Поняття злочинності і її види

Злочинність є однією з найгостріших проблем суспільства. Згідно з результатами опитувань громадської думки, проведених в останні десятиліття, люди багатьох країн ставлять її за значимістю на друге-третє місце після проблем економічного характеру.

Багато мислителів приділили увагу цій проблемі. Перші думки з цього приводу можна знайти вже у Аристотеля і Платона, які висловлювались щодо злочинності, розглядаючи філософські проблеми суспільного устрою, етики людської поведінки. З початком формування суспільства сучасного типу увага до проблеми злочинності значно зросла. У XVIII столітті до неї зверталися Беккаріа, Дідро, Вольтер, Гельвецій, Монтеск’є, Бентам, Лок та інші видатні вчені. Вони вбачали причини злочинності в соціальній невлаштованості суспільства та поганому вихованні громадян, пропонували правителям перейти від жорстоких покарань за вчинення злочинів до їх попередження.

Багато уваги злочинності приділили соціалісти-утопісти Т.Мор, А. Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен та інші. Вони стверджували, що злочинність породжується самою природою суспільства, заснованого на приватній власності, експлуатації та гнобленні людей. Через це вони вважали боротьбу із злочинністю, шляхом застосування до злочинців кримінальних покарань, неефективною. Подолати злочинність, на їхню думку, можна лише шляхом повної перебудови суспільства на соціалістичних засадах.

Сучасний погляд на це явище почав формуватися у XIX ст. із запровадженням регулярних статистичних спостережень злочинності. Перші кримінальні статистичні звіти були складені у Франції у 1826 р. і з того часу почали друкуватися. Дослідження, засновані на аналізі статистичних звітів, були започатковані бельгійцем Дюкпет’ю, французом Гері і видатним бельгійським математиком і астрономом А. Кетле. В результаті цих досліджень, передусім праць А. Кетле, було встановлено дивовижну незмінність даних щодо злочинності, яка спостерігалася з року в рік. Це дало можливість глибше усвідомити сутність злочинності як соціального явища, виявити її закономірності. “Суспільство несе у собі зародки усіх злочинів, що мають бути скоєні, тому що в ньому є наявними умови, які сприяють їхньому розвитку; воно, так би мовити, готує злочини, а злочинність є лише засобом. Будь який соціальний стан передбачає відповідно, певну кількість та певний порядок проступків, які є необхідним наслідком його організації”[26].

Розвитку досліджень злочинності сприяли також значне зростання її рівня в другій половині XIX ст. майже в усіх країнах Європи, а також виникнення наприкінці цього століття соціології, кримінології та поширення конкретних емпіричних досліджень. Саме в цей період народилась теорія, яка суперечила поглядам на соціальну природу злочинності. Йдеться про теорію відомого італійського психіатра Ч. Ломброзо. В результаті проведених обстежень злочинців, він дійшов висновку, що злочинність – природне явище, яке має значною мірою біологічне походження. Він стверджував, що більше третини всіх злочинців мають специфічні антропологічні, фізіологічні та психологічні ознаки, що зумовлюють їхню злочинну поведінку і роблять їх природженими злочинцями. В подальших роботах Ч. Ломброзо визнав значення цілої низки інших факторів злочинності, розглядаючи біологічні, як один із них [27]. Теорія Ч. Ломброзо не дістала підтвердження в подальших наукових дослідженнях, але привернула ще більшу увагу суспільства до проблеми злочинності і стала основою для біологічного напрямку в кримінології.

В рамках цього напрямку розроблялися ідеї злочинності як прояву неусвідомлених інстинктів та прагнень особи (З.Фрейд), успадкованої схильності до злочинів (О.Кінберг, Ж.Пінатель, Е.Гейєр та інші), ендокринної схильності до злочинів (Ді Туліо, Р.Фунес), конституціональної схильності до злочинів (Е.Кречмер) тощо. Ці погляди, певним чином трансформовані, знайшли прибічників і в радянській кримінології (І.С. Ной).

