З другої половини 1990-х років на парламентських виборах лідирували в основному правоцентристські сили на чолі з Сільвіо Берлусконі

На парламентських виборах 2006 року з мінімальним відривом переміг лівоцентристський блок Романо Проді, лише ненабагато випередивши правоцентристську коаліцію, на чолі з С. Берлусконі. Романо Проді сформував уряд, але невелика перевага над правими зумовила нестійкість виконавчої влади.

У квітні 2008 року в країні пройшли дострокові парламентські вибори, на яких перемогу отримала правоцентристська коаліція на чолі з Сільвіо Берлусконі.

Травня 2006 року 11-м президентом Італійської Республіки був вибраний Джорджо Наполітано, термін його повноважень закінчується в травні 2013 року.

Після відставки прем'єр-міністра Італії Берлусконі 13 листопада 2011 року Парламент Італії підтримав кандидатуру Маріо Монті на пост голови Ради міністрів Італії.

Диктатура Ф. Франко в Іспанії

Диктатура Ф. Франко. Перші повоєнні роки

Диктаторський режим Ф. Франко був встановлений у результаті громадянської війни 1936 - 1939 рр. Як і будь-яка диктатура нова влада в Іспанії будувалася на силі терору, страхові, масових репресіях, насильстві.

Загалом можна виділити три етапи в розвитку диктатури: 1939 - 1945 рр., 1945 - кінець 50-х років, 1969 - 1973 рр. Політичний лад Іспанії базувався на семи головних законах, що були прийняті в різний період: "Хартія праці" 1938 р., Закон про Кортеси 1942 р., "Хартія іспанців" 1945 р., Закон про народний референдум 1946 р., Закон про спадкоємність 1947 р., "Закон про принципи Національного Руху" 1958 р. та Органічний закон про державу 1966 р.

Отже, фундаментом політичної системи Іспанії була особиста диктатура Ф. Франко. Йому належала вся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади. Всіх членів уряду, як і вищих чиновників, генералів та єпископів, призначав Ф. Франко, затверджував декрети та закони. Деякі іспанські дослідники характеризують встановлену владу, як "різновид абсолютної монархії, що являла собою в період правління Ф. Франко королівство без короля".

Вирішення економічних проблем Ф. Франко бачив у створенні економіки з максимальною незалежністю від імпорту. Восени 1939 р. було обмежено іноземні капіталовкладення в іспанські підприємства. Державний контроль відбувався також завдяки діяльності профспілок, які примусово об‘єднували практично все економічно активне населення. Було націоналізовано залізниці. Селянству було запропоновано отримання земельних наділів за викуп у ході колонізації державних земель

Іспанський диктатор також врахував те, чим знехтувала республіка 1931 р. - силу Церкви та католицького руху. Ф. Франко проголосив католицизм єдиною та офіційною релігією іспанської держави. Католицька Церква офіційно визнала Ф. Франко главою іспанської держави. Церкві був підпорядкований молодіжний рух та університетська освіта(закон від 1943 р.)

Однак, незважаючи на всі заходи уряду, економічне становище Іспанії залишалося складним. Населення голодувало, сільське господарство було не в стані задовольнити потреби країни. Запроваджена карткова система передбачала жорсткі норми на основні продукти харчування (зокрема, карткова система на хліб зберігалася до кінця 1951 р.).

Опозиційний рух у країні, але опозиційні сили так і не змогли об'єднатися та виступити єдиним фронтом. Ф. Франко ж намагався стабілізувати ситуацію в країні та водночас реабілітувати себе на міжнародній арені. 8 травня 1945 р. Іспанія розірвала дипломатичні стосунки з Третім Райхом. 17 липня 1945 р. схвалено закон - "Хартія іспанців", який регулював права та обов'язки іспанських громадян, проголошувалися демократичні принципи (гарантувалося право на освіту, таємницю листування, недоторканність особи та майна). За задумом диктатора це мало створити враження відмови від тоталітарної форми держави, однак на Потсдамській конференції 1945 р. уряд генерала Ф. Франко було засуджено як владу, встановлену фашистськими державами "осі". На січень 1947 р.країна опинилася у міжнародній ізоляції

В результаті це спричинило посилення патріотизму веред населення. 9 грудня 1946 р. понад півмільйона громадян зібралися на головній площі Мадрида - Орієнте, щоби продемонструвати свою підтримку Ф. Франко, та насамперед йшлося про єдність іспанської нації, а не підтримку режиму. Тож питання про політичний лад країни було винесено диктатором на референдум. За результатами Іспанія стала "католицькою, соціальною і представницькою" монархією при одночасній владі генерала Ф. Франко як глави держави. Його наступником ставав король, який перед інавгурацією мав підтвердити вірність головним законам.

