Вірменія

При Сталіні в країні була встановлена диктатура, супроводжувана форсованою колективізацією сільського господарства та індустріалізацією, швидкою урбанізацією, жорстким переслідуванням релігії та встановленням офіційної "партійної лінії" в усіх областях життя

Хоча Вірменія і не була ареною бойових дій в роки Другої світової війни, у лавах Червоної Армії служило близько 450 тис. вірменів.

Після смерті Сталіна у 1953 р. почався хоча й повільний, але стійкий підйом добробуту народу. У 1960-ті роки Вірменія з переважно сільскогосподарської перетворилася в індустріальну країну з високим рівнем урбанізації.
За керівництва М.С.Горбачова (1985-1991 рр.), який проголосив програму проведення радикальних реформ, населення Вірменії відкрито висловило бажання об`єднати країну з областю компактного проживання вірменів - Нагірним Карабахом, який волею Сталіна у 1923 р. був переданий Азербайджану. 23 вересня 1991 р. Республіка Вірменія проголосила незалежність, а 21 грудня того ж року приєдналася до Співдружності Незалежних Держав (СНД). Перший Президент Вірменії Тер-Петросян став особливо непопулярним, коли запропонував сміливе компромісне рішення карабахського конфлікту і узяв за основу план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджана, але отримує повну автономію і самоуправління. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Тер-Петросяна. Після виборів президентом Вірменії став Роберт Кочарян, колишній керівник Нагірного Карабаху. Політика Кочаряна у карабахському питанні виявилася менш гнучкою, але уряд вирішив взятися за викорінення корупції і налагодження відносин з опозицією (партія Дашнакцутюн знову була легалізована).

Вірменія перший час незалежності відчувала труднощі в зв'язку з Землетрусом 1988 року, зруйнував всю інфраструктуру регіону, також через війну в Нагірному Карабасі, а також блокадою кордонів з боку сусідніх Азербайджану і Туреччини.

Грузія

Радянський період. У 1921 р. Грузія стала радянською республікою. У грудні 1922 р. вона, нарівні з Вірменією та Азербайджаном, була включена до складу Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (ЗСФРР) як частини СРСР. У 1936 р. ЗСФРР було ліквідовано, і Грузія стала однією з союзних республік СРСР.
До 1926 р. промисловість і сільське господарство досягли рівня 1913 р., також було відновлено транспортну систему. Здійснювалася програма ліквідації неписьменності, підвищився соціальний статус кваліфікованих робітників та інтелігенції, створювалися наукові і навчальні інститути. Однак надії на політичну автономію Грузії всередині радянської держави були знищені політикою Сталіна. У 1941-1945 рр. на фронтах Другої світової війни віддали життя близько 300 тис. грузинів.

Після смерті Сталіна і розстрілу Берії у 1953 р. у Грузії припинився державний терор. Багато грузинів з повагою ставилися до свого співвітчизника Й.В.Сталіна, і у березні 1956 р. довелося вдатися до військової сили для придушення масових виступів, що спалахнули на знак протесту проти викриття культу особи Сталіна.

Проте Хрущов послабив деспотичне централізоване управління, і Грузія отримала більшу самостійність в управлінні економікою і культурним життям.
У 1953-1972 рр., в часи першого секретаря ЦК КП Грузії В.П. Мжаванадзе, в республіці панують націоналізм і корупція. Мжаванадзе було знято з посади. На зміну йому прийшов Е.А. Шеварднадзе, який до цього був головою КДБ Грузії. У 1970-х роках у Грузії виник рух дисидентів на чолі з Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава.