У той же час дістав подальшого розвитку погляд на злочинність як на соціальне явище. Французький соціолог Еміль Дюркгейм розробив основні положення соціологічного підходу до злочинності. Він зазначав зокрема: “Злочин спостерігається не тільки у більшості суспільств того чи іншого виду, але в усіх суспільствах усіх типів”[28]. Далі Е.Дюркгейм вважав, що “…злочинець зовсім не є істотою, відокремленою від суспільства, на зразок паразитуючого елемента, не є чужим та таким, що не піддається асиміляції, тілом в середині суспільства; це регулярно діючий фактор суспільного життя.” Відповідно він підкреслював, що “існування злочинності само по собі нормально, але лише тоді, коло воно досягає, а не перевищує певного для кожного соціального типу рівня…”[29]. Ці ідеї були розвинені у роботах таких вчених як Р.Мертон, Г.Тард, Е.Сатерленд, Ф.Ліст, С.Берт, К.Шоу, П.Соліс, А.Коен, Д.Кресі, Р.Редфілд, Р.Куіні, Д.Гіббонс та ін.

Зазначимо, що серед кримінологів Західної Європи та США була і лишається досить поширеною традиція взагалі не вживати загальне поняття злочинності, а обмежуватися її робочим визначенням. Основна увага приділяється способам виміру та оцінки злочинності, встановленню зв’язку з іншими соціальними явищами, окремими видами злочинної поведінки[30].

В радянській кримінології після її відродження визначенню злочинності спочатку не приділялося багато уваги. В першому підручнику з кримінології цьому питанню був присвячений невеличкий параграф. У ньому вказувалось, що “злочинність містить у собі всю сукупність конкретних злочинів, вчинених у певний період часу в даному суспільстві, але не є простою сумою цих злочинів”[31]. Далі розглядалися стан, структура та динаміка злочинності. Особливо підкреслювалось, що злочинність є явищем соціальним.

Найбільш серйозною працею в 60-х роках про злочини і злочинність була монографія Н.Ф. Кузнецової “Преступление и преступность”. “Злочинність – це відносно масове, історично мінливе соціальне, що має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, які вчиняються у певній державі у певний період часу”[32] – вказувала Н. Ф. Кузнєцова. Основні положення цієї роботи дістали загальне визнання і відтворювалися у багатьох підручниках з кримінології. Майже в усіх виданих в останні десятиліття роботах підкреслювалася соціальна природа злочинності, її історичність і класова обумовленість, розкривалися кількісні і якісні характеристики цього явища, співвідношення злочину і злочинності [33].

Ряд авторів аналізували злочинність у ширшому контексті, як вид поведінки, що відхиляється від встановлених суспільством соціальних норм [34]. У деяких роботах злочинність пропонувалося розглядати як своєрідну систему [35]. Для досліджень злочинності радянського періоду були характерні певні методологічні недоліки, які стримували розвиток наукових поглядів на цю проблему. Це, по-перше, ідеологічна забарвленість питання про злочинність, яка і досі не зникла повною мірою і продовжує обмежувати науковий пошук, знижує ступінь об’єктивності дослідження. По-друге, мало місце переважання юридичного підходу до розгляду злочинності при недостатньому застосуванні історичного, соціологічного, економічного та соціально-психологічного методів аналізу. По-третє, для значної кількості робіт характерним є загальнотеоретичний, умоглядний погляд на злочинність, явно недостатнє використання даних статистичного аналізу, результатів кримінологічних досліджень реального стану злочинності та окремих видів злочинів.

Узагальнення та певне переосмислення наукових поглядів на злочинність дає підстави для виділення таких її суттєвих ознак. Почнемо з питань найбільш загального характеру, які стосуються філософських, соціологічних та психологічних засад людської поведінки. Життя кожної людини складається з величезної кількості актів поведінки. Вони дуже різноманітні за характером діяння, його мотивами, метою, наслідками. Різноманітність актів поведінки є характерною для будь-якого суспільства незалежно від ступеня його розвитку. Разом з тим, об’єктивно необхідною основою існування суспільства є стандартизація людської поведінки, встановлення соціальних норм, що обмежують її різноманітність шляхом визначення видів поведінки, які є корисними для суспільства, схвалюються більшістю його членів і підтримуються ними, а також тих, які пов’язані із заподіянням шкоди членам суспільства, засуджуються ним і тягнуть застосування покарання щодо осіб, які їх вчинили. Дуже важливо підкреслити, що цей процес є природно-історичною формою створення та розвитку суспільства. Ті спільноти, в яких така стандартизація людської поведінки не відбулася або набували розповсюдження види поведінки, які мали соціально небезпечний характер, були нежиттєздатними і припиняли існування.

