Закон про гомстеди. Скасування рабства. Поразка Півдня

20 травня 1862 р. було прийнято закон про гомстеди. За цим законом усякий громадянин, який не брав участі в заколотах, мав право, сплативши 10 доларів державного мита, отримати гомстед - земельну ділянку на вільних землях площею 160 акрів (64 га) для створення ферми. Після п'яти років проживання, забудови та обробітку землі вона безкоштовно ставала приватною власністю. Хоча цей закон не мав прямого воєнного значення, він сприяв настроєві широких народних мас на здобуття перемоги над Півднем.

22 вересня 1862 р. було прийнято закон про звільнення рабів, за яким усі раби отримували свободу з 1 січня 1863 р. Цей закон підірвав тил Півдня. Раби почали повставати і масово вступати до армії Півночі.

Незважаючи на складне економічне й політичне становище, сили Півдня зберігали боєздатність. Так, навесні 1863 р. армія Півдня під командуванням генерала Лі завдала сильного Удару армії Півночі під Чанселорвіллем. Але та перемога виявилась останньою. Армію ЛІ було зупинено в липні 1863 р. під Гіттісбергом (Пенсільванія) і відкинуто. Тим часом війська Півночі під командуванням Гранта оволоділи опорним пунктом Конфедератів на р. Міссісіпі м. Віксбергом і в такий спосіб відрізали Південь від Заходу СІЛА. Навесні 1864 р. янкі завдали удару в саме серце конфедерації: війська під командуванням генерала В. Шермана захопили промисловий центр м. Атланту (штат Джорджія) і почали "марш до моря", розтинаючи штати Півдня навпіл. Війська Півдня чинили впертий опір до квітня 1865 p., поки армія Гранта не оволоділа столицею конфедерації Річмондом. Генерал Лі 9 квітня зі своєю армією капітулював.

Перемога Півночі була затьмарена трагедією - через п'ять днів після капітуляції Півдня Авраама Лінкольна застрелив у вашингтонському театрі актор Бутс, агент розвідки південців. Чотирирічна війна скінчилася. Під час неї загинуло 600 тис. осіб. Значними були й матеріальні втрати.

Реконструкція Півдня (1865-1877 pp.)

Після завершення громадянської війни перед країною постала проблема реконструкції - відновлення державної єдності й перебудови життя Півдня.

Першим кроком на цьому шляху стало повне та безповоротне скасування рабства. У лютому 1865 р. конгрес прийняв 13-ту поправку до Конституції США, яка забороняла рабство на всій території країни. Але чекали на вирішення такі проблеми: умови допущення колишніх штатів конфедерації до союзу; статус колишніх рабовласників І рабів, організація влади на Півдні та ін.

У правлячих колах США щодо цього єдиної думки не було. Після смерті Лінкольна розбіжності між президентом (ним стан Ендрю Джонс, колишній віце-президент) і конгресом у вирішень цих питань загострилися. Е. Джонс зайняв позицію умиротворення. У травні 1865 р. він видав указ про амністію, що відновлював: плантаторів у громадянських, політичних і правах власності (крім прав мати рабів). Плантатори Півдня сприйняли цей указ я: слабкість. Вони почали повертати свої плантації та примушувати колишніх рабів знову працювати на себе, а до того ж створив розгалужену терористичну організацію ку-клукс-клан, яка розправлялась із непокірними неграми й тими білими, котрі ш співчували. Набув поширення суд Лінча - кара на горло без суду і слідства. Відновивши свою владу, плантатори проводили через. законодавчі зібрання штатів "чорні кодекси" - закони, що забороняли колишнім рабам мати власність, позбавляли їх свободи пересування, слова, зборів, права брати шлюб із білими і т. ін. Отож, на Півдні відбувався "повзучий" процес відновлення колишніх порядків. Виникла загроза нової громадянської війни між плантаторами і колишніми рабами, які почали організований опір відновленню старих порядків. Негри виступали під гаслами відновлення громадянських прав, "кожному - 40 акрів і мула". Вони почали захоплювати землі та розподіляти їх. Ситуація загострилася після виборів до конгресу США у грудні 1865 р- депутатів від південних штатів. Серед новообраних депутатів було чимало колишніх лідерів конфедерації. Радикально налаштовані члени конгресу домоглися рішення не допускати цих депутатів до залу засідань і передати справи проведення реконструкції конгресові. У липні 1866 р. конгрес прийняв І4-ту поправку до Конституції США, згідно з якою колишні лідери конфедерації позбавлялися права посідати державні посади, а негри зрівнювались у правах із білими. Заборонялися "чорні кодекси".

Одержавши на виборах до конгресу перемогу, республіканці вдалися до радикальної реконструкції. У 1867 р. на Півдні було введено воєнний стан, скасовано колишні конституції штатів. Завдяки таким рішучим діям у 1868 р. штати Півдня ратифікували 14-ту поправку до Конституції США.

Радикальна реконструкція - це примусова демократизація життя на Півдні США з допомогою армії, але без розв'язання терору і встановлення диктатури.

Нефам було дозволено мати нерухомість; у південних штатах почав діяти закон про гомстеди 1862 р.

Завдяки радикальній реконструкції негритянське населення активно прилучилося до політичного життя. Південні штати після перегляду їхніх конституцій були знову прийняті до союзу.

На нових президентських виборах переміг колишній головнокомандувач армії Півночі генерал У. Грант. За його президентства було помітним зростання підприємницької активності. Бурхливий розвиток ринкових відносин сприяв поступовій ліквідації відмінностей між Півднем і Північчю. Колишні плантатори та їхні раби пристосовувалися до нових умов господарювання. Поступова радикальна реконструкція досягла поставленої перед нею мети. У 1877 р. з Півдня було виведено федеральні війська і тим ліквідовано останні елементи надзвичайного стану.

За період реконструкції сталися значні зміни в партійній системі США. Демократична партія завдяки входженню до її лав фермерів і підприємців уже репрезентувала не тільки інтереси колишніх плантаторів. Демократи з кожними виборами набирали ваги у конгресі. Одночасно республіканська партія трансформувалась у партію, що відображала інтереси великих підприємців, промисловців, банкірів. Вона втратила свій радикальний дух.

Риску під трагічним періодом історії США підвели президентські вибори 1876 p., на яких представник демократичної партії дістав більшість голосів. Але результати виборів було переглянуто, і президентом став кандидат республіканської партії Р. Хейс. Це було наслідком закулісної змови між лідерами партій Про припинення реконструкції та виведення військ.

32.«Новий курс» президента Ф.Д.Рузвельта та трансформація США на державу загального добробуту

Нова адміністрація та конгрес, перш за все, були змушені розібратися з банківсько-фінансовими проблемами. На початку березня 1933 року банки припинили функціонувати. Президент був змушений оголосити надзвичайне положення і зачинити усі банки

Надзвичайну сесію конгресу було перенесено з 9 березня на 6, а в перші години своєї діяльності, конгрес прийняв надзвичайний банківський закон. Невдовзі, 10 березня, президент видав указ, який забезпечував встановлення абсолютного державного контролю над золотом.

Цей указ не давав змоги вивезти його за кордон, та займатися спекуляцією золотом. Уряд отримав матеріальну змогу декретувати золотий вміст долара, чим згодом і скористався. Розширивши державне втручання в банківську сферу, уряд прийняв рішення почати відродження банківської системи вже з 13 березня. В цей день було відкрито 12 центральних банків Федеральної резервної системи (ФРС). Вранці, ще 250 банків у різних містах було визнано "здоровими", а 15 березня стали до роботи усі без винятку банки.

