Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу

3.1. Вимоги до публічної обіцянки винагороди

Найбільш типові життєві ситуації, за яких виникає потреба в публічній обіцянці винагороди, — пошук зниклої домашньої тва­рини, загублених документів, речей, іншого майна, розшук безві­сти зниклої особи тощо. Невизначеність конкретної ситуації і спо­нукає до того, щоб обіцянка була відкритою, доступною невизначеному колу осіб. У цьому і полягає суть публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу.

В ініпих країнах світу розшук речей, людей за оголошеннями з обіцянкою винагороди став прибутковим бізнесом. Окремі праців­ники бюро розшуку відслідковують у засобах масової інформації оголошення, в яких за повернення чи надання якої-небудь інфор­мації про людей, речі обіцяють винагороду, а спеціалісти бюро роз­шукують або збирають інформацію про них. Не виключено, що за кілька років такий вид бізнесу стане прибутковим та популярним і в Україні.

Публічна обіцянка винагороди (як юридичний факт) має юри­дичне значення лише за наявності певних ознак:

1. Обіцянка нагороди повинна бути публічною. Обіцянка винагороди вважатиметься публічною, якщо вона сповіщена будь-яким чином невизначеному колу осіб. Надання інформації окремій особі не буде вважатися публічним.

2. Винагорода повинна мати майновий, грошовий та інший матеріальний зміст, тобто винагорода повинна мати вартісне вираження.

3. Умовою одержання нагороди є надання визначеного результату, на який вказувала особа, що обіцяла нагороду. Нагорода повинна бути обіцяна за здійснення правомірної дії, яка може бути виконана не одною, а необмеженим колом осіб.

4. До указаного результату, незалежно одне від одного, може прагнути невизначена кількість осіб, а також досягти може не одна особа, а необмежена кількість осіб. Досяжність результату тільки для конкретної (не однієї, а саме конкретної) особи не породжує зобов'язання, передбачені ст. 1044 ЦК України, оскільки відсутня публічна обіцянка винагороди.

Особливої форми оголошення публічної обіцянки винагороди не встановлено. Вибір способу сповіщення залежить від особи, яка обіцяє винагороду, і певною мірою залежить від її матеріального становища, але в будь-якому разі він повинен орієнтуватися на значне коло осіб.

Незалежно від форми сповіщення про винагороду, вона повин­на містити такі умови:

1) зміст завдання, тобто характер роботи, послуги та ін., а та­кож основні вимоги, які до неї висуваються;

2) строк, протягом якого слід досягти певного результату (надання результату допускається лише в його межах);

3) місце його виконання;

4) форма та розмір винагороди, які заздалегідь визначаються особою, що обіцяє винагороду.

Між тим достатньо часто в момент публічної обіцянки винаго­роди розмір винагороди не конкретизується, а використовується загальне формулювання — «винагорода гарантована». Проте, як слушно зазначено в літературі, «...подібне формулювання саме по собі гарантувального значення не має»¹. Розмір винагороди у цьо­му випадку буде визначатися за домовленістю з особою, яка обіця­ла винагороду. А в разі суперечки між сторонами розмір винагоро­ди може визначатися судом. До того ж треба мати на увазі, що пра­во на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу її при­ховати.

Крім перелічених умов, визначених законом, особа, яка обіцяє винагороду, може висунути й інші умови на свій розсуд.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити за­вдання та умови надання винагороди. Варто відзначити, що зміна завдання фактично приведе до зміни предмета публічної обіцянки винагороди, а отже — і до зміни суті зобов'язання. Із зміною за­вдання особа, яка обіцяла винагороду, фактично оголошує про від­міну обіцянки винагороди, з усіма наслідками, що випливають із цього, та оголошує про нову обіцянку винагороди. Тому уявляєть­ся, що зміни повинні стосуватися не суті обіцянки винагороди, а лише деяких її умов, наприклад, місця виконання чи строку.

Законодавець також не визначає умови та причини, за яких можлива зміна умов оголошення про винагороду. При цьому осо­ба, яка обіцяє винагороду, може змінити її розмір без поважних причин та без обмежень у часі (на відміну від публічної обіцянки винагороди за результатами конкурсу).

До обов'язків особи, яка обіцяє винагороду, належить обов'язок відшкодування збитків, зазнаних особами, які відгукнулися на оголошення винагороди у зв'язку з виконанням вказаного в оголо­шенні винагороди завдання, якщо зміст такого завдання змінений особою, що оголосила винагороду (ч. 2 ст. 1147 ЦК України), яко­му кореспондує право особи, що відгукнулася на обіцянку винаго­роди, на відшкодування указаних збитків. Думається, що розмір збитків, які повинні бути відшкодовані, не може бути більше, ніж обіцяна винагорода.