Але в жодному суспільстві, як свідчить історія, ніколи не вдавалося досягти повної стандартизації людських вчинків і виключити скоєння антисуспільних діянь. В соціології така поведінка називається такою, що відхиляється від встановлених соціальних норм. Це найбільш загальне формулювання, яке включає різні види соціальних відхилень – аморальні вчинки, порушення правил співжиття в побуті, правопорушення і, нарешті, злочини. Таким чином, злочин є актом поведінки людини, що порушує встановлені в суспільстві соціальні норми. Такі діяння, взяті в сукупності, шкодять суспільним відносинам, що склалися, руйнують єдність суспільства. Отже, злочинність є крайнім, найбільш небезпечним видом соціального відхилення. Це її основна ознака.

Треба погодитись з Е. Дюркгеймом, який стверджував, що “оскільки не може бути суспільства, в якому індивіди більш менш не відрізнялися б від колективного типу, то деякі з цих відзнак обов’язково матимуть злочинний характер”[36]. Цей висновок підтверджується результатами багатьох етнографічних та історичних досліджень, згідно з якими антисуспільні дії, пов’язані із заподіянням значної шкоди членам суспільства, мали місце на найперших стадіях його розвитку і винні несли за це певні покарання [37]. Так, спільноти того періоду були дуже нерозвинені, низьким був рівень соціальної регуляції, з соціальних норм не виділялися кримінальні, але головні ознаки злочинності вже мали місце. Це дає підстави стверджувати, що злочинність не є породженням саме класового суспільства. Вона існувала нехай і в нерозвинених, примітивних формах ще до утворення класів. Інша справа, що саме в класовому суспільстві це явище набуло значного поширення.

На користь цього висновку свідчить і досвід існування соціалістичних країн у XX ст. В цих країнах були знищені так звані експлуататорські класи і антагоністичні класові протиріччя, які, як вважалося, є основною причиною злочинності. На жаль, це не призвело до зникнення злочинності, хоча її рівень за рахунок встановлення жорсткого тотального контролю за суспільним життям був суттєво зменшеним. Через аналогічні причини низький рівень злочинності спостерігається зараз у ряді мусульманських країн. Але злочинність існує і там.

У радянській кримінології було загальним прагнення у самому визначенні злочинності підкреслити її класовість і, тим більше, - відгородитися від немарксистських поглядів. Звичайно, класові, як, до речі, і всі інші протиріччя, впливають на злочинність, характер конкретних видів злочинів, але вульгарне використання їх у якості риси, що відрізняє наше розуміння злочинності від інших, нічого корисного науці не принесло. Поглиблене вивчення злочинності показує, що основні закономірності її існування, як і детермінанти злочинності, однакові для всіх соціальних систем.

Наведене дає підстави стверджувати, що злочинність являє собою передусім вчинення частиною членів суспільства діянь, які спричиняють шкоду суспільству. При чому ці діяння є найбільш небезпечними серед усіх видів людської поведінки. Обґрунтованим є характеризувати злочинність як соціальне явище, властиве будь-якому суспільству. Це випливає з походження злочинності, її чинників, сутності та наслідків. Наголошення на цьому не здається нам зайвим, оскільки в кримінології існував та й зараз існує досить потужний біологічний напрямок, у рамках якого неодноразово висловлювалась ідея про біологічне походження злочинності. Дослідження представників цього напрямку, самі по собі досить цікаві і корисні, досі не дали підстав для такого висновку [38].

Злочинність по своїй суті – явище негативне, що приносить шкоду як суспільству в цілому, так і конкретним його членам. У той же час деякими мислителями ставилося під сумнів таке розуміння. Проте біди, що їх злочинність несе людям, навряд чи дозволяють говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.