Наступним кроком адміністрації Ф. Д. Рузвельта, було зменшення кількості банків. У 1932 році їх було 6145, а через рік їх вже було 4897, а за даними на 1939 рік працювали 5203 банки з капіталом 33,1 млрд. доларів. Таким чином у період з 1933 по 1939 рік кількість банків зменшилась на 15%, а обсяг їх активів зріс на 37%.

16.06. 1933 року було прийнято ще один "банківський" закон - закон "Гласса-Стігала". Він поділяв депозитні та інвестиційні операції, тим самим перекриваючи можливість займатися спекулятивними операціями. Ще одним важливим введенням було страхування депозитних вкладів, які не перевищують 2500 доларів. У 1934 році суму, яка підлягає страхуванню підняли до 5000 доларів. У другій половині 1935 року, 14219 банків, які мали вклади на 45 млрд. доларів, повинні були страхувати усі вклади, які доходили до суми 5000 доларів.

Згідно з банківським законом 1935 року, рада керівників отримала контроль над резервом, який повинен залишатися в банках – членах ФРС. Це означало, що рада зниженням чи підвищенням рівня резерву, мала змогу впливати на ділову активність. Це дуже важливо тому, що діяльність банків опинилась під контролем державної влади.

31 січня 1934 року, Ф. Д. Рузвельт видав закон, за яким золотий вміст долара було знижено з 25 4/5 до 15 5/21 грама, та встановлено ціну на золото у розмірі 35 доларів за унцію. Таким чином долар було девальвовано на 12%. Завдяки цим діям процент платні по облігаціях знизився з 3,76 у 1932 році, до 2,39 у 1940 році. Банкіри також були змушені знизити процентні ставки в приватних операціях. Корпорації сплачували по кредитах 2,9%, а не 4,25% як раніше.

Але, банківська реформа - це не єдине що треба було робити. Була ще проблема соціального захисту, яка теж хвилювала владу. Тому, 12.03. 1933 року адміністрація Рузвельта дала добро на асигнування у розмірі 500 млн. доларів, на здійснення допомоги безробітним. Керівником Федеральної адміністрації по здійсненню надзвичайної допомоги(ФЕРА) призначили Г. Гопкінса. Усього було витрачено на допомогу безробітним більш ніж 4 млрд. доларів. Однак, безробітні віддавали перевагу не грошовій допомозі, а громадським роботам.

Першою отримала таку допомогу молодь. З квітня 1933 року, почалось відправлення молоді до лісних таборів, де вони мешкали на повному державному забезпечені терміном 6 місяців. Одночасно з цим, вони отримували платню у розмірі 30 доларів, 25 з яких вони повинні були відіслати до своєї родини. За 1933-1939 роки через ці табори пройшли 2 млн. людей віком до 25 років. Але безробітні це не єдині кому була потрібна допомога.

Так у серпні 1935 року був прийнятий закон який передбачував два види страхування – по старості та безробіттю. Фонди для виплат утворювались за рахунок податку на підприємців, робітників та службовців у розмірі 1% від заробленої суми. Також цим законом був створений пенсійний ліміт у розмірі 85 дол. на місяць.

З безробіттям все виглядало інакше. Фонди для допомоги утворювались з податку у розмірі 1%, яким було обкладено підприємців що приймала на роботу вісім та більше робітників.

У тісному зв’язку з цими заходами впроваджувалось законодавство націлене нарегулювання операцій на фондових біржах. Так у 1933-1934 роках були прийняті два закони для регулювання біржової діяльності. На базі цих законів було створено "Комісію по торгівлі акціями". До 1937 року в цю комісію звернулись 3500 компаній для реєстрації їх акцій на загальну суму 13 млрд. доларів. Іноді комісія зверталась до суду з проханням не дозволяти тим чи іншим організаціям випуск акцій.

16.06. 1933 також було прийнято закон про відновлення промисловості (National Industrial Recovery Act - НІРА). Завдяки НІРА за короткий термін часу було укладено 557 основних та 189 допоміжних кодексів у галузях, які охоплювали 95% усіх промислових робітників.

У сфері аграрної політики Ф. Д. Рузвельтом 12.05. 1933 року був прийнятий білль про допомогу фермерам (так званих AAA). Цей білль ставив для себе головною метою підняти рівень цін, щоб співвідношення між купівлею та продажем, стало таким як у період з 08.1909 по 07.1914 років. Було оголошено про виплату премій за зменшення посівної площі.

16 лютого 1938 року був прийнятий закон, який завершував аграрну політику "Нового курсу". Був він спрямований також на регулювання цін, тільки не шляхом знищення, а шляхом зберігання продукції, яке стимулювалося урядом.

Отже, як можна побачити, основним методом боротьби із кризою було державне втручання у всі сфери суспільного життя. Якщо порівняти методи Г. Гувера та Ф. Д. Рузвельта, то можна побачити, що спільного в них нічого нема. Адже, Рузвельт не зважав на те, що держава втручається у справи підприємців та громадян. Він бачив вихід із економічної кризи тільки завдяки державному втручанню та регулюванню урядом економічних відносин між підприємцями.

Отже, як ми можемо побачити, його програма державного втручання спрацювала. Почав працювати соціальний захист, контроль за виробництвом та збутом продукції, почалось відродження виробництва, і таке інше… Хоча деякі його методи були не зовсім гуманними (знищення сільськогосподарської продукції), але саме завдяки цим методам держава подолала кризу і почала розвиватися.

33.Рухи за громадянські права у США у 1950–70 рр.

1950-70 роки — період посилення руху негрів США, що складали в кінці 50-х рр. 10% всього населення країни. В цей період негритянський рух став одним з найважливіших напрямків соціального протесту в США.

Ще в 1957 році в ході боротьби проти сегрегації в міському автотранспорті (кращі місця — білим, гірші — чорним) у південних штатах виникла «Конфедерація християнського керівництва Півдня» на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, баптистським проповідником. На відміну від традиційних негритянських організацій, що обмежували свої дії юридичним захистом жертв антинегритянського терору, союз М.Кінга почав широко застосовувати масові дії в боротьбі проти расизму в США: бойкоти, марші, вуличні походи, часто діючи в союзі з білими організаціями — профспілками, студентськими організаціями і т. д.

У 1960-63 рр. в південних штатах США було проведено безліч масових «рейдів свободи» проти всіх форм расової дискримінації. 28 серпня 1963 р., по завершенню загальнонаціонального маршу учасників боротьби за цивільні права негрів, відбувся в Вашінгтоні біля меморіалу Лінкольна мітинг з участю 250 тис. чоловік. В цих подіях виявилася зросла єдність чорних та білих трудящих, що, на думку М.Кінга, була обов'язковою умовою успіху боротьби за свободу та рівність негрів.

Найважливішим результатом піднесення негритянського руху було прийняття в 1964-65 рр. актів про громадянські права негрів. Але якими б не були ці важливі закони, вони мало що змінили в реальному економічному становищі негритянського населення. Тому в середині 60-х рр. почався новий етап в розвитку негритянського руху, який відрізнявся крайньою жорстокістю боротьби, повстаннями в чорних гетто багатьох міст Півночі. В ході цих виступів виникли нові радикальні негритянські організації, які виступили проти курсу на ненасильницькі масові дії, що здійснювалися Конференцією християнського керівництва. Найпопулярнішою серед цих нових організацій стала партія «Чорні пантери», що виникли в 1966 р. На цьому новому етапі руху деякі учасники боротьби за рівноправність негрів почали доходити висновку про відповідальність капіталістичної системи за лиха чорного населення Америки. Однак радикальному негритянському протесту другої половини 60-х років були притаманні серйозні слабості. Склавши важливу частину «нового лівого руху», «Чорні пантери» та інші радикальні негритянські організації зазнали сильного впливу ідей ультралівого радикалізму. Це неминуче вело до екстремістських анархістських дій, до сепаратизму та чорного расизму, до послаблення зв'язків чорних та білих громадян. Тим не менше радикальні негритянські організації відіграли важливу роль в політичному житті США. Вони взяли активну участь в антивоєнному русі. Радикальні групи значно вплинули на позицію Конференції християнського керівництва на Півдні, що застосувала такі нові засоби боротьби, як єдині дії зі страйкуючими робітниками. Але це викликало новий вибух переслідувань з боку расистів. В квітні 1968 р. в Мемфісі (Теннессі) від кулі найманого вбивці загинув Мартін Лютер Кінг. В цей же час почалася кампанія жорстоких переслідувань лідерів «Чорних пантер». Активну участь в ній взяли і репресивні органи федерального уряду. Загибель М.Кінга не була марною. Підсумком його діяльності стала законодавча заборона всіх видів расової дискримінації.