Крім того, зміна умов надання винагороди накладає на особу, яка обіцяла винагороду, обов'язок відшкодування витрат, які були понесені особою при виконанні обумовленого завдання, якщо осо­ба втратила інтерес у виконанні завдання. Слід зазначити, що за­конодавець передбачає для осіб, які будуть продовжувати викону­вати завдання, відшкодування збитків, а для осіб, які не бажають цього — відшкодування витрат. Пояснити важко, чому законода­вець застосовує диференційований підхід у вирішенні згаданого питання.

3.2. Виконання та припинення зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди без оголошення конкурсу

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, зв'язана своєю обіцянкою тільки за умови, що результат, за який обіцяна винагорода, буде досягнуто. Тільки у цьому випадку у неї виникає обов'язок сплатити відповідну винагороду тому, хто досяг обумовленого ре­зультату. У разі виконання завдання і передання його результату, особа, яка публічно обіцяла винагороду, зобов'язана виплатити її (ч.і ст. 1148 ЦК України).

Таким чином, публічна обіцянка винагороди ніяких прав та обов'язків у тих, до кого вона звернена, не породжує. Відповідні права у них виникають тільки при досягненні вказаного в обіцянці результату.

Винагорода може бути виражена в грошовій або іншій ма­теріальній формі. Розмір винагороди може бути указаний безпосе­редньо в оголошені.

Визначення особи, яка має право на отримання винагороди, за­лежить від особливостей завдання, якого треба було досягти. Мож­ливі принаймні три варіанти таких завдань.

1. Якщо публічна обіцянка винагороди припускає досягнення єдиного у своєму роді і в силу цього неповторного результату (від­шукання домашньої тварини чи документів), то обіцяну винагоро­ду вправі вимагати той, хто досяг вказаного результату.

Можливий також варіант, коли унікального результату досяг-ли двоє чи більше осіб, але тільки в тому випадку, якщо вони до-сягли його разом, тобто співпрацювали один з одним. Цілком спра­ведливо, щоб кожна з цих осіб отримала частку винагороди, ос­кільки кожна з указаних осіб так чи інакше сприяла успішному виконанню завдання. Здається невдалим вирішення указаного пи­тання у п. 1 ст. § 660 НЦК¹, який містить правило, згідно з яким особа, яка обіцяла винагороду, повинна справедливо розділити ви­нагороду між особами, що співпрацювали для досягнення від­повідного результату. Введення правила про рівність часток ука­заних осіб теж було б несправедливим, оскільки вклади кожної з осіб можуть мати різний характер: майно, гроші, розумова чи фі­зична праця тощо. У цьому випадку, напевне, нагорода повинна поділитися цими особами самостійно без втручання особи, яка обіцяла винагороду, залежно від внесеного кожним із них вкладу у здійснення дії, а у випадку виникнення спору — судом.

2. Але результат, за досягнення якого обіцяна винагорода, не завжди є унікальним, тому і досягти його в принципі може більше ніж одна особа, оскільки обіцянка винагороди є публічною та неперсоніфікованою.

Завдання може стосуватися конкретного результату (тобто та­кого, який навіть у випадку його досягнення кількома особами буде однаковим чи аналогічним), наприклад, необхідно проінфор­мувати про місцезнаходження людини чи місце переховування злочинця, то мова йде про таку інформацію, що її можуть надати кілька людей, а їх інформація, якщо вона є адекватною, повинна мати аналогічний характер (місце переховування злочинця може бути тільки одне, але дізнатися про нього може кілька осіб). У цьо­му випадку вказану винагороду отримає той, хто виконав дію пер­шим (пріоритет дії).

У разі, якщо вказану в оголошені про винагороду дію виконали кілька осіб одночасно, винагорода розподіляється між ними порів­ну. Але бувають випадки, коли визначити, хто ж виконав дію, ука­зану в обіцянці винагороди, першим неможливо. Напевне, у цьому випадку винагорода теж повинна виплачуватися порівну, але точ­ної вказівки на це закон не має.

Виникає питання, як може бути розподілена порівну винагоро­да, якщо вона за своїми властивостями є неподільною? Це питання українським законодавцем, як і російським, не регулюється. Ціка­во, що грузинське, німецьке та японське цивільне право у цьому випадку передбачає визначення особи, яка отримає винагороду, за жеребом (ст. 757 ЦК Грузії, ч. 2 § 658 НЦК, ч. 2 ст. 531 ЦК Японії). Але такий спосіб вирішення указаного питання здається щонай­менше «неправовим», «неюридичним». Напевне, тільки суд, якщо нема взаємної згоди між особами, які одночасно виконали завдан­ня, зможе вирішити це питання шляхом, можливо, присудження обов'язку компенсації частини вартості неподільної речі.

