Якщо рівновага між «Воно», «Я», «ЗВЕРХ-Я» порушується, то починається хвороба — невроз. 5 страница

Жодний з цих напрямків дослідження, окремо взятий, не може слугувати основою для побудови загальної теорії творчості. Справжній поступ цієї галузі психології залежить від їх достеменного розкриття та органічного поєднання.

Серед психологів існує думка, що саме творчий процес є центральною ланкою в усій психології творчості. Однак теорії, що досі були запропоновані психологами або іншими вченими, які цікавились аналізом творчої діяльності, не розкривають її справжню процесуальність, а дають досить штучно й механістично пов'язані один з одним етапи. Своєрідна стереотипність думки примушує дослідників повторювати аж до наших днів включно досить прагматичну і малопсихологічну чотиристадійну теорію, запропоновану Г.Воллесом у 1926р.

Починаючи від відомого французького математика А.Пуанкаре, але особливо від Воллеса, теорію поетапного розкриття творчого процесу розробляли: Монтмассон (1931), Патрік (1935, 1937), Гетчинсон (1949), Вінакке, Гізелін (1952), Адамар (1954) та ін. Проте розкриття смислу творчості в цих дослідженнях дещо поверхове. Головний механізм, що створює нові цінності, зводиться до інсайту — н айбільш недоступного етапу, який відбувається на рівні підсвідомого. Цей інтимний, найбільш прихований механізм творчості потребує свого дальшого розкриття в конкретних психологічних дослідженнях.

Вирішити це завдання спробували гештальтпсихологи — Дункер і Вертгаймер. Вони визначили творчість як процес переструктурування відношень між елементами цілісної структури, як зміну гіршої системи елементів на кращу. Було висунуто також думку, що творчий процес полягає в реорганізації та реаналізі поля сприймання, тлумаченому дуже широко.

За Гвеліном, творчість характеризується як нова конфігурація старих елементів або нова констеляція значень. Від цього залишається лише один крок до визначення смислу творчості як процесу розв'язання проблем, починаючи з такого елементарного способу, як " спроби й помилки " (Спірмен та ін.). До такої дефініції примкнули Гілфорд, Брунер та Гілгард. Проте визначення творчості як процесу розв'язання проблем є лише переддвер'ям більш істотних питань. Найглибше та найінтимніше джерело творчості має відношення не до розв'язання, а до постановки проблеми. Цікавіші думки тут були висловлені відомим канадським ученим Г.Сельє, який здійснив суттєве переміщення проблематики психології творчості з периферії до центру. Вирішення проблеми — це завдання другорядного зна­чення. Воно більше передбачає вміння міркувати, ніж глобально охоплю­вати велику сукупність фактів у якомусь найважливішому напрямку·, коли мова йде про постановку (бачення) проблеми. Саме тут треба шукати фокус усієї психології творчості. Психологи здебільшого зводять завдання цієї галузі науки до вирішення задач (наприклад, математичних або шахових), звужуючи сферу свого дослідження до рамок дискурсивного мислення.

Отже, психологія творчості (самотворчості) — галузь науки, яка вивчає обдарованість, креативність або творчу діяльність як базові характеристики особистості і процес продукування творчого результату. Творчість — це відкриття себе, самовираження власного «Я», самореалізація. Предметом сучасної психології творчості як науки є творча діяльність у контексті культури, тенденції формування національно-культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних традицій.

Окремою галуззю, що тісно пов'язана з психологією творчості, є психологія мистецтва, предметом якої є властивості індивідуальності, що зумовлюють створення і сприйняття художніх цінностей, і вплив цих цінностей на її життєдіяльність.

1. Становлення і розвиток когнітивної психології: У. Найссер, Ж. Брунер та ін.

Когнітивна психологія ( лат. cognitio – знання, пізнання) – провідний напрямок сучаної закордонної психології у дослідженні пізнавальних процесів, іособливо памяті та ролі пізнання в мотивації та поведінці. Виникла напр. 50 – поч. 60-х рр. XX ст. як реакція на біхевіористичне заперечення ролі внутрішньої організації психічних процесів (необіхевіоризма Е. Толмена) та під впливом б урхливого розвитку комп'ютерної техніки та кібернетики. Найбільш відомі представники КП: Джордж Міллер, Джером Брунер, Ульрик Найссер.