34. Етапи формування канадської федерації

Канада – федеративна парламентська демократична держава з монархічною формою правління.

В середині 19-го сторіччя відбулося декілька конференцій з метою об'єднання територій Канади, а також надання їм більших прав в самоврядуванні. Під час останньої конференції в Лондоні 1866 р. три британські колонії — Канада, Нова Шотландія, і Нью-Брансвік започаткували процес створення Конфедерації. Британський Північноамериканський Акт 1867 року затвердив нове утворення як «домініон під назвою Канада», в склад котрого входили чотири провінції: Онтаріо, Квебек, Нова Шотландія, і Нью-Брансвік. В 1870 р. Канаді були передані території Землі Руперта і Північно-західні території. Обидві регіони ввійшли в склад конфедерації в складі Північно-Західних Територій Канади.

Було утворено 1 липня 1867, відповідно до Акту про Британську Північну Америку, як федерація британських колоній. Країна одержала свою державність, але главою держави залишався британський монарх, а за Великобританією збереглося виключне право на зміну конституції Канади, право представляти її в міжнародних відносинах, укладати від її імені договори й угоди, вирішувати питання війни і світу. Канада не мала власного громадянства. Такий державний устрій одержав найменування домініону. На початку 1870 р. вибухнуло повстання в колонії Червоної Річки, викликане невдоволенням метисів намірами уряду позбавити їх землі, а також нехтуванням урядом потреб населення заходу країни. Повстання скінчилося створенням провінції Манітоба і її входженням до Конфедерації в липні 1870 р.. Британська Колумбія і Острів Ванкувер, об'єднані ще в 1866 р., а також колонія Принца Едварда приєдналися до Конфедерації 1871 і 1873 рр. Для того щоб з'єднати Конфедерацію і затвердити свій суверенітет над західними провінціями, Канада побудувала три трансконтинентальні залізниці винятково з найбільшою з них — Канадською Тихоокеанською Залізницею. Наявність легкого сполучення із заходом країни допомогло розбудові цього регіону до якого прибували численні емігранти з Європи, в тому числі із України. З поширенням залізничного зв'язку в канадських преріях почало зростати населення і з Північно-Західних Територій в 1905 р. створили ще дві нові провінції — Альберту і Саскачеван.

Відповідно до Вестмінстерського статуту 1931, Канада й інші британські домініони знайшли політичний суверенітет, зовнішньополітичну незалежність і на них більш не поширювалися британські закони. Але лише 17 квітня 1982 Канада офіційно одержала нову конституцію, відповідно до якої канадські органи одержували право змінювати конституцію.

35. Здобуття незалежності Ірландією та її перехід до республіканської форми правління.

Ірландський народ ніяк не міг упокоритися над "піднесенням" англійців. Які у свою чергу не принесли в Ірландію майже нічого гарного, навпроти, тільки біль і сльози. Чого тільки коштує "різанина", улаштована Оливером Кромвелем з 1641 по 1652 року. У її результаті населення країни зменшилося майже в 2 рази, англійцями було "вирізане" у ході витиснення католицтва майже 800 тисяч чоловік.. В 1801 році Ірландія проголошена частиною З'єднаного королівства Великобританії й Ірландії. Після чого ірландська мова починає витіснятися з розмовної й письмової мови. Ірландію використовували, як "хлібний плацдарм" Англії. На початку 19 століття в аграрній промисловості було зайнято майже 86% ірландців, а північно-східні райони острова (Північна Ірландія) англійці використовували для розвитку важкої промисловості.

У 1858 році було створено «Ірландське революційне братство» (ІРБ). Основною метою було створення незалежної Ірландської республіки шляхом таємно підготовленого збройного повстання. Але незорганізовані повстання, підняті в березні 1867 в різних графствах Ірландії, зазнали поразки.

До початку Першої світової війни боротьба між прихильниками Гомруля та юніоністами досягли апогею, і британський парламент прийняв закон про автономію Ірландії, який повинен був набути чинності після закінчення війни через побоювання про виникнення громадянської війни.

Навесні 1916-го ІРБ готувало повстання в Дубліні, воно домовилося про постачання 20,000 рушниць і 10 кулеметів з німцями. Але за 3 дні до повстання судно, що перевозило зброю, було виявлено британським флотом і затоплено екіпажем. 24 квітня змовники зайняли центр Дубліна і тиждень протистояли британським військам. В ході бою загинуло більше 500 мирних жителів. Повстанці вивісили свій прапор і оголосили про незалежність Ірландії. Однак, спочатку більшість ірландців вважало заколотників зрадниками. Тим не менш, думка ірландського суспільства про повстанців різко змінилося протягом наступних двох років. Спочатку це було викликано обуренням з приводу страти 16-ти керівників, деяких з яких вважали тільки співучасниками заколоту. У 1918-му британський парламент прийняв закон про військову повинність ірландців, що викликало обурення.

У 1919 р. Ірландська республіканська армія розвернула активні бойові дії проти англійських військ і поліції. 15-27 квітні 1919 р. на території однойменного графства існує республіка Радянський Лімерик. Була створена Ірландська Республіка, яка включила всю територію острова.

У грудні 1921 був підписаний мирний договір між Великобританією і Ірландією. Ірландія отримала статус домініону (так звана Ірландська Вільна держава). Винятком стали шість найбільш розвинених в промисловому відношенні північно-східних графств (Північна Ірландія) з переважанням протестантів, які залишалися у складі Сполученого Королівства. Проте Великобританія зберігала на території Ірландії військові бази, право на отримання «викупних» платежів за колишні володіння англійських лендлордів.

У 1949 Ірландія проголошена незалежною республікою. Було оголошено про вихід республіки з британської Співдружності. Лише в 60-х роках припинилася еміграція з Ірландії і приріст населення став позитивним.

Форма правління: Парламентська республіка. Конституція, прийнята в результаті плебісциту 1 липня 1937, вступила в силу 29 грудня 1937. Президент обирається населенням країни на 7 років. Президент має право скликання і розпуску нижньої палати парламенту за ініціативою уряду, він обнародує закони, призначає суддів і інших вищих посадових осіб, очолює збройні сили. Фактичним главою виконавчої влади є прем'єр-міністр, який висувається палатою представників і затверджується президентом. Вищим органом законодавчої влади є парламент, до складу якого входять президент і 2 палати: сенат і палата представників. У палаті представників від 160 до 170 членів, які обираються населенням на основі загального, прямого і таємного голосування за системою пропорційного представництва.

36.Проблема Північної Ірландії і шляхи її розв’язання.

Серед різномаїття політичних конфлікт сучасності особливе місце займає довготривалий та неоднозначний конфлікт в Північній Ірландії, який є зразком складності багатоаспектності та поляризації політичних конфліктів. При розгляді типу даного конфлікту варто звернути увагу, що окрім політичної та соціальної складової надзвичайно важливим вплив на перебіг конфлікту зчинили етнічні та економічні фактори.

