію законодавчих актів системи місцевого самоврядування в Україні загалом вироблено передумови для подальшого фінансового становлення інституту місцевого самоврядування. Принципи щодо організації місцевих бюджетів, закладені в Конституції України, Бюджетному кодексі України та законах України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про міжбюджетні відносини між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань» та ін., відповідають світовим стандартам в цій галузі. Проте відкритим залишається питання подальшої деталізації законодавчих норм, створення стабільного нормативного середовища не тільки стосовно місцевих бюджетів а й в інших взаємопов’язаних сферах. Потребують подальшої законодавчої розробки і деталізації питання розподілу повноважень, компетенції і відповідальності різних рівнів місцевого самоврядування, що дозволить створити об’єктивну основу фінансового забезпечення обласних, районних та міських, сільських, селищних бюджетів.

Невирішеною є проблема організації управління регіональ­ним і місцевим розвитком. На цьому етапі органи місцевого самоврядування не мають повноцінного законодавчого підґрунтя й фінансового забезпечення для вико­нання делегованих і власних повноважень. Тому необхідно визначити реальні шляхи підвищення ролі органів місцевого самоврядування у зміцненні потенціалу регіонального і місцево­го розвитку та їхньої відповідальності за розвиток відповідних територій.

Таким чином, місцеві фінанси сформувалися в результаті тривалого процесу виникнення і становлення місцевого самоврядування. Перший етап (ХІІІ ст.) характеризується виникненням початкових форм місцевого самоврядування з часу утворення основ магдебурзького права, яке регламентувало самоуправління міст, питання земельної власності в межах міст, діяльність міської влади, оподаткування та ін. Другий етап (друга половина ХVІІІ ст.) визначає становлення інституту місцевого самоврядування у багатьох країнах. Варто зазначити, що Росія, до складу якої на той час входила територія сучасної України, значно відставала від інших країн в організації становлення і зміцнення місцевого самоврядування. На третьому етапі (1864 – 1917 р.) відбувалося формування перших органів місцевого самоврядування – земств, визначення їх повноважень, становлення місцевих фінансів, визначення дохідних джерел та напрямів витрачання коштів земських бюджетів, формування місцевого оподаткування. Протягом четвертого етапу (1917 – 1930 р.) проходило законодавче закріплення існування місцевих фінансів, визначення засад їх функціонування; створення сис­теми місцевих бюджетів, ви­значення засад організації міжбюджетних відносин і бю­джетного регулювання. П'ятий етап (30–90 р. ХІХ ст.) характеризуються зміцненням адміністративно-командних методів управ­ління, поглибленням процесів централізації, залежності місцевих бюджетів від державного бюджету і як наслідок – обмеженням фінансової самостійності місцевого самоврядування, централізацією бюджетної системи. Шостий етап (1990 – 1996 р.) розпочався після здобуття Україною незалежності і характеризується відновленням місцевого самоврядування і розробкою законодавчих засад фінансового забезпечення функціонування місцевого самоврядування, місцевих фінансів, створення передумов для подальшого фінансового становлення інституту місцевого самоврядування. Сьомий етап (1997 – по даний час) визначає реформування сформованої на основі введених в дію законодавчих актів системи місцевого самоврядування та місцевих фінансів, законодавчу регламентацію системи оподаткування, бюджетних відносин, поділ видатків місцевих бюджетів на поточні видатки і видатки розвитку

2.2. Фінансове забезпечення функцій місцевого самоврядування

Досить складним є реальний стан справ з фінансовим забезпеченням виконання функцій органів місцевого самоврядування. Функціонування та розвиток місцевого самоврядування значною мірою залежить від наявності в розпорядженні органів місцевого самоврядування матеріальних, фінансових та інших ресурсів, необхідних для виконання їх функцій. Територіальні громади або органи місцевого самоврядування, утворені ними, мають бути дієздатними у своєму праві самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції України і законів України.

Місцеві бюджети відіграють важливу роль у фінансу­ванні діяльності органів місцевого самоврядування стосовно забезпечення суспільних послуг насамперед соціального спряму­вання. Це стосується виплат із соціального за­хисту та соціального забезпечення населення, утримання закладів соціально-культурної сфери, видатків на розвиток місцевого господарства, фінансування молодіжних програм. За рахунок місцевих бюджетів здійснюються до­даткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, допомоги і пільг ветеранам вій­ни та праці, сім'ям з дітьми, малозабезпеченим верствам населення, одиноким престарілим громадянам, які потребу­ють догляду, тощо.

