Впливи Заходу

Ольга з посольствами до німецького цісаря. На Русі отримують твори від західних слов’ян, які були латиниками. Це стається коли Володимир захоплює Галичину.

„Життя св.Ванцислава”, „культ св.Людмили”, „Життя св. Бенедикта” – це латинські святі. Русь знала троїчну молитву в якій закликалося до заступництва латинських святих.

Введеня на Русі свята перенесення мощів св. Миколая Чудотворця. 1091р. була складена служба для служіння перенесення цього свята.

Впливи історично-культурні.

Численні шлюби Рюриковичів з володарями європейськими. Маємо жінку – германку Анну.

Анти латинська полеміка.

Схизма між Сходом і Заходом, екскомуніка Керулярія на Русі не було проблемою. Голова Руської церкви був грек Єфрем. Появлялися пізніше грецькі полеміки. Є пам’ятка Теодосія Печерського, який пише до Ізяслава: „Для християн православних, не дозволено одружуватися з латиниками, навіть щоб не їли разом. Якщо латиники просять їсти, то дайте їм, але з окремої посуди”.

Моменти антилатинського впливу в „Повісті Временних Літ”.

Не визнавалося навчання латників, бо воно є викривлене. Не визнають образів і т.п. Цього апостоли не вчили. Тобто писалися речі, яких не було.

Складалися акти, в яких перераховувалися єресі латників.

Один елемент проти опрісноків написаний митрополитом Леонтієм греком.

Русь і Візантія.

Русь залишається політично незалежною від Візантії. Але титул імператора був згадуваний в літургії на Русі. Особі імператора надавался римська наслідність. Князі руські не отримували того титулу. Були спроби щоби визначити родинність імператора і вел. Князя (мол. Брат, або син імператора).

Візантійські хроніки називають нашого князя архон правитель. Іларіон дає титул каган – (хозарська культура) і вживає іншу візантійську формулу, яка називає народ скіфами. Ілларіоон хотів дати князеві Русі першенство.

РУСЬ І ЗАХІД. Синтез відносин в домонгольський період

Найперший документований твір на Русі, що стосується візантійської полеміки це Послання Теодосія Печерського князю Ізяславу про латинян. Цей твір входить до складу Києво – печерського патерика у всіх його виданнях. Зустрічаємо його крім Патерика ще в одному списку (т.зв. Паісієвський) що датується ХІУ-ХУ ст. Проте в науковому світі питання про авторство не виглядає настільки простим. Думки науковців є розділені.

Вже у ХІХ ст.. частина дослідників (митр. Макарій, Н. Петров, А. Попов, …) вважали автором Св. Теодосія Печерського. Інші (Є. Голубинский, А. Шахматов, А. Архангельский …) приписували авторство Теодосію Греку (ХІІ ст.), що був ігуменом в Києво – печерському монастирі у 1142-1156 рр. Зазначимо що думки ані перших, ані других не є достатньо аргументовані – отож питання фактично є відкритим.

З точки зору чисто історико-літературної питання не є важливе, але воно набирає ваги в площині релігійно-політичних відносин Русі з Католицькою Церквою.

Починаючи від Ярослава Мудрого Русь входить в культурне життя Заходу шляхом династичних шлюбів, торгівлі, паломництв. Отож на цьому полі відбувається між цими краями духовний обмін в обхід Візантії.

Попри всі старання Візантії розірвати зв’язки з Римом, Русь ще довгий час не розуміє причини розділу Церкви. Напр. Володимир Мономах не одобряє схизми. Сучасник Теодосія Печерського – митр. Ілларіон в «Слові про закон і благодать» пише що увесь християнський світ вірить у Христа і одинаково сповідує православну віру.

Попри грецьку пропаганду припинити відносини Русі з Заходом бачимо що до кінця ХІІ ст.. вона не мала плодів. Перші її успіхи зявляються в ХІІІ ст. Отож якщо авторство Теодосія не доказане то це означає, що до кінця ХІУ ст.. немає жодного пам’ятника полеміки що належав би місцевому автору.

Древні списки цього послання не вказували на особу князя Ізяслава як на сина Ярослава Мудрого а отже міг це бути будь який інший Ізяслав.