Конфлікт в Північній Ірландії, який має надзвичайно складну та неоднозначну історію, яка бере початок ще з першої половини ХХ століття, а передісторію взагалі з початку XIX століття.

Представники Північної Ірландії чиї інтереси відстоювала організація ІРА при розгортанні конфлікту з британським урядом апелювали до прав Північної Ірландії на самовизначення, небажання миритися з політичною, економічною та соціальною залежністю від Великобританії. Розкриваючи проблемні моменти взаємодії Північної Ірландії з Великобританією ІРА прагнула відокремлення Північної Ірландії від Великобританії. Після приєднання Північної Ірландії до складу Великобританії місцева еліта пережила ряд проблем, пов’язаних з втратою впливу на власній території. Варто зазначити, що активні дії ІРА розгорнула пілся розпуску парламенту Північної Ірландії і переходу реальної політичної влади над республікою до Лондона.

Щодо Великобританії то її мотиви також можна поділити на офіційні та неофіційні. До перших відноситься теза про відстоювання територіальної цілісності держави та захист безпеки власних громадян, котрі страждають від агресивних дій ІРА. Говорячи про неофіційні мотиви Великобританії, то варто звернути увагу, що Північна Ірландія стратегічний та економічно вигідний регіон, який багато в чому визначає добробут Великобританії. В зв’язку з цим ідея сильного централізованого контролю над Північною Ірландією була завданнями №1 для уряду Англії. Після зростання сепаратистських настроїв серед населення Північної Ірландії, Великобританія не стільки захищала права і безпеку громадян та територіальну цілісність, скільки власні імперські амбіція з метою збереження повного контролю над регіоном і небажанням йти на поступки опонентам.

Характер поведінки учасників конфлікту яскраво забарвлений військовою діяльністю, котра і визначає сутність даного конфлікту. Військові терористичні засоби - головний інструментарій боротьби в для даного конфлікту. Безкомпромісність та принциповість – фундаментальні характеристики поведінки учасників конфлікту. Безальтернативність вимог та боротьба до перемоги зробили конфлікт фактично хаотичним за характером, а наслідки непередбачуваними. Елементи переговорного процесу звісно є, але їх вплив на перебіг конфлікту несуттєвий і не визначальний. В даному випадку принцип поступок працює тільки в стрених умовах.

Серед основних причин, котрі призвели до розгортання конфлікту в Північній Ірландії варто виокремити наступні:

1) Значний рівень політичної та економічної залежності Північної Ірландії від Великобританії, що не давав змогу розвиватися відповідним ірландським інституціям.

2) Відсутність чітких механізмів координації між ірландськими та британськими державними органами.

3) Амбіційність та претензії Північної Ірландії на соціокультурну автономію.

4) Ігнорування урядом Великобританії вимог ірландських організації та посилення адміністративного впливу на Північну Ірландію.

5) Складне історичне минуле взаємовідносин між народами Ірландії та Англії, що носить трагічних та суперечливий характер.

6) Низький рівень політичної волі суб’єктів конфлікту, що призвів до накопичення соціального та політичного невдоволення створивши підґрунтя до розгортання конфлікту.

7) Висока стереотипізація взаємовідносин між Північною Ірландією та Великобританією, що ставило під сумнів можливість усунення від початку конфлікту.

Враховуючи те, що конфлікт в Північній Ірландії досі не вирішений надзвичайно важливим стає питання про вироблення нової стратегії взаємодії між учасниками конфлікту. Перш за все, надзвичайно важливим та принциповим має стати відмова від військових та терористичних засобах боротьба, після чого необхідно шукати можливість до конструктивного діалогу. З початком цього процесу надзвичайно важливим має стати відхід від амбіційних претензій та стереотипів, зо заважають сконцентруватися власно на вирішенню конфлікту. Метод компромісу в даному випадку може спрацювати, однак тут також не варто ним зловживати, бо це фактично призведе до шантажу та зловживанню лояльністю. Крім того, доволі раціональним в цьому плані може стати залучення третьої сторони, яка б внесла елемент структурності в роз’язання конфлікту. Таку роль могли б зіграти міжнародні організації, однак тут постає питання про нейтральність третьої сторони та її незаангажованості.

Враховуючи принциповість позицій опонентів учасникам конфлікту важливо усвідомити, що в даному випадку неможливо повністю зберегти дотримання власних позицій і тому реальне вирішення конфлікту просто приречи не на поступки та конструктивні компроміси.

Перспективним напрямом може стати співробітництво як стратегія вирішення конфлікту, бо його вирішення де-юре, не завжди призводить до вирішення де-факто, тому надзвичайно важливо додати елемент стратегічності відносин двох народів та направити їхні. Діяльність на спільні та взаємовигідні цілі. Пошук спільностей, а не відмінностей може вирішити проблеми культурної та національної площини, а створення спільної та колегіальної моделі управління – адміністративної складової.

37. Основні етапи формування німецької нації та державності.

В останніх століттях до н.е. і перших століттях н.е. племінні групи древніх германців населяли територію між Рейном і Лабою (Ельбою). На їхній основі поступово стали складалися племінні герцогства, що на початку ІХ ст. увійшли до складу Франкської держави.

У 843 р., після розпаду Франкської імперії, її східна частина стала окремим Східно-Франкським королівством.

Формальною датою утворення Німеччини як самостійного королівства вважається смерть останнього східнофранкського короля Людовика-дитяти у 911 р.

До складу королівства тоді входили герцогства Швабія, Баварія, Франконія, Саксонія, Тюрингія і Лотарингія. У середині Х століття німецький король Оттон (Отто) І Великий приєднав до своїх володінь також Північну Італію, Лотарингію й Чехію.

Створив у 962 р. імперію, яка згодом була названа „Священною Римською імперією німецької нації”. Окремі області імперії були мало пов’язані між собою у господарському відношенні, і це призводило до посилення місцевих князів, графів і лицарів та послаблювало державу.

Роздробленість Німеччини призвела до припинення правлячої династії Штауфенів (1254 р.) та повного торжества територіальних князів, які привласнили собі право вибирати імператорів. (остаточно закріплено Золотою булою імператора Карла ІV 1356 р.).

З формуванням Священної Римської імперії розпочинається включення до її складу й подальша колонізація німецькими князями й духовно-лицарськими орденами земель на схід від Ельби, заселених слов’янським й балтійським племенами ободритів (бодричів), лютичів, пруссів, литів і естів. Цей процес отримав серед істориків ХІХ ст. назву „Drang nach Osten” („наступ на схід”), сьогодні частіше використовується вираз „розселення німців на схід”.

У XII ст. Генріх Лев захопив землі слов’янського племені бодричів і заснував герцогство Мекленбург. Альбрехт Ведмідь зайняв територію лютичів і створив маркграфство Бранденбург. У XIII ст. орден Мечоносців захопив землі ливів і естів, а Тевтонський Орден – землі пруссів.

Подальшу експансію німецьких лицарів на Схід припинили слов’янські народи (Льодове побоїще 1242 р., Грюнвальдська битва 1410 р.).

На початку ХVІ ст. в Німеччині під проводом професора Віттенберзького університету Мартіна Лютера виник широкий суспільний рух – Реформація, спрямований на звільнення від впливу католицької церкви.

Наслідком руху стала Селянська війна 1525 р. що охопила Швабію, Франконію, Саксонію й Тюрінгію, розгром якої і наступне посилення влади князів довершили процес політичного розпаду Німеччини. У 1555 р. між католицькими та протестантським князівствами було укладено компромісний Аугзбурзький мир.

Відповідно до нього німецькі князівства поділилися за віросповідною ознакою на ті, що залишилися католицькими (переважно на півдні), й ті, які здійснили церковну реформу на лютеранський взірець.