У КП психіка розглядається як система когнітивних реакцій і постулюється зв'язок цих реакцій не тільки із зовнішніми стимулами, але і з внутрішніми змінними (з самосвідомістю, когнітивними стратегіями, селективністю уваги тощо), а поведінка людини опосередкована пізнавальними (когнітивними) чинниками, які дозволяють їй сприймати навколишній світ і вибирати способи правильної поведінки в ньому. Головним принципом, на підставі якого розглядається когнітивна система людини, є аналогія з комп'ютером, тобто психіка трактується як система, призначена для переробки інформації. Методом аналізу функціонування цієї системи став мікроструктурний аналіз психічних процесів. Дослідження КП охоплюють свідомі та несвідомі процеси психіки, як різні способи переробки інформації.

Основні положення КП: 1) основні об'єкти вивчення – пізнавальні процеси: пам'ять, мова і її психологічні аспекти, сприйняття, увага, мислення і уява, а також емоційна і вольова сфери особистості; 2) основні методи дослідження – хронометричні методики, засновані на точній реєстрації часу відповіді на поставлене завдання або реакції на сигнал. Відкидаються інтроспективні методи, бо не володіють необхідною для вивчення вказаних об'єктів точністю; 3) всі форми людського пізнання і пізнавальної активності схожі з операціями ЕОМ і мають наступні характеристики: а) строгу послідовність в зборі і переробці інформації; б) рівневу організацію в переробці, зберіганні і використанні інформаційних блоків; в) вибірковість, визначувану досвідом пізнаючого суб'єкта; г) залежність від середовища – від предметів фізичного світу, культурного і соціального середовища; д) активність і мінливість, що виражаються в постійному коректуванні образів при взаємодії з навколишнім середовищем.

Серйозним досягненням когнітивізма у дослідженні психіки тварин є гіпотеза про виборчу готовність – у тварин можуть виникати тільки ті поведінкові реакції, до яких вони психологічно підготовлені і які відповідають рівню їх психічної організації (відстоюється значення «видоспецифічних» властивостей у формуванні поведінки). КП розвивались уявлення про поетапну переробку інформації – стимули зовнішнього світу проходять усередину психіки через ряд послідовних перетворень. Крім того, ними зроблено припущення про обмежену ємкість системи переробки інформації: обмеженість здатності людини освоювати нову інформацію і перетворювати вже існуючу, що примушує шукати найбільш ефективні і адекватні способи роботи з нею. Вводиться постулат про кодування інформації в психіці, що фіксує припущення про те, що фізичний світ відбивається в психіці в особливій формі, яку не можна звести до властивостей стимуляції.

Найбільш відомими у рамках КП є наступні дослідження: 1) аналогій між процесами переробки інформації у людини і в обчислювальному пристрої; виділення численних структурних складових (блоків) пізнавальних процесів, зокрема короткочасної та довготривалої пам'яті (Дж. Сперлінг, Р. Аткінсон); 2) вирішальної ролі знання в поведінці суб'єкта – ширший підхід, включав всі напрями та критикував біхевіоризм і психоаналіз з інтелектуалістичних позицій (У. Найссер, Ж. Піаже, Дж. Брунер та ін.); 3) організації знання в пам'яті суб'єкта, зокрема про співвідношення вербальних і образних компонентів в процесах запам'ятовування і мислення (Р. Бауер, А. Пайвіо, Р. Шепард); 4) когнітивні теорії емоцій (С. Шехтер), індивідуальних відмінностей (М. Айзенк) і особистості (Дж. Келлі, М. Махоні).

Засновниками КП є Дж. Міллер та У.Найсер. Д.Міллер (р. 1920) створив перший науковий Центр когнітивної психології і почав розробляти нові методи вивчення пізнавальних процесів. У.Найссер (р. 1928) випустив в 1967 р. книгу «Когнітивна психологія», в якій виклав основні положення цього напряму. У 1960 р. при Гарвардському університеті Міллер і Брунер створили Центр когнітивних досліджень. Протиставляючи свої роботи превалюючим на той час біхевіористичним дослідженням, в Центрі вивчали різноманітні пізнавальні процеси - сприйняття, пам'ять, мислення, мова, зокрема проводили аналіз їх генезису.