3. Очікуваний результат може бути не унікальним та не конкретно вираженим, наприклад, особа, яка обіцяла винагороду, бажає отримати всю можливу інформацію про злочинця, його прикмети, місцезнаходження та ін. (вона указує в оголошенні про те, що її цікавить будь-яка інформація). Якщо виходити з того, що нагороду отримає той, хто повідомить першим, то особа, яка обіцяла винагороду, повинна виплатити нагороду йому, та вже не може от­римати інформацію від інших осіб, хоч якою важливою не буде ця інформація, а особи, які звернулися до того, хто обіцяв винагороду, з певною інформацією, не можуть претендувати на винагороду.

Але такий стан не відповідає інтересам не тільки осіб, які від­гукнулися на обіцянку винагороди, а й особи, яка обіцяла винаго­роду, адже вона може жадати отримати такі відомості. Якщо ж осо­ба, яка обіцяла винагороду, вирішить розділити винагороду між особами, що відгукнулися на обіцянку винагороди, то особа, яка сповістила необхідну інформацію першою, буде вимагати виплату винагороди тільки їй, на основі норм ЦК України про пріоритет дії. Для особи, яка обіцяла нагороду, вихід тільки один — йти на додат­кові витрати та виплачувати всім іншим особам, що відгукнулися на обіцянку винагороди, додаткові суми порівняно з первісно ого­лошеною винагородою.

Але більш справедливим у цьому випадку буде положення про те, що на частку оголошеної винагороди повинна мати право пре­тендувати кожна з осіб, незалежно від вичерпності її відомостей.

Напевно, саме це мав на увазі українській законодавець, коли сформулював ч. 2 ст. 1148 ЦК України так: «якщо завдання сто­сується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою». Тобто якщо таке завдання стосується «необме­женої кількості дій одного виду, які можуть вчинятися різними особами» (ст. 1145 ЦК України), то винагорода ділиться між тими, хто відгукнувся на обіцянку.

Припиненням зобов'язання називається ліквідація з передба­чених законом або договором підстав існування суб'єктивних прав і обов'язків, які складають його зміст. Частіше за все це відбу­вається при виконанні зобов'язання. Внаслідок цього учасників зобов'язання більше не пов'язують ті права і обов'язки, які рані­ше з нього випливали. Це поняття охоплює як випадки, коли при­пинення здійснюється за волею сторін (наприклад, за домовленіс­тю сторін — ст. 604 ЦК України та ін.), так і підстави, які не зале­жать від волі сторін (припинення зобов'язання смертю фізичної особи — ст. 608 ЦК України).

Крім зазначених підстав припинення зобов'язання ст. 1149 ЦК України визначає спеціальні випадки, у яких зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється, а саме:

1) закінчення строку для передання результату;

2) передання результату особою, яка першою виконала завдання;

3) у разі, якщо особа, яка публічно обіцяла винагороду, публічно оголошує про припинення завдання.

Однак перші два випадки припинення відповідного зобов'язання викликають сумніви з огляду на те, що зобов'язання виникає в мо­мент передання результату особі, яка оголосила винагороду. Якщо жодного результату до закінчення певного часу не було надано, то зобов'язання не виникає взагалі. Із названих причин не може йти­ся й про те, що зобов'язання припиняється у разі передання ре­зультату особою, яка першою виконала завдання, тому що, поки вона його не передала, зобов'язання також іще не існує.

Із формулювання ч. 1 ст. 1149 ЦК України випливає висновок, що зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди ви­никає в момент оголошення про обіцянку винагороди, хоча інша сторона у зобов'язанні ще невідома. При цьому виконанням зобов'язання буде передання результату особі, яка оголосила про винагороду. Зобов'язаною стороною виявляється у цьому випадку особа, яка досягла результату, а виплата винагороди не вклю­чається до змісту зобов'язання. Таке положення докорінно відріз­няється від сутності такого інституту, як публічна обіцянка вина­городи. Із названим фактом (передання результату) виникає зобов'язання, після якого має відбуватися його виконання, тобто видача винагороди.

Частина 2 ст. 1149 ЦК України також не може бути прикла­дом припинення зобов'язання, оскільки у випадку, коли особа, яка публічно обіцяла винагороду, публічно оголошує про припи­нення завдання, вона відмовляється від одностороннього право-чину (ст. 214 ЦК України).

Припинення завдання чи скасування публічної обіцянки вина­городи у цивілістиці називається правом відступу.

