Латентна злочинність

Під латентною (прихованою) злочинністю в кримінології та правоохоронній практиці розуміють сукупність злочинних діянь, що були реально скоєні, але не стали відомі органам кримінального судочинства і, відповідно, не відображаються в офіційній статистиці. В юридичній літературі латентну злочинність часто визначають як “сукупність злочинів, які залишилися не виявленими, невідомими правоохоронним органам”[44].

Розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну і проміжну. Під природною латентністю розуміється сукупність тих випадків, коли злочин відбувся, але про нього невідомо правоохоронним органам. Штучна латентність має місце тоді, коли факт злочину відомий, але з різних причин він не ставиться на облік органом внутрішніх справ або іншим правоохоронним органом. Проміжна латентність – це коли злочин зареєстрований, але справа про нього не доходить до суду через недостатність доказів вини особи.

У Західній кримінології вирізняють такі види латентної злочинності:

1) злочини, які залишаються нікому невідомими;

2) антисуспільні дії, що по суті є злочинними, але не визнаються такими (частина підліткової злочинності);

3) невиявлені злочини, скоєні рецидивістами чи професійними злочинцями.

Проміжну категорію становлять так звані напівприховані злочини або “сіра злочинність”, тобто діяння, зареєстровані правоохоронними органами, але не розкриті або такі, що розкриті, однак підозрювані звільняються від відповідальності за недостатністю доказів вини.

Точних даних про розміри латентної злочинності немає. Її рівень можна передати формулою:

Л.з. = Н.з. + Нр.з. + 3.в.,

де Н.з. – незареєстровані злочини; Н.р.з. – нерозкриті злочини; З.в. – злочини, за якими не винесені обвинувачувальні вироки (але вони розкриті).

Існує також загальна формула обчислення латентної злочинності:

З.л. = З.ф. – З.вр.,

де З.ф. – злочинність фактична; З.вр. – злочинність врахована,

а також обчислення її рівня:

Р = .

Ще із започаткування кримінально-правової статистики питання про латентну злочинність визнавалось проблемним. Для позначення латентної злочинності зарубіжними кримінологами використовувалось чимало термінів – “чорне число”, “темне поле”, “сіра цифра”, “кавалерійські злочини” тощо. Першим почав вирішувати цю проблему А.Кетле. Його теорія “закону постійних співвідношень” виходила з того, що між офіційно зареєстрованою і латентною злочинністю існує постійне і незмінне співвідношення. Тобто, якщо кількість зареєстрованих злочинів певного виду є значною, то, відповідно, значною є й кількість латентних злочинів, і навпаки. На основі цього закону обстоювався висновок про те, що офіційно зареєстрована злочинність має симптоматичне (тобто, таке, що відображає тенденцію зміни рівня офіційної злочинності) і, репрезентативне значення для реальної злочинності. Згодом було доведено, що латентна складова злочинності істотно відрізняється рік від року і злочинів одного виду від іншого. Внаслідок цього теорія А. Кетле була визнана необґрунтованою.

Для встановлення рівня латентної злочинності використовують загальні і спеціальні методи. До загальних відносяться: виявлення громадської думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка спеціалістів; вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, медичних закладів і т. ін. Спеціальними методами можна назвати оперативно-розшукові заходи, аналіз динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від їх скоєння до розкриття і запровадження санкцій; екстраполяцію; системно-структурний аналіз тощо.

Можна виокремити види злочинів, які найчастіше залишаються невиявленими, і навпаки. Низький рівень латентності мають очевидні злочини, внаслідок чого інформація про них швидко розповсюджується (вбивства, розбої, грабежі). Середній рівень – злочини, скоєння яких не настільки очевидне. Потерпілі не звертаються у правоохоронні органи за захистом порушених прав, але і не приховують факт злочину (незначний збиток, невіра у можливість знайти злочинця і т.ін.). Високу латентність – злочини, скоєння яких у більшості випадків відоме лише злочинцю і потерпілому, причому останній часто зацікавлений у приховуванні злочину з різних мотивів (шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Такі злочини, з огляду на їх неочевидність і практично “нульову” активність потерпілого, залишаються невідомими.

Дослідження латентної злочинності були активізовані після Другої світової війни завдяки зусиллям учених США. Дискусія з приводу цієї проблеми точилася між двома течіями: інституціоналістами і реалістами. Перші виходили з того, що єдиною реальною злочинністю є сукупність офіційно зареєстрованих злочинів, щодо яких органи кримінального судочинства здійснювали заходи офіційного реагування. Реалісти прагнули до визначення справжніх розмірів злочинності шляхом визначення кількості злочинів, які були реально скоєні, але не зареєстровані офіційною статистикою. Ця дискусія закінчилась перемогою реалістів.