У 1948 р. Ф. Франко та іспанський король в еміграції Хуан де Бурбон домовилися про проживання та виховання сина короля -10-літнього Хуана Карлоса в Іспанії. 7 серпня 1948 р. був скасований військовий стан, оголошений Ф. Франко ще 28 липня 1936 р.

Фінанси та економіка країни після завершення Другої світової війни знаходилися в катастрофічному стані. Золото республіканської Іспанії свого часу потрапило за кордон: частина до СРСР, інша - до Франції. Країна заборгувала значну суму Німеччині та Італії.

Унаслідок військових дій періоду Другої світової війни найбільших втрат зазнали комунікації та транспорт. Значно знизилося сільськогосподарське виробництво. Від голоду населення врятували поставки продуктів з Аргентини, які Іспанія отримувала у 1947 - 1948 pp. Міжнародна ізоляція країни змусила її уряд повернутися до автаркічної моделі економічного розвитку.

Після початку холодної війни в 1950-х відбулась хвиля дипломатичних визнань Іспанії. Правляча партія – Фаланга була змушена диктатором займатись соціальними проблемами. Тож до 1970-х років активізувався в‘їзд туристів на територію країни та, аналогічно, виїзд іспанців на заробітки. Але поки Франко залишався при владі, уряди демократичних країн Західної Європи відмовлялись встановлювати з Іспанією більш тісні контакти.

Почалось «іспанське економічне диво», яке вивело країну на дуже пристойний рівень, довгий час Іспанія займала друге місце в світі по темпах економічного розвитку. Почались політичні реформи – було прийнято закон про пресу, дозволено страйки неполітичного характеру, розширено місцеве самоврядування, прийнято конституційні закони, що розширили права громадян.

Але політичні репресії не припинялись до самої смерті Франко. За два місяці до своєї смерті Франко підписав смертний вирок п‘яти політв‘язням – терористам, про помилування яких просили голови правління багатьох держав та сам Папа Римський. Але Франко не звертав на це уваги, тож 15 європейських держав відізвали своїх послів з Іспанії, відбулись страйки громадян.

В 1973 р. Франко передав владу неофранкістському адміралу Луісу Карреро Бланко. Сам Франко знаходився на лікування, він страждав на хворобу Паркінсона. Смерть сталась 20.11.1975 року.

45. Здобуття державної незалежності Нідерландами, Бельгією та Люксембургом.

Бельгія, Нідерланди та Люксембург відносять до Малих Європейських країн. Їхньою особливістю є збереження монархічної форми правління, але це не завадило їм перетворитися на демократії.

Бельгію, Нідерланди і Люксембург об’єднує субрегіональна міжурядова організація, що представляє собою політичний, економічний і митний союз Бенілюкс.

Бельгійська революція - конфлікт 1830, що призвів до відділенню Південних провінцій від Об'єднаного королівства Нідерландів і виникненню незалежного Королівства Бельгія. Переважно католицьке франкомовне населення південних частин Нідерландського королівства висловили протест проти домінуючих протестантських Північних провінцій. В ході повстання в серпні і вересня 1830 фламандська і Валлонська частини відділилися від Нідерландів і утворили Бельгійське королівство. Лише частини Люксембургу залишалися до 1890 року в особистої унії з Нідерландами.

Сполучене Королівство Нідерландів виникло в 1815 в результаті угод, досягнутих на Віденському конгресі. Південна частина держави була франкомовною, католицькою, на відміну від протестантської північної частини, де розмовляли нідерландською мовою. Франкомовне католицьке населення вважало правління короля Віллема I деспотичним.

