Якщо рівновага між «Воно», «Я», «ЗВЕРХ-Я» порушується, то починається хвороба — невроз. 2 страница

Не дивлячись на підкреслення своєрідності первісного мислення, яке полягає в його конкретності, затвердження універсальності ментальних структур, вчений стирає якісні відмінності між конкретноісторичними формами свідомих утворень. Питання про ці відмінності стало предметом гострої полеміки між К.Леві-Стросом і прихильниками історичного методу в аналізі свідомості (зокрема, лідером французького екзистенціалізму Ж.-П. Сартром).

Концепція К.Леві-Стросса засновується на специфічному “екзотичному” матеріалі, структурах матеріального та духовного життя первісних суспільств, які здаються позачасовими. Він підходить до проблеми логічної та історичної генези соціально-культурних структур, що виникають в результаті опосередкування природного та культурного. Структурну антропологію Леві-Стросс розглядає, як загальну гносеологію, яка заснована на тому, що існує несвідома структура.

Леві–Строс також розробив концепцію "нового гуманізму", направленого на подолання расових, етнічних, станових і інших забобонів та обмежень. Його теорії вплинули на розвиток соціальної думки і різних шкіл глибинної психології.

Основні книги К.Леві–Строса "Елементарні структури спорідненості" (1949), "Структурна антропологія" (тт. 1, 2, 1958, 1973), "Тотемізм сьогодні" (1962), "Міфологики" (тт. 1—4, 1964—1971) та ін.

1. Психосинтез Р.Ассаджолі.

Роберто Ассаджиолі (1888–1974) – італійський психіатр і психолог, творець психосинтезу – теоретико-методологічної концепції психотерапії та саморозвитку людини. Указуючи на певну обмеженість психоаналізу, вчений представив свій погляд на несвідоме в 1910 р. Сполучаючи в своїй психотерапевтичній практиці різні прийоми і підходи психотерапії, розробив новий метод лікування – " психосинтез". Це була спроба з'єднати все краще, створене З. Фрейдом, К. Юнгом, П. Жане і ін. (для них "синтез" означав " зцілення функціональної дисоціації " – відновлення стану, що передує розщепленню в результаті глибокого конфлікту або психологічної травми) та створити можливості для глибокого самопізнання особистістю, звільнення нею себе від ілюзій і фантазій. Завдяки цьому, за Ассадижолі, особистість може бути сформована або перебудована навколо нового "центру Я". Ассаджиолі, показав, що в житті людей присутні різні, протилежні тенденції, що складають іноді ядра напівнезалежних субосіб.

Психосинтез виділяє основні внутрішні конфлікти, властиві природі людини, і тоді виявляється, що " органічна єдність " – це мета людини, а не її наявний стан. Цю мету вона може перед собою поставити і одного разу її досягти, якщо працюватиме над собою, над процесом самореалізації. Вчений уточнив поняття "самореалізації " – термін використовується для позначення двох різновидів підвищення свідомост і: 1) самореалізація як самоздійснення, тобто психічне зростання і дозрівання, пробудження, прояв прихованих можливостей людини (відповідає самоактуалізації за А.Маслоу); 2) самореалізація як самоосягнення – з багнення себе, переживання і усвідомлення себе як синтезуючого духовного центру. Мова тут йде не про особисте "я", яке є лише відображенням справжнього Я, а про "надсвідоме Я", що є вищим аспектом особистості, яке зазвичай не усвідомлюється особистим "я" (або его). Слово "духовний" Ассаджолі пов'язує з цінностями, що перевищують середній рівень (етичні, естетичні, героїчні, альтруїстичні). Вершиною самоосягнення є злиття особистого "Я" з духовним "Я".

За Ассаджиолі існує єдине "Я", яке виявляється на різних рівнях усвідомлення та самоосягнення. Це дає можливість по-справжньому зрозуміти драматичні колізії життя та знайти засоби їх вирішення, визначити шлях звільнення від ілюзій та фантазмів (привидів).

В якості пояснювальної та інструментальної моделі індивідуального буття людини Ассаджиолі запропонував так звані ''Карти внутрішнього світу " – схему будови нашого внутрішнього світу (психіки) у формі вертикального овалу, розділеного на 3 частини, які моделюють три рівні несвідомого – вище, середнє та нижче несвідоме.

