Початок конфлікту

Загострення ситуації на кордоні між автономією та Грузією почалося наприкінці липня та на початку серпня 2008 року. Кожна із сторін звинувачувала іншу у початку військових дій. Значне погіршення відбулося 1 серпня, коли в результаті терористичного акту були поранені шестеро грузинських поліцейських.^[9] У відповідь на це почався обстріл Цхінвалі з грузинського боку, що викликало ескалацію конфлікту та обстріл позицій супротивника з обох сторін. 3 серпня Південна Осетія почала евакуацію цивільного населення з Цхінвалі — було евакуйовано близько 2,5 тисяч людей.

7 серпня президент Саакашвілі виступив по телебаченню із заявою стосовно протистояння навколо Цхінвалі, обіцяв автономію Осетії, амністію учасникам боїв та проголосив одностороннє припинення вогню. Попри це, вночі продовжилися обстріли грузинських сіл, що призвело до повномасштабного наступу грузинських сил на позиції сепаратистів, що було охарактеризоване, як спроба «відновити конституційний лад на частині території Грузії».^[11] О 23:00 того ж дня, президент Південної Осетії Едуард Кокойти заявив про початок штурму Цхінвалі грузинською стороною. Від 00:30 восьмого серпня до 17:30 дев'ятого серпня Цхінвалі обстрілювали 18 реактивних систем залпового вогню «Град». У проміжках між ракетними ударами у місто з боків с. Хетагурово та с. Ергнеті заходили підрозділи Горійської танкової бригади, 2-ї, 3-ї, 4-ї піхотних бригад міністерства оборони Грузії, з боку с. Тамарашені спецназ міністерства внутрішніх справ Грузії. За словами грузинських високопосадовців рішення атакувати Цхінвалі було прийнято тільки тоді, коли колона російської військової техніки почала заходити у Південну Осетію через Рокський тунель. «Почався штурм Цхінвалі», — сказав він по телефону близько 23:00 (за київським часом). «Цхінвалі обстрілюється з установок Град, гаубиць і великокаліберних мінометів», — заявив Кокойти. О 4:45 ранку 8 серпня міністр уряду Грузії Тимурі Якобашвілі заявив, що грузинські війська контролювали значні території регіону і майже вибили сепаратистів із столиці автономії.

25. Громадянська війна в Таджикістані (1992 – 1997 р.) й проблема збереження його територіальної цілісності.

Громадянська війна в Таджикистані - конфлікт у Таджикистані між прихильниками центральної влади і Об'єднаною таджицькою опозицією,, що пішов за проголошенням незалежності країни в результаті розпаду СРСР (1992-1997). Найбільш запекле протистояння відбувалося з кінця серпня 1992 по липень 1993, коли країна була фактично розділена на дві частини. Далі інтенсивність конфлікту пішла на спад, до примирення протиборчих сторін 27 червня 1997.

Передумовами до громадянської війни в Таджикистані послужив ряд причин:
По-перше, після розпаду СРСР у Таджикістані, як і в інших республіках, склалося важке економічне становище. По-друге, протистояння між колишньою комуністичною елітою і опозицією, кістяк якої склали Партія ісламського відродження, Демократична партія Таджикистану та ряд інших рухів. Цей конфлікт перейшов з політичної сфери в етнічно-кланову.

Прелюдією до майбутньої війни стали масові заворушення в Душанбе в лютому 1990 з вимогою відставки Першого Секретаря ЦК Компартії Таджицької РСР Кахара Махкамова, який у листопаді того ж року був обраний першим президентом Таджикистану. Опозиція організувала численні мітинги з вимогами розпуску комуністичної партії і скасування закону про заборону Ісламської партії відродження. Через деякий час Махкамов подав у відставку з поста президента республіки. 24 листопада 1991 в Таджицької РСР пройшли президентські вибори, перемогу на яких здобув Рахмон Набієв. Його головним суперником був Давлат Худоназаров, ставленик опозиції, яка звинуватила владу у фальсифікації виборів. У перші кілька місяців після виборів у країні підтримувалася рівновага сил.

На початку березня 1992 року був заарештований ряд опозиційних демократів, і перед Президентським палацом на площі Шахідон почалися багатоденні мітинги з висуненням вимог про відставку Сафаралі Кенжаева (Голови уряду). Через три дні 26 березня по республіканському ТБ пройшла пряма трансляція засідання Президії Верховної Ради, на якому Кенжаев звинуватив міністра внутрішніх справ в перевищенні повноважень і зажадав його відставки.Протягом двох тижнів число мітингувальників на площі Шахідон досягло 50-60 тисяч осіб. 21 квітня прихильники опозиції взяли в якості заручників близько 20 осіб, серед яких опинилися 16 депутатів Верховної Ради та 2 заступники прем'єр-міністра. Заручників доставили на площу Шахідон, пригрозивши розправитися з ними, якщо влада не піде на поступки. Вже на наступний день Сафаралі Кенжаев покинув пост голови Верховної Ради. У відповідь на це прихильники уряду організували 26 квітня перед будівлею Верховної Ради на площі мітинг на підтримку Кенжаева. Ці події продемонстрували розкол в суспільстві.

На площі Шахідон мітингувала опозиція, в основному підтримувана вихідцями з Гарма, Бадахшана і Матчинського району Ленінабадської області, а на Озоді прихильники уряду з Ленінабада, Гіссара і Куляба. 29 квітня гвардійці опозиції блокували президентський палац. У відповідь на це, наступного дня надзвичайна сесія Верховної Ради оголосила про введення на невизначений термін прямого президентського правління на всій території республіки.

1 травня президент Набієв видав указ про формування особливого батальйону Національної гвардії і санкціонував роздачу своїм прихильникам на площі Озоді 1800 автоматів. 5 травня в одному з кишлаків на яванской дорозі на південь від Душанбе відбулося кровопролиття. Місцеві жителі перешкодили проїзду в місто прихильників уряду з Куляба для участі в проурядових демонстраціях. На місце подій прибули Національна гвардія та озброєні люди з площі Озоді, в результаті чого сталося збройне зіткнення.

Через кілька годин після цього групи молодих людей, що об'єднуються терміном "молодь Душанбе", захопили телецентр і передали його під контроль опозиції. Збройні зіткнення за оволодіння ключовими урядовими будівлями в Душанбе тривали весь наступний день. Прихильники опозиції блокували транспортні магістралі, а також встановили контроль над аеропортом і вокзалом. На їхній бік перейшли місцева міліція, ОМОН і радник президента з військових питань генерал-майор Бахром Рахмонов. 7 травня президент підписав з силами опозиції угоду, за якою їм було надано контроль над 8 міністерствами та передбачався розпуск гвардії, а повноваження президента істотно обмежувалися.

