Тема 8. Відшкодування шкоди завданої джерелом підвищеної небезпеки

Стаття 1187 ЦК України визначає джерело підвищеної небезпе­ки як діяльність, пов'язану з використанням, зберіганням або ут­риманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, вико­ристанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вог­ненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, служ­бових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підви­щену небезпеку для осіб, що цю діяльність здійснює, та інших осіб.

У юридичній літературі склалися дві основні точки зору у ви­значенні поняття джерела підвищеної небезпеки. Так, прихильни­ки першої точки зору розглядають джерело підвищеної небезпеки як властивості речей або сил природи (К.А. Флейшиц, М.Д.Єгоров та ін.), складні матеріальні об'єкти (А.О.Собчак), предмети ма­теріального світу, які володіють специфічними властивостями, внаслідок чого їх експлуатація пов'язана з підвищеною небезпе­кою для оточуючих (О.О. Красавчиков тощо); інші — діяльність із використання особливого роду речей, але не самі речі (Б.С Анті-монов, O.G. Іоффе, М.М. Агарков та ін.).

Так, з одного боку, законодавця цікавлять особливі, специфічні властивості об'єкта: ймовірність проявлення цих шкідливих вла­стивостей навіть при максимальній уважності володільця джерела під час його експлуатації при врахуванні ним усіх відомих йому специфічних шкідливих проявів джерела; при зведенні ймовір­ності заподіяння шкоди вольовим зусиллям володільця джерела підвищеної небезпеки до можливого мінімуму. 8 іншого, джерело підвищеної небезпеки має місце там, де діяльність людини може заподіяти шкоду оточуючим за звичайних умов, коли шкідливість речі не може бути усунена повністю, незважаючи на найбільшу не-передбачуваність з боку її власника. Наприклад, літак, автомобіль небезпечні неможливістю їх миттєвої зупинки, а будівництво — тією ж неможливістю зупинки техніки; предметами, піднятими на висоту, або заглибленими, і заподіянням саме механічних уш­коджень (каліцтва). Тобто найбільш характерними ознаками дже­рела підвищеної небезпеки є: а) неможливість повного контролю з боку людини; б) наявність шкідливих властивостей; в) велика ймовірність завдання шкоди.

У юридичній літературі було зроблено ряд спроб класифікувати джерела підвищеної небезпеки. Найбільш детально провів дослі­дження в цій сфері 0.0. Красавчиков, взявши за класифікуючу ознаку форми енергії, що міститься в предметах матеріального сві­ту, які використовуються людиною для задоволення своїх потреб. Він поділяє всі джерела підвищеної небезпеки на такі основні гру­пи: а) фізичні (механічні), електричні, теплові; б) фізико-хімічні (радіоактивні); в) біологічні (зоологічні, мікробіологічні); г) хіміч­ні (отруйні, вибухонебезпечні, вогненосні)¹.

Проводячи внутрішньовидовий поділ основних груп джерел підвищеної небезпеки, О.О. Красавчиков керувався в основному лише практичними міркуваннями, виходячи з того, наскільки ті чи інші поділи можна буде використати в практиці застосування цивільного закону.

При всій суперечливості й умовності цієї класифікації, яка по­лягає, зокрема, в тому, що більшість конкретних об'єктів одночас­но молена віднести до кількох груп, вона корисна і служить орієн­тиром для судової практики. Остання сама відіграє досить важли­ву роль у наповненні поняття джерела підвищеної небезпеки кон­кретним змістом. Наприклад, судова практика до останнього часу не відносила до джерела підвищеної небезпеки мисливську зброю і. домашніх тварин, хоча, з теоретичної точки зору, більшість із них відповідають усім ознакам такого джерела.

У ч. 1 ст. 1187 ЦК України закріплено лише приблизний пере­лік джерел підвищеної небезпеки: транспортні засоби, механізми та обладнання, хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини, дикі звірі, службові собаки та собаки бійцівських порід тощо. (Вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку із постійним розвитком науки та техніки). Саме у зв'язку з відсутніс­тю виключного переліку на практиці виникає необхідність вирі­шення питання про те, що можна віднести до джерела підвищеної небезпеки, а що в цей перелік не включається. Тому суд, вирішую­чи питання про можливість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, з'ясовує наявність його характерних ознак.

Так, судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергія використовувалася не в споживчих цілях, не в побу­ті, а на виробництві, на транспорті. Тому газопровід, електромере­жа у квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточуючих.

Усі так звані засоби звичайного озброєння (танки, артилерія, ракети тощо) є джерелом підвищеної небезпеки. До цих джерел на­ука і практика відносить також і всі військово-транспортні засоби, як автомашини, самохідні установки та ін. Одна й та сама річ (агре­гат, комплексне обладнання тощо) може створювати різного роду підвищену небезпеку для оточуючих. Наприклад, до транспортних засобів належать також тролейбуси, трамваї та ін., що приводять­ся в рух електричною енергією. Цей вид транспорту володіє певни­ми особливостями, оскільки його шкідливі властивості не тільки механічного характеру, а також проявляються у можливості ура­ження електричним струмом.

Із змісту ст. 1187 ЦК України випливає, що всі домашні твари­ни, хоча б вони і не володіли непокірним норовом, не можуть бути віднесені до джерел підвищеної небезпеки, окрім службових собак та собак бійцівських порід. Проте дикі звірі є джерелом підвище­ної небезпеки лише за умови їх перебування у володінні людини.