25 серпня 1830 року в Брюсселі спричинилися заворушення, бунтарі почали грабувати крамниці. До них долучилися театрали, які щойно вийшли з театру Монне після прослуховування націоналістично настроєної опери «Німа з Потріці» Даніеля Обера. В наступні дні заворушення поширилося всім краєм. Заколотники захоплювали фабрики й руйнували машини. Корль Віллем увів у провінцію війська, які відносно відновили порядок, але бунт продовжувався. Його очолили радикали, які стали вимагати відокремлення. Поступово нідерландська армія була витіснена з Брюсселя, почасти внаслідок масового дезертирства бельгійських рекрутів. Генеральні штати Брюсселя проголосували за відділення від Сполученого Королівства Нідерландів і проголосили незалежність.

3 листопада 1830 відбулося зібрання Національного конгресу Бельгії. Віллем I вирішив утриматися від подальших військових дій, і звернувся до великих держав із закликом розсудити ситуацію. Лондонська конференція великих європейських держав 1839 року постановила визнати незалежність Бельгії, прийнявши своїм документом Лондонський договір 1839 року. Ще до цього, в 1831, королем бельгійців був проголошений Леопольд I. Віллем I зробив запізнілу спробу заново підкорити собі Бельгію, але Десятиденна кампанія зазнала невдачі, внаслідок втручання французьких військ.

Під час революції, у 1830, було відмінено закон 1823 року, яким нідерландська мова проголошувалася єдиною державною на всій території Сполученого Королівства Нідерландів.

19 квітня 1839 Нідерланди визнали незалежність Бельгії

Люксембург перебував послідовно під владою Бургундії (1443 — 1506 pp.), Іспанії (1506 — 1684 pp.), Франції (1684 — 1697 pp.), Іспанії (1697—1714 pp.), Австрії (1714 — 1795 pp.), Франції (1795—1815 pp.).

Віденський конгрес 9 червня 1815 року утворив Велике герцогство Люксембург і передав його управління на правах особистої унії королю Нідерландів. Під час повстання 1830 року Люксембург став на бік Бельгії. 1839 року Люксембург розділився: західні валлонські регіони відійшли до Бельгії, а решта території залишилася під владою Нідерландів. Герцогству надано право самоврядування. Таке рішення було остаточно затверджено Лондонським договором 1839, і Вільгельм залишився правителем Великого Герцогства Люксембург,яке сильно зменшилося в розмірах.

Друга Лондонська конференція зібралася в травні 1867, і Лондонський договір, підписаний у вересні того ж року, вирішив назрілі протиріччя. Прусський гарнізон був виведений з міста Люксембург, фортецю ліквідували. Були проголошені незалежність і нейтралітет Люксембургу. Престол у Великому герцогстві залишився привілеєм династії Нассау.

46. Кальмарська унія та здобуття незалежності країнами Північної Європи.

Кальма́рська у́нія (Kalmarunionen) (1397—1521) — унія, що об'єднала три скандинавських королівства (Данію, Норвегію і Швецію з залежними територіями — Фінляндією, Ісландією і Гренландією) під егідою Данії.Країни жертвували своїм суверенітетом, але зберігали широку автономію. Розбіжність інтересів (особливо невдоволення Швеції пануванням Данії) привело до конфлікту і остаточного розпаду союзу в 1523 році..

Створення союзу

Дочка данського короля Вальдемара IV Маргарита, яка була за норвезьким королем, возвела на данський престол свого сина Олафа і фактично управляла двома державами — Данією і Норвегією. У 1397 р. вона одержала зі згоди шведської знаті і шведський трон. У тому ж році на зборах представників трьох королівств в шведському місті Кальмарі королем трьох країн був проголошений Ерік Померанський — малолічтній племінник Маргарити. Був прийнятий акт про вічну унію трьох держав, на чолі яких повинен стояти один король, але в кожній державі зберігались свої закони.

За угодою три країни повинні були мати загального монарха, влада повинна була передаватися по прямій чоловічій лінії; в разі бездітності короля представники всіх трьох країн повинні були обрати нового монарха. Країни зобов'язувалися надавати одна одній допомогу в разі воєн або заколотів. Обмовлялися привілеї церкви. Підкреслювалася внутрішня самостійність королівств і шанування внутрішніх законів.