Курс на перебудову, проголошений наприкінці 1980-х років М.С. Горбачовим, призвів до швидкої зміни лідерів комуністичної партії ГрузіїНа багатопартійних виборах у жовтні 1990 р. перемогла коаліція Звіада Гамсахурдіа, блок "Круглий стіл - Вільна Грузія".
Маючи більшість місць у новій Верховній раді, що зібралася в листопаді 1990 р., прибічники Гамсахурдіа обрали його на посаду Голови Верховної ради.
На першому засіданні Верховна рада прийняла рішення про ліквідацію автономної області Південна Осетія, оголосила незаконним призов грузинів у радянські збройні сили і заснувала незалежну Національну гвардію. У березні 1991 р. грузинський уряд відмовився провести на території країни референдум про майбутнє СРСР; замість цього було проведено референдум про незалежність Грузії. У референдумі взяли участь 95% електорату, причому 93% з тих, хто взяв участь у референдумі, проголосували за незалежність. 9 квітня 1991 р. Верховна рада ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії.

Незалежна Грузія. Наприкінці квітня 1991 р. Верховна рада Грузії ухвалила нову Конституцію і обрала Звіада Гамсахурдіа на посаду президента республіки. Прямі президентські вибори відбулися 26 травня, і Гамсахурдіа отримав на них майже 87% голосів. Однак за дуже короткий час безпорадна економічна політика президента і його боротьба з внутрішньою опозицією викликали невдоволення населення.

У липні 1992 р. Шеварднадзе припинив 18-місячну війну з осетинською меншиною, яка почалася після ліквідації Південно-Осетинської автономної області, але не зміг припинити раптову війну, що спалахнула в серпні 1992 р. з абхазами (вони, як і осетини, проводили політику, спрямовану на відокремлення від Грузії). У 1994 р. абхази перемогли урядові війська Грузії і витіснили їх за межі Абхазії.

Після 1995 р. в Грузії розпочався етап стабілізації. Значного прогресу вдалося досягнути на переговорах з врегулювання осетино-грузинського конфлікту. Грузинський парламент проводить економічну реформу у співпраці з МВФ і Світовим банком і робить ставку на відновлення Древнього шовкового шляху - Євразійського коридору, використовуючи географічне положення Грузії як мосту для транзиту товарів між Європою та Азією.

8 серпня 2008 р. Грузія почала бойові дії проти Південної Осетії. У той же день Росія приступає до операції «примушування до миру в зоні відповідальності миротворців». Президенти Абхазії і Південної Осетії згідно результатів референдумів і рішень республіканських парламентів, звернулись до Росії з проханням про визнання державного суверенітету Південної Осетії і Абхазії. 26 серпня 2008 р. Росія визнала незалежність Південної Осетії і Абхазії. Грузії доводиться вирішувати цілий клубок взаємозв'язаних проблем - проблеми з економікою, курортне чорноморське узбережжя Абхазії недоступне, у внутрішній Грузії соціальну напруженість підсилює присутність декількох сот тисяч біженців з Абхазії і Південної Осетії. Грузинське керівництво звинувачує Росію в тому, що вона підтримує сепаратистські устремління нових державних утворень на її території. Майже всі країни світу не визнали незалежність Абхазії і Південної Осетії, окрім Нікарагуа, Науру, Венесуели, Вануату.

Традиції державотворення в Азербайджані

У 7-6 тис. до н.е. в Азербайджані розміщувалися хліборобсько-скотарські поселення. У кінці 3 — на початку 3 тис. до н. е. в Азербайджані склалися передумови для зародження перших класових суспільств, ранньоміської цивілізації і ранніх державних утворень, виникають племінні союзи кутіїв і луллубеїв. У кінці ІІ тис. до н.е. відбувається крах і розпад первіснообщинного ладу в найбільш розвинутих областях Азербайджану. Завдяки наявності багатих рудних родовищ у бронзовому віці (2-е тис. до н. е.) А. перетворився в один з центрів древньої металургії. У X-IX ст. до н.е. виникає перше державне утворення в Азербайджані — велике політичне об'єднання Замуа. У другій половиніIX ст. до н.е. в приурмійському районі Азербайджану утворюється Маннійське царство.

У 70-х роках VII ст. до н.е. на території Азербайджану виникає Мідійське царство, яке в середині VI ст. до н. е. поступилося місцем перській Ахеменідській державі.