Чи є злочинність вічною? Це питання має абстрактний характер. В радянській кримінології відстоювалась ідея про те, що злочинність є явищем в історичному плані тимчасовим, яке повинно зникнути в комуністичному суспільстві. Згодом низка кримінологів відмовилася від цього погляду [39].

Ми вважаємо, що застосування такої невизначеної категорії, як “вічність”, в даному контексті є ненауковим. Можна лише стверджувати, що злочинність існувала й існує в усіх країнах і типах суспільства, а також те, що вона існуватиме в найближчу історичну епоху.

Злочинність є відносно масовим явищем. Це означає, що абсолютна більшість актів поведінки в суспільстві є соціально-позитивними або соціально-нейтральними. Соціальні відхилення як позитивного (героїчні вчинки, випадки самопожертви), так і негативного характеру, в тому числі злочини, становлять дуже невеликий відсоток актів людської поведінки. Тим не менше, вони є досить розповсюдженими й істотно впливають на життя суспільства. Визначити і обґрунтувати якісь кількісні параметри злочинності, які є “нормальними” для суспільства, наука в даний час не може. Рівень злочинності є дуже різним залежно від низки економічних, соціальних, політико-правових, культурно-історичних та соціально-психологічних факторів, що діють в кожній країні. Так, згідно з даними Інтерполу, коефіцієнт злочинності у розрахунку на 100 тис. населення в 1997 році був найвищим у Фінляндії (14027) та Швеції (13521), які за загальним визнанням є країнами з високим рівнем життя.

Важливою ознакою злочинності є її правовий характер. Це означає, що до злочинів належать тільки суспільно небезпечні діяння, які прямо передбачені кримінальним законом і вчинення яких тягне встановлене цим законом покарання. Підкреслимо, що ця ознака дозволяє відокремити злочини від менш небезпечних правопорушень, а також реально існуючих діянь, які об’єктивно є суспільно небезпечними, але не визнаються такими кримінальним законом, тобто є некриміналізованими. Криміналізація чи декриміналізація в праві є єдиним легальним засобом зміни кола діянь, що є злочинними.

Злочинність має історично мінливий характер. Протягом усього розвитку суспільства коло злочинів дуже істотно змінювалось. З ускладненням суспільних відносин збільшувалась і загальна кількість видів злочинів, ряд діянь були декриміналізовані, а то й взагалі перестали зустрічатися, виникли нові різновиди злочинних посягань. Мінливість властива багатьом соціальним явищам, але в даному випадку вказівка на цю ознаку не є зайвою. Справа в тому, що злочинність є дуже чутливою щодо змін у житті суспільства і чітко відтворює їх.

До цього часу злочинність розглядалася нами як сукупність усіх злочинів, вчинених у певному суспільстві. Багато авторів вживають більш конкретне формулювання – сукупність злочинів, вчинених на певній території (країні, області, районі тощо) в певний проміжок часу. Це дозволяє охарактеризувати її кількісні параметри. Слід зазначити, що злочинність є статистичною сукупністю актів протиправної поведінки, не погоджених і прямо не пов’язаних між собою. З цього положення випливають два питання, які багато обговорювалися в літературі. Йдеться про співвідношення конкретного злочину та злочинності, а також сукупності конкретних злочинів та злочинності. Співвідношення злочинності і конкретних злочинів зазвичай розглядається як співвідношення цілого і частини, загального й одиничного. Тільки реальне існування конкретних злочинів, їх повторюваність дозволили сформулювати поняття злочинності. Злочинність не виявляється іншим чином ніж через процес постійного вчинення конкретних злочинів, які, взяті в часових та територіальних межах, створюють певну сукупність.

Між тим є популярною думка про те, що злочинність не зводиться до сукупності злочинів. Стверджується, що вона виявляє себе як в конкретних злочинах, так і в особах, які їх вчиняють, або включає всю сукупність скоєних злочинів і суспільно небезпечних наслідків. Такі тлумачення по суті порушують логіку побудови визначення, оскільки призводять до включення до нього явищ, які знаходяться за його рамками. Насправді, необхідним елементом кожного конкретного злочину є особа, яка його вчинила, і це є беззаперечним. Можна сказати, що є коло осіб, які вже скоювали злочини або мають схильність до злочинної поведінки, але ці явища не охоплюються поняттям злочинності і є самостійними кримінологічними категоріями. Що стосується наслідків, то безпосередні наслідки злочинів прямо зазначені в кримінальному законі і входять до поняття злочину, а взяті в масі – до поняття злочинності. Щодо більш віддалених наслідків конкретних злочинів та злочинності в цілому, то вони також є самостійним явищем, яке виходить за межі злочинності і може розглядатися як соціальні наслідки злочинності.