Фактично в унії встановилось панування Данії, як найбільш могутньої країни. Королева Маргарита призначала вірних їй данських і шведських чиновників. Король Ерік Померанський обмежив привілеї ганзейців і встановив мито на їх товари в Зундській протоці.

Остаточний розпад

Залишки Кальмарской унії проіснували до 1536, коли Данія в односторонньому порядку оголосила Норвегію своєю провінцією. Швеція вишла з унії в 1523р., а Данія і Норвегія залишилися в союзі до 1814р. з явним переважанням Данії. Норвегія зберегла власні закони і деякі державні інститути, але колишні норвезькі території - Ісландія, Гренландія, Фарерські острови - перейшли у володіння Данії. В 1814 Данія була змушена передати Норвегію королю Швеції. Ці події привели в середині XIX століття до появи руху за об'єднання країн колишньої Кальмарской унії (крім Фінляндії) в єдину монархію.

Остотаточно унія зі Швецією була розірвана у 1905р., населення країни майже одностайно висловилося за відокремлення від Данії з одночасним збереженням монархії.

47. Відновлення державності країн Центральної Європи після Першої світової війни.

Перша світова війна призвела до утворення нових держав у Європі. Після розпаду Австро-Угорщини чехи і словаки об'єдналися і створили незалежну державу - Чехословаччину. Коли в Празі стало відомо, що Австро-Угорщина попросила миру, 28 жовтня 1918 Празький національний комітет взяв на себе владу в чеських і словацьких землях і створив Тимчасові національні збори з представників різних партій. Збори обрали першого президента Чехословаччини - Томаша Масарика. Межі нової республіки були визначені на Паризькій мирній конференції. До її складу увійшли чеські землі Австрії, Словаччина і Закарпатська Україна, що входили раніше до складу Угорщини, а пізніше частина Сілезії, що входить до складу Німеччини. В результаті близько третини населення країни склали німці, угорці та українці.

16 листопада 1918 Угорщина була проголошена республікою. Але зміцнитися демократії в Угорщині не вдалося. Угорські комуністи закликали до революції і почали створювати по всій країні Ради за російським зразком. Прийти до влади їм "допомогла" Антанта, в ультимативній формі зажадала звільнити території, які повинні були бути передані тепер сусідам Угорщини. 21 березня 1919 було безкровно проголошеноУгорську Радянську республіку.

У важкому становищі опинилася і Австрія. В Австрії 30 жовтня 1918 владу на себе взяли Тимчасові національні збори і Державна рада, коаліційний уряд на чолі з соціал-демократом Карлом Реннером. Тимчасові національні збори скасувало монархію. Імператор Карл IV, який змінив у 1916 році померлого Франца Йосифа, став останнім Габсбургом на австрійському троні. Умови мирного договору, який була змушена підписати Австрія, були для неї незвичайно важкими. Вона перетворилася на "державу-обрубок". Століттями складаються економічні зв'язки Австрії з Угорщиною та слов'янськими землями були штучно розірвані, країна втратила вихід до моря. Відень став столицею невеликої держави. Ставши майже чисто австрійсько-німецькою державою, Австрія природно стала тяжіти до Німеччини. Але й ці зв'язки були обмежені. Ідеї ​​реваншу стали живильним середовищем для зростання націоналістичних і фашистських настроїв.

Південнослов’янські народи, що входили до Австро-Угорщини, об'єдналися навколо Сербії та створили 4 грудня 1918 Королівство сербів, хорватів і словенців. Однак серби прагнули зайняти в цій державі провідне становище. При цьому вони не хотіли рахуватися з інтересами інших народів, вельми відрізняються один від одного, незважаючи на спільне походження (хорвати і словенці - католики, македонці, чорногорці і самі серби - православні, частина слов'ян прийняла мусульманство, албанці ж - неслов'яни, які сповідують у більшості іслам). Це майже відразу зробило національне питання головним джерелом нестабільності політичного життя. При цьому основним виявилося протиріччя між сербами і хорватами - двома найбільшими народами країни. Влада ж намагалися придушити всяке невдоволення. Король Олександр в січні 1929 року пішов навіть на розпуск парламенту і заборона політичних партій. Країна стала називатися Королівство Югославія, що мало символізувати "національну єдність" населення. У відповідь повставшіхорватські націоналісти вбили в 1934 році короля. Тільки в 1939 році правлячий режим вирішив піти на поступки в національному питанні: було оголошено про створення автономної хорватської області.

