Одним з відомих сучасних теологів є Мартін Бубер (1878 – 1965) - єврейський філософ, перекладач і коментатор Біблії і теоретик сіонізму

Ключовим моментом формування філософських поглядів Бубера є перехід від містицизму до релігійного екзистенціалізму, від ідеї «злиття» людини з Божественним початком до ідеї «зустрічі» людини з Богом, що припускає окреме існування і «діалог» обох сторін. Справжня зустріч людини з Богом, як і людини з людиною, – це не відношення «Я – Воно», а відношення «Я – Ти». Ця думка втілена в найзнаменитішому творінні Бубера – «Я і Ти» (1923). Світове Ти є Бог, і лише якщо людина здатна з'явитися перед Божим Ти, Він здатний полюбити Ти тварних істот. Інакше відносини людей деградують до рівня Я – Воно, поводження з людиною як об'єктом маніпулювання, засобом досягнення цілей, і здатні піднестися до рівня Я – Ти лише в окремих випадках сильної любові або ідеальної дружби, коли в зустріч людини з людиною залучена вся повнота їх існування. У книзі «Між людиною і людиною» (1947) розглядаються соціальні і педагогічні аспекти цієї філософії людських взаємин.

Принцип Я–Ти, т.з. «діалогічний принцип», Бубер використовує і в інтерпретації Біблії. У роботах «Учення пророків» (1942) і «Моісей» (1945) відношення Бога і Ізраїлю розглядається як діалог, в якому Бог звертається до людини і людина слухає Слово Боже. «Діалогічний дух» біблейського світовідчуття Бубер протиставляв грецькому «монологізму». Діалогічне відношення в Біблії розуміється як екзистенціальна зустріч людини і Бога. Пізніше Бубер виявив, що діалогічний принцип вже застосовувався хасидськими мислителями і входив в традицію пізнього іудаїзму. Хасиди, як і Біблія, підкреслювали момент безпосередності, спонтанності зустрічі, відвертості Богу і говорили про прямий контакт з Богом.

Бубер сподівався, що його філософські і релігійні принципи будуть використані у вирішенні проблем Ізраїлю, а також ширших проблем соціальної і політичної організації сучасного світу. У роботах на цю тему, зокрема, в книзі «Шляхи в Утопію» (1947) він досліджував можливості застосування діалогічного принципу не тільки до відносин індивідів, але і до людських спільностей і світу в цілому.

Ернст Трельч (1865–1923) – німецький філософ і протестантський теолог, історик релігії, соціолог. Його основні роботи: «Соціальні учення християнських церков і груп» (1912), «Історизм і його проблеми» (1902), «Історизм і його подолання» (1924), «Абсолютне значення християнства і історія релігії» (1902).

Трельч вважав релігію ірраціональним явищем. Справжня релігія заснована на містичному переживанні таємниці життя. Це переживання пов'язане з відчуттям необхідності і обов'язку. Роль релігії в затвердженні якихось позачасових цінностей (любові, краси, добра і ін.), але раціональне розуміння і наукове обгрунтування цих цінностей недоступне розуму людини.

Великий резонанс викликали ідеї Трельча в області філософії історії. У історії є сенс і мета. Постановка питання про сенс і мету історії виправдана і необхідна, вирішення цієї проблеми можливе, вважав Трельч. Звертаючись до спадщини Гегеля, Маркса і, одночасно, до праць християнських теологів, Трельч висуває ідею абсолютної унікальності і неповторності історичних процесів. Історик завжди створює єдину конструкцію розвитку людства, об'єднуючи в ній минуле, сьогодення і майбутнє. Така система називається «Культурним синтезом», який демонструє єдність історії, закликає до певних дій, дає масштаб для оцінки історичних явищ. Історія єдина, але не для всього світу, оскільки людство духовно різне і його історія різна. Проте, може бути європейська історія, яка для європейців здається «усесвітньою». Всі інші культури європейці оцінюють з позицій «європеїзму», отже, неадекватно.

Сенс вивчення історії в тому, що вона допомагає зрозуміти сьогодення. Парадокс в тому, що завдання сьогодення можуть бути вирішені тільки за допомогою критеріїв сьогодення, а не ідеалів минулого.

Із зростанням індивідуалізму посилюється хаос цінностей, виявляється відсутність обгрунтування цінностей у нашому світі. Зрозуміти ієрархію цінностей можна тоді, коли ми зрозуміємо, що вища «трансцедентна» цінність це — релігійна цінність. Реалізована релігійна цінність може бути тільки за підтримки держави. На думку Трельча треба створити новий християнський синтез, «культурний синтез», в якому гармонійно співіснують цінності віри і науки, церкви і держави. Держава повинна визнати церкву як вищу духовну силу, без якої вона не зможе обгрунтувати моральність своєї влади.