Перше дослідження латентної злочинності було проведене О.Портерфілдом у Форт-Уерті (штат Техас) шляхом опитування групи студентів коледжу і підлітків-правопорушників. Обом групам були задані запитання: чи вчиняли вони коли-небудь якісь делікти. Суть методу полягала в тому, що нормативні назви певних складів злочинів були замінені описами протиправних діянь з використанням побутових понять. Виявилося, що представники обох груп скоювали одні й ті самі протиправні дії, але студенти робили це рідше. Дослідження-самозвіти були повторені в кінці 50-х – на початку 60-х років у країнах Скандинавії. Якщо узагальнити висновки цих досліджень, то вони матимуть такий вигляд:

– протиправна поведінка значно більше розповсюджена, ніж це відображає офіційна статистика, більша частина латентних злочинів не становить великої суспільної небезпеки (вандалізм, крадіжки з магазинів, заподіяння легких тілесних ушкоджень). Такі злочини скоює хоча б раз майже кожний підліток;

– протиправність у поведінці не є особливістю особи злочинця, вона властива всім громадянам, але ступінь її прояву є дуже різним. Велика частина підлітків рідко скоює дрібні злочини і дуже малий відсоток неповнолітніх часто вчиняють тяжкі злочини;

– офіційна система соціального контролю вживає заходів лише до незначної частини неповнолітніх злочинців;

– латентність тяжких злочинів менша, ніж тих, що не становлять великої суспільної небезпеки, оскільки про тяжкі злочини повідомлення до поліції надходять набагато частіше.

До недоліків опитувань жертв злочинів з метою визначення ступеня віктимізації населення належать:

– обмеженість переліку злочинів, описи яких включаються до анкети;

– прагнення частини респондентів забути і не згадувати про неприємні для них події, що веде до викривлення інформації;

– помилки в юридичній оцінці протиправних дій, яких припускається частина опитаних, що призводить до викривлення результатів дослідження.

Нині у зарубіжних країнах дослідження латентної злочинності розглядається як необхідне доповнення офіційної статистики, яке дозволяє отримати більш точну картину криміногенної ситуації в країні. Окрім національних досліджень такого роду в США, ФРН та інших країнах був реалізований також проект міжнародного опитування жертв злочинів (The international Crime-Victim Survey). Це довгостроковий проект, який здійснюється Міжрегіональним Інститутом ООН з вивчення злочинності і правосуддя (UNICRI). Мета проекту – порівняльний моніторинг криміногенних ситуацій у різних країнах світу, вивчення динаміки злочинності і досвіду людей, які стали жертвами різних видів злочинів. Інститут широко публікує і представляє для міжнародного обговорення результати своїх емпіричних досліджень. Ця установа працює у тісному контакті з правоохоронними органами окремих держав, сприяючи розробці стратегій запобігання злочинам і захисту населення.

До цього часу здійснено три етапи дослідження (1989 р., 1992-1994 рр., 1996-1997 рр.). Коло країн, в яких проводиться міжнародне опитування жертв злочинів, постійно розширюється. У 1996-1997 рр. опитування проводилося в 54 країнах Європи, Америки, Африки, Азії, а також країнах СНД. Україна вперше брала участь у даному проекті в 1997 році.

Стан латентної злочинності в Україні у даний час можна визнати не благополучним. Мають місце випадки неподання громадянами заяв про скоєні стосовно них злочини, порушення облікової дисципліни співробітниками правоохоронних органів, необґрунтованої відмови у відкритті кримінальних справ. Тому офіційна статистика значною мірою не відображає дійсного стану справ.

Латентна злочинність залишається поза соціальним контролем і тому є особливо небезпечною. Адже:

а) питання боротьби з латентною злочинністю не враховуються і не плануються;

б) якщо при розкритих злочинах заподіяні збитки певною мірою відшкодовуються, то у прихованих – цього не робиться;

в) відчуття безкарності заохочує осіб продовжувати злочинну діяльність;

г) латентна злочинність, оскільки вона все ж “помічається” оточуючими, руйнує їх моральні засади, що сприяє становленню інших осіб на злочинний шлях.

Як частина загальної злочинності, латентна злочинність таїть у собі всі її ознаки, обумовлені тими ж соціальними чинниками та спричиняє матеріальну і моральну шкоду суспільству. Існують об’єктивні і суб’єктивні фактори латентної злочинності. Об’єктивні відносяться до обставин, за яких скоюються злочини. Наприклад, недоліки у звітності і контролі, що перешкоджають розкриттю злочинів; відсутність письмових і речових доказів. До суб’єктивних факторів належать небезпечність особи, яка скоїла злочин; небажання потерпілого повідомляти про злочин; недоліки у роботі правоохоронних органів тощо.

Латентну злочинність необхідно виявляти для того, щоб:

а) володіти інформацією про реальний стан злочинності на певній території;

б) визначити справжню структуру злочинності;

в) мати чіткіше уявлення про тенденції її розвитку;

г) встановити реальний розмір шкоди, заподіяної державі та громадянам;

д) повніше виявляти чинники злочинності та розробляти методи їх усунення чи нейтралізації;

е) точніше визначати заходи боротьби зі злочинністю як на загальнодержавному, так і регіональному рівні.