Втративша незалежність і розділена в XVIII столітті Польща більше століття боролася за відновлення своєї держави. Перша світова війна створила умови для досягнення цієї мети. Відновлення незалежної польської держави пов'язане з ім'ям Юзефа Пілсудського. Після Лютневої революції в Росії Тимчасовий уряд Росії 16 (29) березня 1917 року оголосив про те, що буде сприяти створенню Польської держави на всіх землях, заселених в більшості поляками за умови укладення з Росією «вільного військового союзу». 6 жовтня 1918 Регентська рада Польщі оголосила про створення незалежної польської держави, а 14 листопада, після капітуляції Німеччини і розпаду Австро-Угорщини, передав Юзефу Пілсудському всю повноту влади в країні.В цей час виник збройний конфлікт між польськими формуваннями і силами іншої новоствореної держави - ​​Західно-Української народної республіки (ЗУНР) на території Галичини, яка вилилася в широкомасштабні бойові дії, які тривали з 1 листопада 1918 року по 17 липня 1919 року. У 1921 році була прийнята конституція, що проголосила Польщу парламентською республікою. На її основі були проведені вибори в польський парламент - сейм. Пілсудський відмовився висунути свою кандидатуру і пішов зі всіх державних посад, вважаючи свою місію - відновлення незалежності - виконаною. Однак у 1926 році він повернувся до активної політичної діяльності.

31 грудня 1917 була надана незалежність Фінляндії. Вже в січні 1918 року ліві соціал-демократи і фінська Червона Гвардія спробували встановити Радянську владу. Вони захопили столицю Фінляндії Гельсінкі, промислові центри на півдні країни, створили революційний уряд, який уклав договір про дружбу з Радянською Росією. До того ж після проголошення незалежності на території Фінляндії залишалися частини російської армії, які підтримали революцію. Присутність російських військ дало Фінляндії привід просити допомоги у Німеччини. В початку квітня 1918 року близько 10 тисяч німецьких солдатів висадилися у Фінляндії. Революціонери були розгромлені. Але країна опинилася в залежності від Німеччини. Після поразки Німеччини в Першій світовій війні у Фінляндії була проголошена республіка, німецькі війська покинули країну.

Територія майбутньої незалежної Литви вже в 1915 році була окупована німецькими військами. Під заступництвом Німеччини там була створена Литовська Таріба (Асамблея) на чолі з А. Сметона. 11 грудня 1917 вона проголосила відтворення Литовської держави. Незалежність Литви визнала Німеччина, змусивши Радянську Росію визнати її з Брестського миру. Однак після Компьенского перемир'я в Литву вторглася Червона Армія, там була проголошена Радянська влада. У квітні 1919 року Литовська Таріба прийняла тимчасову конституцію і обрала президентом А. Сметона. Були скасовані всі декрети Рад. Однак влада Сметона на перших порах була суто номінальною.

Територія майбутніх незалежних республік Латвії та Естонії до моменту Жовтневої революції була лише частково зайнята німецькими військами. На залишилася частини Латвії та в Естонії була проголошена Радянська влада, але в лютому 1918 року німецька армія захопила і цю територію. З Брестського миру Радянська Росія визнала відділення Латвії та Естонії. Німеччина планувала створити тут Балтійське герцогство. Але після Компьенского перемир'я Німеччина передала владу в Латвії в руки уряду К. Ульманіса, а в Естонії - уряду К. Пятса, які проголосили незалежність своїх держав. Уряди країн складалися з представників демократичних партій. Майже одночасно була зроблена спроба відновити тут Радянську владу. У боротьбі проти радянських військ уряди Ульманіса і Пятса були змушені спиратися на допомогу німецької армії. У 1919 році радянські війська були витіснені. Переорієнтувавшись на Антанту і створивши національні армії, уряди Ульманіса і Пятса вигнали німецькі загони. У 1920 році РРФСР визнала нові республіки.