Поль Рікер виступив як екзистенціаліст релігійно-феноменологічного спрямування. Його ідеальними джерелами булі екзистенціальні відкриття Гуссерля і психоаналіз Фрейда. Центральним поняттям Рікер визначив волю як "межовий початок" людини. Саме на основі та за допомогою волі людина здатна осмислювати навколишній світ. Дослідження волі дає можливість Рікеру здійснити аналіз вкоріненості суб'єкта у бутті і висунути питання руху свідомості до майбутнього.

Ідея " межової первинності" дає можливість індивіду осягнути і пережити можливість свого небуття. Де кінчається людська воля, там виступає уявлення про Бога. А Бог як безумовний Початок визначає буття людини.Тлумачення людського буття, світу і людської культури Рікер здійснює, спираючись на засади релігії, феноменологічно-екзистенціального вчення, а також на " Феноменологію духу " Гегеля.

1. Класичний психоаналіз З. Фрейда.

Глибинна психологія (психоаналіз З.Фрейда) стала третьою психологічною школою, що виникла в результаті «відкритої кризи», а її ідеї мали широкий резонанс в суспільних і наукових кругах.

Ця психологія висунула ідею про незалежність психіки від свідомості і намагалася обгрунтувати реальне існування незалежної від свідомості психіки і досліджувати її. Центральна психологічна течія глибинної психології — психоаналіз 3. Фрейда. Класична глибинна психологія включає також концепції індивідуальної психології А. Адлера та аналітичної психології К.Юнга. Ця психологія відрізняється від емпіричної психології свідомості уявленнями про форму існування психічного – психіка існує зовні і незалежно від свідомості, і саме несвідома психіка, що є глибиною психіки, складає її предмет і загальну проблему. Але свідомість нею не заперечується – вона є властивістю, характерною психіці лише в окремі моменти. Перед глибинною психологією стоїть і проблема особистості, бо зміст несвідомого грає вирішальну роль в з'ясуванні її цінності.

Основні ідеї глибинної психології як самостійного напрямку:

1. Незалежність психіки від свідомості, чітке розділення цих феноменів людської природи.

2. Розуміння психіки людини протилежне традиційній емпіричній психології свідомості – у психіці, окрім свідомості, існують глибинні, неусвідомлювані шари - несвідоме, яке є основою всього психічного життя, управляє людською психікою і поведінкою і є головним предметом вивчення глибинної психологі.

3. Основне завдання глибинної психології як наукової школи – довести існування феномена несвідомого в людській психіці через практичне вивчення його специфіки і механізмів дії на психіку людини.

4. Свідомість – психічний феномен, властивий кожній людині, але не центральний в управлінні психічним життям індивіда, вона, як вся психіка, підпорядкована несвідомому.

5. Формування і розвиток особистості залежить від несвідомого як ведучого в людській психіці.

Психоаналіз – заснований австрійським психіатром і психологом, лікарем З. Фрейдом (1856-1939) на початку 90–х років ХIХ ст., розвинувся з методу вивчення і лікування істеричних неврозів, досліджуючи які зроблений висновок, що джерелом багатьох захворювань є неусвідомлювані хворими комплекси, які, будучи витисненими зі свідомості, викликають патологічні симптоми (розлади рухів, пам'яті, емоційної сфери і ін.). Тому вирішальну роль в організації поведінки Фрейд надавав несвідомому ядру психічного життя, що утворюється могутніми потягами, перш за все сексуальними (лібідо).

3. Фрейд після закінчення медичного факультету Віденського університету (1881 р.) працював практикуючим лікарем у Відні, де у 1886 р. відкрив власний кабінет. У 1938 р. вимушений емігрувати до Англії, займаючись неврозами (в основному істерією) 3. Фрейд вивчив досвід знаменитих французьких неврологів Ж. Шарко і І. Бернгейма. Використання останнім гіпнотичного навіювання з терапевтичними цілями, факт гіпнотичного навіювання провели велике враження на Фрейда і сприяли виникненню його концепції. Це було викладене в книзі «Дослідження істерії» (1895 р.), написаної спільно з відомим віденським лікарем І. Брейером (1842— 1925), з яким Фрейд у той час співробітничав.