1)нижче несвідоме – включає прості форми психічної діяльності, керуючі життям тіла; основні потяги і примітивні спонуки; "комплекси", сновидіння, фантазії; різні патологічні прояви (фобії, манії, нав'язливі ідеї і бажання) і т. д.; 2)середнє несвідоме – складається з психічних елементів, схожих з елементами бодрствующої свідомості і вільно в неї проникаючих – бадьорість свідомості, де відбувається визрівання задуму, зароджуються (перш ніж з'явитися в світлі свідомості) плоди повсякденної діяльності розуму і уяви, засвоєння отриманого досвіду; 3) вище несвідоме або надсвідоме – з цієї області людині приходять вищі форми інтуїції і натхнення, етичні "імперативи", прагнення до героїчних вчинків, альтруїстична любов, парапсихічні функції, це джерело вищих почуттів, прояснення, таланту; 4) поле свідомості – знаходиться у зоні середнього несвідомого і позначає безпосередньо усвідомлювану нами частину нашої особистості, бе зперервний потік відчуттів, образів, думок, почуттів, бажань і потягів, доступних нашому спостереженню, аналізу і оцінці. 5) с відоме "Я" або точка свідомого "Я" – в центрі поля свідомості – чисте самоусвідомлення, занурене в потік змісту свідомості; 6)вище "Я" – на вершині овалу (зона вищого несвідомого, яке не слід змішувати з фрейдівським супер-эго і іншими концепціями "я") – це постійний центр, з якого з якого виходить чисте "Я" і повертається в свідомість (після сну, гіпнозу, непритомності і т. п.); вище або ноуменальне "Я" є синтезуючим центром, навколо якого постає справжня особистість; 7) зовнішнє психічне середовище або колективне несвідоме – знаходиться навколо овалу та моделює особисте несвідоме. Зовнішня пунктирна лінія овалу на схемі моделює розмежування, на зразок клітинної мембрани, яке забезпечує постійний активний психічний обмін між даною особою і навколишнім психічним середовищем.

Ця концепція структури внутрішнього світу людини дозволяє, на думку Ассаджолі повніше і глибше зрозуміти драматичні колізії нашого життя, намічає шлях до звільнення від "внутрішнього розколу ", нерозуміння себе і інших людей, невміння управляти собою.

Вчений намагався допомогти людині звільнитися від обертання в колі своїх помилок і недоліків, " здійснити гармонійну внутрішню інтеграцію, осягти справжнє ''Я" і вступити в правильні стосунки з іншими людьми ". Для цього він запропонував методологію і техніку досягнення цієї мети, для чого необхідно: 1) г либоке пізнання особистості на всіх її рівнях, що здійснюється також за допомогою психоаналізу – занурення в глибини нижчого несвідомого і т.д. Дослідити всю структуру особистості: виявити свої здібності, істинний поклик, запас психічної енергії, щоб здійснити самостворення; 2) к онтроль над різними елементами особистості, бо над людиною панує все те, з чим вона себе ототожнює, у чому – секрет свободи і поневоення. " Я" здійснює критику і нагляд за станами особистості і здобуває перемогу. Цьому сприяють: а) розклад шкідливих комплексів або думок на елементи, що приводить до їх знешкодження; б) управління енергіями, що звільнилися на конструктивні цілі, творчість та її використання. Але, аналіз почуттів має бути обережним, адже при цьому можна ліквідувати вищі стани почуттів; 3) осягнення свого істинного "Я" – виявлення або створення об'єднуючого центру, для чого пропонується розширяти особистісну свідомість до перетворення її у свідомість "Я",об'єднувати нижче "Я" з вищим, ураховуючи проміжні фази та використовуючи належні активні методи; 4) психосинтез – формування та перебудова особистості навколо нового центру – особистості органічної, внутрішньо узгодженої та об'єднаної в одне ціле. Для цього необхідні план дій, "внутрішня програма". Справжня ідеальна модель має в собі творчу силу, усуває невизначеності, зосереджує зусилля людини. Після визначення ідеалу починається практичний психосинтез, побудова нової особистості.

Теорію та практику перетворення внутрішньої енергії Ассаджиолі віднаходить в індійській йозі, християнському містицизмі та аскетизмі, у психоаналізі, провідні компоненти яких мають допомогти створенню науки про психічні енергії (психодинаміки), побудові методик, що сприятимуть бажаним змінам у людині.