Після завойовницьких походів Олександра Македонського і розподілу його спадщини Мала Мідія (Південний Азербайджан) перейшла під управління його воєначальника Атропата. У 321 р. до н.е. Атропат фактично домігся незалежності своєї держави-Атропатени — від перських і греко-македонських завойовників. За однією з версій, у цей період і виникла сама назва Азербайджан, яка є видозміненою формою від грецького «Атропатена», тобто «країна, що належить Атропату» (пізніше Атрнатакан, Адербайджан).

Середньовіччя

Попри те, що у VII-VIII ст. у зв'язку з нашестям арабів державна і церковна самостійність Албанії була втрачена, повна культурно-ідеологічна та етнічна асиміляція населення країни не відбулася.

З середини VII і до IX ст. доля більшої частини Азербайджану була пов'язана з Арабським халіфатом. В результаті антихаліфатської боротьби місцевого населення у IX ст. на території Азербайджану виникло кілька нових держав, наймогутнішою з яких була Ширванська зі столицею в Шемасі. Вона проіснувала до XVI ст. і відіграла величезну роль в історії середньовічного Азербайджану. В етнічних процесах, що відбувалися на території Азербайджану в IX-XII ст., домінуючу роль відігравав тюркський етнос. Мовна тюркизація корінного населення країни у кінцевому результаті призвела до консолідації азербайджанської народності, що завершилася в XI-XII ст. У цей же період мав місце розквіт культури Азербайджану. Економічний і культурний підйом Азербайджану був перерваний у 20-30-х роках XIII ст. монгольським нашестям. Азербайджанські держави на тривалий період стали васалами монгольської держави Хулагуїдів (1258-1356 рр.). У середині XIV ст. в результаті боротьби місцевого населення проти гніту чужоземців до влади в Азербайджані прийшов місцевий феодал Джалаїр, який, спираючись на азербайджанську знать, створив Джалаїридську державу.

З кінця XIV ст. Азербайджан став об'єктом завойовницьких походів Тімура та ареною його боротьби з Золотою Ордою.

У 1501 році в Азербайджані утворилася держава Сефевидів (по імені правлячої династії) зі столицею в м. Тебризі, яка на початку XVI ст. вперше в азербайджанській історії об'єднала всі землі Азербайджану у склад єдиної азербайджанської держави Сефевидів. Сефевидська держава охоплювала Ширван, Карабах, Нахичивань, Ірак та Іран. Вона формувалася і протягом усього XVI ст. розвивалася як азербайджанська держава, політична влада в якій повністю належала азербайджанській феодальній знаті.

До кінця XVI ст. столиця держави Сефевидів була перенесена в м. Ісфаган, опорою шахської влади стала перська знать і держава, керована азербайджанською династією, набула іранського характеру. На зламі XVII-XVIII ст. Сефивидська держава переживала політичний і економічний занепад. На початку 30-х років XVIII ст. територія країни перетворилася на арену воєнних дій між Туреччиною й Іраном.

У 40-х роках XVIII ст. в результаті ослаблення Іранської держави на території Азербайджану утворилося 16 незалежних, але номінально залежних від Іранського шаха ханств.

Посилюється боротьба за контроль над стратегічно важливим регіоном Закавказзя між Туреччиною, Персією і Росією.

У складі Російської імперії (1813-1917)

На початку XIX ст. наймогутнішою з-поміж згаданих держав була Росія, яка й досягла значних успіхів у своїй завойовницькій політиці в регіоні. Підписаний 12 жовтня 1813 року між Росією та Іраном Гюлістанський мирний договір де-юре визнав приєднання до Росії ханств Північного Азербайджану, за винятком Нахчиванського та Іраванського, що фактично відбулося у 1800-1806 рр. 10 лютого 1828 року за Туркменчайським мирним договором Іран підтвердив свою відмову від зазіхань на Північний Азербайджан і остаточно визнав його приєднання, включаючи Нахчиванське та Іраванське ханства, до складу Росії.