Зроблений М.Лютером переклад Біблії на сучасний йому саксонський діалект сприяв формуванню літературної німецької мови. Широке розповсюдження освіти в протестантських державах сприяло на противагу політичній роздробленості поступовому формуванню у жителів німецьких держав спільної культурної ідентичності й тим самим заклало основу загальнонімецької національної свідомості.

У 1648 р. за умовами Вестфальського мирного договору, який завершив Тридцятилітню війну 1618 – 1648 рр., ряд територій Німеччини відійшов до переможців – Франції та Швеції. Було визнано повну самостійність окремих німецьких князів. У цей час на території Німеччини на 30 млн. жителів склалося 297 самостійних держав-князівств.

Серед них лише Австрія і Бранденбург були більш-менш великими державними утвореннями.

Напередодні Тридцятилітньої війни у 1612 р. курфюрст Бранденбургу Іоганн Сигізмунд [1608-19] приєднав до своїх володінь герцогство Прусське, яке утворилося внаслідок секуляризації в ході Реформації земель Тевтонського ордену і знаходилося у васальній залежності від Речі Посполитої.

Тим самим було покладено початок формуванню Прусської держави. Його внук Фрідрих Вільгельм І [1640-88], прозваний «великим курфюрстом» 1657 р. домігся повного суверенітету над Прусським герцогством. А правнук Іоганна Сигізмунда курфюрст Бранденбургу Фрідріх ІІІ [1688–1713] 1701 р. оголосив Пруссію королівством.

Австрія – родинне володіння династії Габсбургів, представники якої з в 1437 р. постійно займали престол імператорів Священної Римської імперії – в ході Тридцятилітньої війни остаточно закріпила за собою чеські землі (1620 р.).

Наприкінці ХVІІ ст. після розгрому 1683 р. турків під Віднем Габсбурги захопили більш частину Угорщини. Проте у 1806 р., після поразки Австрії у війні з наполеонівською Францією, Священну Римську імперію німецької нації взагалі було ліквідовано.

Під протекторатом Наполеона І був створений Рейнський союз, до якого увійшла 21 німецька держава, а у 1807 р., після розгрому Пруссії, до цього союзу увійшла і вся Західна Німеччина.

Після поразки Наполеона у Лейпцизькій битві 1813 р. Рейнський союз розпався.

На Віденському конгресі 1814-1815 рр. було створено Німецький союз під проводом Австрії, до якого увійшло 39 великих і дрібних німецьких держав.

Припинив своє існування після перемоги Прусії у війні з Австрією у 1866 р.

У другій половині ХІХ століття канцлер Прусії Отто фон Бісмарк, призначений на цю посаду у 1861 р. королем Вільгельмом І, очолив процес об’єднання Німеччини „зверху”. У результаті перемоги над Австрією до Пруссії було приєднано німецькі держави Ганновер, Кургессен, Нассау, Шлезвіг, Гольштейн. Понад 20 середніх і дрібних держав, що знаходилася північніше ріки Майн, були об’єднані в Північнонімецький союз на чолі з Пруссією.

Чотири південно-німецьких держави: Баварія, Баден, Вюртемберг і Гессен-Дармштадт – були зв’язані з Пруссією секретним військовим альянсом проти Франції.

У 1867 р. було створено Митний союз, що охопив усю Німеччину і став економічною основою для повного об’єднання країни.

Перемога Пруссії у війні з Францією 1870 р. завершила процес німецького об’єднання. У 1871 р. прусський король Вільгельм I був проголошений німецьким імператором.

За конституцією Німецької імперії, прийнятою 16 квітня 1871 р., до складу нового політичного об’єднання увійшли 22 монархії і кілька вільних міст.

У 1914 р. Німеччина почала І Світову війну, що виявилася занадто важким тягарем для її економіки й завершилася ліквідацією монархії та встановленням Веймарської республіки.

У 1933 р. до влади в країні прийшла очолювана А.Гітлером Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (НСДАП).

38.Нацистська диктатура в Німеччині та її злочини

"Третій рейх" - офіційна нацистська назва режиму правління, що існував у Німеччині з січня 1933 по травень 1945 років. В епоху становлення нацистської держави верховенство Гітлера було абсолютним. Гітлер розцінював нацистське правління як логічне продовження двох попередніх Німецьких імперій.

Перший рейх - Священна Римська імперія німецької нації - існував з 962, з часу коронації у Римі Отто Великого, другого правителя із Саксонської династії, до його покорення Наполеоном у 1806 році.

Другий рейх був заснований Отто фон Бісмарком у 1871 році і проіснував до 1918 року.

У 1923 році німецький письменник-націоналіст Артур Мєллєр Ван ден Брук використав термін "Третій рейх" для назви своєї книжки. Гітлер з наснагою сприйняв цю назву для визначення нової імперії, яка, на його думку, проіснує тисячу років. Ця назва приваблювала його ще й тому, що мала якийсь містичний зв'язок з середньовіччям, коли "третє царство" вважалось тисячорічним.

Одним з гірких уроків революції у листопаді 1918 року було усвідомлення того, що існує неясний взаємозв'язок між демократією та анархією, що хаотичні стани і є власним, непідробленим виразом істинного народовладдя, а сваволя - його законом. Звідси неважко витлумачити сходження Гітлера як останню спробу утримати стару Європу в умовах звичної величі.

Появу Гітлера можна розуміти і як спробу затвердження свого роду третьої позиції - між обома пануючими силами епохи, між лівими та правими. Хоча третя позиція, до якої прагнув Гітлер, і повинна була загарбати весь континент, але її енергетичним ядром повинна була бути Німеччина: сучасна місія рейху заключалась в тому, щоб дати Європі нові стимули і використати її як резервуар сил для світового панування Німеччини.

Вже з 1918 року в Німеччині відбувався процес гострих змін. В той же час цей процес проходив половинчасто і дуже нерішуче. І тільки Гітлер надав йому ту радикальність, яка і зробила цей процес по суті революційним і кардинально змінила застиглу і утримувану в рамках визначених авторитарних соціальних структур країну. Тільки тепер, під дією домагань фюрерської держави, рухнули ушановані інститути, були вирвані із звичних зв'язків люди, усунуті привілеї і зруйновані усі авторитети, які не виходили від самого Гітлера або не були санкціоновані ним. При цьому йому вдалось чи згасити страхи, які супроводжують звичайно розрив з минулим, чи перетворити їх в енергію на користь суспільства, тому що він вмів достатньо достовірним чином піднести себе масам в якості загального авторитету, але головним тут є те, що він ліквідував найбільш конкретну форму виявлення страху перед революційним майбутнім.

Прихід фашистів до влади. Фашизм у Німеччині з'явився відразу ж після закінчення першої світової війни в якості одного з різновидів реакційних мілітаристських націоналістичних течій, коли антиліберальні, антидемократичні рухи здобули загальноєвропейський характер. "В 1920 г. Гитлер выступил с программой из "25 пунктов", ставшей впоследствии программой Национал-социалистской немецкой рабочей партии. Пронизанная националистическими, шовинистическими идеями превосходства германской нации, программа требовала реванша для восстановления "справедливости попранной Версалем"".

У 1921 році складаються організаційні основи фашистської партії, що заснована на так названому фюрер-принципі, необмеженій владі вождя

(фюрера). Головною метою створення партії стає поширення фашистської ідеології, підготовка спеціального терористичного апарату для придушення демократичних, антифашистських сил і, в кінцевому рахунку, для захоплення влади. У 1923 році слідом за загальним страйком німецького пролетаріату фашисти застосовують пряму спробу захоплення влади ("пивний путч").