Для Міллера і ін. пріоритетною залишалася орієнтація на аналіз функціонування вже сформованих процесів і їх структурний аналіз. Паралельно почалися роботи по вивченню штучного інтелекту, причому в деяких випадках спрощення моделей йшло в збиток аналізу когнітивної системи людини.

Усвідомленню свого предмету і методу КП зобовязана Найссеру, якийдоводив вирішальну роль пізнавального компоненту в структурі психіки, в діяльності людей. Він визначив пізнання як процес, за допомогою якого в хідні сенсорні дані піддаються різним видам трансформації для зручності їх накопичення, відтворення і подальшого використання. Він припустив, що когнітивні процеси краще всього вивчати, моделюючи інформаційний потік, що проходить через різні стадії трансформації. Для пояснення суті процесів, що відбуваються, ним були запропоновані такі терміни, як іконічна пам'ять, ехоїчна пам'ять, переднастроювальні процеси, фігуративний синтез і розроблені методи їх вивчення – візуальний пошук і селективне спостереження.

Спочатку він також займався дослідженням штучного інтелекту, проте потім відійшов від цих робіт і критикував деяких своїх колег за надмірну увагу до штучного інтелекту, що звужує ефективність КП. Ця позиція Найссера була підкріплена матеріалами, отриманими їм при вивченні екології сприйняття. Він прийшов до висновку – при вивченні штучних моделей переробки інформації (наприклад, діяльності оператора) недооцінюється велика кількість інформаційних стимулів, які отримує людина в природних інформаційно насичених умовах. Теоретичні міркування Найссера були підкріплені проведеними ним експериментами (наприклад, при вивченні розділеної і селективної уваги). Отже, У.Найссер висунув тенденцію, яка стосується розуміння пізнавальної активності в контексті природної цілеспрямованої діяльност і.

Метафора комп'ютера, яка дуже поширена в КП, лягла в основу робіт, в яких комп'ютерні програми є моделлю для розуміння процесів обробки інформації людиною. Позитивним тут є те, що інтелект не розглядається як набір послідовних, часто малозв'язаних етапів або ступенів переробки інформації, а як комплексна система, що має складну структуру, а ієрархія побудована на типах переробки інформації і залежить від поставлених завдань.

Численні дослідження, що проводяться вченими в рамках цього напряму, були направлені на вивчення цієї структури і її діяльності в різних ситуаціях. Було вивчено – перетворення, які відбуваються з сенсорною інформацією з моменту її попадання на рецептор і до отримання реакції у відповідь. При цьому були отримані дані – сенсорна чутливість є безперервною функцією і не існує порогу у власному сенсі цього слова. На підставі цих матеріалів була розроблена теорія виявлення сигналу, яка вплинула на всі подальші роботи з КП. Провідний внесок в її розробку вніс К.Шенон, який створив математичну модель універсальної системи комунікацій, що пояснює механізми ідентифікації різних сигналів.

При вивченні моделей, що забезпечують здатність людини розпізнавати сигнали зовнішнього світу, вчені спиралися на дані гештальтпсихології, які були підтверджені на новому рівні аналізу процесу сприйняття. В результаті досліджень були виділені структурні складові (блоки) інтелекту, вперше описані такі види пам'яті, як короткочасна і довготривала. При цьому в експериментах Д. Сперлінга, що змінив методику Найссера по вивченню іконічної пам'яті, було показано, що об'єм короткочасної пам'яті практично не обмежений. Роботи Бродбента, Нормана і інших вчених показали, що своєрідним фільтром, що відбирає потрібні в даний момент сигнали, є увага, яка придбала абсолютно нове трактування в КП.

Дослідження уваги і пам'яті послужило стимулом до дослідження несвідомого, підхід до якого в КП істотно відрізняється від психоаналітично та гуманістичної психології. Несвідоме містить неусвідомлювану частину програми переробки інформації, яка включається вже на перших етапах сприйняття нового матеріалу. Вивчення змісту довготривалої пам'яті та виборчої реакції людини при одночасній конфліктній подачі інформації (наприклад, в праве вухо - одна інформація, а в ліве - інша), розкриває роль неусвідомлюваної переробки. При цьому з незліченної кількості інформації, що отримується в одиницю часу, когнітивна система відбирає і доводить до свідомості лише ті сигнали, які найбільш важливі в даний момент. Така ж селекція відбувається при перекладі інформації в довготривалу пам'ять. З цієї точки зору деякі учені вважають, що практично всі сигнали, всі дії зовнішнього середовища відображаються в нашій психіці, проте не всі вони усвідомлюються в даний момент, а деякі не усвідомлюються ніколи з причини своєї малої інтенсивності і незначності для життєдіяльності.