З цього моменту розійшлися історичні шляхи Північного і Південного Азербайджану, які опинилися в складі російської та іранської імперій. Важливо відзначити, що всі вище згадані ханства були приєднані до Росії як суто азербайджанські володіння.

Однак у кінці XIX ст. вірменське населення Нагірного Карабаху чисельно вже переважало над азербайджанським (58 відсотків проти 42). Це було результатом переселенської політики царату, що прагнув затвердитися на Закавказзі і в Малій Азії, спираючись на вірменське населення.

Азербайджанська Демократична Республіка (1918-1920)

Після революційних подій 1917 р. в Росії посилилися відцентрові тенденції, склалися передумови для утворення на території національних окраїн колишньої російської імперії незалежних держав. 28 травня 1918 р. на території географічного Азербайджану (східне і південне Закавказзя) була проголошена Азербайджанська Демократична Республіка — перша парламентська демократія на мусульманському Сході, що відіграла історичну роль у відродженні і подальшому розвитку національної самосвідомості і державності азербайджанського народу.

Офіційною доктриною національно-державного розвитку АДР став «азербайджанізм», основними елементами якого стали принципи модернізму, ісламізму і тюркізму, що символізують прагнення азербайджанського народу до прогресу на основі збереження приналежності до ісламської цивілізації і тюркської культурної та етнічної самобутності.

Багатопартійному азербайджанському парламенту і коаліційним урядам за неповні два роки незалежності вдалося здійснити ряд важливих заходів у справі національно-державного будівництва, освіти, створення армії, незалежної фінансової та економічної систем, міжнародного визнання АДР як суб'єкта світового співтовариства націй. 12 січня 1920 року Верховна Рада Паризької (Версальської) конференції визнала незалежність АДР, у столиці якої — м. Баку — на той час вже знаходилися дипломатичні представники 17 країн світу.

Однак на межі 1919-1920 рр. зовнішньополітичне становище АДР значно ускладнилося. Країна опинилася в центрі гострої боротьби між країнами Антанти, Туреччиною, Росією та Іраном, кожна з яких переслідувала свої геополітичні цілі в цьому стратегічно важливому і багатому на нафту регіоні. Впроваджувана урядом РРФСР політика невизнання АДР, підтримка цієї політики з боку турецького уряду Ататюрка, який гостро потребував відповідної військової і дипломатичної підтримки Росії, вихід Червоної Армії до кордонів АДР навесні1920 року, агресія дашнакської Вірменії проти АДР у Карабасі і Зангязурі, терористичні дії вірменських і більшовицької партій проти мирного азербайджанського населення всередині Азербайджану, соціально-економічна криза в країні — всі ці чинники призвели в остаточному підсумку до ослаблення АДР і окупації її столиці Червоною Армією 27-28 квітня 1920 року.

У складі СРСР (1920-1991)

70-річний період перебування у складі СРСР став новим і важливим етапом азербайджанської державності, протягом якого Азербайджанська РСРдомоглася значних успіхів у сфері соціального, економічного і культурного розвитку. У той же час в Азербайджані, як і у всьому СРСР, виявилися негативні тенденції в різноманітних сферах національного державного будівництва.

В економічному плані країна стала паливно-сировинним та аграрним придатком радянської економіки. У культурній галузі в результаті подвійної заміни алфавіту — з арабського на латинський і з латинського на кирилицю — був втрачений зв'язок з письмовими джерелами духовної культури азербайджанського народу.

У політичному відношенні «радянізація» Азербайджану призвела до відторгнення від нього населених здебільшого азербайджанцями територій Зангязура, Гекча, частини Нахчивану та інших районів на користь сусідньої Вірменії. Крім того, 7 липня 1923 р. з ініціативи Московського керівництва більшовицької партії з частини території історичного Карабаху, більшість населення якого становили азербайджанці, була штучно виокремлена Нагірно-Карабахська автономна область з домінуванням вірменського населення. Це рішення стало першим кроком на шляху цілеспрямованої політики відторгнення Нагірного Карабаху від Азербайджану.