48. Встановлення режимів «народної демократії» в країнах Центральної Європи та Балкан і їхній крах.

Народна демократія — форма політичної організації суспільства Європи, що затвердилася у ряді країн в результаті народно-демократичних революцій 40-х рр. 20 ст. Виникнення народної демократії пов'язано з другим етапом загальної кризи капіталізму, характером 2-ої світової війни 1939—45, з вирішальною роллю СРСР в звільненні від фашизму і окупації народів Європи і Азії. У переважній частині цих країн народна демократія виникла як революційно-демократична влада, керована робочим класом.

В країнах Центральної і Південно-східної Європи національно-визвольний, революційно-демократичний рух, що включав вельми різнорідні соціальні сили, з одного боку, створював нові форми політичної організації (Національний фронт, народні комітети і т.д.), а з іншої — зберігав деякі старі форми (парламент, місцева самоврядність, загальна виборча право, багатопартійність), наповнюючи їх новим вмістом, підпорядковував завданням революційного перевлаштування суспільства.

Важливою особливістю народної демократії є характер заміни старого державного апарату на новий. Державний апарат був відтворений в ході звільнення від фашизму. При цьому із самого початку ряд ключових позицій в народно-демократичній державі (поліція, органи безпеки і ін.) опанували трудящі; в той же час деякі його важливі ланки залишилися в руках представників буржуазії. У боротьбі з фашистськими і реакційними елементами, політичні партії яких дискредитували себе і були заборонені, державний апарат очищався від ворожих елементів, відбувалася його демократизація. Затвердження диктатури пролетаріату ознаменувалося тим, що всі ланки державного апарату були очищені від противників соціалізму і перебудовані у зв'язку із завданнями соціалістичного будівництва.

Однією з відмінних рис народної демократії є збереження, як правило, загального і рівного виборчого права за всіма громадянами, включаючи буржуазію. Іншою особливістю народної демократії є наявність в деяких країнах декількох партій при провідній ролі марксистсько-ленінської партії. Із затвердженням Н. д. були заборонені контрреволюційні, фашистські партії, проте цілий ряд масових партій, зазнавши істотну еволюцію, очистиввшись від реакціонерів, залишився і при диктатурі пролетаріату. Важливою межею Н. д. є існування Національного (Вітчизняного) фронту, що виник на першому етапі революції і об'єднуючого на соціалістичному етапі як всі політичні партії, так і профспілки, жіночі, молодіжні, спортивні і ін. масові організації. Національний фронт створює сприятливі можливості для об'єднання різних прогресивних суспільних сил. При цьому в програмі Національного фронту, а частенько і в його статуті, закріплена провідна роль марксистсько-ленінських партій. Національний фронт намічає завдання всіх партій, висуває загальні списки кандидатів в органи влади, організовує маси, направляє їх діяльність в соціалістичному будівництві.

У роки другої світової війни в усіх країнах Центральної та Південно-Східної Європи були утворені Національні (Народні) фронти, в яких співпрацювали робочі, селянські, дрібнобуржуазні, а на останньому етапі в деяких країнах і буржуазні партії. Згуртування настільки різнорідних соціальних і політичних сил стало можливим в ім'я загальнонаціональної мети - звільнення від фашизму, відновлення національної незалежності і демократичних свобод. Ця мета була досягнута в результаті розгрому нацистської Німеччини та її союзників Збройними Силами СРСР, країн антигітлерівської коаліції і дій антифашистського руху Опору. У 1943-1945 роках у всіх країнах Центральної і Південно-Східної Європи до влади прийшли уряду Національних фронтів, у яких вперше в історії приймали участь комуністи, що відображало їх роль у боротьбі проти фашизму.

В Албанії та Югославії, де провідну роль у народно-визвольної боротьби та Національних фронтах грали комуністи, вони і очолили нові уряди. В інших країнах були створені коаліційні уряди.