Однак ситуація в країні після цього не стабілізувалася. 10 травня прихильники опозиції рушили до будівлі Комітету національної безпеки, де ймовірно перебував президент, вимагаючи, щоб він виступив перед ними. В той момент, коли люди підійшли до будівлі КНБ і почали розбирати загородження з колючого дроту, силами безпеки по ним був відкритий вогонь, внаслідок чого загинули 14 осіб. Після цього на площі Шахідон розпочався новий мітинг. На наступний день після цих подій було сформовано Уряд національного примирення, в якому опозиція отримала вісім постів, у тому числі кілька ключових. 16 травня остання колона автобусів відвезла учасників мітингу з площі Шахідон в рідні кишлаки.

27 червня в південних районах Таджикистану спалахнули збройні зіткнення, що почалося через конфлікт місцевого населення Вахшській району з переселенцями із сусідніх регіонів. Скориставшись цим, озброєні прихильники Набієва з Куляба захопили місцеву радіостанцію і повідомили про напад на Вахш тритисячного загону демократів-ісламістів, закликавши жителів Куляба, Ленінабада і узбецьке населення в Курган-Тюбе почати збройну боротьбу з ісламськими демократами. В ході п'ятигодинного бою, в якому з обох сторін згідно з даними республіканського МВС брало участь близько 400 осіб і два БТР, загинули 35 і були поранені 56 осіб.

29 червня в Курган-Тюбе за посередництва Давлат Худоназарова було досягнуто згоди про припинення ворогуючими сторонами бойових дій. За відомостями Кулябського обласного виконавчого комітету, число біженців в результаті зіткнень в червні-липні склало 132 000 чоловік.

27 липня протиборчі сторони підписали в Хорозі угоду про припинення вогню з 10.00 28 липня. Однак, через кілька годин після цього, в Бохтарском районі Курган-Тюбінской області відбулося чергове збройне зіткнення.

24 серпня ісламськими бойовиками був убитий генпрокурор Таджикистану, що викликало на батьківщині загиблого масові мітинги, на яких різко засуджувався уряд національного примирення.

7 вересня Рахмон Набієв спробував таємно відбути в рідній Ходжент, який, як і Куляб, не контролювався ісламістами, але його перехопили по дорозі в аеропорт. З метою не допустити розправи над президентом до аеропорту прибула військова техніка. Увечері того ж дня Набієв підписав заяву про відставку. Після цього політична криза в Таджикистані остаточно придбав характер громадянської війни.

До жовтня 1992 року загальні жертви склали 15-20 тисяч убитими і кілька десятків тисяч пораненими, сотні тисяч жителів стали біженцями. З півдня виїхало практично всі переселенці з Узбекистану і Північного Таджикистану. З Таджикистану виїхали близько 90 000 російськомовних жителів.

10 листопада в республіканських газетах було опубліковано Заяву Президії Верховної Ради та Уряду республіки до народу про складання своїх повноважень, щоб дати можливість народним депутатам обрати новий склад Президії Верховної Ради.

З 16 листопада по 2 грудня в Худжанді пройшла 16-я "примирлива" сесія Верховної Ради Таджикистану, яка прийняла відставку Рахмона Набієва, обрало головою Верховної Ради вихідця з Куляба Емомалі Рахмонова, а також звернулися до Казахстану, Киргизстану, Узбекистану та Росії із закликом ввести в Таджикистан миротворчі сили. Через десять днів 26 листопада польові командири "Народно-демократичної армії" і Кулябської збройних формувань підписали в Худжанді угоду про мир.

Однак, Сафаралі Кенжаев, незадоволений тим, що йому в новому керівництві, сформованому Верховною Радою, не дали ніякого поста, організував новий наступ своїх прихильників на Душанбе. Базована на захід від міста Гиссарськая угруповання також почав наступати на столицю. В кінці листопада і на початку грудня околиці Душанбе піддавалися обстрілу. 4 грудня представники "Народно-демократичної армії Таджикистану", що контролює столицю, заявили по республіканському радіо, що вважають нове керівництво країни на чолі з Емомалі Рахмоновим "віроломним і комуністично одіозним".

Воєнізовані угрупування прихильників Народного фронту почали витісняти загони опозиції з Душанбе. З грудня в столицю з боку Гіссара з боями увійшов спеціальний батальйон міністра внутрішніх справ Якуба Салимова. Після взяття міста сили Народного фронту розгорнули наступ на оплот опозиції і вузол шосейних доріг - Кофарніхон і 20 грудня Кулябської збройні формування вибили противника з цього населеного пункту.

Після взяття Душанбе силами Народного фронту там почався терор проти жили в Душанбе памирцев і каратегінцев, тривав в місті кримінальний беспредел. У січні-лютому 1993 силами Народного фронту були заарештовані практично всі діячі опозиційних партій і рухів в Ленінабадська області, в тому числі і займали найбільш помірні позиції.

21 червня 1993 судова колегія у цивільних справах Верховного суду Таджикистану заборонила діяльність опозиційних партій, які організували військово-політичний блок - Об'єднану таджицьку опозицію, який виступив проти офіційної політики влади.

В 1994 опозиція намагалася активізуватися, але не досягла відчутних успіхів. Загострилися відносини між кулябцамі і гіссарцев, що користувалися підтримкою Узбекистану. У квітні 1995 опозиція почала контрнаступ з території Афганістану, яке однак знову не принесло їм успіхів. В кінці квітня в Москві пройшли переговори уряду і опозиції на вищому рівні, результатом чого стала угода про продовження припинення вогню ще на місяць. У травні в Кабулі пройшла зустріч Рахмонова і Саїда Абдулло Нурі, де вони домовилися продовжити припинення вогню ще на три місяці.

З квітня 1994 року по травень 1997 під егідою ООН пройшло вісім раундів переговорів між ворогуючими сторонами, але самі їхні лідери не мали чіткої позиції. Тоді ж Демократична партія розпалася на кілька блоків-"платформ", одна з яких стояла за збройне протистояння, а інша за врегулювання конфлікту дипломатичними засобами. В результаті опозицію стали представляти розрізнені групи польових командирів - "каратегінскій", "комсомолабадскій", "таджікабадскій", "Гармського". 23 грудня 1996 в Москві підписано угоду, під яким поставили підписи Емомалі Рахмонов і Саїд Абдулло Нурі, яке передбачало включення опозиції до уряду. 4498 бійців було вирішено інтегрувати в офіційні силові структури, 5377 членів опозиції підлягали безумовній амністії.

26. Основні етапи формування Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії

Історія Великобританії почалася із вторгнення німецьких племен англів, саксів і ютів та створення ними на території Британії декількох ранньофеодальних держав.

Впродовж І тисячоліття до н.е. територію сучасної Великої Британії заселяли кельти, яких у середині І століття н.е. завоювали римляни.

У ранньому Середньовіччі на території острова виник ряд дрібних держав, зокрема, у V – VI століттях на острови проникли англосакси.

Норманське завоювання 1066 року поклало початок правлінню короля Вільгельма І, від якого ведуть відлік англійські монархи.

Протягом XII – XV століть склалася централізована феодальна держава – станова монархія з парламентом (вперше скликаний Симоном де Монфором у січні 1265 p.).

У 1284 році Англійське королівство захопило Уельс, а з 1536 року він став складовою частиною держави.