Саймен і Баттерфілд (1979) у своїх дослідженнях звернули увагу на інформаційні процеси, вивчення яких має домінуючий вплив у КП. Метою дослідження інформаційних процесів є здійснення ідеї побудови моделі людських когнітивних процесів за допомогою комп'ютерних програм. Ці моделі передбачалось застосувати в дослідженні нервових елементарних інформаційних процесів (таких, що стосуються пам'яті, простих символів) або вищих розумових процесів (рішення проблем). Значна кількість праць Саймона була присвячена спробам моделювати вищі розумові процеси.

Познер і Маклеод (1982) виокремили елементарні розумові операції, коли робили огляд поточних досліджень, якими перевірялися специфічні типи проблем (читання, слухання, розглядання малюнків, розумова арифметика). Ліпдсей і Норман (1977) здійснили спробу інтегрувати різні теми, які можна було б тлумачити з цієї точки зору: сприймання, візуальні та аудиторні системи, нейронна мережа, взірці пізнавання, уваги, пам'яті, навчання, пізнавального розвитку, вирішення проблем стресу, емоцій і навіть соціальних взаємодій. Проте чимало цих тем мали відношеня до інших когнітивних інтерпретацій, крім тих, що пов'язані з інформаційними процесами.

Значна кількість досліджень елементарних розумових операцій мала досить точні виміри часу реакції суб'єкта (час відповіді в різний спосіб на специфічну ситуацію). Так, дослідження, проведені Гаптом та ін. (1981) присвячено виміру часу реакції на предмети для вирішення задачі про їхню належність до тих чи інших категорій або у випадку, коли два слова належать до однієї і тієї ж категорії (напр., яблуко – персик), або у випадку, коли два поняття мають одну й ту ж назву (date – date: фінік – число). Швидка реакція в часі (наприклад, 0.653 сек.) – вимір часу, що необхідний для ствердження добре відомих пунктів, які містяться в довготривалій пам'яті. Аналіз часової різниці у відповідях піддослідних давав можливість визначити статистичні відношення між цими вимірами і областю традиційного читання і словесних тестів.

Дослідження природи знання в КП проводилися під впливом Ж.Піаже, Б.Іннельдер та інших, з упровадженням наявних розробок щодо когнітивного розвитку у психічному розвитку дитини. Роботи Піаже починалися з інтересу до тестів інтелекту (діти до семи років) і включали також дитячі відповіді щодо різних проблем. У результаті досліджень було вказано на специфіку етапів інтелектуального розвитку відповідно до різних вікових рівнів.

Важливими в КП є дослідження зв'язку між когнітивною картою і вміщеними в ній схемами як загальної моделі організації складних психічних процесів. Когнітивна карта спрямовує людину в її пізнанні та поведінці, слугує необхідним мнемонічним засобом і є особливою формою уявлення образу, що тлумачиться як перцептивна готовність до вибору певної інформації. У взаємодії зі світом індивід не тільки інформується, а й трансформується.

Когнітивна карта як схема або образ є продуктом уяви. Мати перцептивну установку стосовно чого-небудь — означає мати образ. Сприймання вбирає в себе фазу передбачення, а уява – це тільки передбачення. Обираючи одну дію, відповідну схему, людина, звичайно, передбачає майбутню ситуацію, в якій перебуватиме; як і в когнітивній карті, в ній міститься "Я". Когнітивна психологія поширює свою когнітивну карту і на соціальні передбачення.

Оскільки перцептивний досвід кожної людини унікальний, такими є і її когнітивні структури. З віком індивідуальні відмінності мають посилюватися. КП показує, що навіть генетичні відмінності впливають на поведінку.