Послання було приписане Св. Теодосію в момент написання другої Касіянівської редакції в 1462 р. Якраз в цей час на Русі був відгомін подій Флорентійської унії. Знаємо що митрополит Ісидор пів року ширив ідею унії в Києві і місцеве населення відносилося до неї без особливого загострення. Лише після московських подій це питання набуло загострення в Києві. Одразу ж до Києва прийшла грамота патріарха Григорія Мамми, подвижника унії, в якій він приписує і надалі підкорятися Ісидору. В Москві в 1461 р. зявляється «Слово ізбранное от святих писаній єже на латиню». В цей самий період коли складався Патерик в нього входить «Слово» Теодосія Грека, а авторство приписується Теодосію Печерському.

Відсутність полемічних настроїв на Русі бачимо і в інших фактах: відомі молитви де згадувалися латинські святі, на Русі прийнялося свято Перенесення мощів Св. Миколая встановлене папою та ігнороване греками.

Канонізація святих

Є.Голубінський: „ Історія канонізації святих в Руській Церкві ”.

Перші канонізовані – Борис і Гліб. Встановлювали день почитання святого в календарі. Про відкриття мощів Бориса і Гліба є у монаха Якова і у Нестора.

Принцип канонізації:

1. Чуда

2. Нетлінність тіла

Дві категорії святих: почитання місцеве і почитання всенародне.

Борис і Гліб мали спочатку місцеве почитання. Коли культ святого розширювався, його почитання робилося з місцевого на загальне.

Після Бориса і Гліба появляються святі Антоній і Феодосій Печерські, мч.Аврамій болгарський, Михаїл Чернігівський і його слуга Федір.

Всеволод Гавриїл загинув у Пскові 1138р. мав культ місцевий. Потім під час перенесення були чуда потім набрав загального почитання.

Св.Леонтій загинув під час проповіді. 1164р. віднайдення мощей. 14 століття св.Володимир – Іларіон має бажання канонізувати Володимира. (Домонгольский період 13 святих). До Володимира була канонізована Ольга. Причина канонізації – поширення хр-ва.

Після 1240р. в північній Русі на псковщині. Новгород приймав Володимира як важливого святого.

Олександр Невський приклався до канонізації Володимира. Володимир мав зайняти місце в історії Русі таке, як Константин для римської імперії.

Св.Єфросинія Полоцька.

Не канонізували простих жінок а лише князівен чи монахинь. Це документує становища жінок у суспільстві.

На цю тему див. „ Домострой ”. – документ, який висвітлює певні речі про устрій сім’ї.

1-10

ЧЕРНЕЦТВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ РАННЬОГО ПЕРІОДУ (ДОМОНГОЛЬСЬКОГО)

1. ТИПИ СХІДНЬОГО ЧЕРНЕЦТВА

Відомі три основні типи східних монастирів:

А)Ідіоритмія - термін походить з грецької мови, що означає мати свій розпорядок (свій ритм) життя. В Ідіоритмічних монастирях монахи можуть мати приватну власність; спільне тут тільки богослужіння та житло, у всьому іншому монах живе за власним розпорядком.

Також монахи можуть займатися якимсь ремеслом, та продавати ці вироби беручи гроші та залишаючи їх для своїх потреб. Такий спосіб життя мають, напр. найбільші монастирі Афону, монастир на Патмосі та інші. Традиційно вважається, що такий спосіб життя менш суворий, але в таких монастирях більше процвітали науки та мистецтво. Вважається також, що цей тип йде в розріз з церковним правилом (знаменитими уставами Теодора Студита та ін.). Найбільшого поширення ці монастирі набули в пізньому Середньовіччі, але напевно що існували і раніше, як побачимо далі. Такий монастир управляється або ігуменом або комітетом монахів. В сьогоднішній Греції половина монастирів - ідіоритмічні.

Б) кіновія - класична форма монашества в нашому розумінні. Монастирі цього типу мають один розпорядок для всіх монахів (правило) як до богослужіння так і до трапези. В кіновіях все внутрішнє життя підпорядковане ігумену як також всі добра належать монастирю (спільноті).

В) анахоретизм - пустельництво, життя на самоті, коли один монах відходив в пустелю і там залишався сам. Ця форма чернецтва найдавніша, набула свого розвитку в Єгипті серед Отців Пустелі (Св. Антоній, Св. Пахомій та інші). Сьогодні анахоретизм також є можливий з тою лише різницею, що монах - анахорет належить до якогось монастиря.

2. ПОЧАТКИ ЧЕРНЕЦТВА НА РУСІ

Традиційно вважається, що початки чернецтва слід шукати в добі дохристиянській на Русі. Проте, якихсь доказів чи фактів на підтримання цієї теорії зовсім не маємо, тому такі припущення завжди залишаться теоріями базованими на припущеннях, яких неможливо довести за браком фактів.