Впродовж наступних століть розгорнувся процес первісного нагромадження капіталу, розвитку мануфактурного виробництва і становлення капіталістичних відносин, які остаточно утвердилися в результаті Англійської буржуазної революції середини XVII століття (1640 – 60-і рр.).

Під час Реформації (1530-і pр.) утворилася англіканська церква на чолі з монархом, на той час – Генріхом VIII.

Після буржуазної революції почали складатися політичні партії торі та віги, які пізніше, у XIX столітті, трансформувалися відповідно в Консервативну та Ліберальну партії.

Після приходу до влади в Лондоні в 1603 році династії Стюартів Англія (разом з Уельсом) і Шотландія управлялися шотландськими королями.

У 1707 році вони об’єдналися у Сполучене Королівство Великої Британії.

1801 року до країни був приєднаний весь острів Ірландія.

Але більша частина його території була втрачена в 1921 році після надання Вільній Ірландській Державі статусу домініону.

При цьому 6 північних графств з переважно протестантським населенням залишилися у складі Сполученого Королівства, утворивши Північну Ірландію.

Внаслідок заокеанської експансії Англія захопила величезні території в Америці, Африці, Азії, створила Британську колоніальну імперію й до початку XX ст. встановила свою гегемонію в колоніальній сфері.

Разом з розширенням британського панування по земній кулі поширилися англійська мова, форми британського державного устрою (т.зв. Вестмінстерська система) й система загального права.

Британія налагодила глобальні торговельні зв’язки; вона першою створила сучасну промисловість із використанням машинного виробництва.

У ХІХ столітті країна перетворилася на найбільшого у світі виробника й експортера промислових товарів.

Середина XIX століття – вершина британської економічної та політичної могутності („Англія – фабрика світу”).

На початку ХХ століття у зв’язку з посиленням ролі США й Німеччини, а пізніше – Японії та СРСР значення Великої Британії як світової держави послабло.

Сполучене Королівство відіграло провідну роль у створенні Антанти (разом з Францією і Росією) й підготовці I Cвітової війни.

Після перемоги Британія отримала значну частину німецьких і турецьких колоній.

Політика потурання нацистській агресії та зрив англо-франко-радянських переговорів 1939 року призвели до розв’язання Другої світової війни, в якій Велика Британія стала однією з провідних держав-засновниць антигітлерівської коаліції.

В ході війни коаліційному кабінету, очолюваному У.Черчіллем (1874–1965), [1940-45] ціною величезних зусиль вдалося не допустити висадження німецького дисанту на Британських островах.

Війна сприяла створенню в Сполученому Королівстві низки нових технологій, зокрема, для збивання ворожих літаків було вперше використано мережу радарів Chain Home.

Для лікування поранених – перший антибіотик пеніцилін (автори його вдкриття – А.Флемінг, Г.Флорі і Е.Чейн були 1945 р. удостоєні Нобелівської премії).

Після Другої світової війни у британських колоніях розгорнувся національно-визвольний рух і Британська імперія розпалася.

Більшість її колишніх колоній увійшли до Співдружності Націй (до 1947 – Британська Співдружність Націй), до якої нині, після виходу в грудні 2003 року Зімбабве, входять 54 держави разом із Великою Британією.

Попри розпад своєї колоніальної імперії, Велика Британія залишається однією з наймогутніших держав сучасного світу.

Вона стала засновницею ООН і постійним членом Ради Безпеки ООН, вступила до НАТО і ЄС, володіє потужним ядерним потенціалом, є учасницею „великої сімки”.

За формою державного устрою Британія юридично є унітарною державою, проте елементи територіальної автономії, особливо з останнім приходом до влади лейбористів, щораз більше характеризують статус історичних регіонів – Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу.

З травня 1999 року функціонують обрані населенням місцеві представницькі органи — парламент в Единбурзі (Шотландія) та асамблея в Кардіффі (Уельс); 2007 р відновлена діяльність асамблеї у Белфасті (Північна Ірландія).

За формою державного правління Велика Британія є парламентською монархією.

27. Формування парламентської монархії у Великій Британії

Парламент Англії веде своє походження від англосаксонского вітенагемоту. У 1066 році Вільгельм Норманський приніс до Англії феодалізм. За його правління існував рада великих землевласників та ієрархів церкви. У 1215 році великі землевласники домоглись від Іоанна Безземельного підписання Великої хартії вільностей, відповідно до якої король не міг призначати нових податків (окрім деяких старих феодальних податків) без згоди королівської ради, що поступово перетворилася на парламент. У 1265 році Симон де Монфор, 6-й граф Лестерський, зібрав перший виборний Парламент. Там голосувати могли ті, хто володів ділянкою, яка приносила щорічну ренту в 40 шилінгів. У містах майновий ценз розрізнявся, різні міста мали різні правила. Це підготувало місце для так званого «Модельного парламенту» 1295 року прийнятого Едуардом I. До правління Едуарда III Парламент було розділено на дві палати: одну, де засідала вища аристократія і вище духовенство, та другу, де засідали лицарі і міщани. Жоден закон не міг бути прийнятим без згоди обох палат.

Коли Єлизаветі I у 1603 році спадкував король Шотландії Яків VI, який також став Яковом I Англійським, обидві країни також знаходились під його особистим керівництвом, проте кожна зберегла свій Парламент. У спадкоємця Якова I, Карла I виник конфлікт з Парламентом, який після Війни трьох Королівств переріс у Англійську громадянську війну. Карла було страчено у 1649, і за правління Олівера Кромвеля Палату Лордів було скасовано, а Палату громад підпорядковано Кромвелю. Після смерті Кромвеля було відновлено монархію і Палату Лордів.

У 1688 році під час Славної революції було скинуто короля Якова II, і встановлено спільне правління Марії II і Вільгельма III. Їх згода з англійським Біллем про права означала створення елементів конституційної монархії.

Після договору про об'єднання 1707 року, парламентами Англії і Шотландії було прийнято однакові Акти про об'єднання, які створили нове Королівство Велика Британія. Відповідно до цих актів обидва парламенти були розпущені і було створено Парламент Королівства Велика Британія, розміщений на попередньому місці англійського парламенту. Хоча у Шотландії залишалися свої закони, з ними тепер працював новий парламент.

Після того, як на престол у 1714 році постав Георг I з Ганноверської династії, влада стала поступово переходити від монарха до парламенту. До кінця XVIII століття монарх, як і раніше, мав значний вплив на парламент, у якому переважала англійська аристократія. На виборах право голосу мало лише земельне дворянство. Реформатори і радикали прагнули до парламентської реформи, але з початком Наполеонівських війн уряд став більш репресивним, і просування до реформи було зупинено.

Парламент Сполученого Королівства

Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії було створено у 1801 злиттям Королівства Великої Британії та Королівства Ірландії.

