Характеристики стратегій поведінки менеджера

Якій із стратегій надавати пріоритет?

СТРАТЕГІЯ УНИКНЕННЯ – відсутність прагнення до кооперації зусиль і відсутність тенденції досягнення власних цілей. Це пасивні індивідуальні дії. Уникати – означає не боротися за власні інтереси й не дбати про інтереси іншого. Керівник ігнорує проблему, перекладаючи відповідальність за її вирішення на іншого. Ця стратегія може допомогти йому, коли він не знає, що зараз треба робити й говорить собі: „Зараз я не маю змоги займатися цим. Я почекаю”. Тим самим він розраховує на відстрочення у вирішенні питання.

Уникнення може бути розумним кроком, якщо конфлікт не зачіпає прямих інтересів і едагогр не відбивається на розвитку конфлікту. Треба лише пам’ятати, що невирішена проблема з часом загостриться.

За якими типовими реакціями ми можемо переконатися, що обрали саме стратегію уникнення? (3, с.19)

§ Мовчання;

§ демонстративний вихід з класу;

§ ображений вихід;

§ ігнорування учня, який образив;

§ перехід на „чисто ділові”, формальні стосунки;

§ повна відмова від дружніх чи ділових стосунків з тими, хто завинив;

§ переживання затамованого гніву;

§ депресія.

Ця стратегія буває необхідною, коли зустрічаємося з виявом поганого настрою, гарячковості, невмотивованої агресії дитини. Спонтанно виникаюча агресивність може бути нейтралізована:

Ø підкресленою байдужістю й витримкою педагога;

Ø умілим відверненням уваги від „яблука розбрату”;

Ø спокійною тональністю спілкування;

Ø умінням щось „не помітити”.

Часто несподівана реакція – демонстративне мовчання – діють на „бунтівника” більшою мірою, ніж нотації й дисциплінарні санкції. Нервозність і гнівливість керівника в таких ситуаціях провокують емоційні зриви й загострюють конфлікт.

Крім зазначених випадків, рекомендують (9, с.119) звертатися до стратегії уникнення в таких ситуаціях:

o напруженість ситуації дуже велика, і ви відчуваєте необхідність послабити нагнітання негативних емоцій;

o порушена проблема не дуже важлива для вас, і ви відчуваєте, що не варто витрачати сили на її розв’язання;

o ви відчуваєте, що в інших більше шансів вирішити цю проблему,

o інша людина має більше влади і не бажає поступатися;

o ви як вчитель змушені спілкуватися з дуже складною людиною, і подальша взаємодія з нею може привести до ще більшого ускладнення.

Отже, уникнення – це не завжди втеча, це може бути відступ для аналізу, накопичення сил, щоб у більш слушний час звернутися до проблеми знову.

У процесі налагодження контакту в керівника виникає необхідність у стратегії ПРИСТОСУВАННЯ до індивідуальних особливостей співробітників, забезпечуючи тим самим едагогбистісну гармонію й сумісність.

Доводиться приймати людину такою, яка вона є: рухливою і в’ялою, запальною і врівноваженою, впертою і поступливою. Пристосування означає, що керівник приносить у жертву власні інтереси заради інших, адаптуючись до едагоксу їх особистісних виявів. Він діє разом, не прагнучи відстоювати власні інтереси. Ця стратегія нагадує уникнення: ми відступаємо від своїх прагнень, інтересів і не відстоюємо свої позиції. Але основна відмінність полягає в тому, що ми діємо разом, ми беремо участь у ситуації й погоджуємося робити те, чого інший хоче. При уникненні ми б узагалі промовчали.

Стратегія пристосування призводить до негативних наслідків, якщо ми втрачаємо можливість вплинути на ситуацію, обстоювати свої цінності. Через це, обираючи пристосування, педагог може переживати образу, невдоволення у зв’язку із необхідністю поступитися. Співробітники у такому разі отримють досвід маніпулювання.

Якщо стратегія пристосування домінує в поведінці вчителя, він може втратити повагу школярів – його вважають „ганчіркою”, а у дітей може розвиватися уседозволеність.

Коли до цієї стратегії варто вдаватися?

o Коли важливіше зберегти добрі стосунки, ніж довести правильність своєї думки;

o коли керівник, демонструючи згоду, сподівається, що вчитель отримає добрий урок, бачачи поступливість;

o коли керівник розуміє, що помиляється у своїх рішеннях, в інтерпретації поведінки підлеглих, тлумаченні їх намірів. Своєчасний відступ, відмова від обраної тактики, відверте визнання своєї недоречності, випереджаюча самокритичність обеззброює співрозмовника, знімає його відчуженість. Крок назад попереджає ескалацію напруги.

Треба лише пам’ятати, що домінування стратегії пристосування може сформувати у підлеглих егоїзм, самозакоханість, неповагу до оточуючих. Вони стають невправними, недисциплінованими, бажаючи, щоб усе було так, як їм заманеться. У класі у такого вчителя – хаос.

Які типові реакції керівника, котрий обирає стратегію пристосування?(3, с.19-20)

§ Робить вигляд, наче все гаразд;

§ продовжує вести урок, наче нічого не відбулося;

§ лає себе за власну роздратованість;

§ мовчить, а потім починає виношувати плани помсти;

§ придушує всі свої негативні емоції;

§ мириться з усім, що відбувається, щоб не порушувати спокій;

§ використовує власну чарівність для досягнення потрібної мети.

Тобто основне гасло такого керівника – „Мир за будь-якої ціни”.

Стратегія КОМПРОМІСУ. Ця стратегія знаходиться всередині сітки Томаса-Кілменна Вона будується на взаємних поступках, частковому задоволенні бажань обох сторін. Стиль компромісу найдоцільніший у тих випадках, коли обидві сторони бажають одного, але пропозиції кожної повністю врахувати не можна. Узагалі, дрібні компроміси чекають на вчителя на кожному кроці.