Співпраця різних партій в рамках Національних фронтів пояснювалося важкістю завдань, що стояли перед звільненими від фашизму країнами. У нових умовах потрібно об'єднання зусиль усіх демократичних партій і організацій. Необхідність розширення соціальної бази та визнання західними державами виникли ще в період визвольної боротьби урядів Югославії та Польщі обумовила включення до їх складу представників еміграції та тих внутрішніх сил, які не брали участі у Національних фронтах, керованих комуністами.

Зусилля всіх урядів були спрямовані на вирішення першочергових загальнонаціональних завдань: ліквідацію наслідків панування окупаційних і місцевих фашистських режимів, відродження зруйнованої війною та окупацією економіки, відновлення демократії. Був знищений створений окупантами державний апарат, державні установи в Болгарії, Угорщині та Румунії очищені від фашистських елементів, діяльність фашистських і реакційних партій, на яких лежала відповідальність за національні катастрофи, була заборонена. Відновлювалися демократичні конституції, скасовані в 30-і роки авторитарними режимами. Почали функціонувати парламенти, в деяких країнах була дозволена діяльність партій, не входили в Національні фронти. Поряд з колишніми структурами державної влади стали діяти нові, що народилися в ході визвольної боротьби, національні комітети, ради.

Із соціальних завдань в усіх країнах, за винятком Болгарії, де ця проблема була вирішена в результаті російсько-турецької війни 1877-1878 років, першочерговим стала ліквідація великого поміщицького землеволодіння і наділення селян землею. В основу розпочатих у деяких країнах ще до повного звільнення аграрних реформ було покладено принцип: "Земля належить тим, хто її обробляє". Конфіскована у поміщиків і тих, хто співпрацював з окупантами, земля передавалася за невелику плату селянам у власність, а частково переходила до держави. У Польщі, Чехословаччини та Югославії були конфісковані землі німців, яких за рішенням союзних держав переселили на територію Німеччини. Програми Національних фронтів не містили прямої вимоги ліквідації капіталістичної власності, але передбачали вилучення власності нацистів та їх спільників і покарання за національну зраду, в результаті чого під державне управління перейшли підприємства, що належали німецькому капіталу і тієї частини буржуазії, яка співпрацювала з гітлерівцями.

Таким чином, в результаті ліквідації фашизму і відновлення національної незалежності в країнах Центральної та Південно-Східної Європи в 1943-1945 роках утвердився новий лад, який отримав тоді назву народної демократії. У політичній сфері його характерною рисою була багатопартійність, при якій не допускалася діяльність фашистських і явно реакційних партій, а значну роль в урядах та інших органах влади грали комуністичні та робітничі партії. У Румунії не тільки формально, як це було в Угорщині та Болгарії, зберігся інститут монархії. У сфері економіки при збереженні приватних і кооперативних підприємств значно більшу, ніж у довоєнний період, роль став грати державний сектор. Найбільш серйозні зміни відбувалися в сільському господарстві, де почалося рішення аграрного питання в інтересах найбіднішого селянства.

Відбулися зміни і в зовнішньополітичній орієнтації країн народної демократії. Ще під час війни з Радянським Союзом було підписано договори про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнне співробітництво з Чехословаччиною (грудень 1943 року), Югославією та Польщею (квітень 1945 року). Над Болгарією, Угорщиною та Румунією, як колишніми сателітами гітлерівської Німеччини, Радянський Союз спільно зі Сполученими Штатами Америки і Великобританією встановив контроль - тут діяли Союзні контрольні комісії (ЗКК), в яких завдяки присутності радянських військ представники СРСР мали більш сильні позиції, ніж західні партнери

49.Здобуття державності народами Балкан у період Нового та Новітнього часу.

До кінця 15 століття Балкани майже цілком контролювалися Османською імперією. Тим не менш, цілком оформилася національна самосвідомість ряду народів, що вело до постійної боротьби проти турецького панування. Така боротьба рідко можлива без допомоги ззовні, і Балканський півострів на сотні років став ареною суперництва тодішніх світових геополітичних центрів. Їх було кілька.