Принцип відповідальності міністрів перед нижньою палатою було створено лише у XIX столітті. Палата Лордів була вища за Палату громад як у теорії, так і на практиці. Члени Палати громад обирались за застарілою виборчою системою, при якій сильно розрізнялись розміри виборчих дільниць. У багатьох випадках члени Палати Лордів контролювали невеличкі виборчі дільниці та могли забезпечити обрання своїх родичів або прихильників. Багато місць у Палаті громад були власністю Лордів. Також у той час на виборах були поширені підкуп і залякування виборців. Після реформ XIX ст. (почались у 1832 році), виборчу систему було впорядковано. Більше не залежачи від верхньої палати, члени палати громад стали більш впевненими.

Верховенство Палати громад було чітко встановлено на початку XX ст. У 1909, палата громад ухвалила так званий «Народний Бюджет», який вводив численні зміни податків, невигідні для багатих землевласників. Палата лордів, що складалась з могутньої земельної аристократії, відхилила цей бюджет. Використовуючи популярність цього бюджету і непопулярність лордів, у 1910 році вибори виграла Ліберальна партія. Використовуючи результати виборів, ліберальний прем'єр-міністр Герберт Асквіт запропонував парламентський закон, який повинен був обмежити повноваження палати лордів. Коли лорди відмовились прийняти цей закон, Асквіт звернувся до короля з проханням створити декілька сотень ліберальних перів, щоб розмити більшість Консервативної партії у Палаті лордів. Перед лицем такої загрози, Палата лордів прийняла Парламентський акт, який дозволяв лордам лише затримувати прийняття закону на три сесії (скорочено до двох сесій у 1949), після чого він набирав чинності, незважаючи на їх заперечення.

Ірландська Вільна держава здобула незалежність у 1922, та у 1927 Сполучене Королівство було перейменовано на Сполучене королівство Великої Британії та Північної Ірландії.

У XX ст. було проведено подальші реформи: у 1958 акт про довічних перів дозволив періодичне створення довічних перів. У 1960-их створення спадкових перів було припинено, і відтоді майже всі нові пери були лише довічними. Нещодавно Акт про палату лордів 1999 відмінив автоматичне право спадкових перів на місце у вищій палаті, окрім 92 перів.

Парламент Шотландії було створено як однокамерний законодавчий орган Шотландії відповідно до Акту про Шотландію 1998 року, і перше засідання відбулось 12 травня 1999.

28. Европейська колонізація північноамериканських теренів і колоніальне суперництво провідних європейських держав

Першу спробу європейської колонізації Північної Америки археологи відносять приблизно до X ст. н. е. Її здійснили мореплавці-вікінги. Але їхня невелика кількість прзвела до того, що вони швидко асимілювалися серед місцевого населення.

У доколумбівську добу Америка була заселена численними індіанськими племенами, які перебували на різних етапах первісного розвитку. На атлантичному(східному) узбережжі Північної Америки, звідки пізніше розпочалося утворення США, проживало багато великих і дрібних племен, які займалися мисливством і землеробством.

Як відомо, Америка була відкрита Христофором Колумбом у 1492 р. Перші переселенці були іспанцями або португальцями. Протягом наступних років англійці також обстежили побережжя Північної Америки в районі Флориди і Гаїті. Проте час було втрачено, тому що португальські та іспанські мореплавці на цей час захопили багато земель. Англійці не ризикували вступати з ними у відкритий конфлікт за нові землі, оскільки перевага сил була на боці іспанців та португальців. Іспанія в союзі з іншими державами вдавалася до політичної й економічної блокади Англії, знищуючи всі її кораблі.

Тривале протистояння між цими державами завершилося величезною морською битвою в 1588 р. і розгромом англійцями іспанської "Непереможної армади". Поразка іспанців створила сприятливі умови для англійської колонізації Нового світу і переходу від періодичних, часом піратських, походів до систематичного освоєння нових земель.

Першу невелику англійську колонію в Америці було засновано у 1585 р. на острові Реанок під назвою «Віргінія». У 1606 р. король Яков І надав право Лондонській і Плімутській торгівельним компаніям колонізувати східне побережжя Північної Америки. Це дало поштовх до початку систематичного переселення англійців до Америки. Дещо пізніше за ними почали переселятися ірландці, шотландці, шведи, данці, французи та інші європейці. Вони також засновували свої колонії - Нові Нідерланди, Нова Франція, але вони були значно менші від англійських. У подальшому кількість колоній все зростала і до середини 17 ст. в Америці вже існувало 13 великих англійських колоній, у яких проживало понад 330 тис. осіб.

У 1643 р. англійські колонії (вони називалися Нова Англія) об'єдналися у конфедерацію. Формальною причиною для цієї акції був захист від нападу корінних жителів - індіанців. Але насправді це була перша спроба відособлення англійських колоній і отримання дозволу від парламенту на дальше просування переселенців на захід континенту.

Колоністи з Європи, захопивши великі земельні простори, не могли їх освоїти своїми силами, а спроби перетворити індіанців у підневільну робочу силу завершилися безуспішно. Тому з поч. 17 ст. для роботи на плантаціях і промислах європейці розпочали активно завозити до Америки жителів з Африки, перетворюючи їх на рабів. Тоді ж Лондон відвойовує у Мадрида право на вивіз з іспанських колоній робочої сили, перетворивши це згодом на необмежену работоргівлю і масові переміщення негритянського населення до Америки. Чорні невільники фактично стали основною робочою силою колоній. Напередодні війни за незалежність у них проживало 2,8 млн європейців та близько 600 тис. негрів-рабів.

Щодо корінного населення, то колоністи також вели проти нього жорстоку політику. Вони або фізично винищували його, або заганяли в резервації. Наслідком цієї політики стало загострення збройної боротьби між колоністами та індіанцями. Перша така широкомасштабна війна вибухнула в 1622 р. і тривала 12 років. Винищуючи корінне населення, колоністи захоплювали нові землі - до берегів річок Міссісіпі, Гудзон і далі углиб континенту.

Щодо економічного устрою, то колонії в основному засновувалися на капіталістичних формах господарювання. Але в аграрному секторі склалося становище, яке привело до утворення різних форм ведення землеробства. На початковому етапі колонізації англійська земельна аристократія прагнула, захопивши нові землі, насадити тут феодальне виробництво. Не погоджуючись із такою політикою, чимало емігрантів залишали колонії, створювали свої громадські об'єднання, йшли на нові землі й засновували вільні господарства, які називали фермерськими. Найбільше фермерство поширилося на Півночі. Ближче до теплого Півдня, навпаки, закріпилася плантаторська рабовласницька система господарювання, яка спеціалізувалася переважно на вирощуванні сільськогосподарських технічних культур з використанням виключно невільницької праці. За своїм змістом це була одна з форм феодального землеволодіння.

У майбутньому ці форми господарювання вступили у різке протистояння, яке стало однією з причин громадянської війни у США 60-х років XIX ст.