За Ассаджолі – людина, що здійснює психосинтез, формує в собі нову особистість і починає «справжнє життя», психосинтез є динамічною й драматичною концепцією життя, яка проголошує безперервну взаємодію різних сил з об'єднуючим центром, що постійно керує ними, узгоджує їх та використовує. О собистість має здійснити гармонізацію відношень з "Я", що здійснюється у дві фази, які Ассаджолі називає особистісним та духовним психосинтезом.

За Ассаджиолі, психосинтез – це метод психічного розвитку і самоосягнення з метою зробити людину хазяїном свого життя, лікувати психічні і психосоматичні розлади на основі конфліктів між свідомими і несвідомими силами, пов'язаних з глибокими кризами самоосягнення. Це також метод інтегрального виховання дитини і підлітка з метою розвитку гармонійної особистості.

Психосинтез, спрямований на людську індивідуальність, Ассаджиолі розглядає як окремий випадок більш широкого, всезагального закону міжіндивідного та космічного синтезу. Всі індивіди, на його думку, включені в надіндивідну духовну реальність, яка має свої конфлікти, які можна розв'язувати можна тими ж методами, які застосовуються для індивідів.

За Ассаджиолі все життя всесвіту можна уявити як боротьбу між множинністю та єдністю. як потяг до єдності. Дух, який діє у тваринному світі, встановлюючи в ньому порядок, гармонію і красу, об'єднуючи всіх істот узами любові, здійснює Вищий Синтез.

Ассаджолі також розглядав послідовні етапи самоактуалізації та повного самоосягнення. Духовний розвиток людини передбачає радикальне перетворення рис особистості, підняття свідомості до нових сфер, нову внутрішню спрямованість діяльності. Цей процес може супроводжуватися нервовими і психічними розладами. Ассаджолі намагався дати загальний нарис таких розладів і дав вказівки щодо їх лікування, в якому виділив 4–ри стадії: 1) к риза, що передує духовному пробудженню – коли буденний порядок життя раптом порушується, наприклад унаслідок якогось потрясіння, така людина відчуває, що їй чогось бракує, повсякденне життя стає порожнім. Виникають питання життєвого призначення, смислу людських страждань, внутрішня розладнаність нерідко супроводжується моральною кризою, загострюються почуття совісті, відповідальності, вини, каяття, можуть виникати депресії, думки про самогубство. Тут слід з'ясовувати дійсні екзистенціальні проблеми, що постали перед людиною. Це криза зростання особистості пацієнта; 2) криза, зумовлена духовним пробудженням – коли відкривається канал, що поєднує "я" та "Я", виникають радість та полегшення. Конфлікти і страждання зникають як такі, що були викликані внутрішньою боротьбою, а не фізичною причиною. Тут духовне пробудження означає зцілення; 3)реакція на духовне пробудження – усвідомлення єдності життя, коли потік любові виливається через пробуджену істоту на оточуючих людей та всі творіння. Тут повного переображення ще не відбулося, іноді буденне "я" знову набирає сили, але повного повернення до попередніх станів вже не буває. Проте можуть бути депресії та спроби самогубства (схожі на психотичну депресію або меланхолію – почуття самоприниження, самозвинувачення). Тут пацієнту пропонується усвідомити, що його переображення, краса світу, яка при цьому відкривається, мають ствердитись. Розуміння пацієнтом, що такий його відступ був закономірним, нормальним явищем, приводить до полегшення; 4) фази процесу переображення – найбільш багаті подіями у психіці людини, це – випробування на шляху до самопізнання, перехідний проміжок, оскільки людина паралельно має перебувати в буденному житті (сім'я, професія тощо). Таке "подвійне життя" може спровокувати психічні розлади – занепад сил, неспання, емоційну пригніченість, творчу неміч, відбувається боротьба між свідомими та несвідомими установками (біологічними і соціальними за своїм змістом). Вихід із цього стану Ассаджиолі бачить у гармонійній інтеграції потягів у єдиній особистості – спочатку шляхом належного узгодження їх між собою та підпорядкування, а далі шляхом перетворення і сублімації зайвої або невикористаної частини енергії. Всезагальне "Я" виявляє свою волю, що сприяє гармонійності інтеграції, біопсихосинтезу цілісної людської істоти.