Як і у випадку зі зміною умов та завдання публічної обіцянки винагороди, законодавець не указує умови відміни публічної обіцянки винагороди. Законодавець не враховує, що така відмова від правочину може порушувати інтереси потенційних здобувачів. Тому здається, що у законі має бути встановлено умови, яких слід дотримувати при відміні обіцянки, тим більше, що у цивільних кодексах інших країн, як правило, вони вказуються.

Так, Цивільні кодекси Російської Федерації (ст. 1056 ЦК), Республік Білорусь (ст. 926 ЦК) та Казахстан (912 ЦК), Німеччи­ни (§ 658 НЦК) передбачають три випадки неможливості відміни­ти обіцянку винагороди: по-перше, у випадку, якщо в обіцянці указаний строк для здійснення дії; по-друге, якщо з оголошення про обіцянку винагороди випливає відмова від права відміни обіцянки; по-третє, якщо указану дію вже виконано. Цивільний кодекс Японії передбачає лише перші два названі випадки (ч.ч. 1 та 3 ст. 530 ЦК Японії). Цивільний кодекс Грузії передбачає мож­ливість відміни обіцянки винагороди лише до моменту виконання завдання, а інших обмежень права відступу не встановлює (ст. 756 ЦК Грузії).

Таким чином, розглянуті кодифікаційні акти, хоча і припуска­ють можливість скасування обіцянки, але визнають за необхідне захистити певним чином осіб, які відгукнулися б на обіцянку, від марної трати часу та, можливо, грошей, встановивши різноманітні обмеження права відмови від обіцянки винагороди.

Цивільний кодекс України (ст. 1149) не встановлює обов'язку особи, яка обіцяла винагороду, та бажає її відмінити, оголосити про це у тому ж порядку, який був вибраний і для оголошення про обіцянку винагороди. Доцільність вимоги, яка стосується форми відмови від обіцянки, очевидно, не потребує доказів. Якщо вже при­пускати можливість відмови від обіцянки, то неможливо не вжити заходів, необхідних для того, щоб відомості про таку відмову могли дійти до тих саме осіб, на залучення яких для виконання визначеної дії розраховувала особа, яка обіцяє винагороду, обираючи той чи ін­ший спосіб публічного оголошення про обіцянку винагороди.

Хоча ЦК України і не встановлює обов'язок сповістити про від­мову від публічної обіцянки винагороди у тій саме формі, що його було оголошено, але такий обов'язок випливає із ч. З ст. 214 ЦК України, в якій згадується про те, що відмова від правочину вчи­няється у такій саме формі, в якій було вчинено правочин.

Згідно з ч. 4 ст. 214 ЦК України правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін. Щодо наслідків недотримання вимоги оголошення про відмову від публічної обіцянки винагороди у тій же формі, у якій її було оголо­шено, то закон їх не встановлює, звичайно, не можуть вони бути встановлені шляхом домовленості сторін за своєю суттю, оскільки на цей момент визначена лише одна сторона майбутніх відносин. Таке важливе питання законодавець фактично залишив на розсуд тих, хто буде застосовувати норми про публічну обіцянку винаго­роди. Єдиним наслідком відмови від публічної обіцянки винагоро­ди ст. 1149 ЦК України передбачає відшкодування витрат, що за­знані особою, яка відгукнулася на оголошення. Але це наслідки правомірної відмови від публічної обіцянки винагороди. Непри­пустимо поширювати це правило на неправомірну (тобто з недотри­манням вимог про форму відмови від правочину) відмову від пуб­лічної обіцянки винагороди.

Здається, що особа, яка оголошує про припинення обіцянки ви­нагороди, у разі недотримання указаної вимоги закону про форму відмови від правочину, повинна вважатися зобов'язаною стосовно особи, яка досягла відповідного результату, тобто публічна обіцян­ка винагороди повинна вважатися такою, яка не припинялася. Тільки такі наслідки реально зможуть змусити особу, яка обіцяє винагороду, дотримуватися вимог ч. 4 ст. 214 ЦК України. Тільки такі наслідки зможуть всебічно захисти осіб, що відгукнулися на обіцянку винагороди.

Однак припинення завдання не звільняє особу, яка оголосила про винагороду, від відшкодування реальних витрат, які понесли особи, що приступили до виконання завдання. Такі витрати мають бути розумними та належним чином доведеними. Статтю 1149 ЦК України, яка містить де положення, варто доповнити уточненням про те, що розмір відшкодувань не може бути більшим за розмір обіцяної винагороди, та положенням про те, що якщо особа, яка обіцяла винагороду, доведе, що ці витрати виникли у зв'язку з ви­конанням дій, які свідомо не відповідали суті завдання, вона звіль­няється від обов'язку відшкодовувати вказані витрати.