Починаючи з 16 століття і протягом майже трьох століть зі змінним успіхом ведуться австро-турецькі війни за панування на Балканах. До 1700 року до Австрії відходить велика частина Угорщини, Трансільванія, Хорватія і майже вся Славонія. У 1717 році Австрія отримує північну Сербію з Бєлградом, частина Валахії і північну Боснію. Правда, землі в Сербії та Валахії довелося повернути назад Туреччині після поразки Австрії в 1739 році.

Великобританія, зайнята своїми численними колоніями, до якогось часу прямо не брала участь у боротьбі на Балканах, однак, уважно стежила за тим, щоб не допустити посилення там своїх природних суперників. Тим не менш, вона відніме у Туреччині Кіпр (1878 р.) і Єгипет (1882 р.).

Франція також трималася осторонь від балканських подій, хоча і перебувала в постійному контакті з Туреччиною з метою не допустити надто вже великого посилення свого континентального суперника - Австрії.

Однак, найнебезпечнішим ворогом Османської імперії була імперія Російська, на відміну від Речі Посполитої мала власні інтереси безпосередньо на Балканах. Найнебезпечнішим тому, що ці інтереси були не територіальними, а ідеологічними. Після падіння в 1453 році Константинополя Москва стала претендувати на особливу місію в православному світі, називаючи себе "Третім Римом". Ця ідеологія давало право Росії розглядати православні балканські народи як братів, що перебувають під ярмом богомерзких агарян, а самим цим народам бачити в особі Росії визволительку. До цього слід додати і природне суперництво двох імперій, які мали спільний кордон: постійні та успішні набіги Кримського хана на Москву, боротьбу за Україну, за узбережжя Чорного та Азовського морів, а згодом і за Чорноморські протоки.

З кінця 18 століття доля турецьких володінь на Балканах перейшла в руки європейських держав. Виникло так зване Східне питання, питання про те, як ділити спадщину султанської Туреччини, неминучість розпаду якої вже не підлягала сумніву. У ході вирішення цього питання і в результаті російсько-турецьких воєн була досягнута автономія Сербії (1829) і незалежність Греції (1830). Над Сербією, Молдавією та Валахією встановлювався протекторат Великобританії, Пруссії, Сардінії (Італії і Німеччини тоді ще не було), Франції та Австрії. Тим часом в Грецію в 1831 році були введені баварські війська (Німеччини тоді ще теж поки не було), а Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину.

Слабкість царської Росії особливо яскраво проявилася в оформленні результатів російсько-турецької війни 1877 року, що принесла незалежність Румунії (1877), яку склали об'єднані незадовго до цього Молдавія та Валахія. Перемога російських військ у цій війні над турецькими на Шипці і під Плевною привела до відтворення Болгарської держави (1878). За Сан-Стефанського договору, підписаного Росією і Туреччиною 3 березня 1878, Чорногорія, Сербія та Румунія, зокрема, отримували повну незалежність. Їх територія розширювалася. Боснія і Герцеговина отримували автономію, а Албанія певні права самоврядування.

Цей договір викликав обурення світової громадськості, так як звужував сферу впливу на Балканах європейських держав і різко посилював позиції Росії. Для перегляду умов Сан-Стефанського мирного договору був терміново скликаний Берлінський конгрес, який проходив під головуванням канцлера Німеччини Бісмарка. По Берлінському трактату, підписаному 13 липня 1878, Фракія, Македонія і Албанія незалежність не отримували і залишалися у складі Туреччини, щоправда, християни там зрівнювалися в правах з мусульманами. Болгарія також не отримувала незалежність і оголошувалася автономним князівством, глава якої підлягав затвердженню султаном за згодою великих держав.

Берлінський трактат діяв до Балканських воєн 1912-1913 рр. До цього часу Болгарія оголосила себе незалежною (1908), Австро-Угорщина анексувала Боснію і Герцеговину, а політичний розклад в Європі докорінно змінився. Події на Балканах в цей час визначали два основні чинники: зростаюче національну самосвідомість балканських народів і загострення англо-німецьких протиріч.

Навесні 1912 року при активному дипломатичним участю Росії було укладено ряд двустроннего військово-політичних договорів між Болгарією, Сербією, Грецією та Чорногорією - склався так званий Балканський союз, провідну роль в якому грали Болгарія і Сербія.