На стадії переображення як найбільш складній має посилитись робота психотерапевта. Вчений ставить у своїх дослідах задачу – допомогти людині оволодіти своїм існуванням, досягти усвідомлення вищих її цінностей, підняти людину над буденністю. Проте поза його розглядом залишається основне: вистраждати феноменологію духу.

У 1926 р. у Флоренції Ассаджиолі організував Інститут психосинтезу, який став першим міжнародним центром по підготовці "психосинтетиків". Зараз в світі налічується більше 50–ти інститутів і центрів психосинтезу.

1. Ідеї гуманістичної психології ХХ ст.

Гуманістична психологія (ГП) та її особливості – це напрям, що з'явився в США в 40-х роках 20 ст. і будувався на основі філософської школи екзистенціалізму. ГП – це третій шлях розвитку психології. Одним з його засновників є Г.Олпорт. Вперше термін «гуманістична психологія» був використаний Г.Олпортом в 30-і рр. XX ст., але як течія вона сформувалася в 60-і рр. зусиллями Р.Мея, А.Маслоу, К.Роджерса. ГП виникла в результаті протистояння традиційному психоаналізу і біхевіоризму. Лідери ГП звернулися до досягнень філософії XX ст. і, перш за все до екзистенціалізму, що вивчав внутрішній світ, екзистенцію людини.

Основна ідея ГП – новий погляд на розвиток людини, а саме оптимістичний підхід до розуміння природи людини, віра в творчі можливості та сили кожної людини, в здатність її свідомо вибирати свою долю і будувати своє життя. Тому, назва цього напряму humanus (лат.) – людяний.

Основні принципи та положення цього напряму: 1) найважливішими характеристиками особистості є свобода в ухваленні рішень, самостійність та опора на себе, незалежність від зовнішніх чинників – інстинктів, подразників, несвідомих прагнень або предписаних ролей; 2)цілісний підхід до особистості, яку не можна розкласти на окремі елементи (рефлекси, когнітивні процеси, проекції тощо) та аналіз особистості як цілого (холізм); увага до індивідуальних особливостей кожної особистості; 3)заперечення редукціонізму – опис власне людських властивостей мовою природних наук (приклад – зведення любові до біологічних інстинктів); 4) основні життєві цілі індивіда – самореалізація, вирішення ціннісних та смислових питань, етичного вибору; важливість самоактуалізації – задоволення потреби у виявленні і розвитку власне людських особистісних рис, як умови становлення особистості; 5) орієнтація на вивчення загальнолюдських якостей та здібностей: здібності до любові, дружби, творчості, розуміння себе і актуалізації свого потенціалу, спонтанності, гри, гумору, психологічного здоровя тощо; 6) предметом дослідження є здорова творча особистість; 7) застосування феноменологічних та екзистенціальних методів дослідження особистості, вивчення не причинно-наслідкових зв'язків, а опис самого феномена стану і відповідь на питання «як?».

В рамках ГП склалися два різні підходи: 1) розроблявся Р.Меєм – дуже близький до екзистенціальної психології, робив акцент на проблемах і труднощах особистісного вибору, відповідальності у визначенні сенсу існування та ін; 2) розроблявся Маслоу і Роджерсом – постулював первинну конструктивність та позитивність психіки людини.

Об'єктом ГПє звільнення людини від пут невротичного контролю внаслідок "відхилень" її від структури суспільства або від психологічних умов індивіда. Її центральними поняттями є особистісне зростання(становлення) і людські можливості. ГП розвинула велику кількість методів самозаглиблення.

Позитивне значення в ГП має досвід єдності теорії і практики, при якій психотерапія виконує величезну роль в забезпеченні базису для теоретичних побудов ГП. Ця психологія надає реальну допомогу людині, страждаючій від відчуження, властивого життю людей в умовах буржуазної культури.

Методи ГП часто контрастують з прийнятими в науці формами дослідження і пояснення: ретельне клінічне обстеження (А. Маслоу, Г.Оллпорт), спостереження і мистецтво інтерпретації внутрішнього світу іншої людини, біографічний метод (Бюлер) протиставляються експериментальному методу, статистичним процедурам, прийнятим в науковій психології.