У 1988-1990 рр. Національно-демократичний рух Азербайджану вів активну боротьбу за відновлення незалежності країни. 20 січня 1990 р. керівництво СРСР на чолі з М. С. Горбачовим жорстоко придушило його, ввівши в Баку частини радянської армії. У країні був введений режим надзвичайного стану, що тривав до середини 1991 р. Попри це, в результаті тривалої боротьби патріотичних сил азербайджанського народу за незалежність 30 серпня 1991 року Верховна Рада Азербайджанської Республіки ухвалила Декларацію «Про відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки».

18 жовтня 1991 року був прийнятий Конституційний Акт про державну незалежність Азербайджанської. На референдумі 12 листопада 1995 р. була ухвалена нова Конституція Азербайджанської Республіки, яка офіційно набрала чинності 5 грудня 1995р. Всі ці події відбувалися на тлі конфлікту між Азербайджаном і Вірменією через Нагірний Карабах, який за радянських часів був перетворений на анклав з переважно вірменським населенням. У лютому 1988 р. на сесії обласної ради Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО)Азербайджанської РСР було прийняте рішення про вихід зі складу Азербайджану і приєднання до Вірменії, що суперечило Конституціям СРСР і АзРСР. Радянське керівництво не змогло припинити антиконституційні дії Вірменії і перешкодити направленню на територію Азербайджану воєнізованих формувань, основу яких становили бойовики зарубіжної вірменської націоналістичної партії «Дашнакцутюн», обстріляні під час бойових дій у складі палестинських терористичних угруповань.

Широкомасштабні воєнні дії почали розгортатися в кінці 1991 — на початку 1992 рр. В результаті цих акцій з Нагірного Карабаху було вигнане все азербайджанське населення.

Після цього бойові дії вийшли за межі регіону і поширились далі по території республіки поза адміністративними кордонами області, у тому числі й вірмено-азербайджанським кордоном. У період з травня 1992 р. по травень 1994 р. Вірменією були окуповані ще 6 районів Азербайджану.

Бойові дії у зоні конфлікту припинилися в травні 1994 р. Нині під егідою ОБСЄ в рамках спеціально створеної для цього Мінської групи держав ведуться переговори про мирне врегулювання вірмено-азербайджанського конфлікту.

Економічні та політичні негаразди примусили у 1990-2000 рр. значну частину азербайджанців до трудової еміграції, насамперед у сусідні Росію і Турцію. Так, на 2007 рік лише у Москві проживало вже біля 1 млн. азербайджанців.

Президент Гейдар Алієв помер 12 грудня 2003 р. Вибори нового президента супроводжувалися багатьма сутичками опозиції з прихильниками сина Алієва Ільхама і були охарактеризовані сторонніми спостерігачами як невільні та несправедливі. Перемогу нарешті здобув Ільхам Алієв, який править країною досить авторитарно.

В останні роки Азербайджан демонструє значні темпи росту ВВП, насамперед завдяки росту цін на нафту і газ, які Азербайджан активно експортує.

Історія Вірменії

Сліди проживання найдавнішої людини були виявлені в різних районахВірменського нагір'я: в Арзні, Нурнусі. Були також знайдені стоянки первісних людей епохи неоліту. У горах були виявлені численні наскельні малюнки зі сценами полювання. Близько 10 тисяч років тому на зміну полюванню і збиральництву прийшли скотарство і землеробство. Перші землеробські та скотарські поселення виникли в Араратській долині, в Шираку та в інших місцях.

Були знайдені циклопічні фортеці, культові споруди, житла, датовані III-I тисячоліттями до нашої ери.

Дані археологічних розкопок підтверджують, що жителі Вірменського нагір'я ще в глибоку давнину оволоділи багатьма ремеслами. Так, відомо, що ще в IV-V тисячолітті до н. е. вони вміли плавити мідь, а в II тисячолітті до н. е. — залізо