Зважаючи на те, що більшість послуг населення України отримує саме від органів місцевого само­врядування, частка місцевих бюджетів у зведеному бюджеті та щодо валового внутрішнього продукту держави повинна зростати, що є важливим засобом для збільшення фінансової забезпеченості органів місцевого самоврядування і суттєвим чинником для реального виконання функцій місцевого самоврядування. Застосування формульного підходу при визначенні обсягів міжбюджетних транс­фертів (при всій позитивності цієї методики) не може вирі­шити проблеми фінансового забезпечення місцевого само­врядування, якщо нормативи бюджетної забезпеченості є явно недостатніми.

Проте ситуація, що склалася в Україні, доводить, що дохідна частина місцевих бюджетів формується здебільшого за рахунок загальнодержавних податків і зборів, нормативи розподілу яких постійно змінюються. Таким чином, органи місцевого самоврядування не в змозі реально планувати свою діяльність щодо виконання функцій у сфері розвитку адміністративно-територіального утворення на перспективу.

Зокрема, особливо низь­кою є відносна частка місцевих податків і зборів, яка для біль­шості українських міст становить в середньому 3–5%, а для сіл та селищ є ще меншою (близько 1%). Це загрожує принципу автономності місцевих бюд­жетів і фінансовій незалежності місцевого самоврядуван­ня. К. Павлюк вважає, що під фінансовою незалежністю місцевого самовряду­вання треба розуміти можливість самостійного вирішення пи­тань комплексного фінансового забезпечення економічного й соціального розвитку цієї території, що входять до компетен­ції відповідного рівня місцевого управління. Вона також зауважує, що межі фінансової незалежності місцевого са­моврядування завжди мають визначатися у законодавчому по­рядку, тобто закон повинен чітко визначати функції міс­цевого самоврядування і відповідно до них – джерела ресурсів, які становитимуть фінансове забезпечення цих функцій.

Суттєвою проблемою достатнього фінансового забезпечення виконання функцій органів місцевого самоврядування є те, що видатки бюджету здійснюються в умовах реальної ринкової економіки з властивими їй нега­тивними проявами – інфляцією, часто не прогнозованим ростом цін тощо. Це створює значні проблеми для органів місцевого самоврядування у виконанні їхніх функцій та повноважень, передбачених законодавством. Держава повинна не тільки контролювати виконання органами місцевого само­врядування функцій та делегованих повноважень, що передбачено чинним законодавством, а й фі­нансово забезпечувати їх виконання.

Чітке роз­межування функцій на сьогодні не закріплено в бюджетному законодавстві, загальний характер обов'язків органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади, а також їхнє часткове дублювання породжують неузгодженість із функціями та форм їх взаємодії. Не завжди зрозуміло, органи влади якого рівня і які послуги надають, які саме функції яка з гілок влади одного рівня (органів державної адміністрації чи місцевого самоврядування) має їх виконувати. Тому залишається актуальним ухвалення Закону «Про територіальну грома­ду», внесення змін до Законів «Про місцеве самоврядування» та «Про місцеві державні адміністрації». У законодавчому порядку мають бути врегульовані такі питання, як механізм делегування повноважень органів місцевого самоврядування іншим рівням влади, порядок визначення обсягів фінансових ресурсів, необхідних для реалізації делегованих повноважень після передачі їх від одного рівня влади до іншого.

Актуальність визначення сумарного фінансового потенціалу на рівні кожного місцевого господарства є початковим етапом у розробці будь-яких зведених програм і прогнозів розвитку. Виокремимо шість основних секторів, в яких відбувається формування фінансового потенціалу для забезпечення функцій органів місцевого самоврядування. П'ять з них – внутрішні, один – зовнішній. Останній акумулює всі одержувані в регіоні кредити з джерел, розташованих за межами території, тобто об'єднує в окрему групу всі зовнішні запозичення.