Розвиток промисловості розпочинався з так званого домашнього ремесла, коли виробництвом займалися здебільшого сім'я, група родичів або сусідів. Ця промисловість постачала товари першої потреби - одяг, взуття тощо. Але до середини XVII ст. у колоніях діяло вже багато мануфактур, заснованих на капіталістичних формах організації праці. Вони спільно з "домашніми" ремісниками за короткий час забезпечили внутрішній ринок всіма необхідними промисловими товарами і розпочали його масово експортувати в Європу. Прискореному розвиткові промисловості також сприяли багаті й недоторкані природні запаси сировини Північної Америки.

Успіхи товарного виробництва та розширення торгівлі з країнами Західної Європи дали значний поштовх до розвитку кораблебудування і перетворення його у високорозвинену галузь промисловості. На початку XVIII ст. понад 30 % кораблів англійського флоту було побудовано в колоніях і близько 75 % морської торгівлі Англії обслуговував флот колоній.

Слід підкреслити, що в цей період у колоніях складається і досить інтенсивно розвивається фінансово-банківська система. Банки володіли величезними капіталами і здебільшого були вже незалежними від англійських фінансових кіл.

Швидкий промисловий розвиток привів до заснування багатьох міст. За останню чверть XVII - на початку XVIII ст. міське населення зросло втричі й становило близько 60 тис. осіб, а такі міста, як Нью-Йорк, Бостон, Балтимор та ін., уже налічували до десяти тисяч жителів кожне.

Прискорений економічний розвиток поселень, розширення і поглиблення у них елементів самоврядування привели до різкого загострення суперечностей між колоніями і метрополією.

Перші постійні французькі поселення з'явилися в Порт Роялі (1605 р.) та м. Квебек (1608 р.). В 1608 р. в Ньюфаундленді з'явилося також і англійське поселення. Європейські дослідники і мисливці мимоволі принесли на континент незнані до того часу і тому смертельні хвороби, що швидко розповсюдилися через торговельні маршрути і сильно спустошили корінне населення. Протягом більшої частини сімнадцятого сторіччя, англійські і французькі колонії в Північній Америці могли розвиватися у відносній ізоляції один від одного. Французькі колоністи поволі заселили долину ріки Св. Лаврентія, а англійські колоністи в значній мірі розбудовували Тринадцять Колоній на півдні від теперішньої Канади. Проте, із загостренням змагання за територію, військово-морські бази, хутро і рибний промисел, мали місце декілька військових конфліктів між французькими та англійськими поселенцями, а також між ними і індіанцями.

З метою обмеження їх економічного зростання і послаблення впливу на економічне життя Англії король в останній чверті ХУП ст. заборонив вивозити з-за океану промислову та сільськогосподарську продукцію. Свій протест проти політики короля та його адміністрації колоністи виразили повстанням 1688- 1689 рр. Результатом цієї боротьби стали ще більше відособлення колоній, вихід їх з-під адміністративного підпорядкування короля, обрання своїх адміністрацій та органів правосуддя.

Економічна і політична відособленість колоній, їх територіально-адміністративна та етнічна консолідація сприяли процесу формування американської нації.

Спочатку переселенці йменували себе відповідно до назви територій, де вони проживали або народилися (віргінцями, пенсільванцями), але згодом вже друге, третє покоління називали себе просто американцями. За етнічним походженням вони складалися з різних національностей, що емігрували з Європи. Але, незважаючи на ці відмінності, протягом ХУП ст. у них почала формуватися спільна культура, яка вбирала в себе кращі зразки культури європейських народів. Спілкування серед американців проходило в основному англійською мовою. Вони створили власну систему початкової та вищої освіти, заснували видавництва газет, журналів, книжок. Паралельно формувалися й місцева, тобто національна, інтелігенція та основи національної культури.

У результаті наприкінці XVII ст. американці мали спільну територію проживання, свою економіку, публічні органи влади, правову, військову, фінансову систему. Поєднувала їх ідеологічна та духовна спільність, яка ґрунтувалася на певних демократичних засадах і традиціях.

Таким чином, у другій половині XVII ст. розпочався процес формування північноамериканської нації, який тривав у наступному столітті й знайшов своє вираження у визвольній боротьбі американського народу (1775-1783 рр.) проти англійського володіння за створення своєї незалежної держави.

29.Війна за незалежність і перетворення США на федеративну державу.

Східне узбережжя Північної Америки європейці почали освоювати в кінці XV ст. В 1496 році король Генріх VII видав привілегію венеціанцю Йогану Кабо на плавання і освоєння земель від північних островів до Флоріди при умові виплати 1/5 одержаних прибутків короні. Поселення були випадкові і не формували стабільного нового суспільства. Перша постійна англійська колонія в Північній Америці була заснована в 1585 р. (в честь королеви названа Віргінією).
Новий етап освоєння Північної Америки розпочався в першій половині XVII ст. В цей час були засновані поселення, які сформували потім майбутнє американське суспільство, склались державно-політичні традиції, які стали передумовою майбутнього самовизначення. В залежності від того, кому належало верховенство влади, колонії ділилися в середині XVII ст. на три групи: коронні, які перебували під управлінням королівських чиновників (південні); приватновласницькі – вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер, Мериленд, колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд). На чолі колоній стояли губернатори, які відповідно призначалися королем чи власниками колоній, або обиралися всім населенням.

У північних колоніях панівне становище в сільськогосподарському виробництві займало вільне, середнє і дрібне фермерство. У південних – велике плантаційне сільське господарство ґрунтувалося на праці білих і рабів. Перші негри були завезені в Північну Америку з Африки на початку XVII ст., а до кінця ХVII ст. праця негрів витиснула працю закабалених білих (на початку війни за незалежність з 2.5 млн. населення колоній, 500 тисяч були рабами неграми). У південних і центральних колоніях крупне землеволодіння регулювалося нормами феодального права про невідчужуваність маєтку, майорату тощо.