"Пивний путч" відбувся 8-9 листопада 1923 року в Мюнхені. Хоча він і провалився,але певних політичних результатів він все ж таки досяг. Мало кому відомий гітлерівський рух став відомий не тільки Німеччині, але і усьому світові. Крім цього Гітлер засвоїв важливий урок, щоб отримати серйозну перемогу, необхідно залучити на свою сторону широкі прошарки населення та заручитися підтримкою як можна більшої кількості фінансових і промислових магнатів.

Вже у 1928 році ця тактика дає свої перші плоди, фашисти отримують 12 місць у рейхстазі.

Світова економічна криза, яка почалась у 1929 році, здобула особливу гостроту у Німеччині. Криза вразила всі сфери економічного життя країни.

Різко погіршився стан не тільки робітничого класу, але і середніх міських прошарків. Криза промисловості перепліталась з кризою аграрною. Криза загострила класову боротьбу в країні. У січні 1931 року відбувся страйк гірняків Рура. У авангарді робітників йшла Комуністична партія Німеччини(КПН). У 1930 році вона опублікувала "Програму національного та соціального визволення німецького народу". Хоча більша частина ще йшла за соціал-демократами, авторитет КПН зростав. В умовах економічної кризи і зростаючої класової боротьби пануючі класи Німеччини схилялись до думки, що буржуазно-демократичні методи керування країною стають неможливими. Ставка була зроблена на фашистську партію, яка мала офіційну назву НСРПН.

Активізувалась діяльність штурмових загонів гітлерівської партії (СА), які разом з охоронними загонами (СС) являли собою апарат насильства. Повсюди виникали осередки фашистської молодіжної організації "Гітлерюгенд". На виборах у рейхстаг влітку 1932 року гітлерівці отримали 13,8 млн. голосів виборців. Загроза захоплення влади гітлерівцями ставала все більш реальною.

Єдиною партією, яка рішуче і послідовно вела боротьбу проти фашизму, була КПН. В обстановці кризи і різкого загострення класової боротьби у Веймарській республіці найкрупніші німецькі монополії та значна частина генералітету остаточно перейшли на сторону Гітлера. Щоб прискорити передачу влади фашистам, президент Гінденбург 30 січня 1933 року назначив Гітлера рейхсканцлером (главою уряду), що означало встановлення в Німеччині відкритої терористичної диктатури найбільш реакційних, шовіністичних і агресивних елементів фінансового капіталу.

Щоб виправдати терор і не допустити успіху КПН на виборах до рейхстагу, призначених 5 березня, гітлерівські керівники пішли на провокацію. За їх наказом 27 лютого група фашистів проникла в будинок рейхстагу та підпалила його. У підпалі рейхстагу уряд звинуватив КПН, яка нібито готувала комуністичне повстання. Під цим хибним приводом пізніше були відмінені всі пункти Веймарської конституції, що гарантували свободу особистості, слова, друку, зборів та союзів. На початку березня 1933 року гітлерівці арештували Тельмана. КПН була об'явлена поза законом. У березні був прийнятий закон про надання уряду надзвичайних повноважень. Гітлерівці розігнали нефашистські профспілки та інші масові організації трудящих. В червні була заборонена СДПН. З часом всі буржуазні партії заявили про саморозпуск, а потім були видані закони, за якими в країні могла існувати одна Націонал-соціалістська партія, об'явлена урядовою організацією. Після смерті Гінденбурга у 1934 році Гітлер об’єднав пости президента і рейхсканцлера, зосередивши в своїх руках всю повноту влади. Масовий терор супроводжувався гоніннями проти прогресивної інтелігенції. Країну захлеснули хвилі кривавих єврейських розгромів.

Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, що здійснювали широкомасштабну обробку німецького народу. Впроваджуючи політику держави та партії, нацисти уніфікували не тільки партії, але і пресу. Органи друку, крім нацистських, чи ліквідовувались, чи включались в систему фашистської пропаганди. До 1942 року зникла остання ознака незалежності суддів, коли стало стандартною прцедурою визначати вихід справи до початку суду. Для захисту власного режиму від якого-небудь посягання Гітлер у 1942 році заснував Народний трибунал, що займався особливо небезпечними державними злочинами і став пародією на законність.

Агресивні цілі встановлення світового панування вимагали зосередження всіх матеріальних ресурсів країни, що могло бути досягнуто тільки шляхом безпосереднього втручання фашистської держави в економіку. У липні 1933 року була створена Генеральна рада німецької економіки з метою мілітарізації економіки "Третього рейху". Мілітаризація народного господарства призвела до того, що значний зріст виробництва мав результатом не збільшення, а скорочення споживання. Економіка країни набувала все більш потворний характер. Виникла загроза економічної кризи небувалої сили.

Гестапо - тайна державна поліція "Третього рейху", призначена для боротьби з супротивниками нацистського режиму, що стала символом нацистського терору. 26 квітня 1933 року Геринг опублікував спеціальний декрет. У боротьбі з супротивниками нацистського режиму Гестапо широко застосовувало катування над заарештованими. З кожним роком зростала кількість розстріляних заложників. По всій Німеччині та на окупованих нею територіях створювалась широка агентурна мережа з осіб, котрих вдалось зламати за допомогою фізичного та психологічного тиску, різних форм шантажу та загроз. Після розгрому "Третього рейху" Гестапо у 1945 році було визнано поза законом.

Міжнародний військовий трибунал в Нюрнберзі у 1946 році визнав всі каральні органи фашистської Німеччини злочинними організаціями. Більшість з їх головних організаторів та керівників були засудженні до смертної кари та різних строків ув'язнення за злочини перед людством.

39. Німеччина у післявоєнний період і відновлення її державної єдності. Після того, як Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні, її державність була призупинена, від території Німеччини відокремлені великі території, а решта була розділена на 4 зони окупації: радянську, американську, британську та французьку. 1949 року на територіях американської, британської та французької зон окупації створена Федеративна Республіка Німеччина (ФРН), на території радянської зони окупації — Німецька Демократична республіка (НДР).

1959 року у НДР почалася колективізація сільського господарства та роздержавлення численних дрібних підприємств. До 1960 року приватне володіння землею довели від 52% у 1958 до 8%. На підтримку Східної Німеччини Микита Хрущов вимагав від західних держав фактичного її визнання, погрожуючи закрити доступ до Західного Берліна. Однак до 1970-х років «захід» відмовлявся визнати НДР, наполягаючи на об'єднанні Німеччини у відповідності до повоєнних домовленостей. Водночас все більше мешканців Східної Німеччини (НДР) іммігрувало у Західну (ФРН), 1961 року — близько 207 тисяч громадян. У серпні того самого року уряд НДР, аби блокувати потік біженців, наказав спорудити бетонну стіну і загородження з колючого дроту між Східним і Західним Берліном.

1985 року близько 400 тисяч громадян НДР подали заяву про видачу постійної виїзної візи. Представники інтелігенції та церковні діячі вже відкрито критикували режим за відсутність політичних і культурних свобод. Невдоволення більшості східнонімецьких громадян урядом досягло кульмінації 1989 року. У той час, коли сусідні держави намагались лібералізувати свої режими, Соціалістична єдина партія Німеччини вітала жорстоке придушення демонстрації китайських студентів у червні 1989 на площі Тяньаньмень. Наприкінці того самого року громадянське невдоволення вилилося в колосальні демонстрації протесту в самій НДР.

У березні 1990 року громадяни НДР взяли участь у перших виборах за останні 58 років. Перемогу здобув блок партій, близький до західнонімецького Християнсько-демократичного союзу, який виступав за об'єднання Німеччини. Першим обраним прем'єр-міністром НДР став Лотар де Мезьєр, під його керівництвом здійснені важливі зміни, зокрема відновлені 5 федеральних земель (ліквідовані 1952 року), а 3 жовтня 1990 року НДР припинила самостійне існування і була включена до складу ФРН.

