Розділ II. Проблема людини в екзистенціалізмі

1. Німецька екзистенційна філософія як контраверза філософ­ської антропології.

2. Антропологія французького екзистенціалізму.

3. Подолання екзистенціалізму: позитивні варіанти філософії людини.

Тема існування людини у систематичній формі порушується в європейській філософії в 1927 р. у книгах «Буття та чао Мартіна Гай-деггера і «Метафізичний щоденник» Габрієля Марселя. Однак пер­шим до терміна екзистенція звертається Карл Ясперс, запозичивши його у середньовічних схоластів, але надавши йому, під впливом Гус­серля та Дільтея, сучасного персоналістського тлумачення. Від­повідаючи на потужний соціальний запит, невдоволений переоцінкою цінностей Фрідріха Ніцше, екзистенціалізм, облишаючи такі реалії, як природа, матеріальне виробництво, суспільне життя, звертається безпосередньо до сфери індивідуального існування, прагнучи виявити його онтологічні параметри і сутнісні характеристики. Розрізняють ек-зистенційну філософію, яка до середини нашого сторіччя зусиллями Ясперса та Гайдеггера розвивалася як один із знаних лише фахівцями напрямів університетської філософії Німеччини, та екзистенціалізм, який з легкої руки французьких філософів після Другої світової війни поширився по усій планеті й став справжньою інтелектуальною модою.

Витоки екзистенційного поділу буття на «справжнє» та «не­справжнє» сягають творчості датського релігійного філософа і письмен­ника Сьорена К'єркегора (1813—1855), який дослідив такі сторони ек­зистенції, як страх, відчай, віра, трансценденція. Не сприйнявши то­тальність панлогізму гегелівського понятійного мислення, К'єркегор звертається до ідей «нового християнства», вважаючи, що «якби ми навіть були здатні втілити увесь зміст віри у форму поняття, то це ще зовсім не означало, що ми осягнули віру, чи може, збагнули, як ми входимо у віру, або віра входить у нас» [34, ¡6 ]. Теоретичне значення переосмислення досвіду класичної бюргерської філософії датським мислителем полягає у тому, що понятійне мислення було орієнтоване на сутність (essentia), що означало незриму внутрішню природу пред­мета, на противагу його випадковим проявам, похідним від просторо­во-часових ознак, які становлять існування (existentia). Переорієн­тація філософської думки із сутності та існування зробила К'єркегора антиподом Геґеля, оскільки у нього значущими для людини є реалії внутрішнього світу людини — не абстрактного, а реально існуючого індивіда, які становлять тло екзистенції — справжнього буття, а тра­диційна сфера сутнісних визначень зовнішньої щодо людини предмет­ності позбавлена смисложиттєвих проявів і є, за К'єркегором, недійс­ною, несправжньою щодо людського буття.

Добровільно наслідуючи Христу, віруюча людина «у безконечній відмові віддає ту любов, яка становить весь зміст її життя» [34, 46]. Зрікаючись його, віруюча людина сподівається на чудо повернення до неї благодаті «саме силою абсурду, силою того, що для Бога все мож­ливо». Абсурд зовсім не належить до тих розрізнень, які притаманні здоровому глуздові. Його не ототожнюють з неправдоподібним, без­глуздим. У ту мить, коли особистість зрікається, вона, з людської точ­ки зору, переконується у неможливості бажаного, і це є підсумком міркувань здорового глузду. У прилученні до безконечного в його те­ологічному сенсі це, навпаки, можливо, і можливо саме завдяки само­зреченню людини; проте таке оволодіння безконечністю життя озна­чає і відмову від нього. Здоровий глузд визначає свою правоту в тому, що для світу конечного, де він панує, це є неможливим. Як бачимо, на відміну від гегелівської, екзистенційна діалектика веде не до розу­му, а до абсурду. Отже, за К'єркегором, єдине, що може врятувати людину — це абсурд, а цю істину вона здатна осягнути лише з допо­могою віри. Тому віра не є естетичним хвилюванням чи афективним збудженням, а чимось більш високим: «Саме тому, що вірі передує самозречення, вона не може бути безпосереднім порухом серця, а тільки парадоксом наявного існування» [34, 46}.

Розрізняючи релігійну, етичну та естетичну екзистенції, К'єр-кегор вважає вищим проявом її прорив із сфери індивідуального «Я» до надособистісного буття божественного, як сфери другого «Я» (alter Ego). Осягнення природи надособистого відбувається у трансценденції, яка висвітлює феномен людини через тільки їй притаманну здатність вийти за межі іманентного духовного буття особи у споконвічному прагненні (інтенції) до горніх цінностей божественного світу. Через страх і розпач, сприйняття життя як очищення через страждання, як «хворобу до смерті» виявляється божий абсолют у часовому вимірі релігійної екзистенції людини. До повноти справжнього існування у вірі наближається етична екзистенція, яка, проте, обмежена, бо не по­кидає сфери здорового глузду. Нижчий щабель людського існування, за даною типологією, становить естетична екзистенція, де людина, прагнучи насолоди, опиняється у полоні безпосередньо-чуттєвих по­тягів і майже позбавляє себе свободи вибору. Саме завдяки можливості екзистенційного вибору людина отримує свободу щодо буття, здатність зважити його на терезах доленосного вибору «або...або», піднятися над існуванням у самовизначенні «бути чи не бути?» Тому й онтологічно екзистенція є «буттям-поміж» сферами матеріального і духовного — це визнають як представники релігійного екзистенціалізму (М. Бер-дяєв. Ґ. Марсель, П. Тілліх, Л. Шестов. К. Ясперс), так і прихильники світського його варіанта (О. Ф. Больнов. Ж.-П. Сартр, М. Гайдеггер).

Екзистенціалісти, починаючи від перших робіт К. Ясперса та М. Гайдеггера, звертаються до методів феноменологічного опису та герменевтичного тлумачення існування людини. У повоєнний час до синтезу різних методологічних підходів тяжіли П. Рікер (феномено­логія та герменевтика), Ж.П. Сартр (марксистська діалектика, психо­аналіз, феноменологія), Ґ. Марсель (феноменологія, неотомізм). Од­нак усі вони успадкували від К'єркегора манеру негативного філософствування, іронічного обстоювання цінностей царини екзи­стенції, де панує правда внутрішнього існування. У сучасній теології негативістський підхід успадкували К. Варт і Ф. Гогартен (діалектична теологія), а ідеї екзистенційної теології розвинув Р. Бультман.