Натхненні ідеалами “природного права”, переселенці, опинившись ізольованими від усього іншого світу, почали самі створювати закони, за якими збиралися жити. Вже на кораблі “Травнева квітка”, яким відплили емігранти в Америку (1620р.), була укладена угода про об’єднання колоністів у єдину общину, спільно вироблялися закони. Ця угода стала джерелом особливої традиції американської державності: новий народ погоджувався вважати себе єдиною общиною, що управляється на основі народовладдя і “праведної справедливості”. Поселення утворювали політичні спілки. Уряд Англії скріплював їх Хартіями. Так виникали колонії.
На республіканській за духом Півночі дістали широкого розвитку органи самоврядування, які найчастіше збиралися в церковному приході. Уповноважені від міст і селищ складали щось на зразок парламенту колоній, який обирав губернатора.
На Півдні (наприклад, у найстарішій з колоній – Віргінії) панували монархічні переконання. Губернатор тут призначався королем, існували дві палати парламенту, панувала англійська церква.
Думка про об’єднання колоній у єдину федерацію виникла ще в середині XVIII ст. Об’єднання диктувалося спільністю інтересів колоній як у тому, що стосується торгівлі, так і в тому, що пов’язувалося зі спільним захистом колоній від Франції. Перший проект федерації був вироблений знаменитим Франкліном у 1748 році. Але уряд Англії відхилив його: він хотів бачити колонії розрізненими, щоб легше їх було експлуатувати.
Безпосереднім історичним поштовхом до боротьби колоній за своє державне відокремлення від метрополії стала економічна і торгівельно-фінансова політика Англії в першій половині XVIII ст.. Вона була спрямована на те, щоб стримати промисловий розвиток колоній, перетворити їх в сировинний придаток метрополії, усунути невигідну конкуренцію дешевих американських товарів.
На початку XVIII ст. англійський парламент ввів ряд заборон під приводом того, що розвиток мануфактур в Америці зменшує їх залежність від метрополії. Була встановлена заборона на вивіз із колоній залізних виробів, введені податки на цукор, патоку. Постанови про податки і мито, як правило в колоніях не виконувались, тому що фінансова адміністрація підкорялась місцевій владі. Але з 1760 року губернатори більшості колоній стали одержувати накази про суворе виконання податкових постанов, для чого їм дозволялось проводити обшуки будинків в пошуках контрабандних товарів. Укріпленню опозиції по відношенню до Англії сприяло і успішне для Англії закінчення війни з Францією за Канаду і об’єднання там колоній під єдиною владою британської корони (1760р.). Заключним приводом відкритого протистояння став введений англійським парламентом в лютому 1765 року закон про гербовий збір на більшість товарів побутового споживання, які привозились в Америку. Законодавча асамблея Віргінії прийняла резолюцію про непідкорення закону. Рішення віргінців стало сигналом до загального протесту в колоніях. В результаті об’єднаного руху колоній більшість податкових законів були відмінені. Але англійська влада стала застосовувати нові форми тиску. Був введений постій англійських військ в будинках громадян, організовані самостійні митниці в колоніях.
Це спровокувало ще більш гострий конфлікт. Палата общин стала вимагати суду над політичними лідерами колоністів – “підмовниками”. У відповідь в колоніях було прийнято нове положення про губернаторів, згідно з яким вони надалі знаходились на утриманні колоністів, і тим самим виконавча влада ставала незалежною.
Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим в травні 1773 р. “чайним законом”; який надав Ост-Індській компанії привілегію на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Це зачіпало інтереси колоністських торгівців і багаточисельних контрабандистів. Боротьба проти ввозу чаю вилилась в знамените Бостонське чаювання (грудень 1773р.), коли під керівництвом створеного в Бостоні комітету колоністів вантаж чаю був викинутий в океан. У відповідь англійський парламент видав серію “репресивних актів” (березень 1774р.), згідно з яким порт оголошувався закритим, Масачусетс позбавлявся колоніальної хартії.
По ініціативі найбільш політично-активних штатів – Масачусетса і Віргінії – був оголошений розрив торгівельних відносин з Англією, а потім, для організації спільної боротьби, були скликані представники на загальний конгрес колоній.
Перший Континентальний конгрес в Філадельфії (5 вересня – 26 жовтня 1774 р.) зібрав 56 представників від 12 колоній, крім Джорджії. Конгрес засудив англійську політику і висунув ідею про державне самовизначення, але поки ще тільки на основі прав “англійських громадян”. Не розриваючи відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за американськими колоніями їх статусу і прав.
Рішення Конгресу стимулювали громадську непокору в колоніях. В зв’язку з партійними протиріччями в британському парламенті Палата общин вибрала різко опозиційну лінію поведінки по відношенню до колоній. На основі резолюцій Конгресу в окремих колоніях відбулися перевибори в законодавчі збори, в результаті яких більшість склали прихильники відкритого розриву і навіть війни з метрополією. Особливу роль відіграли Віргінські збори, в яких видатний громадський діяч і літератор П.Генрі відкрито проголосив стан війни з метрополією. В лютому 1775р. розпочалося формування конституційної армії колоній.
19 квітня 1775р. у відповідь на спробу англійського командування захопити склад зброї, створений колоністами в Конкорді поблизу Бостона, місцеве населення розгромило англійський загін. Відсіч англійським військам з боку народних організацій, подібно до штурму Бастилії 14 липня 1789р. у Франції, спричинила початок американської революції.
Десятого травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий континентальний конгрес, який з огляду на обставини, що склалися, відіграв роль першого центрального уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і вирішувати важливі соціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти Англії заважала роз'єднаність повстанських загонів та відсутність централізованого керівництва, тож першочерговим завданням було створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж. Вашингтоном, — армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. Велике значення мала і наступна робота Конгресу щодо забезпечення армії зброєю, обмундируванням, продуктами харчування. Ще одним важливим напрямком його діяльності була фінансова політика, зокрема введення своєї американської валюти. Займався Конгрес і питаннями зовнішньої торгівлі.
Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу і різного роду вказівки. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони проголосили себе незалежними державами — штатами.
Збройна боротьба з Англією вже на першому етапі революції тісно перепліталася з боротьбою проти внутрішньої реакції, з прихильниками британського панування — лоялістами. Коли останні перейшли до збройних виступів, Конгрес доручив 2 січня 1776 року нагляд за ними місцевим органам влади. Велику допомогу в цьому відношенні надали комітети безпеки. Вони брали участь у комплектуванні армії, провадили арешти підозрілих, активно боролися проти лоялістів. Революція розвивалася по висхідній, і її вершиною стало прийняття Конгресом Декларації незалежності.
Хоч збройна боротьба проти Англії вже велася, буржуазія і плантатори, що стояли на чолі революції, довгий час не наважувалися на відкритий розрив державних зв'язків з метрополією. Тільки під тиском народних мас Другий континентальний конгрес проголосив незалежність колоній.
У червні 1776 року представник Віргінії в Континентальному конгресі Р. Лі вніс на його розгляд резолюцію. «Об'єднані колонії, — було сказано в ній, — по праву повинні бути і є вільними і незалежними штатами, вони звільняють себе від будь-яких зобов'язань перед британською короною. Всі політичні зв'язки між ними і Великобританією повинні бути і є повністю знищеними». Однак багато хто з членів Конгресу вважав, що недостатньо простої констатації відділення від метрополії. Вони визнавали за необхідне дати в окремому документі розгорнуте обґрунтування мотивів такого розриву. Для розробки проекту такої декларації Конгрес утворив комісію з п'яти членів.
За дорученням комісії текст Декларації незалежності був написаний делегатом від Віргінії, відомим буржуазним демократом Т. Джефферсоном. Другого липня 1776 року Другий континентальний конгрес прийняв резолюцію Р. Лі, а четвертого липня 1776 року — Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки.
Формування державності США: Декларація незалежності 1776 рік, Статті Конфедерації 1781 рік, Конституція 1787 рік
Декларація незалежності 1776 рік
1 липня 1776 року Континентальний конгрес, відповідно до прийнятого раніше резолюцією, приступив до обговорення питання про проголошення незалежності.
Декларація незалежності стверджувала: всі люди створені рівними, всі вони наділені своїм творцем певними невід'ємними правами, серед яких — життя, свобода і прагнення щастя. Для забезпечення цих прав установлюються уряди. І коли будь-яка форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд.
Декларація перелічувала далі всі зловживання і кривди, вчинені королем та урядом Великобританії щодо колоній (відмова затвердити корисні для колоній закони, свавільний розпуск законодавчих органів, податковій тягар, заборона переселення емігрантів, розквартирування війська без згоди колоністів, скасування суду присяжних та ін.), які давали останнім підставу для розриву державних зв'язків з Англією.
Колонії проголошували своє право на суверенітет, право оголошувати війну й укладати мир, вступати в міжнародні зв'язки, здійснювати всі ті права, які має незалежна держава.
Декларація незалежності була зустрінута з величезним ентузіазмом. Водночас Декларація виражала класові інтереси буржуазії і плантаторів, тому в ній не обумовлювалися права корінного населення Америки — індіанців. Всупереч проголошеним у Декларації принципам з її проекту був викреслений пункт, що засуджував рабство і торгівлю рабами, як «жорстоку війну проти самої природи людства». З прийняттям Декларації незалежності завершився перший етап американської революції і розпочався другий — формування нової держави і перемоги над її супротивниками.
Статті Конфедерації 1781 рік
Статті конфедерації – це фактично перша Конституція США 1781р. Хоча в ході війни проти Англії вирішувалися головним чином військові задачі, повсталі колонії, оголосивши себе штатами, активно оформлювали державність. В 1775 – 1778 рр. В усіх 13 штатах були прийняті конституції, які відкривалися заявами, подібними заявам Декларації незалежності. Майже повсюдно були прийняті біллі про права, які проголошували свободу слова, совісті, зібрань, недоторканість особи і ін. Конституції оголошували скасованими привілеї земельної аристократії, забороняли визискувати ренту і ліквідували інші пережитки феодалізму. Політична влада зосередилася в руках буржуазії і плантаторів. 15 листопада 1777 р. Конгрес схвалив першу Конституцію США, яка увійшла в силу під назвою Статті конфедерації і вічного союзу, ратифікована штатами 1 березня 1781 р. Нова республіка була слабко централізована, загальнодержавного президента не передбачалося, за окремими штатами фактично зберігалася майже повна самостійність. Засновувався, щоправда, однопалатний конфедеральний конгрес, але відсутність у нього примусової влади робила його позбавленим реального значення.