40. Створення та основні етапи політичного розвитку Швейцарської Конфедерації. Географічне розташування (на перевалах через Аль­пи) наклало відбиток на її історію. У 58 р. до н. е. територія країни, заселена ще ПІ ст. до н. е. кельтськими племенами ретів і вельветів, була завойована римлянами і отримала назву Гельвеції. Після розпаду Західної Римської імпе­рії країна увійшла до складу Франкської держави (536 р.). У 843 р. вона була поділена між Швацією й Бургундією. І серпня 1291 р. три швейцарські кантони — Урі, Унтервальден і Швіц — з метою відстоювання торгових інтересів у боротьбі з австрійськими Габсбургами уклали військовий союз про дружбу і взаємодопомогу та створили самостійне формування в рамках Священної Рим­ської імперії. Ця дата вважається офіційним моментом заснування Швейцар­ської Конфедерації. Протягом XIII—XIV ст. до союзу приєдналася низка ін­ших кантонів.

Після тривалої боротьби із Священною Римською імперією Швейцарія у 1499 р. отримала від неї фактичну незалежність, що була визнана згодом Вест- фальською системою міжнародних договорів. Після періоду наполеонівських війн і французької окупації Віденський конгрес 1815 р. поновив національну незалежність Швейцарії і проголосив її вічний нейтралітет.

У З0—40-х роках XIX ст. Швейцарія пережила громадянську війну між прихильниками і противниками централізації, що закінчилася у 1847 р. пере­могою федералістів. У 1848 р. було прийнято Конституцію, за якою Швейца­рія із нестійкого союзу кантонів перетворилася на єдину федеративну держа­ву. Протягом всієї наступної історії країна жодного разу не брала участі у ві­йнах. На її території розміщені штаб-квартири низки міжнародних організа­цій. У 2002 р. на всешвейцарському референдумі було ухвалено рішення про вступ країни до ООН.

41. Монархічна і республіканська форми правління в політичній історії Франції у ХVІІІ-ХІХ ст.

Населення Франції голодувало, було обкладено надмірними податками та повинностями. Повсюди спалахували селянські виступи. І буржуазія, і селянство, і плебейство не хотіли і не могли миритися з феодально-абсолютистською монархією.

14 липня 1789 р. відбулось падіння Бастилії, що стало сигналом для французької провінції - по всій країні прокотилися селянські повстання. Народ був знесилений голодом і надмірними податками «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789р була розроблена в дусі загальнонаціонального маніфесту і закріплювала найважливіші принципи буржуазного ладу. Дедалі сильнішим ставав рух за встановлення республіки.

Національні збори спішно 13 вересня 1791 р. затвердили Конституцію, яка зберігала за королем значні права. За формою правління французька держава ставала конституційною монархією.

Та 10 серпня 1792 р. в Парижі почалось народне повстання, в результаті якого монархія була ліквідована. Деякий час влада була в руках Паризької комуни. Обраний на основі загального виборчого права Національний Конвент 21 вересня оголосив про скасування монархії. Франція стала республікою. Людовік XVI був визнаний винним у змові проти нації, у замаху на безпеку держави і засуджений до смертної кари.21 січня вирок було виконано.

Улітку 1793 р. республіка опинилась на краю загибелі, її армія відступала, багато генералів зрадили їй, у деяких місцях спалахнули роялістські заколоти. Народ голодував, зростала інфляція.

31 травня і 2 червня 1793 р. народ Парижа піднявся на повстання. Провідною силою Конвенту стали якобінці. Вони заявили, що врятувати республіку може лише єдність нації і повне викорінення залишків феодалізму. Якобінці підготували проект нової Конституції Франції, яка закріпила республіканський режим. Але складна зовнішньополітична обстановка не дала змоги ввести Конституцію в дію.

Улітку 1794 р. Франція була очищена від інтервентів. В основному було придушено контрреволюційні заколоти. Для буржуазії, що зміцніла політичне й економічно, диктатура якобінців стала непотрібною. Конституцію 1793 р. піддавали анафемі й прокляттям. Падіння диктатури якобінців і прихід до влади термідоріанців означали кінець висхідного етапу Великої французької революції.

У серпні 1795 року конвент прийняв нову конституцію Франції, цей Основний Закон був консервативним за своїм змістом, він втрачав колишню буржуазну революційність.

Виконавча влада вручалася Директорії, особливому комітету з п'яти членів, які обиралися Законодавчим корпусом. Вона змушена була боротися на два фронти — проти народу і проти роялістів — і стала лише сходинкою до режиму військової диктатури. Вибір упав на генерала Бонапарта.

Дев'ятого листопада 1799 року Наполеон Бонапарт вчинив державний переворот. Наполеон добре розумів, що військова диктатура повинна бути одягнена в конституційні форми. Нова Конституція (Конституція VIII року Республіки) була затверджена 13 грудня 1799 року плебісцитом.

Коронував Наполеона Папа Римський Пій VII, якого спеціально викликали з Італії. У Франції остаточно завершується процес відновлення централізованого і бюрократично організованого державного апарату.

Форма правління у вигляді бонапартизму, який зобов'язувався захищати приватну власність, певний час мала підтримку як великої буржуазії, так і заможного селянства. Але з 1811 року імперія Наполеона вступає в смугу кризи, що примусило Наполеона зректися престолу і вирушити на острів Ельбу, який був наданий йому в довічне володіння.

У Францію повертається брат страченого в період революції короля Людовика XVI і займає королівський престол під іменем Людовика XVIII. Державна організація прийняла форму легітимної (законної) монархії. Це викликає загальне незадоволення, тож, скориставшись такою ситуацією, Наполеон 1 березня 1815 року з загоном, що налічував тисячу чоловік, висадився на півдні Франції, а через три тижні вступив до Парижу. «Сто днів Наполеона», однак, закінчилися поразкою під Ватерлоо, його зреченням і відправкою на острів Святої Олени.

Бурбони знову повертаються у Францію, де починається розправа з діячами революції і імперії. Влада опинилася в руках великої буржуазії. Так з`явилася липнева монархія, де владу захопили банкіри, біржовики, тобто фінансова аристократія. Вона остаточно покінчила зі спробами реакційного дворянства і духівництва відновити колишні феодально-абсолютистські порядки.

Липнева революція не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову буржуазію. Ситуацію ускладнювали фінансова криза 1847 року, неврожай, голод. За таких умов рух, який розпочався вимогами виборчої реформи, переріс у боротьбу за республіку. Революція 1848 р. перемогла. Установчі збори проголошують Францію буржуазною республікою. Четвертого листопада 1848 року Конституція Другої республіки була прийнята.

У грудні 1848 року на перших президентських виборах був обраний з шести претендентів Луї Бонапарт. У листопаді 1852 року сенатус-консульт визнає Луї Бонапарта імператором Франції Наполеоном III. Офіційне проголошення 2 грудня 1852 року Другої імперії означало встановлення бонапартизму — монархічного режиму з метою придушення революційного руху народних мас. За п'ять тижнів імперія розвалилася - 4 вересня 1870 року було проголошено скасування імперії і відновлення республіки. Вибори Паризької Комуни відбулися 26 березня 1871 року.

Паризька Комуна проіснувала лише сімдесят два дні. Але Комуна зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії.

Внутрішньополітичне становище в країні залишалося напруженим. Постійним явищем післявоєнних часів стали розгул реакції і посилення монархічних елементів.