За цими теоріями чернці мали би приходити з Карпат де могли би існувати внаслідок місії Свв. Кирила та Методія. Також болгарська теорія припускає, що могли приходити також на Русь монахи з Болгарії.

Інша помилка, якої допускаються деякі українські церковні історики (Пекар, Ногаєвський), це та, що вони стараються ввести образ монаха - місіонера. Тут слід зазначити, що ця харизма ніколи не була типовою для східного чернецтва ні в Візантії ні на Русі, як побачимо нище. Тип монаха місіонера приходить в пізньому Середньовіччі, з заснуванням Ігнатієм Лойовою Єзуїтів, навіть трохи раніше з заснуванням жебручих чинів. Наші українські василіани перейняли цю ідею від єзуїтів, якими були зреформовані в часах митрополита Й. Рутського. Проте, монахи на Сході ніколи не мали якихсь місіонерських концепцій, як не мають їх і сьогодні. Місіонерство зовсім не було ціллю чернечого подвигу. Якщо і зустрічаєм інколи монахів, котрі робили місії (Свв. Кирило і Методій, Св. Стефан Пермський), вони робили їх з стороннього зарядження, а не з власної ініціативи. Таки випадки являють собою скоріше виключення від прийнятої традиції, а не навпаки. Можна говорити скоріше про непрямі місії, коли монахи потягали до Християнства прикладом свого життя, живучи серед людей, але не більше.

Монастирі

Коли говорять про монастирі то уявляють їх звичайно в тій формі яка є широко знана сьогодні. Між тим це зовсім не відповідає дійсності. Так перед монастирями організованими існував на Русі давніша форма монастирів яка відрізнялася від загальновідомої. Декілька осіб, що хотіли провадити монарше життя збиралися разом, ставили собі келії в якомусь місці, кожний сам для себе, і такий скит і був монастирем. Так як монахи були людьми молитви і жили милостинею то такі слобідки виникали дуже часто при парафіяльних церквах, де легше було просити милостиню, як також тому що монахи мали потребу в храмі якого не могло збудувати декілька чоловік без коштів. Тому збереглося подекуди в Росії ще до сьогодні значення слова монастир, що означає город при церкві. Приведемо наприклад виписку з писецької книги В. Новгорода з 2-ої пол. 16 ст.: "Погост Имоченитцкой на Ояти, а на погості церква Рождество пречистия Богородици стоит на царя і великого князя земли; двор поп Пилип, де. дячок...,де. пономар..., де. проскурниця..., да десять келій, а в них живут 12 братов чернцов. " З цього слід думати що ці монастирі не з'явилися лише в пізніших часах але походили з давнини і мали форму ідіоритмії. Така форма чернечого життя прийшла з Греції раніше аніж кіновії. Тому ідіоритмія була першим типом чернецтва. Тільки таким чином можна пояснити протиріччя що їх зустрічаємо в наших джерелах про появу перших монастирів.

Митрополит Іларіон в своєму Слові каже, що монастирі появилися вперше при Володимирі. Між тим літописець суперечить цьому кажучи що це сталося при Ярославі. Отже правдоподібно, що Іларіон має на увазі ці малі монастирі (без правила), а літописець говорить про монастирі кіновії. Сам літописець каже, що перший монастир побудував сам Ярослав - Георгіївський, а далі каже, що Св. Антоній прибувши в Київ в кінці правління Ярослава, ходив по монастирях. Так само і Св. Феодосій прийшовши в Київ в часі правління Ізяслава (коли ще не було жодного іншого монастиря крім Георгіївського) обходив в Києві всі монастирі бажаючи бути монахом.

З цього можна зробити висновок, що ці два типи монастирів існували одночасно. Князі та бояри що будували так звані ктиторські монастирі, будували їх для власних потреб а не для потреб монахів. Монастирі служили як родові усипальниці, тому в Києві та Новгороді де було багато знатних родів знаходимо багато монастирів, а в інших містах де уділом володів один рід, часто вони обмежуються незначною кількістю.

Також слід припускати симуляцію серед монахів ідіоритмічних монастирів. Вступати в такі монастирі було відносно легко тому, правдоподібно, що приходило туди багато людей випадкових, що шукали легкого життя. Проблеми такого роду завжди існували в середовищі монахів, як показують акти Стоглавого собору.