В загальному підсумку Статті конфедерації відображали прагнення повсталих проти британського панування американців надійно захистити свої свободи від зловживань центральної влади.
Вищий орган конфедерації – однопалатний, фактично не володів правом втручатися у внутрішні справи штатів. Вирішення будь-яких питань, що входили до компетенції конгресу передбачало згоду не менш 9 з 13 штатів. Фактично за штатами зберігалася повна самостійність в таких справах, як введення податків і мит, утримання армії і флоту. Природно, саме по собі прийняття Конституції 1781 р. Мало певне позитивне значення, так як знаменувало собою крок уперед на шляху єднання сил незалежності і централізації країни. Однак цього було не досить – проголосивши республіку, вказана Конституція встановила форму державного устрою у вигляді нетривкої конфедерації.
Конституція зберегла безправне становище негрів і індіанців, виключених з категорії “американський народ”.

Ситуація, що склалася після прийняття Декларації незалежності об’єктивно показала слабкість конфедерації як нового державного утворення, необхідність використання в ньому федеративних начал: кожний зі штатів, як вже зазначалося, приступив до розробки і утвердження своєї конституції. Це витікало з рішень II Конгресу. Окрім того, процес конституційної творчості досить швидко розвивався в окремих штатах і до проголошення Декларації незалежності. В січні 1776 р. Була прийнята конституція в Нью-Хемпширі, в березні – в Південній Кароліні.
Конституція 1787 року
Конституція 1787 року була першою загальнодержавною конституцією. Важливо зауважити, що хоча конституцію 1787 року було написано делегатами-представниками штатів, у ній декларувалося, що то є влада, делегована від “народу Сполучених Штатів”. Проблема полягала у тому, що країна керувалася конституцією — Статтями Конфедерації і Вічною Унією — яку, за її власним висловом, можна було змінювати і доповнювати тільки за наявності згоди “легіслатур кожного штату”. Положення про можливість внесення поправок цілком відповідало керівним принципам Статей, а саме принципом суверенності окремих штатів, а цієї суверенності нова конституція не визнавала. Вона визнала суверенність не кожного окремого штату, а радше народу Сполучених Штатів. Відтоді у конституцію закладено протиріччя між народним суверенітетом і суверенітетом штату.

Спонукою до розробки нової конституції у Філадельфії були відчутні вади державного управління на підставі Статей. Відповідно до Статей Конгрес мав повноваження, за згодою щонайменше дев’яти з тринадцяти штатів, позичати гроші і “видавати векселі в рахунок боргу сполучених штатів”, але не мав жодного джерела надходжень, за рахунок яких міг би погашати позики або викуповувати векселі. На додачу Конгрес був не в силі змусити, або хоча б спонукати, делегатів відвідувати свої засідання, а тому часто не збирав кворуму, необхідного для ведення справ. На той час загальною проблемою була нездатність Конгресу забезпечити виконання своїх резолюцій, а відтак і керувати. Через це метою Конвенту у Філадельфії була організація дійової державної влади, яка б разом з тим поважала автономію штатів.

Було вирішено, що для надання новій системі юридичної сили конституція повинна бути ратифікованою не просто легіслатурами штатів, а народом Сполучених Штатів. Відповідно до цього Конвент погодився на те, щоб Конгрес передав конституцію спеціально скликаним конвентам кількох штатів, а конвенти, у свою чергу, передали її делегатам, обраним від кожного штату його населенням. Цю резолюцію Конгресу було ухвалено за відсутності Род-Айленду і всупереч супротиву Нью-Йорка. Починаючи з грудня, конституцію невдовзі схвалили дев’ять з тринадцяти штатів.
Фундаментальною основою державно-територіального устрою США був проголошений принцип федералізму, який визначив правовий статус і гарантії рівноправності суб'єктів федерації, а також основи розмежування повноважень і предметів ведення федеральних органів влади і органів влади штатів. Конституція не ліквідувала адміністративну і, частково, політичну автономію штатів, але протиставила їй сильну центральну владу. Таким чином, Конфедерація перетворювалася в федерацію. Легітимною в державі формою правління була вибрана президентська республіка.. Ці основні положення лягли в основу виробленої конвентом Конституції. Підсумком роботи конвента став гранично короткий за обсягом і ємний за змістом юридичний документ, що складається з преамбули і семи статей, унікальність якого полягає в тому, що проіснувавши більше як 200 років, він є і сьогодні основним законом США.

30.Територіальний розширення США у ХVІІІ – ХХ ст.