Фактично Франція з 4 вересня 1870 року була республікою. Але вся влада була монархічно налаштована, всі вони були противниками республіки. Але ліквідувати республіканський лад було в тих умовах неможливо. Беручись до розробки конституції, члени Національних зборів намагалися ввести такий державний лад, від якого в майбутньому буде легко перейти до монархії.

Конституційні закони 1875 року не визначали загальних принципів державного ладу. Першим намагався знищити республіку і відновити монархію президент Франції маршал Мак-Магон (командувач версальськими військами за часів Паризької Комуни). Але зроблена ним 1877 року спроба державного перевороту закінчилася повним провалом. Слідом за ним в 1889 році намагався захопити владу генерал Буланже. Однак він сам злякався і втік до Бельгії. І, нарешті, ще один наступ реакції на республіку відбувся під час так званої справи Дрейфуса, але і він закінчився поразкою.

Третя республіка вистояла, а монархісти остаточно втратили свій вплив. У 1884 році була прийнята конституційна поправка, згідно з якою «республіканська форма правління не може бути предметом перегляду».

42.Політичний режим П’ятої республіки у Франції.

Четверта французька республіка опинилась в критичному становищі через алжирську кризу – французькій армії не вдалось вчасно опанувати революційні маси повстання. Сама Франція опинилась на краю громадянської війни, тож саме тоді було закликано до влади Шарля де Голля, майбутнього голову французького Опору.

Глава держави - президент, обирається на 7 років прямим всезагальним голосуванням і має широкі повноваження. У виконавчій сфері він:

• призначає й зміщає прем'єр-міністра й членів уряду;

• головує на засіданнях уряду, у Раді й Комітеті національної оборони, у Вищій раді магістратури; має повноваження глави збройних сил, право призначення на вищі цивільні й військові посади.

У законодавчій сфері він має право:

• підписувати й оприлюднити закони, жадати від парламенту нового обговорення закону або окремих його статей;

• заперечити прийнятий парламентом законопроект і передати його в Конституційну раду;

• передавати законопроекти на референдум, минаючи парламент;

• приймати ордонанси, що мають силу закону.

28 вересня 1958 року проект Конституції Шарля де Голля було схвалено всенародним референдумом, за нього проголосували 80 % французьких громадян, оформивши у Франції П'яту республіку, для якої характерна сильна президентська влада. Діє з незначними змінами і сьогодні.

Парламент складався з двох палат - Національні збори і Сенат, президент тепер міг розпустити парламент і не відповідав перед ним. Він керував урядом, головував на його засіданнях, за рекомендаціями прем'єр-міністра усував міністрів. Президент мав широкі повноваження в галузі зовнішньої політики, командував збройними силами і навіть міг видавати нормативні акти (ордонанси), які мали силу закону.

Де Голль, прийшовши до влади, взяв курс на вироблення самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції і Європи, як противаги США. Незалежність було надано всім французьким колоніям. Щоб поставити Францію врівень з великими державами, почалось створення власної ядерної зброї - у лютому 1960 р. Франція здійснила випробування ядерної зброї, приєднавшись до "ядерного клубу" США, СРСР, Великобританії, створила національні ядерні сили, що включають стратегічні ракети, бомбардувальники, підводні човни. Але при цьому де Голль став одним з ініціаторів розрядки міжнародної напруженості.

Стабілізації в країні сприяло і завершення у 60-ті роки модернізації французької економіки. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю.

У 1969 р. на дострокових виборах президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду. За його правління було послаблено державну регламентацію соціально-економічного життя, розширив соціальне законодавство. Були покращені відносини з США. У 1973 р. Франція зняла вето на прийняття Великобританії в ЄЕС.

У 1974 р. після несподіваної смерті Помпіду, президентом був обраний Валері Жискар д’ЕстенЗа нього було завершено перегрупування політичних сил. Голлісти створили Об’єднання в підтримку республіки (ОПР), незалежні – Союз за французьку демократію (СФД), різні соціалістичні угруповання об’єднались у рядах Французької соціалістичної партії (ФСП), яка разом з ФКП склала ліву опозицію.

Наприкінці 70-х років у Франції різко змінилась економічна кон’юнктура, що потягло за собою загострення соціальних проблем. Проте криза 70-х років з провідних країн світу найменш вразила Францію. Президентом Франції став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, спробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання. У Франції відбулась третя хвиля націоналізації: націоналізувався ряд фінансово-промислових груп. Розширювались соціальні програми і вводилась 5-тижнева відпустка. Але такі заходи ще більш посилили інфляцію. Тоді уряд знову ввів державний контроль над цінами і заробітною платою.

У 1984 р. відбувся різкий поворот у політиці Міттерана. Було оголошено про приватизацію державного сектору, який складав до 30%, послабив державне регулювання бізнесу, розпочав боротьбу з інфляцією. Останнє означало введення режиму суворої економії, що відразу призвело до скорочення соціальних програм

На президентських виборах 1995 р. перемогу одержав Жак Ширак. Він, ставши президентом, відразу оголосив про відновлення Францією ядерних випробувань, чим накликав на себе хвилю протестів як у самій Франції, так і за кордоном.

Соціально-економічна політика Ж.Ширака в 1996-1998 рр. не була однозначною. Безробіття досягло найвищих показників після Другої світової війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит. Держава ледве справлялась зі своїми соціальними зобов’язаннями (однією з причин падіння народжуваності і старіння населення). Спроби обмежити державні витрати за рахунок соціальних програм незмінно викликали хвилю мітингів і протестів

Великі сподівання уряд покладає на продовження інтеграційних процесів, приватизацію державного сектору, скорочення військових витрат за рахунок докорінного реформування армії. Відбувається повернення до воєнних структур НАТО. Головні сподівання у подальшому розвитку поєднані з ЄС.

В 2007 р. до влади прийшов Ніколя Саркозі. Він також висловлювався за впровадження реформ в різних сферах життя країни. Він, зокрема, пропонував більш спрощену систему оподаткування, запровадження системи зменшення безробіття та посилення вимог на отримання допомоги від держави. Але його популярність в зв‘язку з реформами різко впала, бо французи отримали сильні обмеження в соціальній сфері.

Навесні відбулись нові президентські вибори, на яких переміг соціаліст Франсуа Олланд. В своєму політичному курсі він дотримується співпраці з ЄС. Прагне виконати реформу освіти, в соціальній сфері забезпечити будівництво житла. Також анонсовано зниження податків для малого та середнього бізнесу.

43. Основні етапи розвитку італійської державності

Історія Італії була у всі часи дуже жорстокою. На її території постійно проходили різні війни, її ділили, «відривали» від неї частини, поливали кров'ю. Але держава Італія вистояла, і тепер є одним з головних культурних і релігійних центрів в світі.

Територія, яку ми зараз називаємо Італією, почали заселяти ще 500 000 років тому. Приблизно у 5000 році до н.е. на півдні почалося освоєння землеробства. І лише через тисячоліття відбулося заселення північної частини - в VII-VI століттях до н.е.

Римській імперії передувала етруська народність. Ще в 8 тисячолітті до н.е. вони заснували найбільші міста. Врешті-решт, розгорівся конфлікт між етрусками і греками, в результаті якого етруски пали.

У 754 р. до н.е. латиняни утворили місто Рим. Рим весь час вів міжусобні війни за територію. Після завоювання великої кількості земель в імперії почалася криза. Було дуже важко тримати під контролем таку величезну територію, тому політика завоювання припинилася. І на вже неагресивну імперію почалися нападки з боку сусідніх народів і держав.

З часом відбувся розкол Римської Імперії на західну і східну, а у 476 р. був повалений останній імператор Римської Імперії, і замість неї було утворено перше варварське королівство. Територія Італії була в страшному занепаді і забутті. Великі міста які були торговими центрами, були зруйновані і стояли в руїнах.