Гуманістичні психологи розширили практичну сферу психології, включивши в неї відносини особистості та розуміння контекста її вчинку. Найбільш відомими представниками цього напряму є Карл Роджерс, Абрахам Маслоу, Гордон Олпорт.

Гордон Олпорт (1897–1967) – амер. психолог, теоретик рис особистості, фахівець з психології особистості. Його теорія особистості побудована на основі понять «Я» і самоактуалізація (прагнення особистості до досягнення чого-сь осмисленого та значного в житті). Олпорт заперечував проти перенесення фактів, пов'язаних з невротиками, на психіку здорової людини. Своє завдання він бачив не тільки в розробці способів дослідження особистості, але в створенні нових пояснювальних принципів особистісного розвитку.

Основні уявлення про особистість Олпорта: 1) особистість є системою відкритою, що саморозвивається (одне з головних постулатів теорії); 2) людина перш за все соціальна істота і тому не може розвиватися без контактів з людьми, з суспільством. Не визнавав положення психоаналізу про антагоністичні, ворожі відносини між особистістю і суспільством; 3) спілкування особистості і суспільства є не прагненням до урівноваження з середовищем, а взаємоспілкуванням, взаємодією; 4) кожна людина неповторна, індивідуальна, унікальна, оскільки є носієм своєрідного поєднання якостей, потреб (trite – риса ); 5) потреби (або риси особистості) розділяв на основні і інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку і є природженими, генотипічними, а інструментальні оформляють поведінку і формуються в процесі життя ( фенотипічні); набір цих рис складає ядро особистості; 6) автономні сть цих рис – найважливіша характеристика особистості, яка дає можливість, залишаючись відкритим для суспільства, зберігати свою індивідуальність. У дитини ще немає цієї автономності, оскільки її риси ще нестійкі і повністю не сформовані. У дорослої людини, яка усвідомлює себе, свою індивідуальність, ці риси стають по-справжньому автономними і незалежними від біологічних потреб і тиску суспільства. Мотиви, біологічні потреби при їх задоволенні можуть набувати достатньо незалежного від біологічної основи характеру (принцип функціональної автономії мотивів – з'явившись для задоволення дитячої потреби, мотиви починають жити своїм автономним життям, задоволення яких може само по собі бути джерелом задоволення). Так вирішувалась проблема індентифікації-відчудженя – одна з важливіших для ГП.

Олпорт розробив також свої методи системного дослідження психіки людини. Виходячи з того, що певні риси існують в особі кожної людини, різниця тільки в рівні їх розвитку, ступені автономності і місці в структурі, він розробив багатофакторні опитувальники, за допомогою яких досліджуються особливості розвитку особистісних рис конкретної людини. Олпорт вважав, що дані анкети повинні доповнюватися результатами спостереження, бажано сумісного. В його лабораторії практикувалися сумісні спостереження за людиною, а потім обмін думками і складання карти рис спостережуваного клієнта. Він вважав, що інтерв'ю дає більше інформації і є надійнішим методом, ніж анкета, бо дозволяє в ході дослідження міняти питання, спостерігати за станом і реакцією випробовуваного.

Достатня чіткість критеріїв, наявність об'єктивних ключів для розшифровки, системність вигідно відрізняють всі розроблені Олпортом методи дослідження особистості від суб'єктивних проективних методик психоаналітичної школи. Найбільшу популярність придбав опитувальник університету (MMPI) Міннесоти, який використовується зараз для вивчення структури особистості, аналізу сумісності, професійної придатності тощо.

Отже, Олпорт сформулював основні положення гуманістичної школи психології особистості, яка є в даний час однією з найбільш значних психологічних шкіл.

Декілька пізніше приєднався до гуманістичної психології американський психолог Р.Мей (1909-1994), на психологічну концепцію якого вплинули погляди А.Адлера та ідеї екзистенціальної філософії. У своїй теорії він виходив з положення про те, що однією з найважливіших властивостей людської психіки є здатність сприймати себе як суб'єкт та як об'єкт. Ці два полюси свідомості задають простір свободи волі, під якою розумілась свобода вибору одного з цих двох станів та можливість зміни одного стану іншим.