Найвизначніший здобуток КП – спроба поставити і вирішити проблему механізмів самосприймання людини. Для самосприймання потрібні схеми, які вперше формуються у фізіологічному сприйманні. Дитина навчається передбачувати власні дії і думати про себе як про конкретну особистість тільки на основі формування суспільних передбачень про те, ким вона може бути. Людина навчається передбаченню наслідків як у соціальному, так і в перцептивному досвіді, а отже набуває складної і гнучкої когнітивної структури, придатної для використання в досягненні будь-яких цілей.

Сприймання та розуміння одне одного, самих себе ніколи не бувають повними, часто вони помилкові.

КП висунула ідею непередбачуваності вчинку навіть при достатній розробці його когнітивних карт. Це розкриває важливу рису вчинкової дії – мотивацію ситуації, що виступає як продукт сприймання і визначається об'єктивно й суб'єктивно та містить певну невизначеність. Це звільняє людину від фаталістичної приреченості на ту чи іншу поведінку. Отже, КП досліджує можливість антиципації та показує, що єдиний порятунок для свободи людини – це неможливість цілковитої передбачуваності вчинкових дій.

З розвитком КП стало можливим комп'ютерне моделювання таких процесів, як навчання, робота пам'яті, мислення і навіть розвиток неврозів (комп. програми, що моделюють процеси обробки інформації, що протікають в мозку людини – закладення в комп. прогр. логіки людського мислення), що допомагає психологам зрозуміти, як здійснюються вищі психічні функції. Але слово «моделювання» попереджує про те, що, хоча за допомогою комп'ютерів можна вирішити деякі завдання, доступні тільки людині, та сам процес навчання людини, її мислення і пам'ять рішучим чином відрізняються від компютерних процесів!

Напрями критики КП 1) ототожнення мозку людини з машиною істотноспрощують складний, багатоманітний внутрішній світ людини, розглядаючи його як відносно спрощені схеми і моделі; 2) відсутність єдиної теорії особистості та єдиної схеми пояснення пізнавальних процесів, висунуті ідеї мають сильну схожість з розумінням характеру і специфіки пізнавальних процесів в інтроспективній психології; 3) низька екологічна валідність – відповідність поглядів майбутнім прогнозам; 4) культура не розглядається як чинник впливу на розвиток пізнавальних здібностей індивіда.

Сучасна КП має дуже широке поле проблем безпосередньо когнітивного (і не лише) плану, їй властива розробка досліджуваних явищ і феноменів на високому рівні їх взаємодії. Сучасна КП складається з багатьох розділів: сприйняття, розпізнавання образів, увага, пам'ять, уява, мова, психологія розвитку, мислення і ухвалення рішення, в цілому природний інтелект і частково штучний інтелект. Варіантом когнітивної психології, що завойовує велику популярність останніми роками, є теорія рівнів переробки інформації (Ф. Крейк, Р. Локхард). Також у даний час в руслі КП, що зазнала кризу, розвивається нова дослідницька програма, яка вивчає мову як центральну символічну систему, використовувану індивідом при вирішенні різних завдань.

В даний час когнітивна психологія бурхливо розвивається і є одним з найвпливовіших напрямів світовій психологічній думці, причому у нього немає визнаного лідера.

1. Зародження вітчизняної психології у 19 ст. та дві тенденції її розвитку: природничонауковий і релігійно-філософський.

У становленні вытчизняної психології вченими виділяються декілька часових періодів, що характеризують критичні точки в її розвитку.

1 період – це 40-60-і роки XIX ст. – період становлення російської психології, усвідомлення нею свого предмету, вибору шляху і наукової програми. Через логіку розвитку (розквіт позитивізму і природних наук) і завдяки соціальній ситуації (проведення комплексних реформ), що склалася в Росії, в цей період з двох запропонованих програм (К.Д.Кавеліна і І.М.Сеченова) була вибрана програма побудови психології як природно-наукової дисципліни Сеченова.

Ідеологічна криза в російському суспільстві в кінці XIX ст. ознаменувала новий важливий період в розвитку вітчизняної психології, пов'язаний з переосмисленням її методології. Це привело до виникнення принципово нового підходу, орієнтованого на духовну філософію, ідеї В.Соловьйова і його послідовників. Одночасно (хоча і не так інтенсивно) розвивалася природничо-наукова психологія, виникали експериментальні лабораторії, аналогічні лабораторії Вундта в Лейпцігу.