Доцільно наголосити, що бюджетна забезпеченість із розрахунку на одного жителя села, селища, міста становить 50 – 700 грн на рік, водночас, як стандарти ЄС передбачають 2000 євро, а бюджетна система України спрямована на підтримку не самодостатніх (тих, що володіють власною фінансовою базою), а дотаційних територіальних громад та регіонів.

В цілому сучасний стан місцевого розвитку характеризується:

- відсутністю дієвої системи гарантій виконання функцій та повноважень органів місцевого самоврядування і належного матеріального, фінансового, кадрового та іншого ресурсного їх забезпечення. Держава поки що недостатньо виконує свої зобов'язання щодо створення умов для розвитку місцевого самоврядування:

– поглибленням диспропорцій у соціально-економічному розвитку територіальних громад та регіонів;

– невирішеністю нагальних питань реформування системи адміністративно-територіального устрою України;

– дефіцитом фінансових ресурсів житлово-комунального господарства, систем енерго-, паливо-, водозабезпечення і соціальної інфраструктури.

Питання про багатовимірність шляхів фінансово-економічного розвитку місцевого господарства багато в чому є продовженням основних напрямів політики із забезпечення фінансової стабілізації:

- створення сприятливого інвестиційного клімату;

- встановлення податкових пільг за пріоритетними видами діяльності;

- регулювання цін і тарифів;

- здійснення регіональних замовлень, що забезпечують реалізацію цільових програм;

- дотаційна політика;

- залучення фінансових ресурсів населення.

Важливим для повнішого і точнішого розуміння сутності, складу і структури механізму фінансового забезпечення функцій місцевого самоврядування є уточнення змісту дефініції «фінансове забезпечення», оскільки на сьогодні воно не має однозначного, загальноприйнятого трактування.

Фінансове забезпечення необхідно розглядати в єдності і з стійкістю і конкурентоспроможністю регіональної господарської системи. Ця єдність має складну структуру і включає відомі аспекти: продовольчий, інформаційний, соціальний, інвестиційний, енергетичний, екологічний та ін. Контроль за ними частково здійснюється органами місцевого самоврядування, частково перебуває у винятковій компетенції державних органів влади або різних суб'єктів господарювання.

Фінансове забезпечення — це система джерел і форм фінансування розвитку економічної і соціальної сфер суспільства. Зокрема, під фінансовим забезпеченням розуміють виділення певної суми фінансових ресурсів на розв’язання окремих проблем фінансової політики суб’єкта господарювання. При цьому розрізняють забезпечувальну і регулятивну його дію. Забезпечувальна дія проявляється у встановленні джерел фінансування, тобто покриття повсякденних потреб, і характеризує пасивну дію фінансового забезпечення. Регулятивна дія справляє вплив через виділення достатніх коштів та через конкретну форму фінансового забезпечення і характеризує активну дію фінансового забезпечення.

Таким чином, під фінансовим забезпеченням доцільно розуміти сукупність фінансових ресурсів, які перебувають у сфері обслуговування суб’єктів господарювання та є основою їх розвитку.

Враховуючи комплексну природу місцевого самоврядування, яка об’єднує елементи державно-публічної влади і територіально-корпоративної форми самоорганізації місцевого суспільства, вважаємо, що фінансове забезпечення місцевого самоврядування – це сукупність фінансових ресурсів, які формуються у відповідних фондах, перебуваючи у сфері обслуговування органів місцевого самоврядування, та є основою розвитку адміністративно-територіального утворення.

На сьогодні фінансове забезпечення органів місцевого самоврядування є незадовільним. Фінансова автономія місце­вих органів влади, закріплена у ст. 9 Європейсь­кої Хартії місцевого самоврядування, має в Україні вкрай обмежений характер. За розрахун­ками фахівців Асоціації міст України власні й делеговані повноваження органів місцевого самоврядування забезпечено фінансовими ре­сурсами лише на 20–30%.

Більшість бюджетних коштів акумулю­ється в державному бюджеті, а частка місцевих бюджетів становить лише близько 23% зведеного бюджету, хоча саме органи місцевого самоврядування забезпечують надання найвагоміших соціальних послуг населенню. З власних доходів місцевого самоврядування фінансується насамперед утримання комунального господарства, відносна частка цих доходів є незначною, їх явно недостатньо для фінансування навіть найнеобхідніших потреб забезпе­чення життєдіяльності населених пунктів.