В період від прийняття конституції до початку Громадянської війни в 1861 р. територія США збільшилася в кілька разів за рахунок покупок і прямої агресії. У 1803 р., користуючись сприятливою ситуацією, Т. Джефферсон за 15 млн дол. купив у Наполеона величезну Луїзіану, що простягалася від Мексиканської затоки до Канади. Ця угода, укладена всупереч конституції і крім Конгресу, подвоїла первісну територію США. В результаті американо-мексиканської війни 1846 - 1848 рр.. Мексика поступилася США Техас, Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико, Невади, Юти і частина Колорадо, площа яких перевищувала територію Німеччини і Франції. У наступні десятиліття США здійснювали територіальну експансію тими ж методами. У 1867 р. цар Олександр II продав величезну Аляску (її площа майже в три рази більше Франції) американцям за мізерну суму (7,2 млн дол.). В результаті іспано-американської війни 1898 р. США захопили Пуерто-Ріко, о. Гуам, Філіппіни, окупували формально оголошену незалежної Кубу. Тим самим було покладено початок імперської геополітики світового панування.

Вперше ідея продати Аляску в досить делікатній і суворо секретній формі висловив генерал-губернатор Східного Сибіру Микола Мурав'єв-Амурський напередодні Кримської війни 1853—1856 років. Його міркування зводилися до того, що питання про передачу Сполученим Штатам російських заокеанських володінь рано чи пізно буде поставлено, і захистити ці віддалені території Росія не зможе. Російське населення на Алясці становило тоді за різними підрахунками від 600 до 800 чоловік. Креолів налічувалося близько 1900, алеутів трохи менше п'яти тисяч. На цій території проживало 40 тисяч індіанців тлінкитів, які не вважали себе підданими Росії. Для освоєння території площею понад 1,5 мільйона квадратних кілометрів, настільки далекого від інших російських земель, росіян було явно недостатньо.

Аляска

Переговори про придбання Аляски у Росії почалися 1867 року при президенті Ендрю Джонсоні (1808—1875) за наполяганням державного секретаря Вільяма Сьюарда. 30 березня 1867 року був підписаний договір про продаж Росією Аляски Сполученим Штатам Америки за 7 200 000 доларів (11 мільйонів царських рублів).

Більшість дослідників сходяться на тому, що договір про продаж Аляски був взаємовигідним результатом здійснення американських геополітичних амбіцій і заснованого на тверезому розрахунку рішення Росії зосередити зусилля на освоєнні Приамур'я і Примор'я, приєднаних до Російської імперії в 1860 році. У самій Америці в той час було мало бажаючих купувати величезну територію, яку противники угоди називали заповідником для білих ведмедів. Сенат США ратифікував договір лише більшістю в один голос. Але коли на Алясці були виявлені золото, і багаті мінеральні ресурси, ця угода була визнана головним досягненням адміністрації президента Ендрю Джонсона.

1 серпня 1868 року російський повірений у справах у Вашингтоні барон Едуард Андрійович Стекль отримав в казначействі Північноамеріканскіх Сполучених Штатів чек на 7 мільйонів 200 тис. доларів. Ця фінансова операція поставила крапку в одній з найбільших в світовій історії угоди з продажу територіальних володінь. Російські колонії на Північноамериканському континенті площею 1519 тис. квадратних кілометрів, згідно з договором, підписаним 18 (30) березня 1867 року, перейшли під суверенітет Сполучених Штатів.

У 1884 році Аляска отримала статус округу, в 1912 році була офіційно оголошена територією США. У 1959 році Аляска стала 49-м штатом Сполучених Штатів.

Гаваї

У 19-му столітті, прибули на острів Гаваї американські поселенці, в 1893 повалили владу місцевої династії,— та в 1894 встановили на Гавайських островах республіку. У 1898, за ініціативою тих же поселенців, острови анексовано США, а вже з 1900 Гавайські острови — територія США. 7 грудня 1941 американську військову базу у Перл-Гарбор атакувала японська морська авіація та завдала важких втрат Тихоокеанському флоту США — це й дало привід США включитися у Другу світову війну на Тихоокеанському театрі військових дій. Пізніш, у 1959 Гаваї стали формально 50-м штатом США.

31.Громадянська війна та скасування рабства у США. Реконструкція Півдня.

Розширення території США поставило на порядок денний питання про поширення рабства на нові території. Від моменту створення США кількість рабовласницьких штатів приблизно відповідала кількості тих штатів, де рабства не було. До того ж "батьки-засновники США" умисно не внесли цього питання до конституції, щоб уникнути розбрату в новоствореній державі.

У процесі прийняття нових членів до федерації завжди намагалися зберігати цей баланс. До того ж проти рабства не заперечувала більшість населення тих штатів, де його не було. Промисловці з Півночі успішно вели торгівлю, збуваючи в південних штатах рабів і промислові товари і скуповуючи сировину та продовольство. У 1820 р. було прийнято Міссурійський компроміс, який засвідчив загальнонаціональний характер питання про рабство. Згідно з ним нові території на захід од р. Міссісіпі поділялися на дві частини паралельно 36° 36' п. ш. На північ од неї рабство заборонялося.

Напруження між Півднем і Північчю посилилося після приєднання нових земель, захоплених у Мексики, та значного припливу туди фермерів та агентів рабовласників. Кризу було тимчасово пом'якшено 1850 р. завдяки компромісові: Каліфорнію оголосили вільною від рабства, а Нью-Мехіко та Юта стали рабовласницькими. Через три роки те саме питання виникло стосовно Канзасу та Небраски. У Канзасі зійшлися два потоки переселенців - із Півночі й Півдня. Коли постало питання про вибори законодавчого органу і подальшу долю рабства, плантатори вдалися до всіляких маніпуляцій та силового тиску, що дозволило їм перемогти на виборах. Але це не стлумило протистояння, яке переросло у справжнюгромадянську війну. Між загонами плантаторів І фермерами розпочалися бойові дії.

Проблема рабства стала центром боротьби. Для Півдня це було питання життя або смерті. Плантатори налаштувалися до крайніх дій. Для Півночі цю проблему не можна було вирішити без порушення конституції.

Південні штати намагались узаконити рабство в усій країні через позбавлення конгресу права скасовувати або дозволяти його у будь-якому штаті. Для цього вони намагалися використати Верховний суд. У країні набирав силу аболіціоністський рух – за скасування рабства та надання неграм однакових прав із білими. Цей рух набув масового поширення у 30-х pp. XIX ст, У ньому брали участь Інтелігенція, фермери, робітники, підприємці та інші прошарки суспільства. Для надання допомоги неграм, які втікали від плантаторів, аболіціоністи створили систему допомоги під назвою "підземна залізниця". У 1833 р. було створено "Американське товариство боротьби з рабством", керівником якого став Вільям Гаррісон.

Новою політичною силою, яка рішуче протистояла інтересам Півдня, показала себе республіканська партія, що утворилася 1854 р. в Чикаго та існує дотепер. її лідером став Авраам Лінкольн (1809-1865), який народився в сім'ї бідного фермера. Республіканці на хвилі широкого аболіціоністського руху, що розгорнувся, особливо на Півночі США, доступилися до влади 1861 р. їм належало розв'язати найпекучішу на той час проблему США - проблему рабства.