Процес становлення особистості за Меєм, пов'язаний з розвитком самосвідомості, яка характеризується інтенціональністю та усвідомленням своєї ідентичності. В його концепції є риси психології Брентано, Гуссерля, психоаналізу. Вплив останнього відчутний в трактуванні несвідомого, яке Мей пов'язував з нереалізованими здібностями і прагненнями людини, що приводить до виникнення тривоги, яка, посилюючись, сприяє невротизації. Тому, завдання психотерапевта – в допомозі людині при усвідомленні причин її тривоги, залежностей, що заважають вільному розвитку та самоудосконаленню. Свобода пов'язана з гнучкістю, відвертістю, готовністю до змін, що допомагає людині усвідомити себе і збудувати адекватний своїй індивідуальності спосіб життя.

Найбільш відомим досягненням А. Маслоу (1908-1970) – амер.психолога, російського походження є його теорія потреб («піраміда» потреб) та самоактуалізації згідно якої потреби людини мають ієрархічну структуру (від нижчих до вищих), і людина розвивається відповідно до актуальних для неї потреб. Причому, задоволення потреби більш високого рівня неможливе без задоволення нижчої потреби.

Згідно ієрархічної теорії потреб Маслоу у суспільстві існує п'ять рівнів потреб, які він умовно розташував на шкалі згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку – починаючи від нижчих (переважно матеріальних) і закінчуючи вищими (переважно духовними): Перший рівень – фізіологічні потреби чи вітальні (в їжі, диханні, у відтворенні людей (сексуальні), русі, одязі, житлі, відпочинку). Другий рівень – екзистенціальні або у безпеці (від лат. existentia – існування) - потреби безпеки власного існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства тощо). Третій рівень – соціальні – (потреби в приналежності та любові) – потреби в дружбі, спілкуванні, у приналежності до колективу, любові, турботі тощо. Четвертий рівень – потреби у повазі та визнанні, престижі, самоствердженні, статусі, престижі, оцінки інших людей, самоповаги, визнанні та високій оцінці своїх якостей, високому статусі у суспільстві. П'ятий рівень – потреби самовираження (самоактуалізації – СА) через творчість, самореалізацію, розвиток власної особистості, досягнення сенсу життя. Потреби в СА спонукають людину до діяльності, в якій вона може розкрити свій духовний, творчий потенціал. Перші два рівня потреб Маслоу вважав первинними і вродженими (постійними), інші — набутими (чи змінюваними). Усі вони відображають об'єктивну шкалу потреб, яка існує в суспільстві. Але на думку Маслоу, самоактуалізація разом з цим – явище природжене, вона входить в природу людини – людина народжується з потребами в добрі, моральності, доброзичливості, які є її ядром.

За А.Маслоу, особистість – це така людина, в якої суб'єктивна й об'єктивна шкали потреб збігаються, крім того вищі потреби на суб'єктивній шкалі розташовані згори, а нижчі – знизу. Індивід стає особистістю,якщо його діяльність не обмежується задоволенням примітивних потреб, а пов'язується з досягненням значущих сенсожиттєвих цілей: всебічним розвитком особистості, здійсненням творчих задумів та ін.

Одне із слабких місць теорії Маслоу полягало в тому, що він затверджував: ці потреби знаходяться в раз і назавжди заданій жорсткій ієрархії і вищі потреби (всамоактуалізації) виникають тільки після того, як задовольняються більш елементарні. Згодом Маслоу відмовився від жорсткої ієрархії, об'єднавши всі потреби в два класи: потреби потреб (дефіциту) і потреби розвитку (самоактуалізації).

Згідно теорії самоактуалізації Маслоу основна характеристика особистості – потяг до самоактуализації, самовираження, розкриття потенцій до творчості і любові, в основі яких лежить гумманістична потреба приносити добро. Заперечував наявність природжених потреб у людини – жорстокості і агресії, а навпаки – в людину закладені інстинкти збереження своєї популяції, що веде до взаємодопомоги. Потреба в самоактуалізації своїх здібностей і можливостей характерна для здорової людини, в більшій мірі – відомим самоактуалізованим людям. Самоактуалізація пов'язана з умінням зрозуміти себе, свою внутрішню природу і навчитися "сонастроюватися" відповідно до неї, будувати свою поведінку виходячи з неї. Це не одномоментний акт, а процес, що не має кінця, найбільш значущі моменти в ньому, які змінюють відношення людини до самої себе, до світу і стимулюють особистісне зростання – це миттєве переживання ("пік-переживання") або тривале ("платопереживання ").