Усі зазначені чинники суттєво впливають на ефективність системи фінансового забезпе­чення функцій місцевого самоврядування в Україні. Але головним недоліком і проблемою чинної системи вважається те, що вона не стимулює органи місцевого самовряду­вання у частині наповнення дохідної частини бюджету та до відповідальності за використання ресурсів. Система міжбюджетного фінансування не може функціонувати ефективно, якщо вона не створює дієвих стимулів для органів місцевого самоврядування у на­рощуванні ними економічної бази без загрози повної втрати додаткових доходів або значної їх частини. Сучасна система фінансового забезпечення місцевого самоврядування в Україні скоріше стимулює споживацькі настрої у витрачанні коштів, а не активну їх мобілізацію з потенційно можливих джерел.

Отже, при дослідженні фінансового забезпечення функцій місцевого самоврядування зазначимо, що доволі принциповою є можливість органів місцевого самоврядування самостійно формувати і розпоряджатися фондами фінансових ресурсів, направленими на вирішення питань місцевого значення.

Реалізація функцій місцевого самоврядування може забезпечуватися різними методами. Враховуючи те, що місцеве самоврядування визнається і гарантується законодавством, рішення, прийняті органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень обов'язкові для виконання всіма розташованими на території місцевого господарства підприємствами, установами і організаціями незалежно від їх організаційно-правових форм, а також громадянами. У розпорядженні органів місцевого самоврядування є адміністративні методи реалізації власних функцій. Проте в сучасних умовах дедалі більшого значення набувають економічні методи забезпечення реалізації функцій місцевого самоврядування, які передбачають надання його органам достатніх фінансових ресурсів.

У процесі виконання функцій місцевого самоврядування його органи централізовано на місцевому рівні привертають, акумулюють і витрачають певну кількість грошових коштів, формуючи таким чином механізм фінансового забезпечення функцій органів місцевого самоврядування.

Розглядаючи механізм фінансового забезпечення функцій місцевого самоврядування, більшість дослідників розкривають вагомі фактори, які визначають формування фінансового забезпечення функцій місцевого самоврядування, беручи до уваги: ступінь впливу держави на побудову місцевої податкової системи та її співвідношення з податковою системою країни; об'єкти місцевого оподаткування; суб'єкти, які беруть участь у формуванні місцевих доходів; права органів місцевого самоврядування на використання неподаткових джерел доходів місцевих бюджетів; порядок встановлення і збору податків, що надходять до місцевого бюджету, і ступінь впливу органів місцевого самоврядування на ці процеси.

Таким чином, механізм фінансового забезпечення функцій місцевого самоврядування є системою принципів і методів формування фонду грошових коштів, що надходять у розпорядження органів місцевого самоврядування.

Маючи за основу запропоноване визначення, розглянемо методи, принципи і способи формування досліджуваного механізму, які залишилися поза увагою дослідників.

Вважаємо, що для реалізації достатнього фінансового забезпечення функцій місцевого самоврядування необхідно застосовувати ряд методів: організаційний метод, метод економічної взаємодії органів місцевого самоврядування і суб’єктів підприємницької діяльності; нормативно-правовий, інформаційний, організаційно-фінансовий.

Організаційний метод має включати системи управління, орієнтовані не тільки на вирішення поточних питань, але й виконання перспективних завдань. При цьому можливе використання обґрунтованої, направленої на формування максимально сприятливого середовища для виробництва і життєдіяльності системи з використанням ринкових принципів регулювання територіальної організації суспільства і забезпеченням конкурентоспроможності регіональної економічної політики з метою виявлення і оцінки основних чинників інвестиційної активності в регіональній економіці. До принципів регіональної інвестиційної політики належать: принцип незмінності ухвалюваних рішень, що дає інвесторові упевненість в захищеності його вкладень; принцип рівноправності інвесторів. Для мінімізації інвестиційних ризиків, пов'язаних з діяльністю органів місцевого самоврядування, мають бути розроблені нормативні документи, що містять гарантії органів місцевого самоврядування щодо підтримки інвестицій та визначають порядок взаємовідносин.