В загальній формі теорія Фрейда в цей період зводилася до розуміння невротичних хвороб як патологічного функціонування ущемлених афектів, сильних, але затриманих в несвідомій області переживань. Вирішальним моментом в становленні оригінальної теорії 3.Фрейда був відхід від гіпнозу як засобу проникнення до ущемлених і забутих хворобливих переживань: у багатьох і найбільш важких випадках гіпноз залишався безсилим, зустрічав «опір», який не міг подолати. Дійсний психоаналіз почався з відмови від допомоги гіпнозу. Фрейд знайшов інші шляхи до ущемленого афекту – тлумачення сновидінь, вільно спливаючих асоціацій, малих і великих психопатологічних симптомів (проявів), рухових розладів, обмовок, забування імен тощо. Дослідження і інтерпретацію цього різноманітного матеріалу Фрейд назвав психоаналізом — новою формою терапії психоневрозів і методом дослідження. Ядро психоаналізу як нового психологічного напряму складає вчення про несвідоме.

Погляди Фрейда можна поділити на три області – це метод лікування функціональних психічних захворювань, теорія особистості та теорія суспільства, при цьому стрижнем всієї системы є його погляди на розвиток та структуру особистості людини.

Взагалі, до основних положень психоаналізу відносяться наступні: 1) розуміння психічного розвитку як мотиваційного, особистісного; 2) уявлення про розвиток як адаптацію до середовища, яке хоч і не завжди є повністю ворожим, проте завжди протистоїть конкретному індивіду; 3) уявлення про рушійні сили психічного розвитку як природжені і несвідомі; 4) ідея, що основні механізми розвитку, також є природженими, і закладають основи особистості та її мотивів вже в ранньому дитинстві, причому істотної зміни ця структура в подальшому вже не зазнає.

Психіка за Фрейдом має своєрідну багаторівневу структуру – 3 рівні: несвідомий, передсвідомий і свідомий. Свідомість займає лише зовнішній, поверхневий шар, несвідоме — з'єднує свідомість з фізіологією. Несвідоме – джерело інстинктивного заряду мотиваційної енергії, передсвідоме містить психічні акти і явища, які без особливої напруги можуть бути усвідомлені суб'єктом. Свідоме не є пасивним віддзеркаленням того, що відбувається у сфері несвідомого, але знаходиться з ним в незмінному конфлікті, з причини необхідності пригнічувати сексуальні потяги. Для опосередковування відношення несвідомого з іншими рівнями служить цензура, яка витісняє засуджувані особистістю почуття, думки і бажання в сферу несвідомого і не допускає зворотній прорив витисненого змісту в свідомість. Проте лібідо (несвідоме) намагається прорватися крізь "цензуру" свідомості і шукає різні обхідні шляхи – випадкові форми – обмовки, описки, сновидіння, неврози тощо.

Для Фрейда особистість – є складною енергетичною системою, яка керована законом збереження психічної енергії, у її структурі виділялись 3 взаємодіючі компоненти: І д (Воно), Эго (Я), Суперэго (Зверх-Я), з різною природою та функціями. Специфіка взаємодії цих компонентів пояснювалось Фрейдом так: джерелом енергії для всієї особистості є Ід, яке має біологічну природу – зберігає природні інстинкти. несвідомі і колись витіснені неприємні думки, почуття, спогади, які підсвідомо впливають на поведінку людини. Ід живе за принципом задоволення i не підкоряється принципу реальності, маючи при цьому необмежену владу. В имоги Ід задовольняються Эго (Я) (свідомим рівнем), яке слідує принципу реальності,суспільним і культурним нормам, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища та регулювати напругу між внутрішніми (потягами або інстинктами) і зовнішніми подразниками (з навколишнього середовища) та контролювати вимоги Ід. Але деколи «Я» втрачає контроль над «Воно» – тоді свідоме підкоряється несвідомому.

А Супер–его (Зверх-Я) – джерело моральних і релігійних поглядів, своєрідний цензор вчинків і думок особистості (так звана совість), що включає в себе традиційні норми батьків та використовує механізми обмеження, осуждення і заборони. «Супер-его» спілкується із зовнішнім світом тільки через «Я».

«Воно» і «Супер-его» постійно знаходяться в конфлікті, який як правило відбувається в «Я» – своєрідне «поле битви інстинктів і суспільних норм». Вимоги «Воно» і «Супер-его» несумісні, тому «Я» постійно удається до захисних механізмів, серед яких Фрейд виділяє сім – витіснення, проекцію, заміщення, заперечення, регресію, ідентифікацію, раціоналізацію, які існують об'єктивно в психіці будь-якої людини. Витіснення здійснюється неусвідомлено, але витиснене продовжує жити в «Воно» і діяти у вигляді символів, які прийнятні «Супер-его».