20-30-ті роки 20 ст.– наступний етап – зародження радянської, марксистської психології. У численних наукових дискусіях, школах, що виникали у той час, знайшло відображення прагнення побудувати нову психологію, направлену на вирішення найважливіших соціальних завдань радянського суспільства. Не дивлячись на те, що у той час домінувала об'єктивна і соціогенетична методологія, до початку 30-х років в Росії зберігалися і ті наукові школи, які були пов'язані з гуманітарною, філософською лінією розвитку (наприклад, школа Р. Шпета). Проте вже до середини 30-х років ситуація в науці і суспільстві різко змінилася, посилилися авторитарні тенденції, що призвело до розгрому і заборони не тільки філософської психології, але і педології і психотехніки. Фактично забороненими виявилися всі психологічні дослідження, навіть ті, які були ідеологічно близькі радянській владі. Це завдало серйозного удару по наукових психологічних школах, які плідно розвивалися в той період. Лише після війни, в середині 40-х років, психологія поступово почала відновлюватися. Проте відрив від традицій, закладених на початку XX ст., втрата зв'язку із зарубіжною наукою, внутрішня цензура, відсутність інститутів по підготовці психологів і нечисленність фахівців довгі роки позначалися на творчості вітчизняних учених.

Друга половина XX ст. ознаменувалася відродженням шкіл, заборонених в 30-і роки (школи Бехтерева. Виготського), активним пошуком нових шляхів розвитку, новими дослідженнями і відкриттями в різних областях психології, перш за все в когнітивній і віковій. Поновлюються і зв'язки із зарубіжною психологією. Багато вітчизняних досліджень, мало відомих за кордоном (нейропсихологичні роботи А. Р. Лурії, поняття про зону найближчого розвитку Л.С. Виготського), набувають широкого поширення в світовій психології, доповнюються новими матеріалами.

Російські психологи в спробі надолужити упущені за декілька десятиліть можливості починають широко упроваджувати досягнення зарубіжних колег.

Разом з позитивними ці тенденції мали і негативні наслідки, пов'язані з втратою своїх традицій, відходом (хоча і не остаточним) від своєї методології, що в з'єднанні (не завжди продуманому) з принципами різних шкіл привело до еклектики і неможливості достовірно інтерпретувати отримані результати. Проте до кінця XX ст. орієнтація на інтеграцію, властива зарубіжній психології, почала явно виявлятися і в російській науці. Тому останніми роками знов починає з'являтися інтерес до методологічних питань, прагнення не механічно з'єднати, але інтегрувати досягнення, що мають єдину логіку наукового пошуку.

Провідними чинниками, що визначили динаміку становлення і розвитку вітчизняної психології, є логіка наукового пізнання і соціальна ситуація. Широке розповсюдження позитивізму, пошуки об'єктивного методу дослідження психіки були властиві не тільки російській, але і зарубіжній психології в той період, тобто логіка розвитку науки була єдиною для світової психології. Деякі відмінності були пов'язані з більшою популярністю природознавства і медицини в Росії, що забезпечило розквіт цих наук в нашій країні і сприяло численним відкриттям, зробленим вітчизняними вченими.

Значний вплив зробила соціальна ситуація на російську науку, а особливо важливими її параметрами стали ментальність, ідеологія інтелігенції, особливості реформ, що проходили в російському суспільстві.

Вплив соціокультурної ситуації в Росії в середині XIX ст. на процес формування вітчизняної психології, її методології і провідної проблематики виявилося і в тому, що головними вже у той час стали не питання пізнання, як в європейській науці, а питання етичного, духовного розвитку людини, її ментальності.

Зародження. Шестидесяті роки XIX століття вважається одним з найважливіших етапів в історії російської науки, коли відбулося ослаблення цензури, відкриття багатьох ліберальних видань, відновлення університетських курсів по філософії і психології. Це були тенденції епохи Просвітництва, які проте сприяли надмірній вільнодумності, відходу від традиційних поглядів, виникненню багатьох лженаукових і антидуховних учень.Опинившись на роздоріжжі реформ, Росія повинна була вирішити, як їй рухатися далі, який шлях відповідає російському характеру. Ситуацію посилювало і те, що реформи проходили не гладко, вони гальмувалися в різних шарах суспільства з різних причин, ы щоб продовжувати рух вперед, необхідно було зрозуміти причини цього гальмування.