Наприкінці 70-х років у радянській кримінології набув поширення погляд, відповідно до якого злочинність носить системно-структурний характер, що вона є певною системою. Проте й дотепер це не є загальновизнаним. Спроби обґрунтування злочинності як специфічного системно-структурного утворення робилися різними кримінологами.

Одні автори вважали, що при системному підході до дослідження цього явища йдеться про взаємозв’язок, взаємозумовленість злочинності та її причин [40], на думку інших, - про взаємозв’язок злочинів і осіб, які їх скоюють [41]. Треті вказували на взаємозв’язок різних підструктур (елементів) злочинності. Зокрема, С.Е.Віцин зазначає, що для цього явища характерний комплекс взаємозалежних елементів. Ними визнаються і окремі злочини, і види злочинності. Стосовно останньої вони виступають у якості підсистем [42].

Ці погляди розвивалися в рамках популярних у той час методологічних течій – системного підходу та загальної теорії систем. Як нам здається, ідея про системний характер злочинності є сумнівною. По-перше, взаємозв’язок, який існує між її видами, окремими злочинами не має самостійного характеру, а є лише відбитком тих закономірностей функціонування суспільства, що обумовлюють існування злочинності. Самі автори цих тверджень визнають, що конкретні злочини не пов’язані між собою. Те ж саме можна сказати про певні види злочинів. Те, що існує професійна та організована злочинність, злочинне середовище, яке утворюється на основі зв’язків між особами, які відбували покарання в місцях позбавлення волі, не дає достатніх підстав говорити про злочинність як систему. По-друге, прихильники даної ідеї надзвичайно широко трактують саме поняття “система”, відповідно до котрого майже будь-яка сукупність одночасно існуючих, будь-чим пов’язаних явищ, може розглядатися як система.

Розуміючи умовність і неповноту, властиві всякому визначенню, можна констатувати, що найбільш обґрунтованим і поширеним тепер є визначення злочинності як негативного соціального, історично мінливого правового явища, що полягає у вчиненні частиною членів суспільства вчинків, які заподіюють шкоду іншим членам суспільства або суспільству в цілому, відповідальність за які передбачена кримінально-правовими нормами.

Злочинність є вкрай неоднорідним явищем. Діяння, які вона об’єднує, є схожими тільки за двома загальними ознаками: всі вони становлять небезпеку для суспільства і відповідальність за їх вчинення передбачена кримінальним законом. У всьому іншому вони дуже різноманітні й істотно різняться між собою. Це зумовлює необхідність виокремлення різних видів злочинності. Критерії цього виділення можуть бути різними і, відповідно, існують різні класифікації злочинів. Але всі вони мають значення для кримінологічної характеристики злочинності.

За кількістю вчинених злочинів розрізняють первинну (сукупність злочинів, скоєних уперше) і рецидивну (сукупність повторних злочинів) злочинність. В якості особливого її різновиду останнім часом виділяється професійна злочинність (сукупність злочинів, що скоюються постійно і є для злочинця основним джерелом існування).

За статтю виділяють злочинність чоловіків і злочинність жінок. За віком – злочинність дорослих і неповнолітніх. Також можна розрізняти злочинність молоді та осіб інших вікових груп.

За мотивацією діяння виокремлюють корисливу, насильницьку і корисливо-насильницьку злочинність. За іншими критеріями розрізняють професійну, економічну, екологічну, організовану, корупційну, рецидивну, необережну злочинність тощо. Можна назвати види злочинності і за розділами Особливої частини Кримінального кодексу України.

Така класифікація допомагає, по-перше, конкретизувати вивчення багатьох проблем, а по-друге, є важливою для вирішення практичних завдань боротьби зі злочинністю загалом та окремими її різновидами.