Інший метод реалізації фінансового забезпечення функцій місцевого самоврядування пов'язаний з формуванням системи економічної взаємодії органів місцевого самоврядування і суб’єктів підприємницької діяльності у вирішенні проблем соціально-економічного розвитку регіону, так званий механізм стратегічного партнерства, який полягає в залученні до найважливіших для регіону напрямів розвитку суб’єктів підприємницької діяльності, на засадах як партнерства з органами місцевого самоврядування. При цьому використовуються економічні регулятори залучення фінансових ресурсів – від встановлення інвесторам прямих податкових пільг і податкових канікул до надання позик і кредитів. Механізм стратегічного партнерства дасть змогу використовувати приватний капітал з більшою ефективністю і доцільністю для забезпечення функцій місцевого самоврядування.

Нормативно-правовий метод, що включає ухвалення нормативно-правових актів, на основі яких органи місцевого самоврядування мають у своєму розпорядженні певну фінансову базу для виконання функцій, які відповідають умовам конкурентоспроможного, стійкого і безпечного розвитку. Очевидна необхідність ухвалення законів, в яких мають бути визначені основні принципи стратегії фінансового забезпечення розвитку територій: цілі, завдання і ключові напрями регіонального розвитку; засади, методи і форми сучасної регіональної політики; формування і витрачання бюджетних коштів, що сприятиме фінансовому забезпеченню функцій органів місцевого самоврядування.

Необхідно ухвалити нормативні акти, які забезпечують впровадження принципів регіонального програмування і планування, підвищення ефективності і відповідальності органів місцевого самоврядування в питаннях успішного розвитку підвідомчих територій.

Для реалізації механізму фінансового забезпечення функцій місцевого самоврядування потрібно удосконалити інформаційний метод, який включає систему моніторингу регіональних соціально-економічних показників. Завданням моніторингу є оцінка рівня соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальних утворень. Нова система показників повинна

– має сприяти проведенню оцінки інфраструктурних можливостей для реалізації великих інвестиційних проектів в адміністративно-територіальних утвореннях, виявленню формальних і неформальних бар'єрів для ведення бізнесу (зокрема формування конкурентоспроможних економічних кластерів) та здійснення інвестиційних проектів;

– об'єктивно оцінювати необхідність державної підтримки регіону або адміністративно-територіальної одиниці; діяльність органів місцевого самоврядування щодо проведення соціально-економічних, бюджетної і адміністративної реформ; збір інформації та аналіз стану нормативно-правової бази на місцевому рівні; реалізацію регіональних програм соціально-економічного розвитку.

Механізм фінансового забезпечення функцій місцевого самоврядування неможливий без формування організаційно-фінансового методу що включає систему реалізації стратегії соціально-економічного розвитку регіонів за допомогою державних організаційно-фінансових інститутів, які відповідають за окремі напрями цієї стратегії. При цьому необхідно забезпечити перехід від фінансової підтримки конкретних регіонів до вирішення системних проблем їх самозабезпечення.

Розглянувши механізм фінансового забезпечення, сформулюємо головні принципи забезпечення функцій місцевого самоврядування:

1. Принцип взаємозв'язку і послідовності фінансового забезпечення функцій. Функції на кожному етапі реалізації мають бути розподілені за групами вирішуваних завдань.

2. Принцип нарощування фінансових ресурсів. Необхідно забезпечити відтворення ресурсів по ходу реалізації функцій, тобто, можливість використовувати на подальших етапах ресурси, що утворилися на попередніх етапах.

3. Принцип економії ресурсів. У процесі реалізації функцій важливо, щоб ефект при цьому був ширший, ніж безпосереднє виконання програмних завдань. Йдеться про створення загальних сприятливих соціальних, технологічних, інституційних і організаційних умов, які підвищують ефективність економіки та соціальної сфери зокрема.

4. Принцип інфраструктурного забезпечення. Ефективність фінансового забезпечення функцій місцевого самоврядування визначається змінами в організаційній та інституційній сферах.

Однак реалізувати ефективний механізм фінансового забезпечення функцій органів місцевого самоврядування лише на основі методів та принципів неможливо. Соціально-економічна ситуація в Україні переконує, що причини нерівномірного фінансового забезпечення