Таким чином, кардинальні соціальні зміни, що відбувалися в цей період, модернізація всього устрою російського життя стали стимулом до прагнення усвідомити свої національні особливості, зрозуміти витоки традицій, билин і міфів, походження своїх позитивних і негативних якостей.

До середини XIX ст. проблема усвідомлення своїх національних особливостей не стояла перед російським суспільством, в якому існувала швидше не національна самосвідомість, а національне самовідчуття. Єдність народу була більша зовнішньою, неусвідомлюваною, вона зв'язувалося з єдністю мови, території і релігії, при цьому не вставало питання про те, як ця єдність відбивається на характері, психологічних особливостях народу. Науковий інтерес до проблеми національної самосвідомості почав прокидатися в «уваровську епоху», коли народність була проголошена офіційним урядовим курсом. Проте саме в 60-х роках почало усвідомлюватися і осмислюватися смутне переживання своєї самобутності, причому у зв'язку з тим, що процес реформування зачіпав практично всі суспільні групи; прагнення до самопізнання, опису своїх національних психологічних якостей виявлялося у всіх шарах суспільства. Це був той окремий випадок, коли національна ідея стає ідеєю всього суспільства.

Важливим чинником, що вплинув на вытчизняну психологію, була і ідеологія інтелігенції, – становлення психологічних шкіл відбувалося усередині цієї групи, в якій знаходилися і основні оппонентні кола нових психологічних теорій. Російська інтелігенція, яка не має аналогів в Європі по своєму світовідчуттю та ролі в розвитку суспільства, при своєму виникненні була тісно пов'язана з духівництвом, яке фактично і стало першою інтелігенцією. В середині XIX ст. з'явилася власне інтелігенція, наукова і переважно університетська.

Не дивлячись на допомогу, яку велика частина інтелігенції надавала реформам, по своєму настрою і по усвідомленню своєї ролі в цьому процесі вона залишалася опозиційною, що фатально позначилося не тільки на житті суспільства, але і на розвитку науки, оскільки вона замикалася в своєму достатньо вузькому колі, не роблячи свої знання надбанням всього суспільства. Ця замкнутість сприяла перетворенню деяких ідей на догми, породила неоднозначне відношення до народу, переживання своєї відірваності від нього і бажання його навчати і освічувати, оскільки сама інтелігенція не відчувала себе виразником, носієм творчого духу народу. При цьому проблема взаємин влади, інтелігенції і народу стала однією з центральних для вітчизняної науки, на відміну від європейської, де вона практично не розглядається.

Просвітництво, тобто розповсюдження знань, відбувалася в Росії головним чином за допомогою журналів, які мали важливу роль в розвитку вітчизняної науки і культури. У цих журналах друкувалося все - від белетристики і літературної критики до історичних і філософських трактатів, лекцій з природознавства, психології і економіки, оглядів фінансового і політичного стану Європи і Росії. Російські письменники, журналісти і критики часто були і першими філософами, правознавцями і психологами в Росії.

Центром ліберальної інтелігенції став журнал "Вісник Європи", з яким співробітничали ведучі учені і письменники того часу, – І.С.Тургенев, Л.Н.Толстой, І.А.Гончаров, І.М.Сеченов, К.Д.Кавелін, А.Н.Пипін, Н.І.Костомаров та інші. Під керівництвом відомого ученого і публіциста Стасюлевіча цей журнал став одним з центрів культурного життя Петербургу; він протиставляв свою позицію газеті «Московські відомості» під редакцією Каткова, який дотримувався охоронно-реакційного напряму.

Вплинули на процес становлення психології і особливості російської ментальності. Перш за все це певний стиль мислення, мова, властива даній нації. Виникло прагнення до усвідомлення російського менталітету, до виділення і опису психологічних особливостей російського народу, – до вивчення "національного характеру", "народної душі", під якими малися на увазі головним чином установки, цінності, вірування, загальні для всіх членів суспільства. У поняття "народної душі" часто включали і мову, рідну для представників даної нації, а також найбільш поширені міфи, легенди, прислів'я, традиції.