Поняття публічної обіцянки винагороди

Інститут публічної обіцянки винагороди регулює два різновиди зобов'язань: зобов'язання, які виникають із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу і публічної обіцянки нагоро­ди за результатами конкурсу. Специфіка порядку виникнення, ви­конання та припинення указаних зобов'язань, а також особливості предмета дозволяє розрізняти їх як два окремих різновиди інсти­туту публічної обіцянки винагороди.

У чинному законодавстві не дається визначення терміна «пуб­лічна обіцянка винагороди» чи поняття «зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди». Стаття 1144 ЦК України ви­значає: «Особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагоро­ду) за передання їй відповідного результату (передання інформа­ції, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо)».

Однак оголошення особою про зацікавленість у здійсненні ви­значених дій і обіцянка нагороди є тільки передумовою виникнен­ня правовідносин. Лише після того як інша особа здійснить перед­бачені в оголошенні дії, у неї виникає право вимоги з приводу виплати винагороди стосовно особи, яка оголосила про обіцянку винагороди.

Тому треба чітко розрізняти, у якому сенсі вживається термін «публічна обіцянка винагороди»: як юридичний факт, як зобо­в'язальне правовідношення чи як інститут цивільного права.

Публічна обіцянка винагороди як юридичний факт — це, влас­не, сама пропозиція здійснити ту чи іншу дію за винагороду. У лі­тературі існує дві основні точки зору на юридичну природу публіч­ної обіцянки винагороди як юридичного факту, а саме: публічна обіцянка винагороди як пропозиція до вступу у договірні відноси­ни та як односторонній правочин.

У рамках першого погляду можна розглядати публічну обіцян­ку винагороди як пропозицію укласти договір, але тільки зверне­ну не до визначеної окремої особи чи до кількох визначених осіб, а як звернену до невизначеного кола осіб, — так звану публічну оферту. У цьому випадку одна сторона публічно обіцяє щось будь-кому, хто зі свого боку зробить щось (наприклад, доставить загублену річ), із дотриманням умов, указаних у пропозиції вступити в догозір. Інша сторона в договорі з'являється з моменту здійснення дії, за яку обіцяна винагорода, причому факт здійснення необхід­ної дії означає прийняття пропозиції. Якщо дії особи, яка знайшла річ чи надіслала роботи на конкурс, відповідають вимогам про ак­цепт, то договір вважається укладеним.

Однак договірна конструкція має ряд істотних недоліків та змен­шує практичне значення зобов'язання у зв'язку з публічною обіцян­кою винагороди. Очевидним мінусом публічної оферти є те, що її у будь-який момент може бути знято до надходження нового акцепту. Отже, сторона, що оголосила конкурс чи обіцяла винагороду без ого­лошення конкурсу, не будучи юридично пов'язаною до прийняття її пропозиції, практично завжди могла б скасувати конкурс чи обіцян­ку винагороди до моменту передання відповідного результату.

Якщо розглядати публічну обіцянку винагороди і відгук на неї як договір, тоді відповідні правовідносини виникали б тільки між учас­никами цього договору. Якщо особа, що виконала дію, зазначену в публічній обіцянці, не мала на увазі прийняття пропозиції і взагалі не знала про публічну обіцянку, не може претендувати на сплату обі­цяної винагороди. Договору немає, якщо прийняття пропозиції не мало місця, а було лише здійснення дії, що випадково привело до ре­зультату, якого домагалася особа, що публічно обіцяла винагороду.

Крім того, згода на участь у конкурсі не тягне за собою обов'я­зок виплати винагороди, вона виплачується чи видається тільки за найкращий результат, і взагалі згода на участь у конкурсі чи згода виконати завдання публічної обіцянки винагороди без оголо­шення конкурсу не тягне за собою ніяких обов'язків у особи, яка таку згоду дала.

Зі сказаного можна зробити такі висновки:

1)обіцянка винагороди не може вважатися офертою, тому що є умовною і адресованою не конкретній особі, а зверненою до невизначеного кола осіб (якщо не брати до уваги можливість визнання публічної обіцянки винагороди публічною офертою, про що йшлося вище);

2)обов'язок виплати винагороди виникає не з угоди з особою, що досягнула зазначеного в обіцянці результату, а самого факту обіцянки винагороди при досягненні цього результату;

3)при скасуванні конкурсу чи обіцянки винагороди особи, які приступили до виконання завдання, мають право на відшкодування витрат;

4)для особи, яка обіцяє нагороду, важливий не вступ кого-небудь у зобов'язання здійснити відповідну дію, а сам факт здійснення дії.

Досягнення та передання відповідного результату не є акцеп­том, тому що, по-перше, цей результат може бути досягнутий невизначеною кількістю осіб; по-друге, при одночасному його досяг­ненні кількома особами кожен із них може розраховувати на відповідну частину винагороди; по-третє, особа може набути прав, що випливають із публічної обіцянки винагороди, і без прямо вираже­ної волі брати в ній участь.

Публічну обіцянку винагороди варто розглядати як односто­ронній правочин, особливість якого полягає в тому, що він відбу­вається стосовно невизначеного кола осіб, а учасником правовід-ношення, яке виникає на його основі, може бути кожний, хто до­сягне зазначеного в правочині результату.

Зобов'язання у зв'язку із публічною обіцянкою винагороди ви­никає на одному з етапів, що йдуть слідом за публічною обіцянкою винагороди, тому сама обіцянка винагороди не є відповідним зобов' яз анням.

Підставою виникнення зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди буде юридичний склад, елементами якого є два односторонніх правочини, вчинені його учасниками — публіч­на обіцянка винагороди за досягнення визначеного результату, з одного боку, і надання обумовленого результату — з іншого. Вони мають зустрічний характер, але не породжують договірних відно­син. У цьому випадку виникає недоговірне зобов'язання.

Публічна обіцянка винагороди як правовий інститут — це гру­па правових норм, що регулює суспільні відносини, які виникають з односторонніх правочинів, що здійснюють особа, яка публічно обіцяє нагороду, чи засновник конкурсу і особа (особи), що досяг-ла(и) зумовленого обіцянкою результату.

Винагорода може бути обіцяна за досягнення будь-якого непро­тивоправного результату. Але результати, які повинні бути досяг­нуті, можуть бути різного характеру:

1) єдині у своєму роді;

2) абсолютно непорівнянні між собою, які здійснити може необмежена кількість осіб, кожна з яких має право на отримання винагороди;

3) аналогічними, але право на отримання винагороди має лише одна особа;

4) такі, які можна порівняти за якістю.

У перших трьох випадках йде мова про такий вид публічної обіцянки винагороди, як публічна обіцянка винагороди без оголо­шення конкурсу, а в останньому — про публічний конкурс.

Таким чином, публічна обіцянка винагороди як родове поняття є підставою для виділення публічної обіцянки винагороди без ого­лошення конкурсу, а також конкурсу, який стимулює не просто до бажаного, а до такого результату, який виявиться кращим серед досягнутих. Зобов'язання, що виникають із названих юридичних актів, об'єднує те, що й у тому, і в іншому випадку особа бере на себе обов'язок сплатити винагороду за досягнення обумовленого результату тому, ким він буде досягнутий (для конкурсу досягну­тий результат повинен бути визнаний найкращим).