Силабічна система віршування

У силабічній системі віршування ритмічною одиницею є склад. Ця система прийшла на зміну античному (метричному) віршуванню. М. Ґаспаров вважав, що силабіка виникла до метричної системи. В основу системи покладена рівна кількість складів у рядках (грец. syllabe – склад). Найчастіше було 13, рідше – 11 складів. Силабічна система основана на чергуванні рівноскладових рядків. У силабічному вірші була цезура, рима, два постійні наголоси – перед цезурою і в кінці рядка на передостанньому складі. Два постійні наголоси, цезура і рима утворювали стійкий ритм. Римування в силабічних віршах здебільшого паралельне, переважає жіноча рима, строфи зазвичай дворядкові. У багатьох творах тексти не діляться на строфи. Силабічне віршування притаманне поезії, яка базується на мові з постійним наголосом. Постійний наголос характерний для французької, польської, чеської, турецької, сербської, вірменської та інших мов. У французькій мові наголос на останньому, у польській – на передостанньому складах, у чеській та угорській – на першому.

Силабічна система набула популярності у Франції, Італії, Англії в XI–XII ст. Вона використана у «Пісні про Роланда», у творах провансальських трубадурів, ірландських сагах, в іспанській та португальській поезії. У XVI ст. з’явилась у Польщі. Наприкінці XVI ст. силабічні вірші писав український поет Г. Смотрицький («Хроніка Андрія Римші», 1581 р.). Приклад силабічного вірша Г. Смотрнцького:

Лихоимца нищий // всегда проклинают,

И смерти его свои // ближний желают,

Аще впадет в некое // прегрешение

Сей злословен приемлет // от всех хуление.

У цьому вірші в кожному рядку 13 складів, цезура після 7 складу, суміжне римування. 13-складові вірші були поширеними у французькій, польській, згодом і в українській поезії XVII–XVIII ст. Силабічне віршування знає і 12, 11, 10, 8, 7, 6, 5, 4, 3 складові вірші. Г. Сковорода писав 14-складові вірші з наголосом не на передостанньому, а на останньому складі:

Оставь, о дух мой вскоре! // все земляные места!

Взойди, дух мой на горы, // где правда живёт свята.

Силабічне віршування було неприродним для української і російської мов, наголоси яких рухомі. В Україні ця система віршування затрималася, бо процес ритмізації українського вірша був сильнішим, ніж у Росії. По-друге, український силабічний вірш зв’язаний з народними піснями, зокрема коломийками, рядки яких найчастіше були рівноскладовими. До речі «Пісня про Стефана-воєводу» з чеської граматики Яна Благослава є силабічною. Силабічні вірші зустрічалися в українській поезії у XIX ст.

Ось 13-складовий силабічний вірш М. Шашкевича:

Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла.

Вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,

Чагарами густими тьма вовків завила.

Над тином опустілим галок гамор грає.

Силабічні вірші писали Т. Шевченко. П. Куліш, Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка, Б. Лепкий, П. Филипович. У силабічних віршах Т. Шевченка спостерігаємо чергування 12 і 11-складових рядків.

Не винесли в море, не розмили в полі? 12

Не питали б люди – що в мене болить? 11

Не питали б, за що проклинаю долю, 12

Чого нужу світом? «Нічого робить...» 11

Під впливом народної поезії відбувається процес тонізації силабічного вірша, який згодом поступився новому силабо-тонічному. Спроби відновити силабічний вірш у повоєнний період належать І. Качуровському і Вірі Вовк.