Керівник може обирати стратегію компромісу, якщо прагне(3, с. 21):

o Підтримувати дружні стосунки, а інші підходи виявляються неефективними;

o шукати справедливого виходу;

o уникати зіткнення в лоб;

o трохи поступатися заради підтримування стосунків;

o уникати самовладдя й нагадування про власну першість;

o швидше розв’язати проблему, не маючи часу й можливостей для подолання опору;

o хоча б частково розв’язати проблему.

Стратегія компромісу допомагає вчителеві дати урок узгодження своїх інтересів із потребами й бажаннями інших. Компроміс досягається таким чином:

Ø з’ясовуються бажання;

Ø визначаються галузі співпадіння інтересів;

Ø висуваються припущення, вислуховуються думки з готовністю до поступок;

Ø обираються рішення, сприйнятливі для обох сторін.

Ситуація: учень у старших класах не хоче сумлінно працювати з вашого предмета. Він заявляє про непотрібність його для подальшого навчання. У розмові ви знаходите спільний інтерес – закінчення школи. Учень визначається в обсязі роботи для мінімальної оцінки, а ви розумієте, що в цьому випадку вам прийдеться бути байдужим до його небажання прагнути отримати високу оцінку.

Як бачимо, компроміс не зачіпає глибинних інтересів обох партнерів. Це поверхова угода...

Стратегія КОНКУРЕНЦІЇ (ВИГРАТИ/ПРОГРАТИ). Це прагнення домогтися задоволення власних інтересів на шкоду іншому. Такий учитель каже собі: „Мене не турбує, що думають про мене учні й батьки. Я збираюся довести свою правоту, досягти свого вирішення проблеми.” І він хоче примусити інших прийняти його рішення. Конкуренція – це домінування, однобічне відстоювання власної позиції, одноосібне прийняття усієї повноти відповідальності.

Стратегія конкуренції доцільна, коли люди знаходяться в надзвичайних обставинах, у ситуаціях загрози фізичному чи психічному здоров’ю. Доцільно обрати таку реакцію при управлінні великими масами людей („Дискотека закінчена. Двері зачиняємо через п’ятнадцять хвилин. Просимо всіх залишити приміщення”). Конкуренцію можна використовувати, коли треба діяти швидко й коли є повноваження для цього. Якщо вірити в перемогу, мати волю й діяти швидко, результат може бути позитивний, але ненадовго, тому що нікому не подобається, коли ним командують і коли його потреби не задовольняються.

Ця стратегія побудована на примусі. Коли примус припиняється, інша сторона перестає діяти, бо втрачає страх. Тобто ця стратегія рідко приносить довготривалі результати. Безумовно, її недоцільно використовувати в міжособистісних стосунках, тому що вона викликає відчуження, не сприяє ладу між людьми.

Як було зазначено в першій лекції, коли мова йшла про педагогіку толерантності, недоцільність домінування (конкуренції) полягає в тому, що вона, перш за все, блокує механізми саморегуляції. Зловживання цією стратегією обертається репресивністю вчителя, коли за будь-які порушення шкільного регламенту обов’язково йдуть педагогічні санкції. А це приносить багато шкоди: обмежується креативність школярів, блокується їхня активність. Домінування цієї стратегії не дає розвиватися самоконтролю учнів та їх самодисципліні. Нікому не потрібен самоконтроль, якщо жорстко контролюють збоку(4, с.374).

У керівника домінує стратегія конкуренції (виграти/програти), якщо він (3, с.20):

§ Прагне довести, що інший неправий;

§ прагне перекричати;

§ застосовує фізичне насилля;

§ вимагає беззаперечної слухняності;

§ прагне перехитрити;

§ вимагає, щоб співрозмовник погодився з ним заради збереження стосунків;

§ ображається, аж доки не передумають.

І все ж стратегія конкуренції, попри всю її недосільність як домінанти в стосунках, може бути ефективною в розв’язанні конкретного конфлікту в низці ситуацій. Обмежимо свій вибір такими обставинами:

o Результат дуже важливий для нас як керівника, ми сповнені своєї правоти й знаємо, що впровадження цього рішення значно поліпшить справу, це зрозуміють усі пізніше;

o ми відчуваємо, що немає іншого вибору й нам нічого втрачати, треба діяти лише так;

o ситуація критична й треба реагувати миттєво;

o у цей момент ми не повинні показувати, що розгубилися, потрапили у безвихідь.

Коли ми використовуємо цей підхід, то мусимо усвідомлювати, що в нас будуть прихильники лише в тому разі, якщо ми в наслідок наших дій досягнемо позитивного результату. На взаєморозуміння, дружні стосунки сподіватися не приходиться. Це стратегія для справ, а не для стосунків.

ВИСНОВКИ:

1. Усі охарактеризовані стратегії: і конкуренція, і уникнення, і пристосування, і навіть компроміс можна віднести до установки в конфлікті „виграти/ програти”, бо в кожній з них, хоча відносять сюди, як правило, лише конкуренцію, є сподівання сторін на однобічний позитивний результат чи частковий у компромісі. Адже керівник, уникаючи, скоріше програє, пристосовуючись – теж, конкуруючи - сподівається лише на свій виграш. Тобто усі ці стратегії неповноцінні, якщо вони єдині в арсеналі менеджера.

2.Виходячи із специфіки педагогічного конфлікту – необхідність спільного інтересу – продуктивною у взаємодії вчителя з учнями може бути лише установка „виграти/виграти”, яка дає можливість не програти обом сторонам: учневі дасть поштовх до саморозвитку, вчителеві – відчуття виконання професійного обов’язку й задоволення від гідного самоствердження.