Іноді позитивний висновок і можливість застосування ст. 1187 ЦК України може бути пов'язаний не тільки з якісними, а й кіль­кісними критеріями. Наприклад, зберігання каністри з бензином у гаражі власника автомашини підвищеної небезпеки для оточую­чих не створює. Але зберігання горючих матеріалів у великих міст­костях пов'язане з підвищеною небезпекою. Отрута і бактерициди у встановлених медициною кількостях використовуються для ви­готовлення ліків і лікування, тобто не є джерелом підвищеної не­безпеки. Навпаки, діяльності громадян і організацій, пов'язаної з їх виробництвом, зберіганням у великих кількостях і переробкою, характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки.

Судова практика не визнає діяльність зі зброєю джерелом підви­щеної небезпеки. Призначенням зброї є ураження живого об'єкта, техніки тощо, тобто саме в заподіянні іншим шкоди. Вважається, що устрій та механізм дії зброї добре відомий, коли її володілець дотримується правил поведінки з нею, тому випадковий постріл не буде мати місця (одиничні випадки самопострілу зброї ще не є під­ставою для протилежного висновку). Так, у постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 24 грудня 1965 р. за позовом Степанян зазначено, що мисливська зброя, пострілом з якої було вбито чоло­віка позивачки, не є джерелом підвищеної небезпеки¹. Проте ді­яльність із організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджується в одному місці, і тому, незважаючи на знання устрою і механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, виникає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

Обов'язок відшкодувати завдану шкоду джерелом підвищеної не­безпеки покладається на володільця джерела. Правила ч. 2 ст. 1187 ЦК України передбачають, що володільцем джерела підвищеної не­безпеки є особа, яка на відповідній правовій підставі (право власно­сті, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використан­ня, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Тобто вказується на дві ознаки володільця джерела підвищеної не­безпеки — юридичну і матеріальну. Так, за юридичною ознакою володільцем визнається тільки та особа, яка володіє певним правом стосовно джерела підвищеної небезпеки. Таким правом може бути право власності, ініпе речове право, договір підряду, оренди тощо. Згідно з матеріальною ознакою володільцем визнається той власник або інший титульний володілець джерела підвищеної не­безпеки, який одночасно фактично його використовує, зберігає або утримує.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте якщо громадянину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особи­стих цілях, то таке діяння вважатиметься неправомірним заво-лодінням, і на нього буде покладено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно зі ст. 1187 ЦК України.

Якщо власник передає транспортний засіб іншій особі в техніч­не управління без належного правового оформлення, то суб'єктом, який повинен відшкодувати завдану шкоду, є власник транспорт­ного засобу. Якщо ж особа керувала транспортним засобом за довіреністю, то на неї покладається обов'язок відшкодувати завда­ну шкоду, а не на власника.

Щодо транспортних засобів, ЦК України передбачає два види найма — найм транспортного засобу з екіпажем (ч. 2 ст. 798) та найм без екіпажу (ч. 1 ст. 798). Якщо в першому випадку обов'язок відшкодувати завдану шкоду покладається на наймодавця (ст. 805), то в другому — на наймача (ст. 804).

Володілець джерела підвищеної небезпеки не є суб'єктом обов'язку відшкодувати шкоду, якщо доведе, що це джерело вибу­ло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Тобто згідно з ч. З ст. 1187 ЦК України особа, яка неправомірно заволоді­ла транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утри­мання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспорт­ним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його ви­користання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуван­ням обставин, які мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК Украї­ни; також п. З постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 p.).

Особливість правил відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, полягає в наявності лише трьох підстав для виникнення обов'язку відшкодувати шкоду: а) наявність шкоди; б) протиправна дія заподіювача шкоди; в) наявність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, зобов'язана відшкодувати завдану шкоду незалежно від наявності його вини.

Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільне­ний судом від обов'язку відшкодувати завдану шкоду у двох ви­падках: якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок дії непере­борної сили або умислу потерпілого. У першому випадку слід до­вести: а) наявність обставин непереборної сили; б) її надзвичайний характер; в) неможливість запобігти за цих умов; г) причинний зв'язок між такою обставиною і завданою шкодою. У цьому випад­ку ризик невідшкодування шкоди покладається на самого потер­пілого.

До обставин, що звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від обов'язку відшкодувати шкоду, ЦК України також відносить умисел потерпілого. Наприклад, громадянин кидається під колеса автомашини, внаслідок чого йому завдано ушкодження здоров'я. Потерпілий передбачав і бажав настання шкідливих на­слідків. За цих обставин відшкодування шкоди потерпілому з боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б не виправданим. Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізич­ної особи — володільця джерела підвищеної небезпеки є підстава­ми зменшення розміру відшкодування (ст. 1193 ЦК України).

У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної небез­пеки внаслідок їх взаємодії згідно зі ст. 1188 ЦК України необхід­но розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирі­шується за принципом вини. Так, за правилами ч. 1 ст. 1188 ЦК України, якщо шкоди завдано одній особі з вини іншої особи, то вона відшкодовується винною особою; за наявності вини лише осо­би, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини усіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір від­шкодування визначається у відповідній частці залежно від обста­вин, що мають істотне значення.

Положення ч. 2 ст. 1188 ЦК України застосовуються у випад­ках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небез­пеки іншим особам. Тобто володільці цих джерел, які спільно за­вдали шкоди, несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини (ст. 1190 ЦК України). Підставами звільнення володіль­ців джерел підвищеної небезпеки від обов'язку відшкодувати зав­дану шкоду іншим особам можуть бути дія непереборної сили або умисел самого потерпілого (ст. 1187 України).